Українське суспільство потребує нової виборчої системи

Одна з ключових ознак демократичного ладу - регулярні, прозорі, змагальні вибори, з допомогою яких громадяни-виборці формують органи, що приймають найважливіші політичні рішення в державі.

Уже впродовж 26 років вибори в Україні відбуваються регулярно й більш-менш демократично за формою. Постає запитання: чому владні інститути, які прямо чи опосередковано формуються шляхом виборів, мають такі низькі рівні довіри з боку українців (за даними КМІС, сьогодні президентові довіряють 13,7% українців, уряду - 9,5%, Верховній Раді - лише 5,3%)? Чому українці мусять висловлювати незадоволення владою, яку самі й формують шляхом виборів, влаштовуючи революції? Наша відповідь - через наявну виборчу систему, яка, на догоду олігархатові, деформує головні суспільно-політичні функції виборів та підтримує існування спотвореної квазіпартійної системи.

Після Революції Гідності з усією гостротою постала необхідність проведення суспільних реформ задля збереження України як незалежної держави та її розвитку. На сьогодні ми спостерігаємо хай і повільний, але прогрес реформування у багатьох сферах. Проте політична система не змінюється, хоча запит суспільства на її зміну величезний. А без реформування ключового механізму формування найвищих органів політичної влади - виборів - навіть уже помітні скромні досягнення в інших сферах залишаються вкрай уразливими.

Політичні партії в Україні не є представницькими, вони більше схожі на фан-клуби своїх вождів чи найманців олігархів. Реформи, які б мали радикально змінювати політичну систему, не впроваджуються, більше того - ситуація демонструє навіть негативні тенденції. Єдине, що слід відзначити як позитив у цій сфері, - це запровадження державного фінансування політичних партій та обов'язкового звітування їх про свої фінанси до НАЗК.

Переважна більшість політичних партій в Україні є ними лише за формою, та аж ніяк не за змістом, адже вони не виконують або виконують дуже вибірково й однобоко головні функції політичних партій, визначені політологічною наукою. Насамперед, вони дуже слабко здійснюють функцію артикуляції і представництва інтересів фахових, світоглядних та інших соціальних груп. Можна стверджувати, що жодна політична партія України сьогодні не спирається на конкретну соціальну групу або верству. Українські політичні партії не базують свою діяльність на чіткій ідеології, не мають далекосяжного бачення розвитку суспільства і країни, не виконують комунікативної функції, що полягає у формуванні ідей, цілей та завдань, спрямованих на владу й суспільство загалом. Функції добору політичних еліт та політичної соціалізації українські партії теж належною мірою не здійснюють, як і функції соціальної інтеграції.

Відтак, ми бачимо вкрай атомізовану партійну систему, в якій більшість партій не мають суспільної бази, програми розвитку країни, розгалужених регіональних партійних структур і т. д. Ідейна порожнеча сучасних українських партій відбивається і в їхніх назвах. Вони зазвичай не містять згадок про ідеології, але часто прямо вказують на персоналістський характер партій. Досить згадати хоча б "Блок Петра Порошенка "Солідарність" або "Радикальну партію Олега Ляшка". Де-факто, переважна більшість партій є лише інструментами, що обслуговують політико-економічні інтереси олігархів. А вони зацікавлені у збереженні нинішньої виборчої системи, оскільки вона дозволяє таким партіям успішно брати участь у виборах, попри відсутність ідеологій та суспільної бази.

Звісно, результати виборів і якість влади залежать від стану партійної системи, але вона, своєю чергою, дуже залежить від правил проведення виборів. Партії завжди підлаштовуються під них, щоби бути ефективними на виборах. Саме тому одне з найважливіших завдань сьогодення - реформування виборчого законодавства.

Не можна сказати, що досі проблема реформи виборчої системи не стояла на порядку денному. Так, реформа виборчого законодавства була однією з головних і пріоритетних обіцянок п'яти парламентських фракцій урядової коаліції у Верховній Раді VIII скликання. Всі п'ять фракцій наголошували на необхідності зміни виборчої системи, насамперед для парламентських виборів. Але, як це часто трапляється, наміри так і не було втілено в життя. Відтак, екватор своєї діяльності парламент зустрічає зі старою виборчою системою та переконливою демонстрацією небажання змінювати її в інтересах суспільства. При цьому схоже, що експертне середовище і громадянське суспільство, загалом, давно досягли згоди в питанні розуміння вад нинішньої виборчої системи та пріоритетності виборчої реформи. Проте тиску на парламент для вирішення цього питання ми теж не бачимо.

Нагадаємо, що чинна на сьогодні в Україні змішана (точніше - комбінована, або паралельна) виборча система застосовувалася на парламентських виборах 1998-го, 2002-го, 2012-го та 2014-го років і передбачає поєднання мажоритарної виборчої системи з голосуванням в одномандатних округах (225 мандатів) із пропорційною виборчою системою з голосуванням у єдиному загальнодержавному окрузі за жорсткі (закриті) виборчі списки (225 мандатів). При цьому право на участь у розподілі мандатів у загальнодержавному окрузі отримують лише ті партії, котрі змогли подолати 5-відсотковий виборчий бар'єр.

Фактично, ця виборча система є поєднанням двох найпростіших і водночас найгірших варіантів проведення парламентських виборів. Вадами мажоритарної системи з одномандатними округами є те, що вона:

1) найбільш сприятлива для підкупу виборців (за даними громадянської мережі ОПОРА, 70% випадків підкупу виборців зафіксовано саме в одномандатних округах);

2) більш сприйнятлива до застосування адміністративного ресурсу, а отже приносить провладним політичним партіям більшу кількість місць у парламенті й сприяє постійному переобранню одних і тих самих депутатів в одномандатних округах (завдяки чому утворюються місцеві депутатські "вотчини", що, як демонструє досвід Донбасу, може становити загрозу навіть національній безпеці);

3) забезпечує місця в парламенті представникам тільки однієї політичної платформи, яку не обов'язково поділяє більшість населення, при цьому варто відзначити істотну нерівномірність прохідного бар'єру за мажоритарною складовою в різних регіонах (у діапазоні приблизно від 1,5 до 70 тис. голосів);

4) призводить до деідеологізації кандидатів у депутати, оскільки виборець голосує за "доброго господаря" для свого регіону.

Більшість вад мажоритарної виборчої системи проявляються не лише в Україні. Загальносвітовий сучасний досвід демонструє тенденцію до зменшення кількості країн, які застосовують цю виборчу модель. Навіть у країнах, котрі застосовували мажоритарну систему впродовж дуже тривалого часу (Великобританія, Канада), точаться дискусії про необхідність відмови від неї.

Вадами пропорційної системи з жорсткими (закритими) виборчими списками в єдиному загальнодержавному окрузі є:

1) консервування проблеми низького рівня внутрішньопартійної демократії, що не сприяє внутрішньопартійній конкуренції, призводить до монополії партійного керівництва в питанні визначення персонального складу списку, потрапляння до складу партій "грошових мішків", розвитку політичної корупції та формування партій вождистського типу;

2) посилення відчуження між партіями та виборцями, адже до прохідної частини партійних списків кандидати потрапляють не за популярністю серед виборців, а за принципом лояльності до керівництва партії чи за гроші;

3) ослаблення функціонування соціальних ліфтів у політичній сфері та уповільнення процесів оновлення персонального складу парламенту;

4) несприяння забезпеченню підзвітності народних депутатів перед виборцями та взагалі зв'язку з виборцями.

Зазначені вади нинішньої пропорційної системи насамперед спричинені закритими виборчими списками і голосуванням у єдиному загальнодержавному окрузі. Саме це, фактично, позбавляє виборця справжнього вибору, оскільки він не має можливості вплинути на черговість кандидатів у виборчих списках та визначитися, врешті-решт, кого він хоче бачити своїм депутатом.

В умовах невисокої політичної культури і нерозвиненої політичної системи зазначені недоліки, фактично, консервують проблему відсутності справжніх представницьких політичних партій в Україні та гальмують розвиток країни.

Як зазначалося, на тлі тенденції звуження використання мажоритарної виборчої системи нарощується практика використання пропорційної системи. Зокрема, на сьогодні 34 європейські країни використовують пропорційну систему. Проте більшість цих держав обирають членів парламенту за пропорційною системою з відкритими списками (тобто з преференціями).

В Україні жодного разу не обирали народних депутатів України за пропорційною системою з відкритими чи напіввідкритими (напівжорсткими) виборчими списками. Проте думка про доцільність використання саме цієї системи стоїть на порядку денному, щонайменше, з 2008 р.

У 2008 р. експертне середовище почало не лише говорити про необхідність виборчої реформи, яка має змінити насамперед виборчу систему, а й активно працювати на це. Восени того року в парламенті стали з'являтися законопроекти, які передбачали саме пропорційну систему з преференціями.

Законопроект № 3468, внесений народним депутатом Ю.Ключковським, передбачав пропорційну виборчу систему з відкритими списками з голосуванням у регіональних округах. Виборцям давалася можливість проголосувати за конкретного кандидата у виборчому списку партій, і, відповідно, черговість у списку безпосередньо залежала від кількості голосів на підтримку того чи іншого кандидата.

Законопроект № 3366, внесений спочатку народними депутатами В.Каськівим та Ю.Мірошниченком, а потім перереєстрований в оновленій редакції В.Каськівим, А.Шевченком та Є.Сусловим, також передбачав пропорційну систему з відкритими списками і голосуванням у територіальних округах. При цьому партії мали висувати кандидатів у територіальних виборчих округах (від 8 до 12 кандидатів у народні депутати в кожному територіальному окрузі) та формувати список у загальнонаціональному окрузі. Загальнонаціональний список кандидатів від партії гарантовано забезпечував проходження до парламенту першої десятки кандидатів від партії, навіть у разі неотримання у відповідних територіальних виборчих округах необхідної кількості голосів на свою підтримку (тобто менше виборчої квоти для округу). Всі кандидати в депутати, які отримують у територіальному виборчому окрузі кількість голосів виборців, яка є більшою за виборчу квоту для територіального виборчого округу, гарантовано вважаються обраними депутатами, незалежно від черговості кандидата в партійному списку. Як бачимо, виборець, згідно з цим законопроектом, отримує можливість впливати на черговість кандидатів у списку та, відповідно, обирати кандидатів, яких він підтримує, при цьому й партії гарантовано отримували б проходження перших десяти кандидатів (напівжорсткі списки).

У 2009 р. в парламенті з'являються проекти Виборчих кодексів, які передбачають для парламентських виборів також пропорційну систему з відкритими списками.

У пояснювальній записці до проекту Виборчого кодексу № 4234 від 19.03.2009 народного депутата І.Кріля йшлося, що саме поява у 2004 р. закритих виборчих списків призвела до підміни представницької демократії вождистсько-клановим режимом: депутати з виразників волі виборців перетворилися на слухняних виконавців розпоряджень партійних вождів; списки партій, по суті, стали "парасолькою" навіть для людей із кримінальним минулим, які розглядають політику як прибутковий бізнес; керівництво партій узурпувало центри прийняття рішень в органах влади.

Кращим концептуально був альтернативний проект Виборчого кодексу № 4234-1 від 14.04.2009, внесений народними депутатами Ю.Ключковським, С.Гриневецьким, С.Подгорним, В.Сінченком, з подальшим внесенням до нього змін 23.03.2010 р. При цьому констатувалося, що однією з основних проблем законодавства про вибори є виборча система, яка створила ситуацію відірваності народних депутатів України від виборців через неможливість для останніх впливати на персональний склад парламенту. Необхідність істотної модифікації виборчої системи, подолання деперсоніфікованого способу голосування виборців визнавали у 2009 р. як основні політичні сили, так і громадська думка. Мажоритарна система не сприймалася. У зв'язку з цим пропонувалося застосувати виборчу систему, яка б дозволяла персоніфікувати голосування (відкриті списки кандидатів, голосування з преференціями), що потребувало запровадження регіональних виборчих округів.

На жаль, до встановлення режиму Януковича у 2010 р. парламент не спромігся провести виборчу реформу й запровадити пропорційну виборчу систему з відкритими списками. В часи Януковича відбулася узурпація влади та повернення Законом № 4061 від 17 листопада 2011 р. вигідної олігархам змішаної системи виборів народних депутатів, яка діє й досі. До речі, саме така виборча система функціонує і в Московії. Ймовірно, це зовсім не випадковий збіг.

Після Революції Гідності у Верховній Раді було зареєстровано два законопроекти - № 4906-1 від 02.06.2014 р. (поданий народним депутатом М.Рудьковським) та № 4906-2 від 03.06.2014 р. (поданий народними депутатами Р.Кошулинським, Ю.Сиротюком та Ю.Михальчишиним), які також пропонували пропорційну систему з відкритими виборчими списками. На жаль, жоден із них не був ухвалений, що істотно уповільнило впровадження реформ в Україні.

Сьогодні, рухаючись у бік євроінтеграції, наступні вибори народних депутатів ми мусимо провести без мажоритарної складової, за пропорційною системою, з відкритими або напіввідкритими списками, з голосуванням у регіональних округах.

За рахунок відкритих виборчих списків вдасться не лише підвищити якісний склад представницьких органів і рівень легітимності парламенту та уряду, а й створити умови для розвитку партій. Цьому сприятимуть зниження рівня внутрішньої корупції в них, усунення передумов до поширення "вождизму" в керівництві, посилення рівня підзвітності партій, заохочення до розбудови партійних структур на місцях.

При цьому відкриті списки можуть бути повністю відкриті, як у Бразилії, Латвії, Фінляндії, або напіввідкриті, як у Нідерландах, Словаччині, Чехії, Швеції.

Саме другий варіант передбачено зареєстрованим у парламенті законопроектом № 1068-2 народних депутатів В.Чумака, А.Агафонової, Н.Новак, П.Різаненка, Л.Ємця.

Окрім цього законопроекту, у Верховній Раді зареєстровано ще 4 законопроекти, якими пропонується зміна нинішньої виборчої системи. Так, законопроектом № 1068 від 27 листопада 2014 р. (внесений народним депутатом Ю.Мірошниченком) пропонується повернення до пропорційної системи із закритими списками.

Законопроект № 1068-1, внесений Ю.Тимошенко та її дно партійцями у грудні 2014 р., передбачає створення пропорційної системи із закритими списками та закріпленням кандидатів за територіальними округами. Попри оманливу схожість із пропорційною системою з відкритими списками, законопроект так само спрямований на консервацію політичних реалій сьогодення. З'їзд партії формує окремий список із 10 кандидатів загальнонаціонального списку й закріплює одного кандидата до територіального округу. Крім того, партія може прийняти рішення про зміну черговості кандидатів уже після голосування. Такі пропозиції законопроекту наближають його до варіантів із закритими списками, в яких партії можуть змінювати черговість кандидатів, залежно від власних побажань, а не від результатів волевиявлення виборців.

Також зареєстровано у Верховній Раді два проекти Виборчого кодексу. № 3112 від 16 вересня 2015 р., внесений народним депутатом В. Писаренком, пропонує впровадження "пропорційної виборчої системи", але з утворенням 450 територіальних виборчих округів, у яких партія висуватиме по одному кандидатові. Пропонована виборча система не є класичною пропорційною системою, як і не впроваджує відкритих списків. Основна вада цієї системи - неналежна репрезентативність майбутнього парламенту, оскільки одні виборчі округи можуть бути представлені декількома депутатами, а інші - жодним. Така система передбачена чинним на сьогодні Законом про місцеві вибори, за яким вони відбувалися в Україні 2015 р.

Альтернативний проект Виборчого кодексу, внесений до Верховної Ради 2 жовтня 2015 р. народними депутатами А.Парубієм, О.Черненком та Л.Ємцем, зареєстрований під номером 3112-1. Він передбачає пропорційну виборчу систему з відкритими списками при виборах народних депутатів України.

Нагадаємо, що, відповідно до Плану законодавчого забезпечення реформ в Україні, затвердженого постановою Верховної Ради від 04.06.2015 р., має бути впроваджена пропорційна виборча система з відкритими списками. З усіх зареєстрованих на сьогодні законопроектів таку систему впроваджують виключно законопроекти № 1068-2 та № 3112-1. Відповідно, підтриманий у першому читанні має бути один із них, із подальшим доопрацюванням.

Окрім необхідності переходу до пропорційної виборчої системи з відкритими списками, хочемо наголосити ще на кількох моментах, необхідних для того, аби виборча реформа стимулювала позитивну трансформацію політичної системи:

- для посилення зв'язку між виборцями та народними депутатами розподіл місць у парламенті між партіями має відбуватися на рівні регіональних багатомандатних округів в належній пропорції (в ідеалі, від 10 до 15 мандатів у кожному);

- задля ротації парламенту та потрапляння до його складу нових партій на цьому етапі має бути встановлений невисокий виборчий бар'єр (3–4 %) в загальнонаціональному масштабі;

- необхідно заборонити або принаймні істотно обмежити теле- й радіорекламу політичних партій та рекламу на зовнішніх носіях.

Необмежена теле- й радіореклама призводить до значного розбухання виборчих бюджетів та спотворення свідомого вибору виборця. Так, за даними громадянської мережі ОПОРА, на останніх виборах сукупний виборчий фонд становив близько 650 млн грн (і це без "тіньових" грошей). Більшість цих коштів - невідомого походження. Заборона та обмеження реклами партій приведе до більш усвідомленого вибору громадян на підставі ідей і змістів, а не за рахунок несвідомого зомбування через політичну рекламу маркетинговими методами. Телебачення і радіо мають формувати політичні вподобання виборців шляхом проведення змістовних дебатів між представниками політичних партій.

Таким чином, як висновок, доводиться констатувати, що політики вкотре декларують необхідність проведення виборчої реформи з головним акцентом на запровадження пропорційної системи з відкритими списками. Але ми вже мали втрачені для реформ 2009 і 2014 рр. Очевидно, ця найважливіша для прискорення розвитку нашої країни реформа не може бути реалізована самими політиками у простий "робочий" спосіб. Широкій громадськості слід консолідуватися і шукати важелі впливу на цю ситуацію. Без зміни виборчої системи нам не вдасться вирватися з замкненого кола неефективних реформ і почати рухатися вперед до розвитку країни, адже всі реформи в інших сферах залежать від політиків та їхніх рішень. А хто в нашій країні ухвалюватиме політичні рішення, залежатиме від закону про вибори народних депутатів України.