УКРАЇНА НА ПОРОЗІ ТРЕТЬОГО ТИСЯЧОЛІТТЯ: ШЛЯХИ, ЯКІ МИ ВИБИРАЄМО

Спроби осмислити світ і місце в ньому України, чому були присвячені попередні статті автора в «Зеркале» (№1, 2, 25, 2000 р.), традиційно впираються в сакраментальне запитання «що робити?» Але чим більше суспільство й еліта намагаються на нього відповісти, тим сильніша в них ностальгія. Щиро кажучи, наростає відчуття, що і придумувати щось особливе потреби не було — прийнятний соціокультурний досвід, який міг захоплювати і дивувати світ, ми вже мали і, схоже, ще не втратили. Про це й мова.

ТАЄМНИЦЯ СОЦІОКУЛЬТУРНОГО СИНТЕЗУ

Гідне існування людства в ХХІ столітті сучасна цивілізація обумовлює насамперед рівнем гуманізації всіх сфер життєдіяльності соціуму. Суспільне багатство провідних світових держав дедалі більше визначається «інтелектуальним капіталом». Про пріоритетність вкладень у людський розвиток на останньому давоському форумі заговорили Клінтон і Блер. І навіть деструктивні явища, зафарбувавшись у гуманітарні тони, набувають особливої сили. Чи не від того гуманітарний інтервенціалізм став предтечею «нового світового порядку», своєрідним тараном, що зламує існуючу світову систему безпеки?

У гуманітарній сфері, насамперед у культурі етносів, націй і людства в цілому, схоже, і варто шукати відповіді на найактуальніші питання і виклики часу. Саме там (і вже точно не у фінансово- банківських запасниках) заховані таємниці доступу до скарбниць людського знання і досвіду. Національний розквіт у сучасному світі немислимий без активного оволодіння новітніми соціальними технологіями формування прогресивних господарських укладів. Але досконало осягнути їх можна тільки при повноцінному прилученні до культури, живих духовних, моральних, інтелектуальних цінностей і традицій, у рамках яких вони сформовані.

Для українців формування бази життєвлаштування і гармонійного розвитку, поруч із розумним відновленням національно-культурних основ, вимагає дбайливого ставлення до всієї культурної спадщини, яка збиралася століттями. Особливе місце в ній належить російській культурі. Адже, по суті, вона є тим гармонійним середовищем, у якому протягом століть спільно розвивалися і з якої, фактично, і ростуть нинішні українська та російська культурні гілки. У цьому синтетичному лоні визрівав геній Тараса Шевченка, Миколи Гоголя, Володимира Вернадського. На часі визнати й те, що російська культура була і своєрідною «захисною оболонкою», яка дозволила українській культурі зберегтися та розвиватися у ворожому політичному оточенні. Знаковим явищем у цьому плані став викуп Тараса Шевченка з кріпацтва діячами російської культури. Зерна української культури і нині бережно зберігаються гідними представниками російської інтелігенції, у чому автор особисто неодноразово переконувався (і не тільки він).

Останніми століттями російська культура була для українців реальним провідником до світового соціального досвіду і науково-технічних досягнень людства. Наша історія наочно свідчить — синтез культурних починів здатний багаторазово підсилити культуру кожного народу.

Традиції соціокультурної єдності споконвіку живуть у слов’янському світі. Адже і саме православ’я на Русі як духовний стрижень народу набуло нинішніх своїх обрисів внаслідок інтеграції візантійської культури і поганських традицій, а українська мелодика гармонійно злилася в ньому з літургійними молитвами. Та й внесок українців в основи російської і радянської культури, науки й освіти навряд чи хто зможе применшити.

Особливий моральний, гуманістичний дух українського національного характеру — це благодатний «грунт» (тим паче на жорсткому «насті» західного прагматизму, з одного боку, і російського ідейного месіанства у спілці з візантійською традицією в політиці, з другого) для формування як принципів загальнолюдських стосунків у новому світі, так і основ побудови демократичного суспільства і в Україні, і в Росії.

По суті, в Україні в мініатюрі повторюється цивілізаційна конфігурація Росії (чи не від того її величали Малоросією?). Ось тільки алгоритм вирішення конфліктів пропонується трохи інший. І якщо він виявиться ефективним — як знати, можливо, він підкаже Росії ефективні шляхи виходу з внутрішніх міжетнічних конфліктів, — у цьому може полягати одна з суттєвих українських компонент у побудові українсько-російського стратегічного партнерства.

МОВНІ ІМПЕРАТИВИ

Особливе місце в повноцінному залученні до культури, духовних, моральних, інтелектуальних цінностей і традицій належить мові. По суті, вона не тільки засіб комунікації, а й ключ, який дозволяє розкривати закодовані в культурі сакраментальні значення. Ефективне прилучення до культурного надбання відбувається не стільки шляхом ознайомлення з предметами, текстами і символами, скільки через безпосереднє спілкування з живими носіями ідей і традицій, представниками науково-технічних або художніх шкіл.

Але про таке сутнісне призначення мови (особливо коли йдеться про функціонування російської мови в Україні), схоже, мало хто замислюється чи намагається цього не помічати. Суспільний діалог про наслідки прискореної українізації сфер освіти, фахової підготовки, виробничої діяльності, управління (як свідчать останні соціологічні опитування, саме в них та ще у ЗМІ найактивніше йдуть процеси розширеного використання української мови) і зовсім виведений із суспільного обговорення. Про нього, як про небіжчика, — або хороше, або нічого.

А поговорити є про що. За даними офіційних джерел (березень 2000 р.), рівень використання української і російської мов у системі освіти й виховання, відповідно, становить: у дитячих садках — 74,5% — 17%; школах — 67% — 30%; вузах — 70% — 29%. І це при тому, що соціологічні опитування показують достатньо стійке використання мови в побуті — 50:50.

Поступово нав’язується безальтернативна банальна думка про українізацію як суто технічний процес — просто все й усіх перевести на одна мову. І турбуватися начебто немає про що — деякі високотехнологічні виробництва і нові господарські інститути працюють не гірше від російських. Були і є вчені зі світовим ім’ям, а українські школярі продовжують займати призові місця на міжнародних олімпіадах...

Давайте подивимося, завдяки чому це все «дихає», хто становить кістяк науково-технічної й управлінської еліти України? Відповідь проста — провідні вчені і технічні спеціалісти, а також везучі бізнесмени, підприємці та кваліфіковані менеджери, інтелектуально виховані в лоні радянської (а по суті, російської) наукової й освітньої традиції. Саме тієї традиції, яка дозволила СРСР двічі після нищівних громадянської та вітчизняної воєн, за умов найжорстокіших репресій проти інтелігенції, швидко відновити інтелектуальний потенціал і вивести країну на передові позиції у світі. Саме в рамках цієї традиції щастило здійснювати немислимі для іншого світу соціальні й економічні реформи. Останнє для України сьогодні актуально як ніколи. Те, про що тільки починають віщати Клінтон і Блер, ми вже мали. Ось тільки чи володіємо ним тепер? А головне, чи вистачить розуму відродити «розумне, добре, вічне»?

Не будемо заплющувати очі і на те, що питання реального поширення і функціонування російської мови в Радянській Україні багато в чому визначалося не тільки владними способами, а й нагальними культурними та господарськими потребами суспільства. Так, інтенсивна «русифікація» 70— 80-х років обумовлювалася не стільки адміністративним примусом, скільки активним зацікавленням українців новими суспільно-політичними віяннями, які походили з Москви і ретранслювалися з-за кордону центральними ЗМІ. Але насамперед — потребою опановувати нові спеціальності, відповідно до запитів машинобудівних комплексів, які активно розвивалися в Україні, оскільки необхідні знання і навички можна було отримати тільки в рамках російських науково-технічних і технологічних шкіл.

Сьогодні ж саме там, де відбулася повальна деіндустріалізація, у рамках процесу «наступу села на місто» і простежується активне повернення до української мови. Чи радіти цьому — питання риторичне. Як і тому, що значна частина російськомовних дітей не вміють грамотно писати російською. Чи не в цьому причина нинішнього від’їзду українських фахівців у Росію?

Нині в Україні розвивається вже інший схожий процес — вестернізації суспільства як наслідок прилучення до західного технічного і технологічного сервісу, системи стандартів, Інтернету, міжнародних каналів мовлення тощо. Дай Боже правильно до цього поставитись.

АЛЬТЕРНАТИВА МУЛЬТИКУЛЬТУРАЛІЗМУ

У глобальному світі багатомовність — велике благо, яким, щоправда, потрібно вміти розпорядитися. Країни, які це зрозуміли, успішно розвиваються і процвітають. Ось думка колишнього прем’єр-міністра Ізраїлю Біньяміна Нетаніягу, якого важко запідозрити в симпатіях до Росії: «Репатріація з Росії і СНД змінила Ізраїль, підсилила Ізраїль, перетворила Ізраїль у всесвітню державу в галузі технологій, у світову державу в галузі культури й у дуже багатьох інших галузях. …Ізраїль, той, який я пам’ятаю десять років тому, і Ізраїль сьогоднішній — це величезний прорив уперед... Наш зв’язок із Росією, із російською культурою — це не тільки плід останньої великої хвилі репатріації... Мої батьки знали російську, я був вихований на російській культурі, читав Достоєвського, Толстого».

Україна — не Ізраїль. У неї немає широких можливостей «імпортувати» російських інтелектуалів (до речі, нещодавно Ізраїль із великою помпою зустрів мільйонного емігранта з Росії). Зате є значиміше — можливість відтворювати безпосередньо в себе російські культурні традиції, носії котрих і забезпечують нинішнє процвітання Ізраїлеві. Україна поки ще не спроможна стати країною гармонійно полікультурною і багатомовною. Але суспільство потребує цього. Так, за даними Київського міжнародного інституту соціології (березень 2000 р.), за державний статус російської мови висловилося 39% респондентів, стільки ж за офіційний, за виведення російської мови з обігу — 17% при 5%, які не визначилися. За даними Інституту соціології НАНУ (квітень 2000 р.), 75% батьків бажають, щоб їхні діти однаково добре знали обидві мови, при тому, що 91% висловився за те, щоб їхні нащадки знали українську, 85% — російську.

Нагальним для Української держави і суспільства сьогодні вже є не питання забезпечення діалогу культур, а завдання їхнього корпорування, повного і рівноправного існування в рамках нової культури країни. Необхідно рухатися в напрямку побудови суспільства на принципах сучасного мультикультуралізму. Тільки тоді ми зможемо розраховувати на синтез принципово нових основ суспільного розвитку.

Надихаючі результати такого синтезу наочно демонструє «чотиримовна» Швейцарія, яка впевнено процвітає за умов найжорстокіших європейських конфліктів ХХ століття. Вражають успіхи «двомовної» Фінляндії, яка змогла за короткий історичний термін перетворитися з околиці Російської імперії в авторитетну європейську державу, своєрідну «колиску» сучасної системи європейської безпеки. Характерно, що саме ці країни, за оцінками групи американських дослідників, займають, відповідно, друге і шосте місця в рейтингу країн із найбільш високою інноваційною активністю (разом з Японією, США, Швецією і Німеччиною).

Сполучені Штати в інтересах ефективної інтеграції латиноамериканців у соціум вирішують питання про офіційний статус іспанської мови в південних штатах. Транснаціональні корпорації — ці локомотиви сучасного індустріального розвитку — активно вирішують питання так званого культурного різноманіття, завдяки чому їм вдається формувати і підтримувати високий інноваційний і творчий потенціал.

Багатомовність соціуму позитивно впливає і на рівень його толерантності. Так, соціологічні дослідження, що проводилися в Україні, підтвердили нижчий конфліктний потенціал респондентів, які вільно володіють і російською, і українською мовами, порівняно з «мономовними». На сході України етнографи вже помітили феномен формування синтетичного співтовариства, що також ідентифікує себе із обома етносами. Чи не в цьому полягає основа тієї соціальної толерантності, яку стійко демонстрував український соціум? Чи не тут шукати ресурси для стримування традиціоналістських «відкочувань» і здійснення модернізаційних проривів?

Особливі ефекти багатомовності, пов’язані з глибинним розумінням закладених у текстах змістів, можна простежувати й на мікрорівні. Мабуть, кожному, хто вільно володіє кількома мовами, доводилося мати справу з цікавим феноменом. Під час авторського перекладу тексту або одночасної роботи з ідентичними текстами різними мовами часто виявляються неточності та нечіткість викладу, непомітні під час роботи лише з однією мовою. До речі, для якісної законодавчої роботи — це джерело. Гадаю, і «Дзеркало тижня», ставши двомовною газетою, відчує на собі його благодатність.

Інший феномен — активне використання іноземних слів у спеціальних галузях. Як правило, це не стільки данина поваги або результат низькопоклонства перед всім іноземним, скільки нагальна потреба надати адекватного змісту тим явищам, подіям або технічним пристроям, які в рамках своєї культури ще не «дозріли», а тому й не мають відповідних аналогів у мові.

У процесі пошуку шляхів розвитку міжнародного співробітництва особлива увага України сьогодні звернена на тюркський світ. У зв’язку з цим вважається актуальним використовувати можливості формування в Криму в регіональному масштабі мультикультурного співтовариства (на базі російської культури як домінуючої) із повноправним неформальним включенням української та кримськотатарської компоненти. Це не тільки сприяло б бажаній міжетнічній злагоді на півострові, а й створило б передумови для формування нового покоління, спроможного гідно представляти Україну і рухати її інтереси до тюркського, а можливо, і всього мусульманського світу. І це не плід авторської уяви. Так, у Криму над питаннями розвитку культурного різноманіття в студентському середовищі активно працює ректор Кримського державного індустріально-педагогічного інституту Февзі Якубов. Зокрема, він розробив проект створення Центру поліетнічної культури молоді як ефективної форми культурного взаємозбагачення студентів-педагогів. Не треба бути пророком, щоб передбачити, що майбутнє за фахівцями, вихованими саме в такій атмосфері. Саме вони й будуть основними носіями і провідниками міжнаціональної злагоди в суспільстві. Такі процеси стало розвиваються в Закарпатті.

У світлі викладеного не тільки русофобія, а й прагнення надати російській культурі та мові статус іноземних, так само як ігнорування в Криму кримськотатарської культури — безперспективні, шкідливі і небезпечні. Це шлях до культурної деградації, розпаду суспільства і розвалу країни, при яких Україну спіткає доля «європейського хутора», «співочо-шароварної резервації», звалища ядерних і хімічних відходів... Чи усвідомлюють ті, хто бореться за встановлення «мономовного» диктату, в яке пекло веде шлях, вистелений такими «благими намірами»?!

Україна не в змозі протистояти технократичному тискові сучасної цивілізації, та й немає потреби в такому «геройстві». Потрібно змінюватися самим у світі, який модернізується. І тільки за умови, що суспільство буде спроможним стримувати буяння своїх пристрастей і обачно залучати максимум доступних культурних механізмів і ресурсів, Україна зможе розраховувати на гідне існування в новому столітті.