ЧИ CТАНЕ ГАЗОВА ТРУБА «ВИШНЕВИМ САДОМ»

У Верховній Раді розроблено проект закону «Про особливості приватизації об’єктів газотранспортної системи України», який був презентований на громадських слуханнях 31 жовтня. Склад учасників цього заходу — керівництво парламенту, ряд міністерств і відомств, провідних наукових установ, представники дипломатичного корпусу й транснаціональних компаній — свідчення актуальності питання, що розглядалося. Ось тільки уваги громадськості воно не привернуло. Найвірогідніше, у газоенергетичній сфері наші мас-медіа вже настільки розбещені скандалами, що на такі «дрібниці» й не розмінюються. А даремно.

Адже, по суті, Україна у своєму розвитку підійшла до чергового Рубікону. Потрібно визначитися, чи різати «курку», яка несе «золоті яйця» — 30 млрд. кубів майже дармового газу. Неординарність ситуації вимагає нетрадиційних рішень.

Гроші не пахнуть,
а труба пахне... грошима.

Тяготи менталітету

Проблеми української приватизації відчутно забарвлені в тони української ментальності. Саме особливості національного світосприйняття і світорозуміння надають процесам роздержавлення неповторності, яких не може усвідомити решта світу.

Мимоволі згадується чеховський «Вишневий сад». П’єса, яка нещадно препарує процеси суспільної трансформації російської дійсності. Однак чому для надання емоційної напруги дійству продажу власності Антон Павлович трощить саме вишневий сад? Адже це вже точно не знаковий атрибут дворянства. Швидше, фундаментальний символ слов’янської культури. Чи на той час, як і нині, значущий елемент життєвого середовища українського села — у пам’яті спливе «садок вишневий коло хати…».

На жаль, і сьогодні, як і в чеховські часи, приватизація в глибинах народної підсвідомості сприймається не як природний еволюційний процес, що дозволяє перейти до ефективніших форм господарювання, а як загроза традиціям прадідів.

Та тільки сучасному світові глибоко байдужі такі стенання. А тому самим українцям, щоб вибратися з емоційної трясовини й холоднокровно розібратися в тому, що коїться, не зашкодило б звернути увагу на особливості розвитку світових процесів.

Під покровом глобалізації...

Серед політичного бомонду про глобалізацію не говорить хіба що лінивий. Проте за загальними розумуваннями осторонь залишаються значимі нюанси цього процесу. Насамперед це стрімка десакралізація політики, переведення її механізмів на ринкові рейки. На тлі активної інтернаціоналізації та транснаціоналізації простежуються глибинні процеси взаємозв’язку і взаємозумовленості політики та економіки.

Зміни в російській зовнішній політиці з приходом Володимира Путіна наочно засвідчили прагнення Росії розвиватися в руслі правил, що диктуються глобальним політекономічним ринком. Сучасна російська зовнішня політика значною мірою вже базується на принципах пріоритетності економічних інтересів і відповідності політичних завдань економічним можливостям. На західному напрямку об’єктом її пріоритетної уваги насамперед став Європейський союз.

Україна, як, утім, і Польща, для нинішньої Росії, — реалії, які важко обминути суто географічно, а тому необхідно вводити до сфери власних інтересів і розрахунків. Теплий прийом, влаштований Анатолію Зленку в Москві, вселив надію на нормалізацію діалогу з Росією і досягнення взаємоприйнятних угод. Проте домовлятися необхідно не лише з російською владою, а й з транснаціональними компаніями, насамперед із «Газпромом». А це не одне й те саме.

Звісно ж, Кремль намагається поставити газову монополію якщо не в підпорядковане, то бодай у залежне становище, схилити до курсу у фарватері своєї зовнішньої та внутрішньої політики. Проте газпромівський джин уже вирвався на волю, здобувшись на силі не лише всередині, а й зовні. А тому в рамках нинішніх ринкових реалій загнати його назад у пляшку державних інтересів уже неможливо. Як наслідок — процес розвивається в руслі еволюційного зближення інтересів Кремля і «Газпрому». Нова енергетична політика Росії на західноєвропейському напрямку — пряме тому свідчення. І навіть структура держави російської нині дедалі більше схожа на вертикально-інтегровану корпорацію.

У свою чергу, істотно міняється вигляд світового господарства. На зміну світовому поділу праці йде система глобальних альянсів. Активно набирають обертів процеси транснаціональної економічної консолідації. Явища закономірні й зумовлені потребою створення ефективних систем управління, виробництва та навіть іміджу за умов грядущих світових природних та економічних потрясінь. Так, за період 1992—1999 років обсяг щорічних фінансових угод зі злиття і поглинання найбільших компаній зріс із 0,4 до майже 3 трлн. доларів.

У Росії цей процес активно пішов з очевидного благословення нового кремлівського керівництва. Так, «Сибирский алюминий», мабуть, перший із російських компаній розпочав глобальну перебудову свого господарства в таких масштабах, що це викликало повний переполох у російських фінансово-політичних колах. Хоча зусилля компанії були спрямовані не так на монополізацію внутрішнього ринку, як на доведення інтеграції до логічного завершення, тобто формування гнучкої та всеосяжної системи управління всіма основними ланками виробництва: від глинозему й електроенергії до заводів високого переділу з випуску продукції з високим рівнем споживчих властивостей безпосередньо в регіонах, близьких до споживачів. Україна, потрапивши в епіцентр приватизаційних інтересів «Сибала», отримала саме на цьому напрямку левову частку приватизаційних надходжень до бюджету. Як, утім, і гарантію того, що МГЗ, як і решта українських об’єктів, що заплановано інтегрувати в таку систему, працюватиме з максимальним навантаженням.

Процеси пішли і в російському нафтовому комплексі, що теж позначилося на приватизаційних процесах в Україні. Щоправда, значно скромніше, ніж з алюмінієм. Водночас крах імперій Березовського і Гусинського — свідчення того, що відбувається з великими корпораціями, коли з їх системи вихоплюється істотний елемент — у цьому випадку владно-адміністративний.

Сьогодні ще грандіозніші плани в «Газпрому», що рвучко ввірвався під кінець 90-х до першої сотні найбільших корпорацій світу. Він намагається сформувати керовані ланцюжки — від родовищ до жаданих валютних споживачів у Західній Європі. І навіть ввести до цієї системи «Медіа-МОСТ» як ефективний інструмент формування іміджу та впливу. Все це потребує надійної системи управління всім господарством, у т.ч. і тим, що перебуває на території центральноєвропейських держав. Закономірно, що питання про приватизацію транзитних газопроводів одночасно поставлене на чергу дня в усіх цих країнах, а не лише в Україні. У цьому зв’язку інтерес «Газпрому» до запаралелювання газотранзитних потоків цілком зрозумілий і виправданий. І не лише як засіб підвищення надійності газоподачі і навіть тиску на незговірливих партнерів. Так само можна зрозуміти і намір застрахуватися від неадекватних ментально-емоційних викидів партнерів.

Приватизація труби чи труба приватизації?

Щодо того, що у світлі розвитку цих процесів Україні доведеться попрощатися з монопольним володінням, управлінням чи контролем над транзитним газопроводом, сумніватися не доводиться. А якщо так, то сьогодні насамперед треба думати, як найефективніше розпорядитися наявними ресурсами.

Як бачиться, найголовнішим у газотранспортній приватизації має бути не величина фінансових вливань у бюджет — досвід свідчить, що їх швидко проїдять або розкрадуть. Вибір ефективного господарника теж досить прозорий — найбільшою мірою в повномасштабному і безпечному функціонуванні труби стратегічно зацікавлений насамперед власник газу, що ним сьогодні є лише «Газпром». У свою чергу, українське господарство потребує не так грошей, як стабільного і доступного постачання газу.

Участь західних компаній і геть може стати проблематичною, якщо тільки вони не влаштовуватимуть «Газпром» чи не запропонують власну глобальну стратегію, на противагу газпромівській. Навряд чи росіяни погодяться й на те, щоб блокуючий пакет акцій перебував у котрогось із транснаціональних конкурентів. Проте оплатити реальну вартість української газотранспортної системи «Газпром» не в змозі. Та й західні компанії, попри їхнє бажання отримати функціонуючу трубу, не вкладатимуть значних коштів, розуміючи, що ключ до газопостачання все ж перебуває виключно у віданні «Газпрому» (в цьому причина неприхованого прагнення Заходу розчленити РАТ).

Загалом ситуація неоднозначна й суперечлива. До того ж, за бажання можна знайти достатньо приводів, щоб загнати питання в глухий кут і чекати «ключика на тарілочці з блакитним бережком». Тим паче що сценарій, як практично за безцінь можна скупити нафтопереробні комплекси, уже відпрацьований докладно.

І ще одне істотне застереження. Входячи в період реальної приватизації стратегічних об’єктів, не можна забувати про таке поширене у світі бізнесу явище, як діяльність так званих інвестиційних спекулянтів чи інвесторів-«стерв’ятників». Росія через край сьорбнула такого досвіду в безпосередньому контакті з самим Кеннетом Дартом.

Технологія не надто й мудра. Попередньо придбані блокуючі пакети акцій компаній, що стоять перед крутими змінами, згодом використовують для шантажу або домагань у так званих стратегічних інвесторів. За великим рахунком, технологія мало чим відрізняється від тієї, в чому набили руку наші чиновники. З тією лише різницею, що замість адміністративного ресурсу «стерв’ятник» використовує ринкові механізми.

Чи є альтернатива гаданому «базару» навколо труби?

Через трубу —
до консолідації

Україна — одна з найгазифікованіших, а тому й газозалежних країн. І сьогодні питання газопостачання мають насамперед соціальне забарвлення. А тому вона «спинним мозком» відчуває, що за умов падіння газовидобутку в самій Росії істотно збільшити обсяг постачань на Захід «Газпром» може за рахунок або зменшення внутрішнього споживання, або скорочення постачань в Україну. А досвіду того, як залишитися крайнім, околиці не позичати.

Якщо так, Україна приречена шукати реального доступу до участі в нових перспективних розробках газу в Туркменії та Росії. Саме до такої участі, що дало б можливість видобувати або розпоряджатися тими 70—80 млрд. кубів, які необхідні для внутрішніх потреб. Таким чином завдання приватизації набуває нових обрисів — вигідно «розміняти» транзитну трубу, а разом із нею і господарство, що забезпечує газом, трубні заводи й машинобудівний комплекс, який випускає устаткування для газовиків, на реальну участь у світовій розвідці, видобутку й транспортуванню газу.

Завдання на порядок складніше, ніж простий продаж. Тим більше що для його вирішення за умов тотальної світової транснаціоналізації необхідно або вбудуватися в один з існуючих альянсів, або створювати новий. Така точка зору виводить і на принципово нові критерії ефективності приватизації. Зокрема, пріоритет повинен віддаватися насамперед тим вертикально-інтегрованим компаніям, які планують вмонтувати приватизовані об’єкти у свої виробничі й навіть іміджеві схеми. Це краща гарантія того, що об’єкт процвітатиме.

Транснаціональна гра України того варта і в контексті її інтеграції у світове співтовариство. Якщо країна покаже світові спроможність до економічної консолідації у важливих сферах, до прикладу енергетичній, — її міжнародний рейтинг явно підвищиться. Та й багато проблем, що стосуються прав і свобод чи то особистості, чи то преси, тоді не здаватимуться Заходові такими вже «драматичними».

Напередодні глобальних економічних потрясінь повноправна участь у глобальних альянсах для України не менш важлива і з погляду реального доступу до формування всесвітніх ділових організацій, які зможуть узяти на себе відповідальність за вихід світової економіки з кризи. З огляду на такі пріоритети, Україна й повинна вибудовувати свою дружбу з найбільшими корпораціями Заходу в питаннях приватизації труби та інших стратегічних об’єктів.

Торг доречний, але...

На порозі приватизації, вочевидь, найпопулярніші розмови про ціну та вартість. При цьому, як правило, хтось прив’язується до вартості виробничих фондів, хтось — до отриманого прибутку. Відтак з’являються вартісні пропорції «Газпрому» і «Укртрансгазу» чи 3:1, чи 2:1. Однак при цьому забувають, що в реальній ринковій вартості компаній її матеріальні активи становлять незначну частину: приміром, y «Бритіш Петролеум» — 29%, ІВМ — 17%, «Кока-Кола» й зовсім 4%. Основна ж цінність — «людський капітал», ефективна структура управління, марка, імідж та ділова репутація.

У цьому зв’язку основна проблема «Укртрансгазу» полягає насамперед у наявності обтяжливих обставин, які не тільки анігілюють її ринкову цінність, а й роблять проблематичним рівноправне співробітництво із серйозними компаніями. Звідси й основний напрямок діяльності при підготовці будь-якого об’єкта до приватизації — створення і культивування його потенційних можливостей та доброго імені. Зокрема, у газовій сфері оптимальними були б організація та імідж-підкачка «газового пула», до якого б увійшли найважливіші об’єкти, спроможні ефективно працювати в газодобувній, газотранспортній і газопереробній галузях (куди входять монтажні структури, розробники турбін і компресорів і т.п.). Неодмінна умова — наявність потужної інтелектуальної підтримки цих процесів.

Оптимальним виходом із ситуації, що склалася, могло б бути створення потужної фінансово-промислової групи, у тому числі з іноземною участю, що могла б на рівних вести подальші торги в газотранзитній сфері.

Як перспективний альтернативний варіант необхідно пропрацювати можливість консолідованої участі всіх газотранзитних країн Центральної Європи в створенні консорціуму з участю ТНК, що посідають ключові позиції на європейському газовому ринку. Головна його перевага — спроможність купувати в Росії газ для Європи на кордоні з Україною. Це була б серйозна європейська відповідь «Газпрому». Можливі й змішані варіанти, коли одну гілку транзитного газопроводу експлуатувала б компанія переважно з «газпромівською» участю, іншу (зокрема,доведений до рівня експлуатаційної придатності газопровід Торжок—Долина) — ТНК із переважно західною участю. І навпаки.

Реальне зацікавлення великою газовою приватизацією виявили й крупні російські банкіри. Зокрема Олександр Лебедєв, президент Національної інвестиційної ради РФ, він же голова правління Національного резервного банку, пропонує активніше залучати банкірів для розв’язання проблем накопичених боргів у контексті великої приватизації в Україні. Так, їм пропонують визнати частину українського газового боргу державним, а потім обміняти його на акції в межах звичайних комерційних угод. Борг, переоформлений урядом України на цінні папери, пропонують викупити в «Газпрому» уповноваженим міжнародним консорціумом банків, до складу якого передбачається включити як російські й українські, так і західні банки.

Проте за всього бажання рухатися в Європу не слід плекати й особливих ілюзій. Реально ж доведеться мати справу насамперед із «Газпромом». А тому й політика побудови взаємовідносин із ним вимагає найретельнішого пропрацювання. Питання насамперед стосується тих альтернатив, які Україна може запропонувати на противагу невгамовному бажанню РАТ повністю підпорядкувати собі українську трубу. Виходом із ситуації, що склалася, може стати відтворення цілісних, відносно завершених і незалежних фрагментів колись єдиного газового чи навіть нафтохімічного комплексу, але вже на сучасних корпоративних засадах. А основні зусилля в діяльності такої компанії або компаній скерувати на спільну розробку туркменських, казахських і азербайджанських газових родовищ. Тільки це дозволить не те щоб вирішити, а просто зняти проблему диверсифікації.

А за потреби і трубу з Туркменістану можна «наростити» для збільшення постачання газу в Україну і через Україну. І вже, звісно, не тягти її через два моря, а пустити традиційним і оптимальним маршрутом через Росію.

Чи вдасться Україні достойно пройти через велику приватизацію — багато в чому залежатиме від розв’язання саме газотранзитних проблем. Дай-то Боже, щоб у дійстві над трубою знову не виявився синдром «вишневого саду». І краще, щоб «Курочка Ряба» продовжувала нести «золоті яйця», незалежно від того, що їх кластимуть у різні кошики. За умов розвитку цивілізованих норм господарювання, вистачить усім.