Україна — світу, держава — громадянам

Суперечка про те, чи справді Україна відбулася як повноцінна держава, — тривала і, швидше за все, безплідна. Незаперечно одне: українська державна влада вкрай рідко демонструвала свою спроможність. Настирливі розмови про загрозу існування проекту «Україна» виникають практично щороку. Од­нак саме тепер небезпека втратити своє місце на карті світу справді висока. І пов’язано це не так із зовнішніми загрозами, як із внутрішньою гризнею. Мабуть, ніколи раніше Захід не демонстрував такої відвертої байдужості, а Москва не опускалася до такого показного хамства. Але по-справжньому засмучує не те, що з нами спілкуються таким вигадливим чином. Тужно, що нікому дати гідного відкоша огудникам. Серед чинів як ніколи мало готових свою країну захищати. Серед обивателів як ніколи мало здатних своєю країною пишатися.

Поспішати з апокаліптичними висновками не слід. Але слід визна­ти: у своє повноліття країна входить із чималим набором комплексів, травм, маній та фобій. Не дивно: 18 років у республіці все життєво необхідне здійснювалося не зовсім так і зовсім не тими. В 1991-му «верхи» й «низи» були класично далекими одне від одного. Але і ті й інші були настільки ж далекими від реа­лій. Народ вірив, що життя зміниться дуже круто і дуже скоро. Його слуги вірили, що можна буде нічого не змінювати, окрім вивісок. Від­так, одні втратили віру, а інші — час. Одним було ні на кого сподіватися, іншим — було ні на кого спертися. Життя змінювалося, ці зміни по-різному оцінювали влада і її формальне джерело. Але і тим, і іншим перетворення однаковою мірою не подобалися. Винні всі потроху. Одні кра­ли, інші потроху цупили. Одні мов­чали замість того, щоб кричати. Інші кричали замість того, щоб працювати.

Ми щотижня відпускаємо реприманди сановникам. Владі є за що дорікнути. Але такий день — дос­тойний привід і для самокритики. Кожен народ гідний своєї влади, а вла­да — народу. Хто зараз без гріха у країні, в якій продається все — посади, звання, рішення, дозволи, медалі, дипломи, успіх, свобода, переконання, друзі? У країні, в якій усі про це знають і кожен хоча б один раз виступав або в ролі покупця, або в ролі продавця, — кожен заробив своє право на спокутну молитву.

Будьмо щирими з собою. Мало хто з нас керувався словом. Свого часу ми не почали перебудову з себе.

А ще — не пройшли очищення. Ми вибачили борги позичальникам. Ми не спокутували власних гріхів. Ми побоялися взяти належне. Ми поквапилися поділитися успадкованим. Ми взялися за жнива, ще не розпочавши сівби. Ми ввергли себе у гріх споживання, не обтяживши трудом творення. Поводирі, за мовчазної згоди пастви, щорічно «виносили за дужки» незручні питання і гострі проблеми, аж доки вони не перетворилися на вантаж, який невблаганно тягне нас на дно.

За 18 років країна не спромоглися породити ідею, здатну зробити нас зрозумілими й необхідними світові та одне одному. Країна не спромоглася відшукати мету, яка сповна виправдовувала б її існування.

Архіви зберігають купи пропонованих у різний час рецептів віднаходження себе. Від зовні прозаїчного проекту «Шляхи України», який обіцяв нові робочі місця та нові автомобільні магістралі, з’єдну­вав Схід із Заходом, а нас — із Європою. До дуже піднесеної ідеї «Україна соборна», що обіцяла перетворити Україну на християнську Мекку, на четвертий Рим. Без обтяжливої допомоги розстриг і церковних політиканів, доморослих та заїжджих.

Кожен із запропонованих пла­нів страждав на помилки. Але головною помилкою було те, що жоден із них не став точкою опори для країни, яка щойно спиналася на ноги. Ми не створили своєї Силіконової долини, не перетворили Крим на Кріт, а Карпати — на Швейцарію. Ми так і не визначилися з переліком загальнодержавних пріоритетів. Ми не довели до пуття жодної реформи. Не було справи, за яку б ми не бралися. І не було ідеї, якої б ми не споганили.

Україна як держава здійснила не так уже й багато пам’ятного. Першою добровільно відмовилася від ядерної зброї. Подарувала світові прекрасний взірець безкровної революції. Явила дивний приклад екуменізму. З одного боку, де ще можуть співіснувати відразу три православні конфесії? З іншого — вдалося ж при такому скупченні латентних міжцерковних конфліктів уникнути серйозних сутичок.

Переліченого досить, щоб було про що згадати. Але мало, щоб було чим пишатися.

Аби зрозуміти, які ми, куди й навіщо йдемо, чого реально досягли, що безнадійно втратили, де безбожно вчинили, пропонуємо озирнутися назад. Погортати певну подобу сімейного альбому, в якому замість художніх фотографічних відбитків — сухі статистичні звіти. Дані, отримані нами з різних джерел, допоможуть не так простежити історію розвитку, як дослідити істо­рію хвороби. Цифра не емоційна, вона дозволяє тверезо глянути на речі, дає можливість навести в них лад. Інформація до роздумів, викладена на 2-й і 3-й сторінках нашого видання, не пропонує вичерпної відповіді на те, що дала Україна світові за майже два десятиліття і чим держава обдарувала своїх громадян. Але основне, як нам здається, враховано.

Осмислення пройденого особливо багато важить тепер, коли ми входимо у складний етап свого збереження. Тяжкий, але аж ніяк не безнадійний. Бо ми — народ, у якому дивовижним чином поєднуються рідкісне вміння терпіти й унікальна здатність до опору. Ми століттями демонстрували талант прощати помилки вождям і образи ворогам, ми звикли святкувати поразки, ставити пам’ятники поневолювачам і зберігати монументи диктаторам. Що не завадило цій землі плеядами родити лицарів без страху і докору, славних воїнів, знаменитих бунтарів, відчайдушних повстанців, легендарних революціонерів, майстерних підпільників, зразкових партизанів. Це — земля рішучих руйначів непорушних основ. І безстрашних борців за ідеї, які всім іншим здаються примарними.

Ми перетворюємося, коли більше ні на що сподіватися, але все ще є за що боротися.

Україна — світу

Ми зробили світ безпечнішим

Україна добровільно-примусово відмовилася від ядерної зброї. Тактичну ядерну зброю було вивезено з України до Росії вже 1992 року, про що президент країни дізнався з преси. Наступ­ними роками знищенню або конверсії підлягало 220 одиниць стратегічних носіїв, серед яких було 176 розгорнутих міжконтинентальних балістичних ракет. Із них рідкопаливних SS-19 — 130 одиниць, твердопаливних SS-24 — 46 одиниць; загальна кількість ядерних боєголовок — 1240. Останні стратегічні боєприпаси поїхали до Росії 31 травня 1996 року. (Уран після їх переробки використовувався в паливних збірках для АЕС, що їх уряд України отримував від Росії безплатно, а потім, у часи прем’єрства Павла Лазаренка, продавав нашим атомним електростанціям.)

Україна відмовилася від 44 важких бомбардувальників — Ту-95 МС (25 одиниць) і Ту-160 (19 красенів). Літаки були оснащені ядерними крилатими ракетами повітряного базування великої дальності, кількість яких перевищувала 1 тис. одиниць. Остання шахтно-пускова установка ракет SS-24 була підірвана в жовтні 2001 року.

За оцінками американських експертів, на паритетне стримування загрози Сполученим Шта­там, яка йшла від ядерного арсеналу, дислокованого на території України, Пентагон щороку ви­трачав понад 10 млрд. дол. Тепер Америка спить спокійно. А ось Павлоград — не дуже, бо там досі зберігаються розібрані ракети і високотоксичне пальне.

Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. У рамках узятих на себе зобов’язань СБУ та інші правоохоронні органи тільки в період із 2003-го по 2009 рік не допустили переміщення через територію України і вилучили з незаконного обігу:

— 35 промислових контейнерів із джерелами іонізуючого випромінювання на основі радіо­ізотопів цезію-137, стронцію-90, кобальту-60, натрію-22;

— 34 промислових пристрої, що містили ядерний матеріал зі сполуками урану-235 і урану-238, плутонію-238, плутонію-239 і америцію-241, тритію;

— вісім саморобних контейнерів із 3 кг 435 г матеріалів зі сполуками урану-235 і ура­ну-238;

— два саморобних контейнери з джерелами іонізуючого ви­промінювання на основі радіо­ізотопів америцію-241;

— 115 кг хімічної речовини першого класу небезпеки — ртуті.

Україна ставила перед собою мету стати регіональним лідером, ефективним посередником у врегулюванні придністровського, нагірно-карабаського, грузино-абхазького, грузино-південноосетинського, косовського і навіть близькосхідного конфліктів. Не змогла. Тим часом серйозний внесок у міжнародну безпеку зробили українські миротворці. З 1992 р. по 1 липня 2009 р. близько 34 тис. військових ЗСУ взяли участь у міжнародних миротворчих операціях у 18 місіях на території 21 країни Європи, Азії та Африки. Вони захищали мирне населення; доправляли гуманітарні вантажі; розміновували тисячі гектарів мінних полів; навчали поліцейські сили та армії держав, які вчилися мирно жити; відновлювали населені пункти й оперували поранених місцевих жителів. За весь час незалежності в миротворчих місіях загинули 47 війсь­кових.

Але й створили загрози

Кримінал. Від спортивних костюмів — до «білих комірців». На початку 90-х хвиля криміналу накрила Україну й вихлюпнулася за її межі. Укра­їнські «спеціалісти» не лише взяли під контроль митні переходи, а й стояли біля витоків рекетирського руху в Німеччині, Угорщині, Польщі, Чехії, країнах колишньої Югославії. За потурання, а найчастіше — і «дахування» українськими правоохоронцями, через Україну проходить одна з «жирних» наркотичних доріжок. А тим часом «білі комірці», як стільники, створювали схеми з відмивання грошей у банках Європи, Америки та офшорних зон; гралися з ядерними технологіями і матеріалами; продавали зброю всім, хто міг за неї заплатити.

Головною і, по суті, єдиною, здобиччю міжнародних правоохоронців став екс-прем’єр України Павло Лаза­ренко. За даними МВС, станом на 1 серпня 2009 р., у міжнародному розшуку по лінії Інтерполу перебувають 753 громадянина України, котрі скоїли злочини як в Україні, так і за її межами.

Українських піратів і кіберзлочинців вважають серйозною загрозою. Протягом усього свого існування Україна балансує у п’ятірці країн із найвищим рівнем піратства в Європі. Якщо в 90-х частка нелегального ком­п’ютерного забезпечення становила 95%, то 2008 року правовласники і правоохоронці змогли знизити цей показник до 83%. Причому й цієї цифри вдалося домогтися не так із допомогою суворої боротьби з піратами, як масовими закупівлями ліцензійного ПЗ для державних установ. Але високий рівень піратст­ва забезпечив доступ до сучасних ІТ-технологій мільйонам українців.

Україна, поряд із Росією і Китаєм, — визнаний лідер із хакерської активності. Українські хакери неодноразово звинувачувалися в розповсюдженні комп’ютерних вірусів і програм-шпигунів, у створенні бот-мереж і в бот-управлінні ними.

Ми дали світу робочі руки…

Україна забезпечує поповненням армію трудових мігрантів. За даними Держкомстату, у період із 2005-го по 2008 рік
1 млн. 476 тис. жителів нашої країни (що приблизно відповідає населенню Гвінеї-Бісау і більш ніж удвічі перевищує чисельність населення Чорногорії) хоча б один раз вирушали на заробітки на чужину.

Загальна кількість українських трудових мігрантів, за даними з різних джерел, становить від 3 млн. (чисельність населення Ліберії) до 7 млн. (чисельність населення Таджикистану). Визначити точну цифру непросто. За оцінками експертів, легальні заробітчани становлять приблизно 1% від кількості «нелегалів». Чисельність наших співвітчизників, офіційно працевлаштованих «за бугром», із 1998-го по 2006-й зросла з 24397 до 63369. Смішно, правда?

710 тисяч «гастарбайтерів» (приблизна чисельність населення Коморських Островів) обрали тимчасовим притулком Росію. 198 тисяч (утричі більше, ніж живе на Бермудах) зміцнюють економіку Італії.

Не отримавши від батьківщини можливості працювати вдома, «трудові гастролери» сумлінно віддають їй частину заробленого. Будівельники та водії, сільгоспробітники і програмісти, лікарі й сантехніки, льотчики і лісоруби, кухарі та музиканти, доглядальниці й офіціантки, продавщиці і прибиральниці старанно забезпечують роботою Western Union. Деякі регіони Західної України майже повністю живуть за рахунок грошових переказів трудових мігрантів. Відповідно до опублікованих даних Інсти­ту­ту демографії і соціальних досліджень НАН України, тільки Тернопільська область щороку отримує від заробітчан понад 200 мі­льйонів доларів. Переказами і готівкою в Україну інвестують мільярди євро.

Українські моряки і льотчики, які не знайшли собі роботи на батьківщині, масово ходять і літають під іноземними прапорами. Точних цифр немає. Але, за даними профспілки, під прапорами іноземних дер­жав можуть ходити від 60 до 65 тис. українських моряків. У цій сфері українці посідають третє місце після китайців та філіппінців. Відповіс­ти на запитання, скільки льотчиків з українським громадянством виконують ризиковані завдання закордонних наймачів у джунглях, тайзі чи пустелях, не може ніхто, навіть «Укрспецекспорт» і його консультанти. Багато, але точна цифра — невідома.

Тим часом якщо середній вік льотчика першого класу в українській армії 1992 року становив 29 років, то тепер — 37. А середній наліт на льотчика, який становив у Радянській армії 150—180 годин, 2009-го може не досягти і 20.

Торгівля людьми. У рабство і на «панель». За офіційними даними МОМ (Міжнародної організації з міграції) кількість потерпілих від торгівлі людьми, які дістали допомогу від представництва МОМ в Україні у 2000—2009 роках, становила 5647 осіб. Із них 3623 — жінки.
За 2004—2009 роки трудової експлуатації зазнали 1697 осіб, сексуальної — 2632 осіб. 42 українці були змушені займатися жебрацтвом. 116 громадян нашої країни експлуатувалися в різних формах.

Статистика МОМ називає країни, які стали у 2000—2009 роки так званими пунктами призначення доставки «живого товару». Серед основних — Росія (по допомогу до МОМ звернулися 1504 особи), Туреччина (1125), Польща (819), Чехія (308).

Міжнародний жіночий правозахисний центр «Ла Страда-Україна», починаючи з 1997 року по червень включно, подав допомогу 1714 потерпілим особам.

За наданими «ДТ» скупими даними офіційної української статистики, яка стосується цього непростого розділу нашої дійсності, у 2005—2007 роках органами внутрішніх справ було зареєстровано 1150 злочинів, пов’язаних із незаконною торгівлею людьми та іншими договорами стосовно передачі людини. МОМ, посилаючись на надані організації дані МВС, уточнює: за 1998—2009 роки в Україні було офіційно зареєстровано 2450 злочинів. За 418 справами, які дотягли до суду, було винесено вироки.

…І світлі уми

«Нашого цвіту — по всьому світу». У «перехідні» 90-ті роки Україну сколихнули кілька хвиль так званого відпливу мізків. Про масштаби цього явища можна судити, безумовно, лише за орієнтовними даними офіційної статистики. Так, починаючи з 1991 року, за кордон на постійне місце проживання виїхали 675 док­торів наук. Більшість їх залишили країну в 90-ті роки (найбільше — 1994-го і 1996 року). З 2004 року кількість учених, які емігрували, помітно пішла на спад, зокрема 2007 року становила 4 чоловіки, 2008-го — 8. Найбільше докторів наук виїхало до США, Росії, Німеччини, Ізраїлю, Канади.

Тільки з 1996 року на постійне місце проживання за кордон (до США, Росії, Німеччини, Канади, Ізраїлю, Польщі тощо) виїхав 1151 кандидат наук.

За даними президії НАНУ, за останніх 15 років на ПМП за кордон виїхали 600 співробітників наукових установ Національної академії. Серед тих, хто виїхав, — 105 докторів наук і 327 кандидатів наук. Останніми роками кількість наукових співробітників-емігрантів в Україні зменшилася більш ніж удесятеро, порівняно з першою половиною 90-х.

Зіркові вчені виїжджають з України, але ті, котрі залишилися, теж сяють. Назавжди або на певний час виїхало багато відомих, амбіційних учених, котрі не захотіли марнувати свій талант і перспективні напрацювання в сірому животінні убого фінансованих НДІ. Серед них — один зі світових піонерів у сфері біотехнології, академік НАНУ Юрій Глеба, біохімік, академік НАНУ Валерій Лішко, генетик Володи­мир Сидоров, нейрофізіо­лог Олек­сій Верхратський, фізик-теоретик Володимир Міранський, математик Володимир Дрін­фельд, астроном Михайло Міщен­ко та ін. Сьогодні вони працюють у престижних наукових центрах та університетах різних країн, примножуючи славу світової науки.

При цьому роботи вчених, кот­рі залишилися працювати в Ук­раїні, не залишаються непоміче­ними світовою науковою спільно­тою. Визнанням досягнень укра­їнської науки останніх років є при­судження нашим видатним ученим почесних міжнародних премій та нагород. Так, Платона Костюка нагороджено золотою ме­даллю і премією ім. Дж. Гальва­ні за пріоритетні роботи у сфері нейронаук, Віктор Бар’яхтар отримав премію ім. М.Боголюбова Об’єднаного інституту ядерних дос­ліджень у Дубні за видатні до­сягнення в галузі теоретичної фізики. Во­лодимир Дрінфельд, ще працюючи в Україні, був удосто­єний Філд­сівської медалі — це най­вища світова нагорода в мате­матиці. Ярослав Яцків нагороджений Європейською премією ім. Рене Декарта, Ельмар Петров — німецькою премією ім. А.Гум­больдта. Олександр Гузь отримав найвищу нагороду Євро­пейської академії наук — медаль Паскаля. Михайло Згуровсь­кий — медаль М.Ломоносова РАН.

Україна космічна. Україна успадкувала майже третину радянського ракетно-космічного потенціалу. За роки незалежності український космічний комплекс, на жаль, не став державним пріоритетом. І, навіть попри це, сьогодні Україна відома на світовому ринку своєю космічною продукцією: ракетами-носіями «Зеніт», «Циклон» та «Дніпро», космічними апаратами «Січ», апаратурою стикування для Міжнародної космічної станції, системами прицілювання ракет, апаратурою систем керування для космічних комплексів «Союз», «Прогрес», «Протон», а також унікальними об’єктами наземної інфраструктури: радіотелескопом РТ-70, контрольно-коригуючими станціями для глобальних навігаційних супутникових систем, мережею спостереження геофізичних явищ. Україна гучно заявила про себе світові участю в міжнародному проекті «Морський старт».

Загалом за роки незалежності українськими ракетними комплексами здійснено 115 успішних пусків ракет-носіїв із космодромів різних країн.

Українські прилади — на космічних кораблях різних країн. Інститут термоелектрики НАНУ — ровесник нашої країни — широко відомий у світі своїми розробками і високотехнологічними виробами. У співпраці з французькими фахівцями, які виготовляють оптичні системи, розроблено прилади для супутників і космічних кораблів. Такі прилади, які з особливою точністю забезпечують орієнтацію космічних апаратів за зірками, уже працюють на 177 космічних апаратах різних країн. Організову­ється спільна українсько-американська лабораторія на Гавайях для дослідження можливостей перетворення океанського тепла в електрику. Нещодавно українські вчені отримали замовлення на виготовлення термо­електричних кондиціонерів для французьких підводних човнів (фреонові кондиціонери встановлювати під водою небезпечно — у разі порушення герметичності отруйний газ може створити серйозні проблеми для команди). Найбільш перспективний прилад, над яким зараз трудяться чернівецькі фахівці, — стимулятор серця з термоелектричним мікрогенератором, що працює від перепаду температури в тілі пацієнта. Такий прилад не потребує перезарядки — він один раз імплантується хворому і працює доти, доки людина жива і в її тілі бувають перепади температури.

Найбільший у світі кристал. НАН України залишається світовим центром матеріалознавства. Серед останніх досягнень українських учених — розробка поліматричного композиту на основі тугоплавких металів хром-ванадію, створення принципово нового методу отримання інтеркаляційних нанокомпозитів, відкриття механізму вирощування надчистих великих монокристалів алмазу. Найбільший у світі кристал (його маса становить 504 кг) вирощений недавно в НТК «Інститут монокристалів». Штучні кристали широко використовуються в оптичній, електронній та медичній індустрії. У 2008 році харківські учені виростили найбільший у світі монокристал сапфіра вагою 45 кг. Сапфірові скальпелі визнано найкращими. Штучний сапфір використовується як замінник кісткової тканини. Сапфірові імплантанти застосовуються у стоматології, щелепно-лицевій хірургії, ортопедії. Із 210 кісток людського організму цим коштовним каменем можна замінити вже понад півсотні.

Зварювання — «по живому». Інститут електрозварювання ім. Є.Патона здійснив прорив у несподіваному напрямі — спільно з ученими-медиками розроблено нетравматичну високочастотну технологію з’єднання розрізів м’яких живих тканин. Отримано патенти України, Росії, США, країн Євросоюзу, Канади, Австралії. Розроблено й сертифіковано електрозварювальне медичне устаткування. Міністерства охорони здоров’я України і Росії, а також медичні структури США і Євросоюзу видали дозволи на клінічне застосування цього методу в хірургічній практиці.

Фізіологія і кріобіологія. Інститут фізіології ім. О.Бого­мольця НАНУ широко відомий за межами України. Один із головних напрямів сучасної клітинної і молекулярної фізіології — вивчення механізмів внутрішньоклітинної сигналізації в різних типах нервових клітин — очолює академік НАНУ Платон Костюк. Розкриття їх природи має надзвичайно важливе значення для медицини. Академік НАН України Олег Кришталь уперше вивчив роль іонних пуринових рецепторів у роботі центральної нервової системи, виявив два ендогенних поліпептиди, що мають потужну аналгетичну дію. Академік НАНУ Олексій Мойбенко і його колеги на основі дослідження механізмів розвитку патологічних процесів у серцево-судинній системі розробили кардіопротектори — корвітин і флокалін.

Протягом останнього десятиліття інтенсивно розвивається новий напрям у медицині — клітинна і тканинна трансплантація і терапія. В Інституті кріобіології та кріомедицини розроблено методи кріоконсервування ембріональних і плодових тканин, плаценти та її похідних.

До речі, українські лікарі першими на комерційній основі почали застосовувати стовбурові клітини, відкривши в офшорній зоні медичний центр, куди багаті і знамениті пацієнти прагнуть потрапити заради омолодження та оздоровлення. Попри те, що доказів ефективності (і безпеки) методу поки що замало.

Українські ІТ-спеціалісти становлять вагому частину ринку аутсорсингу. За роки незалежності ринок аутсорсингових послуг в ІТ-сфері в Україні з’явився і зріс до показника 250—300 мільйонів доларів на рік. Отже, Україна на цей час контролює близько 10% тримільярдного «аутсорсингового пирога» країн Центральної і Східної Європи. Глобальна економічна криза, що сильно вплинула на українську економіку, аутсорсерам виявилася на руку, адже в умовах зменшення витрат на ІТ-проекти глобальний попит на відносно дешеву і кваліфіковану робочу силу, якою є українські ІТ-спеціалісти, тільки зросте.

Проте приблизно три чверті українських аутсорсингових компаній працюють якщо не в «чорному», то в «сірому» режимі.

Патенти. Жарт про те, що високотехнологічною Японія стала, читаючи радянський журнал «Юный техник», — жарт лише почасти. Даних про кількість патентів, отриманих українськими заявниками за 18 років у закордонних країнах, в органах статистики немає. За інформацією Держдепартаменту інтелектуальної власності України, у закордонних країнах українськими заявниками з 2005-го по 2008 рік включно зареєстровано 2010 охоронних документів на винаходи і корисні моделі. Більшість патентів отримано в Росії. В Європейському патентному відомстві зареєстровано 12 патентів, на США припадає 10, на Китай — 9 і 1 — на Японію. Не густо, але щось.

Made in Ukraine

Експорт. Годувальники і поїльники. За даними офіційної статистики, яка ведеться, починаючи з 1996-го по 2009 рік включно, Україна поставила за кордон:

— 355 млн. тонн чорних металів (а це 50 тисяч Ейфелевих веж для цінителів прекрасного або 7 млн. танків для любителів постріляти);

— 100,6 млн. тонн зерна (майже по пуду зерна на кожного жителя Землі);

— 63,2 млн. тонн добрив (річне споживання Росії і Китаю разом узятих);

— 148,9 млн. тонн горілки (фактично ми остограмили кожного четвертого землянина й навчили всіх вимовляти Nemiroff, «Хортиця», ну й щоб полірнутися, — «Оболонь»);

— 31, 9 млн. тонн деревини («Велика українська стіна» завтовшки в метр і заввишки у п’ятиповерхівку по всьому суходільному кордону України).

Попри титанічні зусилля України-експортера, частка нашої країни в усьому імпорті ЄС сьогодні не перевищує 1,5—2%. Шляхом від «совка» до ринку нині вже повнолітня Україна розгубила сотні промислових і сільськогосподарських підприємств, поховала цілі галузі народного господарства, скоротила частку внутрішнього ринку практично в усіх сегментах економіки (крім продовольства) і дістала статус імпортозалежної.

Про виведені за всі роки за кордон олігархічні і чиновницькі гроші ходять легенди. Проте обсяги вивезення, або як це записано в офіційних документах «непродуктивного відтоку капіталу», на одностайну думку опитаних «ДТ» експертів, не піддаються достовірній оцінці. Так, 2007 року, коли РНБОУ востаннє всерйоз зацікавилася цією проблемою, у її аналітичних документах фігурували дві оцінки: на думку «вітчизняних учених», із 1991 по 2007 рік з України виведено 50 млрд. дол.; за підрахунками ОЕСР — 20 млрд. Ясно одне — набуті в Україні тіньові мільярди працювали не на нашу економіку.

Не хлібом єдиним

Українське мистецтво стає частиною європейської традиції. За роки незалежності сучасне українське візуальне мистецтво вийшло на Венеціанський бієнале з самостійними проектами (від 2001 року).

Короткометражний фільм українського режисера Ігоря Стрембицького «Подорожні» став переможцем Каннського кінофестивалю в «короткому метрі» (2005 рік).

Мультиплікаційний фільм «Йшов трамвай №9» режисера Степана Коваля відзначений «сріблом» на Берлінале (2003 рік).

На світовому книжковому ринку з’явилися і стали популярними книжки українських письменників Андрія Куркова, Юрія Андру­ховича, Марини та Сергія Дяченків.

На найкращих світових сценах виступають українські оперні співачки Ольга Микитенко і Вікторія Лук’янець, солісти балету Іван Путров, Денис Матвієн­ко, ставлять спектаклі режисер Андрій Жолдак і хореограф Олексій Ратманський. Безсумнів­но міжнародною є кінозатребуваність актора Богдана Ступки.

Останні роботи режисера Кіри Муратової «Настроювач», «Три в одному» і «Мелодія для шарманки», на думку критиків, — серед картин, які визначають сучасну європейську кіноестетику.

Поп-культура переходить кордони. У сфері популярного мистецтва Україна стала відома світові як батьківщина Вєрки Сердюч­ки, переможниці «Євро­бачення» Руслани і «ВВ», який несе «Украї­ну — світу».

Голлівуду ми підшукали дівчину, гідну Джеймса Бонда (Ольга Куриленко), і створили орків для Саурона (українські розробники брали участь у створенні спецефектів для фільму «Володар перснів»).

Наша гарна природа стала тлом для російських кінодійств, дешеві павільйони кіностудій, які ми так і не придумали, чим зайняти, — майданчиком для створення російських серіалів. А робоча сила (у вигляді вітчизняних артистів) за смішними цінами — ще однією можливістю зекономити.

За роки незалежності Україна стала «донором» культурних цінностей. Серед них як ті, що були передані як реституція — наприклад, колекція Кенігса та архів Баха, так і ті, що потрапили за кордон незаконно — як фрески Бруно Шульца. Тільки за офіційними даними, за 1984—1998 роки з музеїв України було викрадено 100 одиниць зберігання, у 1999—2009 роках — музеї, бібліотеки, архіви, культові споруди і приватні колекції втратили 931 одиницю зберігання. Про масштаби реальних втрат культурної спадщини, вивезеної з країни контрабандою, можна тільки здогадуватися.

Українські комп’ютерні ігри вийшли на світовий ринок. Нині в Україні діє близько 90 ігрових студій, задіяних у понад ста міжнародних проектах. Розробники комп’ютерних ігор за роки незалежності створили також кілька виключно українських продуктів, які стали хітами на світовому ігровому ринку. Це серія ігор «S. T. A. L. K. E. R» (було продано близько двох мільйонів екземплярів тільки першої частини гри «S. T. A. L. K. E. R: Тінь Чорнобиля») і серія стратегій реального часу Cossacks («Козаки»), якими захоплювався світ на початку двотисячних. Тоді продали понад чотири мільйони копій гри.

Небесне і земне

Україна дає світові приклад релігійної толерантності в складних міжконфесійних умовах. За останніми соціологічним даними (2008 р.), 74% українців називають себе віруючими, 49% із них зараховують себе до тієї чи іншої церкви або релігійної організації. В Україні налічується 31257 релігійних общин. Найбільші церкви, історично пов’язані з Україною, — УПЦ (1144 общини), УПЦ КП (4093 общини), УАПЦ (1183 общини), УГКЦ (3566 общин) — перебувають в історично та політично зумовленому протистоянні. Через це Україні прогнозували постійні релігійні конфлікти та війни. Однак після короткого періоду перерозподілу майна, пов’язаного з реабілітацією репресованих у радянський період церков, в Україні панує відносно стабільний релігійний мир.

За роки незалежності нашу країну відвідали лідери світового християнства, котрі здавалися ще недавно взаємовиключними постатями — Папа Римський Іван Павло ІІ, патріарх Московсь­кий Алексій II, Вселенський патріарх Варфоломій. У результаті виникла й набула певної популярності ідея про «особливе призначення» України як місця, де, можливо, буде ліквідований багатовіковий конфлікт усередині християнської церкви.

Швидше, вище і сильніше

Україна довела свою спро­можність як спортивна країна. Досягнення наших гімнастів, стрільців, фехтувальників, плавців — яскравий приклад істинно українських терпіння і завзятості, на жаль, не помножених на належні капіталовкладення. 17 представників республіки здобули олімпійське «золото» у 1992 році на турнірах в Альбер­віллі та Барселоні, виступаючи під прапорами об’єднаної команди СНД. Уперше синьо-жовтий прапор був піднятий у 1994 році на зимових іграх у Ліллехаммері. За наступні 15 років наші атлети завоювали 22 медалі найвищої проби. Відразу десять спортсменів (четверо з них — у команд­них змаганнях) стали олімпійськими чемпіонами на торішньому форумі в Пекіні.

Чемпіони світу серед професіоналів-суперваговиків брати Клички, володар «Золотого м’яча» футболіст Андрій Шевченко, екс-чемпіон світу з шахів за версією ФІДЕ Руслан Пономарьов, дворазова олімпійська чемпіонка з плавання Яна Клочкова, її колега, кількаразовий рекордсмен світу Олег Лісогор, чемпіон світу серед стронгменів Василь Вірастюк, найкращий в світі боксер-аматор Василь Ломаченко останніми роками служили живими візитними картками України. Певними успіхами може похвалитися і вітчизняний футбол. Справжній подвиг торік здійснила українська параолімпійська збірна, яка посіла четверте загальнокомандне місце на Параолімпіаді та завоювала 74 медалі (зокрема 24 золотих).

На тлі цього демонстративні вручення ключів від нових квартир високими чиновниками напередодні великих державних свят і виборів мають вигляд якоїсь електоральної провокації. Особливо в умовах тривалого зростання кількості злочинів на житловому грунті: починаючи з банального шахрайства, від якого потерпають старики та самотні, і закінчуючи розгорнутою в Україні «братовбивчою війною» за квадратний метр, яка руйнує тисячі сімей.

За роки незалежності українська держава «облагодіяла» своїх громадян і прийдешні покоління борговим тягарем, який на сьогодні перевищує вже чверть трильйона гривень. За підрахунками «ДТ», прямий і гарантований державний борг нині становить майже 270 млрд. грн., або близько 35 млрд. у доларовому еквіваленті. Понад 23 млрд. дол., або дві третини з цієї суми, припадають на зовнішні зобов’язання. Таким чином, за період із 1992 року, коли він становив близько 3 млрд. дол., держборг зріс більш як у 10 разів. І це не рахуючи заборгованості перед вкладниками колишнього Ощадбанку СРСР, яку не те що офіційно визнати держборгом, а й до ладу підрахувати так ніхто і не спромігся. Прикро, що після 10-річного періоду відносної стабільності за останні 10 місяців держборг України зріс удвічі в доларовому й утричі в гривневому еквіваленті.

Свобода совісті та слова

За роки незалежності в Україні були реабілітовані репресовані в СРСР церкви та релігійні організації. Було ухвалено ліберальний закон про свободу совісті, а також низку до­кументів, спрямованих на подолання наслідків тоталітарної політики СРСР щодо церков. Держава передала ре­лі­гій­ним громадам і організаціям 22 437 культових споруд і молитовних приміщень (за станом на 1 січня 2009 р.).

Пряме втручання держави в церковні справи призводило до конфліктів. Підтримка президентом України Л.Кравчуком ідей патріарха Філарета про «незалежну українську церкву» призвела спочатку до розколу в РПЦ, а надалі, при створенні УПЦ КП, — до розколу в УАПЦ.

Мас-медіа істотно додали у вазі. УТ-1, УТ-2 і УТ-3. Ну, ще навчальний, так званий 12-й канал, сигнал якого приймався далеко не в кожному регіоні країни. От і все, чим могло похвалитися телевізійне господарство величезної за європейськими мірками республіки 1992-го. На 2008-й українська TV-імперія включала (за даними Нацради з питань телебачення та радіомовлення) 1566 телерадіоорганізацій. П’ятнадцять вітчизняних каналів мають статус загальнонаціональних.

Схожа історія з друкованими виданнями. 1991-го в Україні (за даними Книжкової палати) випускалася 1891 газета із загальним річним накладом у 3 799 971 тис. примірників. До 2008 року число газет збільшилося до 2647. Зріс і тираж, хоча не настільки істотно, — до 3 966 114 тис. Час запаморочливих радянських накладів залишився в минулому.

За роки незалежності журналістика стала більш масштабною і строкатою. Судити про її якість набагато склад­ніше. Часи потребують інших підхо­дів, але, додавши в динамічності й агресивності, вона стала менш яскравою і чесною. Розвиток свободи слова в Україні призвів до того, що на лотках відчутної свободи стало дещо більше, а виразного слова — відчутно менше. Для дуже багатьох рівняння на Леніна замінилося рівнянням на Франкліна.

Держзамовлення більше не впливає на ідеологію, але, як і раніше, заважає. Фінансова участь держави у галузі мистецтв і літератури дуже зменшилася в період незалежності. Це супроводжувалося також зниженням ідеологічного пресу на творчі спілки. Зменшення держзамовлення в ці­ло­му позитивно позначилося на ста­новленні ринку в деяких напрямах у мистецтві. Для тих же напрямів, які є некомерційними, — класична музика, академічна книжка — відсутність держзамовлення при тому, що держава не прийняла жодних нормативних документів, які б стимулювали меценатство, виявилося згубним.

Держзамовлення в його нинішньому вигляді є постійним об’єктом критики. По-перше, воно заважає нормальній конкуренції на ринку. По-друге, суми надто малі для повного забезпечення проектів (передусім у кінематографії). По-третє, розподіл коштів і розміщення замовлень відбуваються за корупційними схемами.

Книжок стало менше, але більше. За час незалежності кількість книжок (найменувань) поступово збільшувалося — із 5855 у 1991 році до 24040 у 2008-му. Проте зменшилася кількість книжок на душу населення —з 2,62 книги на людину до 1,26 через зниження накладів (136 416 тис. примірників у 1991 році та 58158 тис. примірників у 2008-му). Починаючи з 2004 року, фіксується слабке, але стабільне зростання — від 1,11 до 1,26 книжки на людину, з таким самим стабільним зростанням кількості найменувань і загального накладу.

Це вкладається в загальну картину розвитку українського книжкового ринку. Прийнятий у 1991 році закон, який передбачав звільнення від ПДВ україномовної книжки, був скасований у 1994-му. Оскільки в Росії в цей час у книжковій галузі діяв нульовий податок, конкурувати з нею українська книжка на власному ринку не могла. На 1999 рік кількість книжок, виданих в Україні, знизилася до 0,44 примірника на людину.

Ситуація змінилася у 2004-му, коли почав діяти в повному обсязі закон про державну підтримку книговидання. У результаті в Україні було відзначено різке зростання кількості книжок — із 0,83 примірника на людину в 2003-му до 1,11 у 2004-му.

Кількість бібліотек останніми роками стабілізувалася. У 1991 році їх було 25,3 тис. На 2000 рік їх кількість зменшилася до 20,7 тис. «Пік падіння» випав на 2006 рік — до 19,8 тис. Станом на 2008 рік, в Україні працюють 20,6 тис. бібліотек, у яких зберігається 352,3 млн. примірників книжок.

«Культурний шар» тоншає. У 1992—2008 роках були конфісковані і стали власністю держави 91 296 одиниць культурних цінностей на загальну суму 9 771 601 грн.

У 1992—2009 роках повернулися в Україну як подарунки, а також у порядку реституції понад 400 тис. одиниць зберігання.

Проте в Україні так і не створено зведеної бази даних із втрачених цінностей, на основі якої можна було б проводити системний пошук по всьому світі та заявляти свої права. Ситуація ускладнюється через відсутність енер­гійної підтримки у справі повер­нення культурних цінностей із боку зовнішньополітичного відомства, не­стачу коштів на охорону музеїв і слабкий контроль за музейними фондами й археологічними об’єктами.

ФізНЕкультура

Великому спорту обрубали коріння. Спорт був однією з тих сфер, у яких друга за розміром республіка колишнього СРСР мала чудові стартові можливості. Славні традиції, знамениті династії, тренерські плеяди, апробовані методики — все це давало шанс надовго закріпитися серед спортивних наддержав. Розгалужена мережа товариств, клубів, секцій та гуртків обіцяла стати надійною запорукою майбутніх успіхів.

Проте механізм виробництва призів і рекордів, який здавався надійним, досить швидко зламався. Очевидний дефіцит державної уваги та бюджетного фінансування відчув на собі не тільки дитячий і масовий спорт, а й так званий спорт високих досягнень. У результаті «прудкі» вирушили шукати щастя за кордоном, «сильні» поповнили ряди ре­кетирських бригад, а «спритні» взя­лися опановувати бізнес-ремесло. Тим, хто зберіг відданість батьківщині і справі, було важко конкурувати з представниками країн, у яких спорт входив до переліку державних пріоритетів.

Спочатку наших спортсменів виручала інерція. Останнім часом — мода на спорт в олігархічних колах. Впливові персони не тільки вкладали кошти в окремі команди, а бралися керувати цілими федераціями. Проте масштабне фінансування і професійний менеджмент, як і раніше, залишаються винятком, а не правилом. Державі ще належить повернути молоді інтерес до змагань, відновити практично зруйновану систему дитячо-юнацьких спортивних шкіл і підшукати місця для нових спортивних майданчиків. Замість тих, які поховані під фундаментами велетенських новобудов.

Україна постійно нарощувала випуск горілки та сигарет. Час, коли здоров’я народу заведено було вважати багатством, — у далекому минулому. Сьогодні все навпаки. На тлі зменшення чисельності населення та скорочення тривалості життя особливо ефектний вигляд має невпинне зростання виробництва сигарет і горілки.

Якщо в 1991 році республіканська промисловість випустила 66,6 млрд. одиниць тютюнових виробів і 33,6 млрд. дал алкогольних напоїв, то у 2008-му ці показники зросли вдвічі й становили 129,8 млрд. шт. і 61,7 млрд. дал. Багато про що свідчать ще й такі цифри. На світанку незалежності на кожного жителя країни припадало по 6 літрів «оковитої» та іншого «градусного» пійла, торік — уже 13 літрів. І це, схоже, ще не межа. Бо, за даними Держкомстату, за січень—липень 2009 року, порівняно з аналогічним періодом 2008 року, виробництво горілки та інших міцних спиртних напоїв зросло на 30%. Складається враження, що це — єдина сфера, яка зовсім не схильна до рецесії. Отож у нас із кризою не борються — її заливають.

Це особливо сумно на тлі даних Всесвітньої організації охорони здоров’я, відповідно до яких Україна була однією з небагатьох країн Східної Європи, в яких у період із 1991 по 2003 рік частка міцних спиртних напоїв у загальному споживанні алкоголю не зростала (як це відбувалося, причому значними темпами, наприклад, у Росії, Білорусі, Молдові, Латвії, Угорщині та Чехії), а зменшувалася.

Куримо ми нітрохи не менше, ніж п’ємо. У 1991 році на одну людину припадало 1,3 тис. штук тютюнових виробів, у 2008-му — 2,8 тис.

Про навчання, працю і заслужений відпочинок

Кожному — по вузу? За роки не­­залежності кількість учнів загально­освітніх навчальних закладів, у пе­ре­рахунку на 10 тис. населення, змен­шилася на 18% (із 1302 до 1070), а сту­дентів вищих навчальних закладів, навпаки, збільшилася в 1,9 разу (із 311 до 599). Менше стало загальноосвітніх шкіл: у 1991 році — 21 904, а в 2008-му — 20 969.

При цьому в нас, починаючи з перших років незалежності, різко зросла кількість вузів. Річ у тому, що Міністерство освіти вирішило підвищити статус технікумів і коледжів до вищих навчальних закладів, щоправда, I—II рівнів акредитації. (Невдовзі стало зрозуміло, що це був непродуманий і невиправданий крок.) З’явилося також чимало «скороспечених» приватних вузів. Уже в середині 90-х в Україні налічувалося понад тисячу вузів. (Тоді як на початку ери незалежності в нас було близько півсотні вищих навчальних закладів і ще кілька десятків інститутів відомчого підпорядкування.) Перелом настав у 2004—2005 рр., коли впродовж року кількість вузів зменшилася з 1009 до 966. За даними Міністерства освіти і науки, на початок 2008/2009 навчального року в Україні налічувався 881 вуз, із них 528 — I—II рівнів акредитації та 353 — III—IV рівнів акредитації. Усього в них навчається 2 млн. 760 тис. студентів.

Рік у рік збільшується кількість студентів, зарахованих до вишів на контрактних засадах. Їх питома вага зросла з 48% у 2000/2001 навчальному році до 52% у 2008/2009-му.

На жаль, за роки незалежності фактично зруйновано систему професійно-технічної освіти. (Може, тому й з розбудовою держави не ладиться, що бракує кваліфікованих фахівців?..)

Найбільш вражає картина зі скороченням мережі дошкільних закладів — з 24402 дитсадків (на 1991 рік) до «повноліття» незалежності залишилося 15414. Звісно, це певною мірою є віддзеркаленням демографічної ситуації в країні.

«Потрібні менеджери не старші за 35 років із сорокалітнім досвідом роботи». Держкомстат інформує про глобальне скорочення ринку зайнятості в 1991—1999 рр. — на 5 млн. осіб. Починаючи ж із 2000 року, офіційна статистика фіксує тенденцію збільшення зайнятості українського населення. Так, за останні дев’ять років вона зросла на 4% і 2008 року становила 21 млн. чоловік. Що, втім, не лише кількісно, а й якісно поступається показникові 1991 року, зафіксованому на позначці в 25,4 млн. громадян.

Наплодивши юристів і економістів, незалежна Україна, з одного боку, геть дезорієнтувала ринок праці, оголивши цілі галузі. З другого — перенаситила інші сфери діяльності, без урахування їхніх потреб у фахівцях. А також в умовах цілковитої і беззастережної відсутності визначених пріоритетів в економіці, держава зняла з себе будь-які зобов’язання щодо структурування і планування сфери зайнятості.

При цьому з ринку праці було витиснуто ціле покоління людей, котрі не зуміли вписатися у вікові, ринкові і глибоко укорінені корупційні (насамперед у державній службі) стандарти працевлаштування. Якщо 1996 року офіційно зареєстрованих безробітних в Україні налічувалося 126 тис. осіб, то неофіційне безробіття обчислювалося мільйонами, озброє­ними «кравчучками» і «кучмовозами». 2008-го офіційно зареєстрованих безробітних було вже 642 тисячі. При цьому показник прихованого безробіття становить не менш як 1,4 млн. Про 2009-й — краще не запитувати! За оцінками, під кінець року він становитиме 10%.

Учених менше — академій більше. Попри масовий відтік кадрів із науки і ринкові реалії, в яких вона опинилася, організаційна структура наукової сфери практично не скоротилася з часів колишнього Союзу. Більше того, вона розбухла. Якщо 1991 року в Україні налічувалося 1344 організації, які виконували наукові і науково-технічні роботи, то 2008 року їхня кількість становила 1378. Хоча зрозуміло, що від багатьох із них залишилися тільки вивіски.

Зате тепер нас можна назвати «академічною» країною. Окрім Національної академії наук і Аграрної, із яких Україна стартувала, з’явилося ще кілька державних академій — Академія медичних наук, Академія педагогічних наук, Академія правових наук, Академія мистецтв. Останнім часом до цього переліку додалася ще одна бюджетна наукова структура — Академія екологічних наук. Цікаво, яка на черзі — невже газова?..

Втім, за кількістю громадських академій ми теж «попереду планети всієї». За деякими даними, їх у нас близько трьох десятків — від Академії оригінальних ідей до… Української академії наук.

Перед старістю не всі рівні. Вже далекого 1990-го мінімальна трудова пенсія становила 70 крб. А межею мріянь громадян були 120 крб. або, із надбавкою в 10% за безперервність виробничого стажу, 132 крб. на місяць.

Починаючи зі 135 крб. і вище одержували персональні пенсіонери місцевого, республіканського і союзного значення. Пенсія полковника становила 250, генерала — 350 карбованців, першого секретаря обкому партії — 450, члена Політбюро ЦК КПРС — 600 карбованців. Таким чином, мінімум різнився від максимуму в 8,6 разу.

«Диференціація» пенсійних виплат у незалежній Україні набагато крутіша.

На 1 січня 2009 року мінімальна пенсійна виплата становила 544 грн., середньомісячна трудова пенсія — 874 грн., чорнобильська — 972—1402 грн., «військова» — 1061. Далі — більше: середня пенсія науковця — 1903, держслужбовця — 2719, працівника Нацбанку — 4284, митника — 4431, прокурорського працівника — 5677 грн.

Пенсіонери з числа колишніх працівників Кабміну отримують «на круг» 10 104 грн., народні депутати — 15 443 грн. на місяць.

Розмір найвищої пенсії в Україні — напевно, найстрашніша з державних таємниць. Однак джерела «ДТ» стверджують, що вона становить нині 46 тис. грн. на місяць. Отже, — різниця з мінімальною в 84,6 разу. Те, що одному видають на руки щомісяця, іншим виплачують протягом семи років.

P.S. Редакція «ДТ» висловлює щиру вдячність за допомогу в підготовці матеріалу Державному комітету статистики України, Службі безпеки України, Міністерст­ву внутрішніх справ, Міністерству оборони, Центру досліджень ар­мії, конверсії та роззброєння, апа­рату Верховної Ради України, Націо­нальній раді з питань теле­ба­чення і радіомовлення, Дер­жавній службі контролю за переміщенням культурних ціннос­тей Міністерства культури України, Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України, Міжнародній організації з питань міграції, Міжнародному жіночому правозахисному центру «Ла Страда-Україна». А також особисто — Олександру ОСАУЛЕНКУ, Наталі ВЛАСЕНКО, Еллі ЛІБАНОВІЙ, Георгію КРЮЧКОВУ, Михайлу ПАПІЄВУ, Михайлу ТЕПЛЮКУ.