Тунель в кінці світу

Жодних сумнівів: для спічрайтерів робота з Петром Олексійовичем - суцільна насолода.

Для нього не потрібно проставляти наголос над кожним українським словом (як це робили для Леоніда Даниловича на початку 90-х), він не запнеться на незнайомому прізвищі або складному терміні (як записний "цицерон" Віктор Федорович), не почне верзти астральну маячню (як це періодично виконував Віктор Андрійович). Навіть коли він і наважується на відсебеньки, то це - натхненна імпровізація, що тільки вигідно відтіняє митецький режисерський задум, талановиту сценарну розробку. Та що там: він виглядає навіть артистичніше, ніж призабутий Леонід Макарович, принаймні демонстрація праведного гніву в нього відчутно переконливіша.

Артикулює глава держави вельми виразно, віддамо належне. Якщо зорганізувати групу особливо чутливих натур і примусити їх слухати недавнє послання глави держави до парламенту із заплющеними очима, кожен із них, певно, легко уявить промовця на різних відтинках вітійства у різних образах. То втомленим воїном у вицвілому камуфляжі, то нещадним судією в чорних одежах, то смиренним послушником у рясі з мішковини, прикрашеної кривавими слідами старанного самобичування.

Ні, справді добре. Яскраво написано, артистично озвучено.

І за цю словесність (де вишукано вишиту, де строго викарбувану), зіщулившись і зітхаючи, відчайдушно чіпляється багато хто. Ті, хто підсвідомо відчуває або навіть чітко бачить різницю між блискучими формулюваннями та мутними діяннями, медоточивими фразами й отрутоточивими рішеннями. До болю хочеться коли й не вірити, то принаймні сподіватися. Особливо тим, кому несила надіятися на всесилля влади, але хочеться вірити, що вона не безсила. Хто говорить мало, робить для наближення завтра стільки, на скільки сьогодні вистачає сил. Втомившись очікувати від влади обіцяної вчора посильної допомоги.

Укорінена вітчизняна звичка обирати менше з лих нарешті знайшла майже ідеальний об'єкт вибору. Від попередників Петра Олексійовича відрізняє умовна дистанція між вітриною й коморою. Популізм, лукавство і навіть брехня "папєрєдніков" були грубіші, очевидніші. А тут слухаєш, наштовхуєшся на розбіжність між обіцянками і справами, крутиш головою й шукаєш зачіпку: "Ні, ну все ж таки… Може… Ну час такий… А що, є кращий?"

"Так, він не ідеальний, але…"

Вдумливі читачі звернули увагу на те, що спіч президента, власне, побудований на цій, ідеальній для виправдання бездіяльності, схемі "так… - але…" Так, реформи не на фініші, але й не на старті. Так, ми не досягли миру, але майже зупинили війну. Так, "досі ще крадуть, але ми маємо на сьогодні реальний прогрес". (Кумедна фраза, якщо вдуматися.) Так, "ми не отримали безвізового режиму, але перспектива зафіксована в календарі". (Це важливо). Так, я не задоволений роботою уряду, парламенту, і своєю теж, але ми створили коаліцію реформаторів, створюємо фундамент… Et cetera.

І щиро хочеться увірувати, що в Ризі на саміті "Східного партнерства" ми "вкотре відчули потужну європейську міжнародну єдність". (Справді?). Що ми "вперше за 23 роки незалежності "зіскочили" з російської "газової голки" (Овва!). Що прийдешній рік постане "роком повоєнної відбудови і початку економічного зростання". (Хоча не дуже зрозуміло, як і коли закінчиться війна й чому 2016-й так упевнено охрещений повоєнним; за рахунок чого почнеться економічне зростання?). Що "ескалатори, які протягом кількох десятків років транспортували вантажі з грошима нагору, зупинено й демонтовано… "Відкати" знизилися, багато "схем" закрилося". (Жаль, що не додається список закритих "схем" і список посаджених операторів "ескалаторів").

Ось тільки повірити в те, що одна з головних реформ - підвищення тарифів, не виходить. Даруйте. Бо я, грішним ділом, думав, що реформою є програма енергозбереження. На яку за рік так і не сподобилися. Як не сподобилися за рік на повноцінну військову доктрину, яка б дозволила реально співвіднести кількість і якість нашої армії із сучасними викликами, запитами й критеріями. А не безглуздо радіти, що ми "довели (хороше слово) загальну чисельність Збройних сил до 250 тисяч". Це багато чи мало? І чи достатньо, що "захищають країну понад 50 тисяч українських героїв"? Ніхто не знає, критеріїв немає.

Стратегія національної безпеки України, яка нарешті з'явилася й місцями нагадує твір на військово-патріотичну тему, відповідей на це запитання не дає. А засудження "безглуздої політики абсурдного пацифізму" (цитата з послання) не дає відповіді на запитання, як виглядає сьогодні військова політика. Виразний критик пацифізму, мабуть, не може так часто говорити про войовничий світ і про те, що питання Донбасу не має військового вирішення. Вибачте за вульгарність, але або фабрику в Липецьку продайте, або кобуру з правої ноги зніміть. Згадування про "російську солдатню" - яскрава, відмінна експресія. Заклики до деолігархізації - виразні, з соцопитуваннями точно звірені. Та хіба Григоришин уже спалив російський паспорт? І передав своє майно у волонтерський фонд? І хіба сам Петро Олексійович перестав бути олігархом?

Розповідали, що Петро Олексійович розсердився на мій скромний прогноз, - рік тому ваш покірний слуга публічно зізнався, що не знає, яким він буде президентом. Бо він здавався мені красиво відлитою, але поки що порожньою посудиною, призначення якої залежало від того, що в неї ввіллють - ліки, отруту, дистильовану воду, бодяжний бензин.

Щиро не хотів, аби тоді це сприймали як злостивість. Щиро зізнавався, що Банкова сьогодні - об'єктивно - одне з найгірших місць на Землі. Але зразу відповідав майбутнім критикам, що ні я, ні ті, хто готовий був голосувати за швидкий мир після першого туру президентських виборів, не знають, як цього миру досягти. Ні я, ні ви не обіцяли рік тому, що "завтра у Верховній Раді України буде зареєстровано законопроект про зміну Конституції щодо децентралізації влади. Ми хочемо змінити найближчу до народу місцеву владу, надавши самоврядуванню реальні повноваження, яких ще ніколи не знала система місцевого самоврядування в історії України", - щоб через рік обіцяти те ж саме. У проміжку напрацювавши проект змін до Конституції, які наділяють намісників президента додатковими повноваженнями. Не пройшло - хто про це вже пам'ятає?

Не ви, і не я майже рік тому заявляли: "За кожну реформу в команді відповідатиме одна людина, конкретна людина. Причому я особисто відповідатиму за боротьбу з корупцією. Ситуація більш ніж критична, а корупція - не менший наш ворог, ніж бойовики, терористи і найманці". Щоб сьогодні за схемою "так... - але..." шукати крайніх. А не "воздати кожному за ділами його".

Можна сперечатися про те, якою саме вологою наповнили владну посудину. Як на мене, це посудина Дьюара, термос, де видима збереженість влади штучно забезпечується доброю термоізоляцією. Болеізоляцією. Волеізоляцією.

Не чаша Грааля, яка наповнюється щодня. Кров'ю.

У рафінованій промові гаранта була хіба що одна "художня" дурість. Про душі загиблих, які пролітають через кабінет. Даруйте вимушений цинізм, спровокований чужим усвідомленим цинізмом. Я не спічрайтер, але точнішим був би пасаж про нарешті зроблений (і давно обіцяний) реєстр загиблих. Для цього не потрібні колосальні бюджетні кошти, зміни до Конституції. Тільки "міцна політична воля", про яку яскраво було сказано у президентському посланні. І тоді не виникало б запитань, чому кілька тижнів тому глава держави говорив про 1800 загиблих воїнів, а сьогодні - про 1700. І чому гранично коректна й докладна волонтерська "Книга пам'яті полеглих за Україну" наводить дані про 2120 підтверджених смертей на березень нинішнього року. До активних боїв у Широкіному, Мар'їнці й Красногорівці. І чому досі родини інколи одночасно отримують держповідомлення про те, що їхній чоловік (син, брат) перебуває в полоні, й останки в цинкових посудинах смерті...

Один знайомий, який підробляв спічрайтером одразу в трьох ясновельмож, повчав колись: "У мові має бути один зримий образ. Що дає відчуття світла в кінці тунелю".

Хай кожен відшукає такий у промові глави держави. У мене залишилося відчуття тунелю в кінці світла.

Яке тільки підтвердило правду Святого Письма. "Було життя, і життя було світло людей". Життя безсмертне, доки є люди. Їх не стає менше. Не біда, що один із них випромінює не світло. А лише тьмяний відсвіт мідяків, засипаних у тріснуту посудину.

Хто має очі, той побачить.