Туман розсіється, вагончик рушить?

Незважаючи на побажання німецького президента Крістіана Вульфа, туман над Україною так і не розсіявся. Рівно за місяць до саміту з ЄС і через тиждень після того, як Київ і Брюссель оголосили про завершення роботи над Угодою про асоціацію, залишається незрозумілим, чи буде цей документ парафований на саміті і чи відбудеться саміт узагалі.

Наші європейські партнери зовсім засумували. Їхнє розчарування зростає не щодня, а щогодини. Тільки цього тижня було кілька приводів для фрустрації: попри публічні обіцянки Януковича вирішити «проблему Тимошенко» шляхом лібералізації закону, декриміналізацію «тимошенківської» статті Верховна Рада провалила; закрита зустріч у Вроцлаві, на яку покладали залишки надії на торжество розуму в голові Януковича, зважаючи на все, також виявилася безрезультатною (Коморовський і Вульф мали явно збентежений вигляд після спілкування з українським колегою). Янукович не дає європейцям ані найменшого приводу вважати, що він їх не тільки чує, а й готовий ураховувати їхні зауваження і побажання.

До якого рішення дійде єесівсь­ка сторона, стане зрозуміліше після засідання Ради міністрів закордонних справ Євросоюзу, наміченого на 1 грудня. На сьогодні ж ситуація має такий вигляд. Саміт, швидше за все, відбудеться. Анонімну заяву з польської сторони про можливість іншого варіанта можна розглядати або як емоційну реакцію на вроцлавську зустріч (мовляв, та скільки ж можна із цими українцями панькатися?!), або як спробу хоч чимось, хоч якось «злегка налякати» Януко­вича, якщо іншої мови він не розуміє. Офіційно ж Брюссель підтвердив цього тижня в коментарі Єврокомісії, що саміт «стоїть на порядку денному на 19 грудня». Неофіційно європейські дипломати пояснюють: щорічні саміти Україна-ЄС почали проводити ще при Кучмі згідно з Угодою про партнерство та співробітництво, нам необхідно підтримувати політичний діалог з Києвом у будь-якій ситуації і, зрештою, ми проводимо саміти з керівництвом і недемократичних режимів, наприклад, того ж Китаю. (До слова, на 15 грудня намічено саміт Росія-ЄС, і навряд чи, проводячи зустріч із керівництвом країни, ім’я майбутнього президента якої відоме задовго до виборів, Брюссель зважиться скасувати саміт з Україною через «недемократичні тенденції».) Тому, швидше за все, 19 грудня ми побачимо в Києві президента Єврокомісії Баррозу і голови Європейської ради ван Ромпея. Хоча ніхто не може передбачити, які сюрпризи здатна піднести в найближчий місяць Банкова…

З парафуванням Угоди про асоціацію (УА) справи йдуть менш оптимістично. Хоча профільний комітет Європарламенту і затвердив позавчора проект рекомендацій ЄП для Ради ЄС і Єврокомісії, в якому закликає якомога швидше завершити всі процедури, пов’язані з цією угодою, і парафувати документ до кінця року, на саміті, за інформацією DT.UA, це навряд чи станеться.

Наші джерела і з української, і з європейської сторони неофіційно говорять приблизно те саме: парафування на саміті не виключене, але малоймовірне.

Європейцям у світлі всього, що відбувається в Україні, дуже не хочеться робити якісь подарунки її владі. Пересічні українці, заклопотані власним виживанням, слабко розбираються в нюансах переговорного процесу й тонкощах дипломатичної лексики: їм що підписання угоди, що парафування - все одно. А от картинку в телевізорі вони запам’ятають: глави делегацій України і ЄС ставлять свої автографи на угоді, а за ними - переможно сяючий Янукович в оточенні Ромпея і Баррозу. Не заслужив Янукович такої картинки. Тому, ймовірно, документ буде парафовано не на саміті, а в скромнішій обстановці, без помпи й участі перших осіб.

Ще одна причина, що змушує європейську сторону думати про відстрочку парафування, - це зникнення чи не останнього важеля з і без того ефемерного арсеналу інструментів впливу на українську владу. Річ у тім, що після парафування угоди необхідно мінімум півроку для підготовки документа до підписання (перекладу всіма мовами країн ЄС, внутрішньодержавних процедур тощо). Якби Янукович & К^о демонстрували хоч якийсь рух назустріч побажанням ЄС у демократичній сфері, можна було б спокійно займатися технічною роботою. «Але ж за ці півроку вони повністю знищать опозицію, зовсім задушать свободу слова й остаточно скотяться до авторитаризму», - стурбовано говорять наші європейські співрозмовники. Тому парафування УА Євросоюз може залишити як «морквину», отримати яку Україна зможе тільки якщо продемонструє «істотний прогрес» у сфері демократії.

Укотре підкреслимо: «істотний прогрес» передбачає не тільки прий­нятне для Заходу вирішення «питання Тимошенко». Список очікувань значно ширший і неод­норазово озвучувався як керівництвом ЄС, так і лідерами більшості європейських держав.

Останнім часом Євросоюз був занепокоєний підготовкою закону про вибори навіть більше, ніж долею Тимошенко. Оскільки від нього багато в чому залежить подальша доля України. Європейці були приголомшені й обурені підміною законопроекту, що пройшов експертизу Венеціанської комісії, і відвертим ігноруванням думки цієї шанованої структури. «Якщо у вас зараз Верховна Рада не повною мірою відображає політичні уподобання населення, то яким тоді буде наступний склад парламенту?» - жахалися наші європейські співрозмовники. Створення ж спецкомісії Князевича вони сприйняли з великою підозрою, що українська влада просто намагається водити Захід за носа і замилити йому очі. На момент верстки цього номера ще не було відомо, якою є реакція Євросоюзу на ухвалення в четвер увечері нового закону про вибори, як у ЄС оцінюють процедуру його підготовки і власне зміст. Як вважають: що насправді цей закон «дає можливість провести демократичні вибори» чи слугує ширмою для майбутніх маніпуляцій; чи є він «перемогою опозиції», її «розводом» чи її ж колабораціонізмом?

На Банковій і Грушевського повинні чітко розуміти: якщо парламентські вибори в Україні проведуть не відповідно до європейських стандартів, а за власними «поняттями», то результату подібного «свята волевиявлення громадян» не визнає ні Європа, ні Америка. І тоді, як стверджують дипломати країн ЄС off the records, питання про санкції перестане бути теоретичним. Тож ті, хто вважає, що «Захід покричить і забуде», нехай краще вже сьогодні починають брати в Лукашенка майстер-класи «Як жити в розбраті із Заходом».

Досить примітно, що, на відміну від Угоди про асоціацію, «безвізовий діалог» ЄС не має наміру узгоджувати з політичною ситуацією в нашій країні. Точніше, залежність буде, але обернено пропорційна: що гірша ситуація з демократією в Україні, пояснив один європейський дипломат, то більше українців має їздити в Європу, тим більше віз видаватимуть європейські посольства. Знову ж таки, як у Білорусі, яка за кількістю отриманих її громадянами віз ЄС у перерахуванні на душу населення сьогодні випереджає всі країни світу.

Але повернімося до багатостраждального й довгоочікуваного документа про асоціацію. Офіційно Київ «бачить готовність європейської сторони парафувати Угоду», про що у вівторок заявив «голос» МЗС О.Волошин. Неофіційно ж одні українські дипломати визнають наявність політичних труднощів, що заважають діалогу з ЄС, і не поспішають робити прогнози щодо дати парафування. Інші говорять, що «на саміті навряд чи», але пояснюють це тим, що сторони не встигають звірити увесь величезний документ, над яким працювали різні переговірні групи. Треті не впевнені, що до саміту буде знайдено прийнятне для обох сторін формулювання, в якому Київ хоче бачити перспективу членства України в ЄС.

На 21-му, який став останнім, раунді, після якого глави делегацій заявили 11 листопада про закінчення чотирирічних переговорів щодо Угоди про асоціацію, було узгоджено всі не вирішені раніше питання, крім «перспективи членства», винесеної на вищий політичний рівень. Зокрема, українській стороні вдалося-таки переконати єесівців не робити угоду безстроковою, а укласти її на 10 років, передбачивши можливість пролонгації за згоди сторін. І, що вкрай важливо для України, наші переговірники домоглися згоди партнерів зафіксувати в документі можливість провести «через якийсь час» (а це може бути і п’ять років, і три роки) глибокий перегляд положень угоди, причому всіх без винятку, у тому числі й «щодо реалізації її цілей». Інакше кажучи, якщо українській стороні не вдасться зафіксувати перспективу членства зараз, це можна буде спробувати зробити через кілька років.

До речі, і європейці, і українське експертне співтовариство досі ламають голови, чому раптом на четвертому році переговорів, на фінішній прямій українська сторона, чудово розуміючи, що це застопорить діалог, несподівано і категорично зажадала внести в Угоду формулювання з горезвісною перспективою. Нам відомі три версії відповіді на це запитання.

Перша. Брюссельськими кабінетами вперто гуляє байка, що нібито приблизно наприкінці вересня - початку жовтня покликала до себе Москва українських олігархів, щоб чітко пояснити їм, що і де (у сенсі бізнесу) їм негайно перекриють і обріжуть, якщо не викинуть вони з голови європейську забаганку. Злякалися українські олігархи, навіть найбільші і найзухваліші, кинулися до Януковича: «Не занапасти, батьку! Хрін із нею, з Європою». Став Янукович думу думати, з нею й полетів у Грецію. І осяяла його там (очевидно, на горі Афон) відповідь: «Хрін то й хрін!». І полинув дзвінок з Афін у Київ, після чого заявив європейцям вірний Кожара: не дасте перспективи членства, Верховна Рада може угоду й не ратифікувати. Затим і Микола Янич підключився: безглузда ваша угода без перспективи. А потім і сам хазяїн України сказав, як припечатав: «Немає перспективи? Тоді Європа почекає».

Версія друга. Висунення заздалегідь нездійсненної умови - банальна «відмазка», рятівний make-up для збереження обличчя на випадок, якщо європейці через погіршення ситуації з демократією в Україні відмовляться парафувати угоду: мовляв, не дуже-то й хотілося, нам самим такий документ без перспективи не потрібен. Просто за класиком - «Лисиця й виноград».

Третя. Янукович насправді хоче отримати перспективу членства України в ЄС. Щоправда, не стільки для України, скільки для себе: довести всім, що невирішуваних питань для нього не існує. Домогтися від Росії зниження ціни на газ? Будь ласка. Вичавити з європейців перспективу членства? Нате. Безвізовий режим? Зара буде.

Тисячосторінкову Угоду про асоціацію набагато легше «продати піплу», якщо в ній буде пункт про «перспективу». «Знижка на газ» - це всім зрозуміло. Безвізовий режим - теж. А от хто оцінить належно той факт, що в Угоду про асоціацію вдалося не включити зобов’язання виконувати директиву ЄС XX/XX, а в регламенті №YY/YY України не стосуватиметься третій абзац п’ятого пункту? Правильно, ніхто. А «перспектива членства» - це красиво й усім зрозуміло.

Та тільки недосяжно на цьому історичному етапі. У принципі, це було зрозуміло й раніше. ЄС завжди навідріз відмовлявся згадувати в документах щодо України статтю 49 Договору про Європейський Союз, що надає право будь-якій європейській державі, що відповідає вимогам ЄС, подати заявку в Євроальянс. Європейці вважають, що подібне згадування буде юридичним зобов’язанням ЄС перед Україною. А до своїх юридичних зобов’язань Євросоюз, на відміну від декого, ставиться дуже серйозно і ними не розкидається. Згадування статті 49 не було в угодах про асоціацію ЄС і з іншими державами, у тому числі й з уже сьогоднішніми його членами. Чим Україна заслужила, щоб для неї раптом зробили виняток?

Про те, чому Євросоюз не хоче надавати Україні перспективу членства, на наших сторінках у різні роки й різними авторами було написано чимало. (Останній раз це досить дохідливо пояснив німецький експерт В. Шнайдер-Детерс (див. DT.UA №39 від 28.10.11). На сьогодні основних причин, мабуть, три: гроші, Росія і страх чергових «чужаків». У цей час кілька країн, насамперед Німеччина і Франція, а також Нідерланди (і, можливо, ще Бельгія та Австрія), заперечують проти надання перспективи нашій країні, оскільки їхні прагматичні уряди не хочуть сваритися через Україну з Росією, а їхні ситі громадяни не бажають бачити у своїх містах нових «голодранців», які відбирають робочі місця. І для них усіх кошмарний сон - це Україна, що стоїть з величезним порожнім мішком біля дверей зі словами: «Так-с, перспективу членства ви нам дали, то де тут ваші засіки, з яких ви зобов’язані виділяти допомогу майбутнім членам ЄС?». (Особливо, якщо із цим великим мішком від імені України стоятиме Янукович…) Після всіх розширень і криз європейські засіки істотно спорожніли, європейців неймовірно дратує слово «допомога», їм дуже страшно чути слово «рецесія». То як сьогодні може йтися про перспективу членства для 46-мільйонної України?

Мабуть, є ще одна причина - недовіра. Більшість країн, які входять у Євросоюз, уже одного разу погодилися надати Україні перспективу членства, щоправда, у рамках іншої організації - НАТО. Причому перспективу не у вигляді згадувань якихось статей і документів, а абсолютно чітку і ясну: «Україна стане членом НАТО». Як Україна розпорядилася цією перспективою? Правильно, ухвалила закон, що закріплює її «позаблоковий статус»…

А після того, що Янукович і його команда зробили з Україною, у нинішніх політичних умовах вимога перспективи членства в ЄС з їхніх вуст звучить як знущання. І з Євросоюзу, і з України. Бо дискредитує саму мету, бо змушує європейців роздратовано казати розчаровуюче «ні», хоча через якийсь час вони, ймовірно, могли б сказати «так». Отримати перспективу членства Україні буде значно складніше, ніж усім «щасливцям», які вже вступили в ЄС або готуються це зробити. Тому що вона велика. Тому що її не хоче відпускати Росія. А отже, для отримання перспективи членства в ЄС Україна повинна стати бездоганною. Вилікувати всі свої тяжкі пост­радянські спадкові хвороби і кошмарні набуті болячки. До нас не повинно бути жодних претензій, ми не повинні давати привід для причіпок і докорів. Ми повин­ні послідовно демонструвати розвиток і прогрес. А вимагати перспективи членства в сім’ї демократій, розіпхавши по в’язницях опозиціонерів, придушивши свободу слова і завойовуючи нові висоти в рейтингу корупції - це просто зухвалість.

Україна повинна змінитися, як змінилися свого часу Польща і Словаччина, Румунія і Болгарія, як міняються Хорватія, Македонія, Сербія. Вона повинна стати з Євросоюзом «однієї крові». Балканські держави по кілька років виконували угоди про стабілізацію та асоціацію, перш ніж отримали юридичну фіксацію перспективи свого членства в ЄС.

Європейську перспективу Україні вже пропонують. Угода про асоціацію - це і є наша європейська перспектива. У цьому впевнені не тільки її розробники по обидва боки, а й більшість українських експертів. Тому що подібні документи пропонують тільки країнам, які йдуть у ЄС. Тому що угода з таким наповненням - це інтеграційна угода. Навіть якщо в ній немає слів «Україна стане членом ЄС». То невже відсутність однієї фрази про перспективу членства має перекреслити нашу європейську перспективу, перспективу перетворити Україну з географічно європейської держави в європейську по суті?

А слова про членство можна буде записати і через кілька років (чи то в окремому документі, чи то в результаті перегляду УА), продемонструвавши сумлінне виконання угоди і послідовність у досягненні поставленої мети.

Однак наполегливість і палке бажання отримати перспективу членства в ЄС повинна демонструвати не тільки влада. Європа пильно спостерігає, як відстоює свій європейський вибір українське суспільство. Так, усі роки більшість українців виступали за членство нашої країни в ЄС (відповідно до останнього, жовтневого, соцопитування Центру Разумкова, таких 51,2%, причому, мабуть, уперше кількість прибічників вступу в ЄС перевищила кількість охочих бачити Україну в Митному союзі (за умови необхідності зробити вибір) - 43,7% проти 30,5%). Але що ми робимо, щоб наблизити країну до Євросоюзу? Лаємо владу тихенько в себе на кухнях? Один з євродипломатів з роздратованим жалем зауважив: «Ви кажете, що Янукович - це не вся Україна? А де вона - інша? Де відчутні протести суспільства, чітка позиція опозиції? Де масовий опір журналістів? Немає. ЄС не може побудувати демократію в Україні, це повинні зробити тільки українські громадяни».

Наша європейська мета надто важлива й висока, щоб віддати її на відкуп владі. Ми не повинні чекати милості від Януковича (та й від ЄС теж), узяти європейське майбутнє України у свої руки - ось наше завдання.