Третя світова гра

07 листопада, 2014, 21:55 Роздрукувати Bипуск № 41, 7 листопада-14 листопада 2014р.
Відправити
Відправити

Засідання Ради національної безпеки, скликане 4 листопада з ініціативи президента, було, за словами окремих його учасників, не цілком типовим. По-перше (повіримо на слово нашим інформантам), воно вирізнялося мінімальним формалізмом: порядок денний коригувався під час обговорення, а варіанти вирішення нагальних проблем відрізнялися від заздалегідь підготовлених. По-друге, і очільник держави, і керівник уряду, говорячи про перспективи війни на сході, практично не приховували своєї нервозності. Яка, всупереч очікуванням (і слава Богу), не переросла у з'ясування стосунків між хрещеними батьками майбутньої коаліції, котрі поки що так і не поділили портфелів.

Третя світова гра

Засідання Ради національної безпеки, скликане 4 листопада з ініціативи президента, було, за словами окремих його учасників, не цілком типовим. По-перше (повіримо на слово нашим інформантам), воно вирізнялося мінімальним формалізмом: порядок денний коригувався під час обговорення, а варіанти вирішення нагальних проблем відрізнялися від заздалегідь підготовлених. По-друге, і очільник держави, і керівник уряду, говорячи про перспективи війни на сході, практично не приховували своєї нервозності. Яка, всупереч очікуванням (і слава Богу), не переросла у з'ясування стосунків між хрещеними батьками майбутньої коаліції, котрі поки що так і не поділили портфелів.

Один із очевидців поділився власними суб'єктивними відчуттями: "Таке враження, що тільки тепер вони усвідомили: ця війна надовго, вона буде ще виснажливішою і ще більш непередбачуваною, ніж здавалося досі. Чому тільки тепер? Мабуть, тому, що думки обох були насамперед про вибори. І потім - жевріла слабка надія (передусім це стосується президента), що вдасться більш-менш чітко домовитися з Путіним. З окремих фраз можна було судити - ілюзій майже не лишилося…"

Дуже хотілося, щоб наш співрозмовник не видавав бажане за дійсне. Що дві перші особи держави, видихнувши після виборчої кампанії і відволікшись від захоплюючого змагання за поствиборну здобич, нарешті реально перейнялися безпекою держави. Усвідомили війну у всій її грубій видимості. Що ігри в короткий "поганий мир" скінчилися. Що почнеться підготовка до затяжної поганої війни. Що звично щедре вживання словосполучень "мирний процес" і "відданість миру" в останніх заявах верховного головнокомандувача - вже тільки ритуал. Дай Боже. Оскільки лише вкрай наївна людина здатна повірити в те, що добитися миру в боротьбі з таким противником можливо без застосування сили.

Прикметна деталь. Невдовзі після закінчення засідання Радбезу був оприлюднений президентський указ, який вводить у дію рішення РНБОУ. На тих, хто поспішив потішитися такій оперативності влади, чекало розчарування. Указ був датований 3 листопада (тобто формально був виданий за добу до засідання Ради). І вводив у дію рішення Радбезу від… 12 вересня. Чому очільник держави, яка фактично перебуває у стані війни, майже 2 місяці зволікав із впровадженням цілої низки важливих ініціатив? Багато яких незле було б почати втілювати в життя ще влітку...

Чому так? Швидше за все, причина зволікання проста. Вересневе засідання Радбезу відбулося після оголошення тексту Мінського протоколу (5 вересня), до ухвалення Закону "Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих регіонах Донецької та Луганської областей" (16 вересня) і підписання Мінського меморандуму (19 вересня). Очевидно, перелік заходів, спрямованих на зміцнення національної безпеки, відклали вбік в надії на те, що вони не знадобляться. Що заважало, прагнучи жаданого миру, готуватися до нового витка війни? Боязнь злякати противника.

Офіційний Київ гостро потребував бодай відносного затишшя, необхідного для проведення парламентських виборів. Формально перепочинок потрібен був ще й для наведення порядку у сфері оборони та безпеки. Але в такому разі вересневе рішення Радбезу саме й слід було негайно запустити в роботу. Час змарнували. Неофіційна інформація про перебіг засідання РНБОУ 4 листопада це припущення підтверджує. Те, що офіційно іменувалося перемир'ям, було потрібне президентові насамперед для успішного проведення парламентської кампанії. А це унеможливлювало будь-які різкі рухи, будь-яке брязкання зброєю. Хай навіть умовне. На папері.

На що розраховував президент? Швидше за все, на консервацію конфлікту. Джерела в оточенні глави держави стверджували, що після Іловайська Порошенко всерйоз побоювався дальшого просування противника вглиб нашої території. Ігноруючи зауваження, що до "тривалої" війни Путін не готовий. Бо вона пов'язана зі значно більшими витратами (небажаними в умовах санкцій); загрожує новими масштабними втратами (приховувати які стає дедалі важче); здатна спровокувати різку реакцію Заходу, який повільно, але неминуче втрачає терпець; зрештою, потребує значно більших людських ресурсів, необхідних для втримання комунікацій та територій із далеко не завжди лояльним населенням. Петро Олексійович потребував перемир'я. У чому приблизно полягала суть плану, нібито запропонованого Путіним Порошенку?

Київ відмовлявся від застосування сили. Лінія фронту перетворювалася на демаркаційну лінію, фактично - на новий адміністративний кордон. Її недоторканності мали дотримуватися обидві сторони до кінця виборів. Вирішення питання про можливий обмін територіями відкладалося до закінчення виборів у Раду. Сепаратисти дозволяли провести парламентські вибори, принаймні у частині округів, розміщених у вотчині так званих днр і лнр. Погоджувалися на проведення грудневих виборів до місцевих рад під егідою Києва на "своїй" землі. І гарантували непроведення власних виборів, або принаймні утримувалися від їх проведення, до кінця нинішнього року. Росіяни мали виступати гарантами дотримання сепаратистами домовленостей.

Важко сказати, наскільки ця версія правдива. Але, по суті, саме ця схема втілилася у горезвісному законі "Про особливий порядок…", прийнятому з очевидним порушенням законодавства. Законі, в якому Київ узяв на себе непристойно багато неприпустимих зобов'язань. Коли згадати, що йшлося про зобов'язання законної влади перед тими, кого вона називала терористами. У які б красиві формулювання це не впаковувалося...

За великим рахунком, такий варіант мав влаштувати всіх. Київ отримував спокій на фронті і таку собі ілюзію контролю над територією. Москва отримувала узаконену п'яту колону в Києві і зберігала фактичний контроль над удільними сепаратистськими князівствами. Самі сепаратисти (імітуючи дотримання низки умов, формально висунутих Києвом) здобували амністію, гарантоване бюджетне фінансування, своїх ставлеників у Раді та свою місцеву владу, що при цьому мала мандат від Києва. Захід отримував жадану консервацію конфлікту і привід посадити Москву й Київ за стіл газових переговорів, у локальному успіху яких він був зацікавлений не менше, ніж Банкова і Кремль. Оскільки видимої альтернативи російському газу та українській трубі поки що ніхто не придумав.

Маленька деталь. Київ цей план мав влаштовувати найменше. Бо він нітрохи не наближав владу до вирішення проблеми відновлення державного контролю над бунтівними територіями. Ба більше - її ускладнював. Участь представників "днр" і "лнр" у мінських переговорах непрямо надавала незаконним формуванням бажаної для них суб'єктності. Прийняття закону "Про особливий порядок..." опосередковано цю суб'єктність підтверджувало. Готовність іти на поступки посилювала тих, хто звик визнавати тільки силу. Зобов'язання фінансувати території, які перебувають під контролем сепаратистів, важким тягарем лягало на й так злиденний бюджет. Але логіка нашої влади, швидше за все, була традиційною - спочатку пауза, вибори, а там - подивимося. Дивимося.

Усе здавалося ніби логічним. (Для тих, хто міряє світ схемами.) Але реальність буває жорсткою. І все пішло не так. Спочатку з'ясувалося, що "з того боку" ніхто не має наміру дотримуватися режиму недоторканності "кордону". Атаки на Донецький аеропорт звалилися з новою силою; вкрай загострилася ситуація в районі Дебальцевого; користуючись нашою "договірною" безпорадністю, формування бойовиків та російських військових знесли 32-й блокпост і заглибилися на 10 км. Ніхто проведення парламентських виборів на території "днр" й "лнр" не забезпечив, ніхто місцевих виборів під егідою Києва проводити не має наміру. І від власних, потішних, та однак таких, що зробили незаконну владу легітимною в очах частини місцевого населення, - сепаратисти, з подачі Москви, не відмовилися.

Кремль скільки завгодно може списувати квазівибори на норовливість місцевих начальників. Але кожному зрозуміло, хто справжній господар становища. Почав комизитися Біс - і немає Біса. Принаймні в Горлівці немає. А можливо, й серед живих.

Київ розраховував, що бунтівні території на невизначений час перетворяться на згасле вогнище дестабілізації. Москва дала зрозуміти, що вогонь конфронтації гаснути не повинен. Це багаття ніколи не насититься. Доки не зжере все навколо. Або доки його не загасять.

Київ має бути вдячний Путіну за звільнення принаймні від частини непотрібних зобов'язань, а також позбавлення непотрібних ілюзій. Сподіваємося, остаточно. Сподіваємося, що уповноважені особи, які ведуть відновлені переговори з росіянами про уточнення "демаркаційної лінії" та "спільний контроль" над кордоном (зокрема у пунктах Куйбишеве-Дякове, Донецьк-Ізварине та Матвіїв Курган-Успенка) не вірять у силу майбутніх домовленостей.

Петро Олексійович повинен остаточно вийти з ролі теоретичного творця і ввійти в роль практичного Главковерха. Час.

Реальність жорстока. Україна фактично стала відправною точкою третьої світової. Цього словосполучення Захід не хоче вживати так само вперто, як наша влада не хоче називати АТО війною. Для Москви, Вашингтона, Берліна, Лондона, Парижа, Брюсселя et cetera наша земля перетворилася на арену захопливої, складної, геополітичної гри. А для нас, із лютого, - на поле бою.

Як воювати будемо? Це питання можновладці активно обговорювали цього тижня. На Радбезі, до неї й після неї. У різному форматі і з різною мірою ефективності. Зупинимося на основних темах.

Перше. Умовний план підвищення обороноздатності розрахований до весни. Є стійке припущення, що до весни Росія від активних воєнних дій, з низки причин, утримається. Підготовлені росіянами бойовики (центри підготовки вже переносяться на територію "днр" й "лнр", профільних інструкторів завозять пачками), підтримувані тактичними групами ЗС РФ, триматимуть у напрузі наших силовиків, але повномасштабних операцій Москва поки що не проводитиме. Можливо. Питання в тому, що вважати умовною весною. Одні експерти говорять про квітень, інші - про лютий. Крім того, відчуття, що в нас є час, не повинно розслабляти. Сподіватися на краще - готуватися до гіршого. Золоте правило.

Друге. Настав час навести порядок із координацією роботи розвідок. Роботу Ігоря Смешка в ролі куратора оцінюють по-різному. Але багатьох здивувало, що виступаючи на Радбезі, темі добровольчих батальйонів, аналізові їхніх гріхів та рівню загрози, яку вони собою являють, він приділив трохи більше часу, ніж того вимагала ситуація. Так, до них нагромадилося чимало питань, їхня повноцінна інтеграція в систему нацбезпеки вкрай потрібна. Не нам судити, але, зважаючи на ситуацію, для глави Комітету з питань розвідки пріоритетом має бути зовнішня розвідка, а не внутрішня контррозвідка. Крім того, низку джерел бентежать серйозні розбіжності в даних, які надходять від різних розвідструктур. Це істотно ускладнює оцінку ризиків та планування.

Третє. У сотий (якщо не в тисячний) раз порушено тему інформаційної безпеки та пропагандистського забезпечення. Рівень відповідних виконавців незадовільний. Прогалини очевидні. Нестача оперативної інформації, відсутність необхідної "картинки" (реальне відео з'являється завдяки ініціативі окремих каналів та окремих знімальних груп, всупереч відсталості військових чинів, які живуть за радянськими інструкціями), відсутність належної роботи в соціальних мережах. Список можна продовжити. Обіцяють зрушення. Чекаємо.

Четверте. Рішення про аналіз мобілізаційної роботи прийнято у вересні, запущено тільки тепер, коли буде реалізовано - питання. Ще одне питання - загальний призов. Рішення про його поновлення остаточно не прийнято, щоб не дратувати громадськість. Але питання доукомплектації частин стоять гостро.

П'яте. Почасти - теж кадрове питання. Батальйони. Те, що там не всі ангели, - очевидно. Те, що, як мінімум, в окремих із них не завадило б налагодити дисципліну, - так само очевидно. Те, що ці частини й підрозділи намагаються використати в суто політичних цілях, - довели останні вибори, коли міцних хлопців зі зброєю масово використовували кандидати, їхні заступники та партії. Але не слід забувати, що якби не було цих структур, сформованих мотивованими людьми, "демаркаційна лінія" могла проходити не там, де проходить тепер.

Зважаючи на все, президент усе ще розглядає батальйони в їх нинішньому вигляді не так елементом системи безпеки, як чинником внутрішньополітичної загрози. Доповідь Смешка і публічне з'ясування стосунків (як стверджують джерела) між Порошенком та Аваковим із приводу долі тербатів і спецбатів ще більше політизували проблему.

Майбутнє цих загонів поки що не визначене. Ідея розформувати їх і влити всіх готових і охочих до складу ЗСУ подобається не всім. Включно з командирами, чимало яких уже набули депутатського статусу. Ідея формального перепідпорядкування всіх батів армії бентежить тих, хто сумнівається у скорому повноцінному реформуванні Збройних Сил.
І в тому, що Полторак наділений необхідною ініціативою й довірою главковерха. І в тому, що Полторак надовго залишиться на посаді міністра. Ідея розгортання батів у полки й бригади під "дахом" МВС і Нацгвардії не подобається противникам формування поліцейської держави ("Навіщо нам стільки поліцейських частин? Чи не краще на їхній базі формувати армійські розвідроти, розвідбати, штурмові й диверсійні групи, а не спецзагони з зачищення і добровільні народні дружини оборони блокпостів та виборчих дільниць?) Ну й, зрозуміло, не подобається Петру Олексійовичу. Принаймні доки він не відвоював для себе посаду міністра внутрішніх справ. "Коаліціяда" - куди від неї, проклятої, подітися?

Усе ще гостро стоїть питання створення мозкового центру майбутніх перетворень у сфері національної безпеки та оборони. За логікою, цю роль має виконувати РНБОУ. Однак вона, цілком очевидно, не завантажена необхідною роботою, її напрацювання не використовуються повною мірою, і, найголовніше, орган досі "сирота". Посада секретаря Радбезу залишається вакантною. За неофіційною інформацією, цей пост "зарезервований" для Олександра Турчинова на той випадок, якщо "Народний Фронт погодиться "віддати" президентові посаду міністра внутрішніх справ.

Шосте. Питання дисципліни в силових структурах постало особливо гостро. Перелічувати всі різновиди гріхів, які дозволяють собі бійці (від тербатів до регулярних армійських частин), не варто - про це пишуть і говорять досить багато. Про масштаби судити важко. Можна припустити лише, що проблема нагальна. Відновлення інституту військових прокурорів себе не цілком виправдало. Значною мірою тому, що (за даними джерел) ця структура трохи захопилася збором компромату на окремих осіб на шкоду копіткій праці з відновлення законності.

Необхідність повернення до перевірених інструментів протидії будь-яким видам "нестатутних" дій - від гауптвахти до дисциплінарних батальйонів, очевидно, назріла. Але. Впровадження каральних заходів буде виправдане тільки тоді, коли командири будуть прикладами й авторитетами. Коли бійці не будуть спати на землі, воювати в допотопних касках, отримувати цинки з іржавими патронами не того калібру, харчуватися з руки волонтерів, йти в розвідку з мобілками (через відсутність рацій) і замість очікуваного підкріплення отримувати команду "Триматися!"

А коли ні, то матимемо бунти - на передовий і в тилу. Стихійні і спровоковані. І, у зв'язку з цим…

…Сьоме. Викликає стурбованість активна підривна діяльність противника в цілому ряді регіонів. Від Одеси до Ужгорода. Від Харкова до Києва. Не будемо підраховувати, скільки повідомлень спецслужб про "розкриття" і "припинення" - фейкові. Звернімо увагу на те, що соціологія демонструє небезпечні тенденції. Дякувати Богу, на це звернули увагу. І високі начальники вже нібито цим занепокоїлись. Мало розмов про те, що не можна "розхитувати столицю". Було б непогано щось робити. Марш нацгвардійців показав, що "розхитувати" простіше, ніж здається. А це була тільки "проба пера".

Восьме. Найкращий (і до того ж корисний) спосіб позбавити непотрібних думок - дати роботу рукам. У президентському указі від 3 листопада сказано багато важливого й корисного про ОПК та оборонне замовлення. Кричати хочеться. Рішення прийнято у вересні. Указ - тепер. На фронті не вистачає техніки, заводи (у тому ж проблемному Харкові, наприклад) не завантажені роботою. Запустимо - воїни отримають техніку, люди - зарплату. Менше втрат на передовій, менше потенційних незадоволених у тилу. Що, потрібен спеціальний аналітичний центр, щоб це зрозуміти? Коштів бракує? Не будемо годувати своїх тиловиків - будемо годувати чужих фронтовиків. Математика проста.

Дев'яте. Ще трохи про кошти. Рішення не витрачати і так убогі бюджетні кошти на де-факто окуповані території - по-своєму жорстоке, але цілком правильне. Правильне, але частково запізніле. Правильне, але не вивірене. Месидж про відмову Києва фінансувати непідконтрольні землі мав супроводжуватися іншим, не менш, а можливо, і більш важливим месиджем - про розширення допомоги визволеним територіям. Підсумки виборів показали, що значна частина населення Києву, як і раніше, не вірить. І що дивного? Організація допомоги потерпілим, вимушеним переселенцям - паскудна. Для того, щоб змінити ситуацію, потрібні не так гроші, як мізки.
І серце. Воювати за людей складніше, ніж за території.

Десяте. Останнє. Вибори (слава Богу) закінчилися. Влада може дозволити собі забути про електорат і згадати про людей. І час від часу звертатися до родин загиблих. До воїнів. До волонтерів. До поранених. До населення визволених територій. До населення окупованих територій. До українців Криму. З чіткими адресними посиланнями. Не до абстрактного населення, а конкретних людей. З потрібними словами. Щоб вони знали, що про них пам'ятають. Що їх цінують. Що вони - свої.

Неможливо "почути кожного". Але кожен повинен почути звернення до себе.

Related video

І повірити почутому. Інакше успіхи у віртуальних кабінетних іграх ніколи не стануть перемогою в реальній війні. За території, думки, серця. За країну. Яка вже показала, що вона - не іграшкова. І за неї пролито справжню кров.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК