Трагікомедія реакцій на "трагедію" у Гельсінкі

Життя - це трагедія, коли бачиш його великим планом, і комедія, коли дивишся на нього віддалік.

Чарлі Чаплін

Якими тільки епітетами не описували експерти, політики й журналісти зустріч Д. Трампа та В. Путіна в Гельсінкі 16 липня - від "провалу" і до "трагедії".

Втім, емоцій було значно більше, ніж об'єктивного аналізу того, що відбулося, й осмислення, чи змінилася геополітична ситуація насправді, чи це сталося тільки в уяві цих самих експертів. Тепер, коли емоції після саміту трохи вщухли, можна справді спокійно проаналізувати, що він означає, чи матиме він наслідки і які проблеми виявив. Причому проблеми не тільки в політиці самих США, а й у реакціях на те, що відбувається. Особливо - в Україні.

Зустріч у Гельсінкі, але не "Гельсінкі-2"

Де яскравіше світло - там тіні густіші.

Йоганн Вольфганг фон Гете

Безумовно, сам факт зустрічі президента США з президентом РФ у поточних геополітичних умовах виглядає як перемога (щонайменше - медійна) Путіна. Власне, він не приховував цього навіть під час підсумкової прес-конференції, де Трамп, швидше, виступав статистом, ніж активним учасником.

Однак непрямі ознаки свідчать про те, що справжня макромета Путіна - перетворити цей саміт на такий собі варіант "Гельсінкі-2", тобто закріпити між двома країнами нову концепцію світоустрою, - не просто не була досягнута, її навіть як слід не порушували. Справжньої трагедії так і не сталося.

І в цьому великою мірою винен сам Путін. Російський президент досі ще мислить категоріями міжособистісних домовленостей. Він досі вважає, що світова політика працює так само, як і внутрішня політична система Росії: є рішення першої особи, які не підлягають обговоренню, і дискусія може бути тільки про те, як їх краще виконати. І цю помилку хибної екстраполяції він робить регулярно впродовж усього свого правління. Бажання поставити на "потрібну людину" підводить його так само регулярно, як і недооцінка противників: ставка на попереднього українського президента, ставка на лідерів європейських радикалів, ставка на Трампа, - вся ця концепція роботи з "агентами", прищеплена йому в КДБ, не полишає його.

Але те, що працює на низовому й середньому рівнях, виявляється нежиттєздатним на рівні країн (що, до речі, є найкращою ілюстрацією й рекламою того, навіщо нам потрібні сильні державні інститути). Історія з Трампом - із тієї ж сфери. Саміт у Гельсінкі варто розглядати не як фінал тривалої операції "вставання з колін" (у результаті чого Росія і США буцім перейшли до двостороннього геополітичного формату відносин), а, швидше, як останню спробу Путіна врятувати ситуацію - використовуючи прямий контакт із Трампом, знайти вихід із глухого кута, в який упирається Росія дедалі сильніше (в частині американо-російських відносин).

Цей саміт - швидше, саміт втрачених стратегічних можливостей для Путіна, про що говорять і тверезомислячі американські експерти. Попри багатослівність російського президента й багатозначні натяки на якісь "проривні пропозиції", озвучені ним Трампу, нічого радикально цікавого так і не пролунало.

Найменше побоювань у мене викликає так активно обговорювана можлива "велика угода", яку могли укласти на двогодинних закритих перемовинах. Взагалі, істерика навколо цієї "угоди" викликає в мене дежавю: у 2016–2017 роках привид такої угоди також терзав думки експертів по обидва боки Атлантики. Пригадується, про безглуздість таких міркувань я вже писав, і моя позиція не змінюється. Швидше, навпаки - чим далі розвивається ситуація, тим більше я переконуюся, що ймовірність таких великих домовленостей стає меншою, як і немає ресурсів для їх реалізації.

Треба сказати, що ми теж часто захоплюємося цим "особистісним" підходом до світової політики. Тому й пропустили справді революційний момент, - усього лише через 1,5–2 роки президентства Д. Трампа США з президентської республіки перетворилися на відверто парламентську. Конгрес США, фактично, перехоплює управління критичними ділянками внутрішньої і зовнішньої політики США у президента, перетворюючи законодавчий інструмент з механізму встановлення далекосяжних правил гри на тактичний, що, по суті, підмінює президентські укази.

Безумовно, Трамп має всю повноту влади, що передбачає його посада, однак без підтримки з боку Конгресу (яка з кожною його заявою або епатажною дією слабшає) і за наявності єдиної двопартійної волі, яку можна зараз спостерігати в поточного складу Конгресу США, він, по суті, перетворюється на формальну фігуру. Американський істеблішмент знайшов формат роботи з новим президентом, і він для останнього вкрай невигідний. До речі, можливо, саме антиелітизм (спрямований на чужий Трампові американський істеблішмент) і став тією основою, на якій відбувався діалог між Трампом і Путіним, - останній не забуває підігрівати внутрішнє невдоволення американського президента наявним статус-кво.

Проміжним підсумком цієї ситуації є те, що, хоч би які двосторонні домовленості були досягнуті між Трампом і Путіним, президент США не має достатньо можливостей для їх реалізації. Крім того, будь-яка спроба почати відвертий дрейф у бік Росії та її інтересів жорстко припинятиметься американським істеблішментом. Як це буде відбуватися, чудово показала ситуація із заявами та діями Трампа після повернення з саміту: йому довелося дезавуювати практично всі озвучені ним позиції, а з низки питань зробити це неодноразово силами як Білого дому, так і Держдепартаменту.

Раціоналізація реальності: контури нової стратегії США щодо Росії

Безвихіддю ми називаємо становище, вихід із якого нам не подобається.

Станіслав Єжи Лец

Втім, переосмислення відносин із Росією у США справді відбувається. І хоча нова цілісна стратегія не проглядається (є великий сумнів, що її взагалі буде сформовано до кінця каденції Трампа, і здебільшого зовнішньополітична активність матиме тактичний характер), певні контури її вже окреслюються. Умовно це можна назвати "раціоналізацією реальності". Схоже, американський істеблішмент внутрішньо погодився з тим, що геополітична реальність змінилася, - більше цього ігнорувати не можна. Перші базові рішення (санкції, заяви з осудом, збільшення економічної та військової допомоги країнам, які перебувають під безпосереднім ударом Росії) прийнято й реалізовано. Однак вони мали очевидний ad hoc характер, і, крім загального посилання "протистояти реваншу Росії", в них не прозирало чіткої загальної конотації.

Остання ж заява Держдепартаменту США щодо Криму (так звана "Кримська декларація") показує, в якому напрямі зміщується зовнішньополітичне бачення США поточної ситуації в міжнародних справах і який вигляд матиме їхній modus operandi в цій сфері. Посилання у згаданому документі на декларацію Веллеса 1940 року навряд чи випадкове, - воно відбиває поточні відчуття американських стратегів від нинішньої зовнішньополітичної ситуації. Декларація Веллеса, яка стосувалася невизнання приєднання балтійських країн до СРСР, з'явилася в липні 1940 року. Через 78 років США опиняються майже в тій самій ситуації: знову на світовій арені Росія, що анексує території сусідніх держав, дестабілізує їх, руйнує світову систему. Тоді СРСР у цьому допомагала Німеччина, - сьогодні Росія впорюється сама.

При цьому та декларація не заважала США й СРСР вести діалог із гострих питань двостороннього співробітництва і навіть проводити політику розрядки. Просто позиція була заявлена й водночас - винесена "за дужки" двостороннього діалогу.

Як правильно зазначають політологи-міжнародники, суть нинішнього документа приблизно та сама: з одного боку, адміністрація Трампа запевнила всіх, що ніякого принципового відкоту в позиції щодо анексії Криму не буде, а з іншого - США усвідомлюють відсутність у них інструментів для вирішення цієї проблеми і теж виносять її за межі американо-російського двостороннього переговорного процесу. Швидше за все, це означатиме збереження поточного рівня санкцій (тих, які пов'язані з Кримом), але більш раціональний (з погляду суто американського інтересу) підхід до інших питань.

Власне, його вже можна бачити в питанні санкцій проти російських компаній. Недавня заява очільника міністерства фінансів США про те, що розглядаються можливості виведення з санкційного списку компанії Rusal, - з їх числа. Швидше за все, ми спостерігатимемо розширення цього процесу, коли підхід до компаній, які перебувають у санкційних списках, буде вкрай формалізованим. Саме для того, щоб поступово зменшувати їх кількість у цьому списку.

Такий підхід стане й очевидним компромісом між американським бізнесом (який без зримого ентузіазму сприймає постійне розширення санкцій з боку американського уряду і парламенту) та істеблішментом, який вирішує, крім локальних, ще й глобальні питання, у т.ч. протидії зростанню агресії з боку Росії, а також стримування Китаю.

Водночас біполярність у прийнятті рішень, яку виявляє з приходом Трампа в Білий дім Вашингтон, зберігається. Минулого тижня Держдеп анонсував уведення нових антиросійських санкцій у зв'язку зі "справою Скрипалів". "Санкції можуть мати суттєвий вплив на торгівлю з РФ, включаючи заборону надання ліцензій на відправлення окремих товарів у США, таких як електронне обладнання, - повідомила з посиланням на офіційного представника Держдепу The Washington Post. - Якщо Росія не погодиться протягом 90 днів зупинити використання всієї хімічної зброї й дозволити перевірку для підтвердження її ліквідації, додаткові заходи можуть призвести до припинення дії дипломатичних відносин".

Досить малоймовірно, що таке переосмислення політики стосовно Росії призведе до рішучих проросійських поступок. Як я вже казав раніше, на сьогодні протистояння США з Росією перейшло у системну фазу, і немає жодних передумов для того, щоб ця ситуація стрімко змінилася.

Втім, це не означає, що Росія відмовиться від втручання у виборчі процеси, в т.ч. у США. Надто вже ефектними (питання ефективності поки що залишимо за дужками) виходять результати при досить скромних вкладеннях. А отже, під потенційним ударом опиняться будь-які вибори в усіх демократичних країнах. Неважко уявити собі також основні напрями тих підривних кампаній, які проводитиме Кремль найближчими роками, у т.ч. по лінії зняття санкцій або послаблення тиску на Росію.

Втім, раціоналізація своїх дій усе ж може привести до певної зміни позиції США з українського питання, чого найбільше й побоюються в Україні. І що стало одним із центральних елементів коментування саміту в Гельсінкі з боку вітчизняних експертів.

"Страх зради" як загальнонаціональна прокрастинація

Інколи те, чого ми боїмося, менш небезпечне, ніж те, чого ми бажаємо.

Д. Коллінз

Слід визнати, що саме це коментування висвітило, мабуть, усе найгірше, що є в українській "експертній" сфері: істеричність, беззмістовні домисли, геополітичний україноцентризм і просто фантазування. Двогодинна зустріч Трампа й Путіна викликала до життя всі традиційні страхи українського політикуму та істеблішменту: від додумування контурів мнимої "великої угоди" до обвинувачень усіх і вся у зраді України. Дров у вогнище підкинув і стиль підсумкової прес-конференції, де Путін упевнено вів розмову й озвучував тези, які (з погляду пересічного українського оглядача) Трамп мав негайно дезавуювати. Уся ця відверта істерика створювала відчуття трагікомічності того, що відбувається, де банальність підмінювала собою спокійний аналіз.

Але насправді це симптоми більшої проблеми, в основі якої - так і не набута впевненість у собі, у своїй зовнішньополітичній суб'єктності, у тому, що наша доля залежить від нас, а не від рішення двох (трьох, чотирьох, десяти) осіб. Ми все ще маємо абсолютно ірраціональну тенденцію гіперболізувати силу і вплив як окремих країн, так і їхніх керівників. Безумовно, великі міжнародні суб'єкти з розвиненими економіками та збройними силами мають більше можливостей ставити й досягати своїх зовнішньополітичних цілей. Але країни рідко опиняються в ситуації, коли їхня доля справді повністю залежить від бажань і навіть дій таких суб'єктів.

Колись я казав, що нинішня ситуація в Україні трохи нагадує історію з Південним і Північним В'єтнамом. Нагадує, але не є калькою, оскільки Південний В'єтнам повністю залежав від допомоги США (військової, економічної, політичної), жертвою чого й став. Але є й інший приклад - Фінляндія. Дві найбільші військові потуги 30–40-х років ХХ століття вирішили, що вона стане частиною СРСР. Однак Фінляндія та її народ мали зовсім іншу думку з цього приводу. Думку, яку вони змогли відстояти.

Наші постійні побоювання, що нас "зрадять", "кинуть", "розміняють", "залишать без допомоги" тощо, мають в основі лише одне - так і не викорчуваний навіть чотирма роками війни зовнішньополітичний романтизм, замішаний на патерналізмі. При цьому наші спроби роздивитися в словах (навіть не діях!) інших держав якісь сигнали (позитивні/негативні) для України місцями схожі на відверту загальнонаціональну прокрастинацію, - адже думати про дії інших психологічно простіше, ніж про те, що наша доля залежить від нас самих. І не просто думати, але робити. Це й породжує своєрідне перманентне "ворожіння на Апокаліпсисі" - де, коли і як "здадуть" Україну, від чого нам треба буде відмовитися, як нас до чогось силуватимуть тощо.

Наші метання між усіма цими міжнародними переговірними майданчиками (як-то "нормандська четвірка", саміти НАТО, двосторонні контакти між Москвою та столицями країн - лідерів євроатлантичного співтовариства) і позиціями їх учасників породжені однією великою проблемою - відсутністю наших же чітких і зрозумілих "червоних ліній", які б становили основу нашої як внутрішньополітичної, так і зовнішньополітичної моделі поведінки. Доки опоненти (чи союзники, - інколи їх буває важко розрізнити) намагаються сформувати за нас правила і вирішення наших же проблем, може, не варто чекати, а зробити це самим? Що заважає нам підготувати і прийняти закон про перехідні адміністрації? Про відповідальність учасників антидержавного повстання? Про порядок проведення всеукраїнського референдуму з питань державного устрою? Саме такі документи і сформують наші "червоні лінії" у питаннях Донбасу та Криму.

Тим часом, навіть якщо гіпотетично уявити, що Путін і Трамп обговорювали під час своєї двогодинної зустрічі Україну (втім, є великі сумніви, що Трамп справді добре розуміє всі нюанси ситуації в Україні і не став би приймати рішення щодо таких вузькоспеціалізованих питань, як "референдум в Україні", без консультацій із фахівцями), яким є найгірший із можливих сценаріїв для нас?

Якщо відкинути найбільш неймовірні і вже дезавуйовані домисли (на кшталт історії з референдумом, проти чого вже виступили і Білий дім, і Держдепартамент США, і український МЗС), то залишається лише обмежений набір проблем. Вони з'являються на порядку денному із завидною регулярністю: припинення тиску на РФ і, навпаки, посилення тиску на Україну в частині імплементації політичної частини мінських угод; зняття відповідальності з Росії за анексію Криму; відмова Україні в підтримці європейської і євроатлантичної інтеграції, у т.ч. урізання зовнішньої допомоги - економічної та військової; введення миротворчої місії ООН за російською формулою і т.д. Також сюди можна додати досить загальне питання "розрядки" між Вашингтоном і Кремлем. Навіть не зближення, а припинення ескалації конфронтації. А частиною її може стати пошук рішень для проблемних регіонів на кшталт Сирії або України.

Однак навіть якщо ми приймемо ці гіпотетичні "страшні" сценарії як реальні, то природно постає ключове запитання: що нам робити в такій ситуації? Більше того, казав і кажу: треба припинити мислити категоріями "а що як…?" (знімуть санкції, змінять курс, підуть на угоду), - давайте виходити з того, що найгірше вже сталося і ми сам на сам із Росією (при пасивній підтримці Заходу). Тим більше що це не такий уже й неймовірний розвиток подій (причому незалежно від наших успіхів). Треба постійно пам'ятати, що це не катастрофа. Це ще один виклик, до якого просто треба бути готовим. І діяти на запобігання.

Певна іронія полягає і в тому, що цілком очевидний набір контрдій насправді ніяк не пов'язаний ні з цими сценаріями, ні взагалі з діями (бажаннями, намірами) інших учасників урегулювання ситуації в Україні. Це здебільшого здоровий глузд і таке ж раціональне планування своєї стратегії на далекосяжну перспективу.

Наприклад, нам треба ревіталізувати україно-американське партнерство, - нове дихання потрібне не тільки офіційним контактам, а й по лінії публічної дипломатії. Безумовно, наша робота з представниками Конгресу потребує постійної підтримки, однак при цьому треба розширювати базу контактів із американською експертною спільнотою. Нам потрібні ефективніші стратегії присутності в американському ж медіапросторі, - це недешево, але все ж ключовими тут є саме концептуальні підходи такої присутності. До тих-таки інструментів публічної дипломатії можна зарахувати проведення різноманітних форумів - як великих, так і малих. Ключова мета - показувати Україну як країну економічних можливостей і як частину вирішення, а не проблеми.

Паралельно треба посилювати обороноздатність. Державні оборонні програми (їх прийняття і своєчасне виконання) мають стати абсолютним пріоритетом. Коли хочете, можна говорити про політику "нульової толерантності" до їх зриву або невиконання. Сюди ж слід зарахувати вибудовування оборони Півдня України (насамперед - Азовський басейн), - Росія нарощує своє військове угруповання в цьому регіоні, і не можна допустити, щоб ми виявилися до цього неготовими. Якщо плани Кремля з ініціювання розрядки з Вашингтоном зірвуться, то цілком можна очікувати активізації воєнних дій. Це виносить питання особливої уваги до готовності (матеріальної, психологічної, логістичної, організаційної) підрозділів територіальної оборони - їхньої здатності включитися у протидію таким спробам. Концепція національної стійкості (або фінський варіант "тотальна оборона") має стати базою, на якій будується обороноздатність держави.

Потрібні заходи з посилення протиповітряної оборони. Хоча ворог досі не використовував військово-повітряних сил, та виключати "випадкову" появу в "ЛДНР" своїх наступальних військово-повітряних сил не можна (як складно було передбачити появу там "Бук-1", що призвело до ураження ракетою малайзійського авіалайнера МН17).

Усе це - частина простої раціональності. Звичайнісінького здорового підходу до безпеки української держави в поточних "штормових" геополітичних умовах, до її внутрішніх і зовнішніх цілей.