Геополітична реверсія: "нові 80-ті"

Машина часу є в кожного з нас: те, що переносить у минуле, - спогади; те, що пориває в майбутнє, - мрії.

Герберт Уеллс.
"Машина часу"

У біології є цікавий термін - "реверсія". Це мутація, коли ген повертається до якогось первісного стану, найчастіше - з повним відновленням колишньої своєї структури.

Проводити біологічні аналогії з геополітичною реальністю - прийом доволі сумнівний (особливо зважаючи на "ґрунтянське" коріння самої геополітики), але в контексті процесів, які ми нині спостерігаємо, допустимий.

Передусім тому, що нині ми бачимо цікавий (і по-своєму небезпечний) приклад такої реверсії - побудови "нових" 80-х років ХХ століття в сучасних умовах. Періоду, що характеризувався різкими стрибками напруженості в холодній війні, жорсткими взаємними заявами, недружніми діями, і як результат - програшем однієї зі сторін. Це період, коли "Годинник судного дня" був близький до показника ядерного апокаліпсису, однак, зрештою, це привело до розрядки. Як слушно казав Геракліт, "не можна двічі ввійти в одну річку", так і з геополітичними реаліями: ми ніколи (скоріш за все, на щастя) не зможемо знайти дві абсолютно ідентичні ситуації й диспозиції. Але й заперечувати певні аналогії було б помилкою. Тим більше що в новому протистоянні беруть участь люди, які не просто пам'ятають, "як це було", а й самі були активними учасниками тих процесів.

2 серпня 2017 року, коли Дональд Трамп підписав Акт про протидію супротивникам Америки через санкції (Countering America's Adversaries Through Sanctions Act), він відкрив, у певному сенсі, новий етап у глобальному геополітичному пасьянсі.

Цей акт має відразу кілька вкрай важливих смислів: по-перше, переформатовує картину глобального світу, яка зберігалася майже незмінною близько 25 років; а по-друге, закріплює низку тенденцій, які були досі лише певними нестійкими трендами. Не менш важливо, що документ змушує визначатися й інших учасників міжнародних процесів. Позиція, яка спостерігалася з 2014 року (насправді - ще раніше) і дозволяла багатьом країнам м'яко дистанціюватися від недружніх дій Росії, опинилася під загрозою. Складається ситуація, коли абстрактну розмову про те, що "цінності для нас важливіші за гроші", доведеться підтверджувати діями. І проблема щорічного пошуку консенсусу стосовно необхідності зберігати санкції виявиться найменшою з проблем європейських урядів.

"Колективний Рейган"
проти "Осі зла"

Ради повинні зрозуміти, що ми ніколи не поставимо під загрозу наші принципи й стандарти… правда полягає в тому, що рівновага сил тепер є дуже небезпечним шахрайством, оскільки це - просто ілюзія миру. Дійсність полягає в тому, що ми повинні знайти мир через силу.

Р.Рейган,
промова 8 березня 1983 року (більш відома як "Імперія зла")

Підписаний Трампом закон публічно маніфестує важливу макроконструкцію: у США є офіційні вороги. І це не одна "наддержава", а низка невеликих, але регіонально активних країн. Фактично йдеться про своєрідну "Вісь зла", на боротьбу з якою тепер і мають бути спрямовані зусилля США. Іран, Росія й Північна Корея (якій хоч і приділено мало уваги, але важливо, що про неї згадали) - новий колективний супротивник вільного світу, деструктивні дії якого слід стримувати й ретельно відстежувати. Вбудовування ж Росії в один ряд з авторитарними Іраном і Північною Кореєю дає чітке розуміння, якою її бачить нині американський законодавець: авторитарною країною, де права людини - порожній звук, а мілітаризм і реваншизм - одна з основ державної політики.

Певною мірою така посилена увага з боку США явно лестить Владіміру Путіну: він чудово розуміє, наскільки сучасна Росія з її обмеженим суверенітетом (що показала ситуація з турбінами Siemens) не дотягує до стандарту "головного ворога" для такої держави, як США. Однак як слушно зауважила Лілія Шевцова, коментуючи особисту зустріч Путіна й Трампа, "для Росії розмова навіть із ворожою Америкою є підтвердженням великодержавності й надією на відновлення біполярного світу".

З іншого боку, той факт, що замість СРСР як "Імперії зла" (поняття, ввів в обіг Р.Рейган) нині на порядку денному лише "Іран, Північна Корея і Росія, що примкнула до них", все ж таки не може не засмучувати російського лідера.

У вже зазначеній маніфестації російської загрози дуже показовим нині видається політичний ландшафт США, на тлі якого все й відбувається. Тоді як у 1980-х саме Рональд Рейган був тим, хто почав рішуче змінювати політику США щодо СРСР, вніс сум'яття у вибудувані ще в 1970-х на десятиліття вперед плани "позиційної війни" з СРСР, нині на себе цю роль приміряє Конгрес США (своєрідний "колективний Рейган"). Двопартійний консенсус, що складається навколо політики США стосовно Росії, дивний з багатьох причин. Але що важливо - така єдність дій американських законодавців, змушених постійно підтверджувати свій статус на виборах, говорить про те, що вони чітко розуміють, яку політику їхній виборець підтримає, а яку ні. Тобто якщо в 1980-х можна було говорити про "Рейгана проти Імперії зла", то тепер ми маємо "Колективного Рейгана проти Осі зла".

Історія з ухваленням закону про санкції цікава ще однією обставиною. Відразу після обрання на посаду президента США Д.Трампа в політологів виникало запитання: що виявиться сильнішим - демократичні інститути чи воля однієї людини? Схоже, сьогодні ми можемо дати цілком однозначну відповідь на нього: система, спроектована політичними архітекторами американської держави ще наприкінці XVIII ст., виявилася життєздатнішою, ніж хаотичні метання людини на найвищій посаді. Безумовно, це ще не кінець протистояння, але тенденція вже помітна.

До речі кажучи, ще одним результатом своєрідного "стратегічного двопалатного консенсусу" і наслідком різкого протистояння Трампа й американських медіа стало формування для Трампа ситуації, що дуже подібна до відомої "Пастки-22": будь-яку спробу наполягати на зниженні градуса протистояння з Росією тлумачитимуть як "здачу інтересів США Путіну". Фактично Трампу не залишають шляхів для відступу, жорстко нормуючи його діяльність.

Хоча більшість оглядачів особливо наполягала на тому, що підписання Трампом закону - це форма викручування йому рук Конгресом, все ж таки ситуація трохи складніша. Багато в чому підписання закону вкладається у філософію самого Трампа - нав'язування світу американських правил гри. Закон про санкції - хороший приклад цього. Крім артикуляції головного опонента, він створив дискомфорт і для європейських партнерів, які тепер змушені визначатися зі своєю зовнішньою і внутрішньою політикою.

Така неочікувана демонстративна відмова Вашингтона (відмова часткова - адже деякі зміни до закону таки вносили) зважати на позицію Брюсселя і європейських столиць, готовність ставити їх перед фактом процесів, що відбулися, формувати (фактично) порядок денний ЄС, безперечно, дратує європейських лідерів, але із цим вони, скоріш за все, нічого не робитимуть - занадто травматичними будуть зміни в зовнішній і внутрішній політиці. Складається ситуація, коли Брюсселю простіше прийняти нову активну роль США, ніж пропонувати свій підхід. Хоча б тому, що свого підходу (крім абстрактного "давайте жити дружно!") у Брюсселя, а разом із ним - у Берліна й Парижа, не спостерігається. Та й не може його бути, оскільки ЄС (особливо після Brexit) продовжує концентруватися на самому собі, на спробах зрозуміти, чим зараз є Європейське співтовариство і як йому існувати далі. Спочатку Британія, тепер - агресивний євроскептицизм Польщі ускладнюють чітку артикуляцію своїх цілей, оскільки немає головного: бачення спільного майбутнього. Можливо, нові лідери (такі як Е.Макрон), якщо вони прийдуть до влади в європейських країнах, спробують змінити такий стан речей, але поки що серйозних рухів не спостерігається. Усе йде до того, що вибори в Німеччині закінчаться прогнозовано й А.Меркель залишиться канцлером. А отже - радикальних змін у політиці не тільки Німеччини, а й ЄС не передбачається.

До речі кажучи, можна не сумніватися, що російська пропагандистська машина постарається максимально ефективно використати протиріччя між ЄС і США для ослаблення євроатлантичної солідарності.

Втім, не варто покладати великі надії й на швидкі результати від подібних змін у політиці США. Важко не зазначити, що хоча ми говоримо про "нові 80-ті", США поки що намагаються застосовувати рецепти класичних 80-х - санкції та економічне удушення супротивника. Однак світ за ці 30-40 років змінився. Особливо - технологічно. Що й відчули на собі США в період виборчої кампанії 2016 року: інформаційне протистояння набуло нових рис, які не вписуються в логіку класичної протидії. Стандартні рецепти не допомагають від нових хвороб - потрібен пошук нових рішень, а от із цим якраз виникають певні труднощі.

США, що знову приміряють на себе роль не декларативного, а реального лідера вільного світу, уже зараз постали перед справжнім макровикликом: просто назвати ім'я нового "ворога" і збирати навколо себе коаліцію (наприклад, як Джордж Буш-мол. для війни в Іраку) не вийде. У той час як Росія системно й послідовно демонтує архітектуру міжнародної безпеки, світ потребує нової архітектури. І її відсутність - це не "тимчасова незручність", а мета Росії, оскільки в рамках її логіки, як казав персонаж одного популярного телесеріалу, "хаос - це не провал. Хаос - це сходи".

Очевидно, саме від США керівники демократичних країн і будуть очікувати пропозицій щодо нової концепції світоустрою й правил взаємодії країн. У т.ч. - щодо того, як реагувати на порушення міжнародного права. Ми бачимо своєрідний момент істини: усі паліативні сурогати на кшталт "міжнародного тероризму" стрімко відходять у минуле й не в змозі більше прикривати собою реальну проблему - реваншистську Росію.

І що довше ця невизначеність моменту зберігатиметься, що довше Захід перебуватиме в стані втрати орієнтира - то небезпечнішою ставатиме міжнародна ситуація. Оскільки дедалі більше держав почнуть усвідомлювати той "вакуум безпеки", який нині ситуативно складається. А безпека не терпить порожнечі й буде заповнюватися. Причому в ситуації, коли "усе можна" і немає єдиної архітектури, на порядку денному можуть виникнути найбільш несподівані теми. Наприклад - ядерна. Не варто думати, що країни, які входять, наприклад, у Велику двадцятку, суто формально реагують на українську ситуацію: на нашому прикладі складно не зробити цілком конкретних висновків, якщо пам'ятати, що ми добровільно відмовилися від ядерної зброї на користь обіцянки зберегти нашу територіальну цілісність. Усі чудово бачать, до чого ці обіцянки призвели. І Україна (як приклад) стане ще одним аргументом країн, які звинувачують "ядерний клуб" у тому, що вони схожі на людей, які хоч самі й палять, однак забороняють те саме робити іншим. Тож якщо нова архітектура не буде вибудувана, є цілком конкретний ризик зростання кількості членів "ядерного клубу".

Якщо ж резюмувати загалом: із чим же сьогодні США входять у світ "нових 80-х"? Без Рональда Рейгана, але з "колективним Рейганом", без "рейганоміки", але з досить популістською економічною програмою, з блідою подобою (щоправда, агресивною) старого ворога, з політично роз'єднаним американським суспільством, у світі, де ніякої біполярності вже давно немає, але дуже багато хто чекає, що США знову візьмуть на себе глобальне політичне лідерство.

depositphotos / the_lightwriter

Росія під санкціями: розгубленість і злість

Збоку я скидався на танкіста, чий танк давно згорів, але бажання воювати лишилось.

Сергій Жадан.
"Ворошиловград"

Чи готова Росія ввійти в ці "нові 80-ті"? Символічна "машина часу" (у вигляді руйнування поточного світоустрою), яку кремлівське керівництво збиралося використати, щоб потрапити в умовні 70-ті (період Наради з безпеки й співробітництва в Європі), дала збій і, схоже, перенесла їх у вкрай некомфортні 80-ті (період афганської кампанії, наростання кризових явищ в економіці, знекровлюючої гонки озброєнь і жорсткого тиску з боку західного світу). Проблема в тому, що нинішня Росія точно не рівня Радянському Союзу за жодним із показників - ні за станом економіки, ні за мірою самодостатності (у т.ч. - у військовому сенсі), ні за впливом на міжнародній арені. З позитивів для нинішньої Росії, яких не було в СРСР у ті роки, - російське населення, яке досі ще слухає пропагандистське ТБ, велика свобода в плані економічних маніпуляцій, високий поріг несприйняття російської гібридної агресії з боку Європи. Однак ці позитиви вкрай мінливі й дуже залежатимуть від економічного стану країни.

Попри браваду російського керівництва, нові американські санкції для Росії досить серйозні й вестимуть до поступового системного колапсу поточної російської економічної моделі. Насамперед тому, що завдано удару по російському енергетичному сектору: заборона на участь американських компаній і фізичних осіб у великих нафтогазових проектах з участю російського бізнесу, обмеження п'ятьма мільйонами доларів на інвестиції в російські трубопроводи й удар по російських проектах з видобування нафти на глибоководному шельфі, сланцевої нафти, нафти у водах Арктики. Чи будуть ефективними такі дії? Топ-10 найбільших російських платників податків виглядає так: "Роснефть", Газпром, Лукойл, "Сургутнефтегаз", "Сбербанк России", "Татнефть", РЖД, Росатом, "Башнефть", "Славнефть". З них лише дві компанії - "Сбербанк России" і РЖД - не мають прямого стосунку до нафти й газу. Втім, досить умовно.

Сюди ж можна віднести подальше обмеження Росії в частині отримання "довгих кредитів", без яких неможливий розвиток великого бізнесу. Безперечно, сюди ж потрапляють обмеження на будівництво "Північного потоку-2", який для Росії, знову ж таки, не так економічний, як політичний проект.

До речі кажучи, й українські санкції (у частині розриву співробітництва у сфері ВПК) так само важко даються Росії. За даними SIPRI, Росії досі так і не вдалося налагодити в себе виробництво як мінімум 185 унікальних деталей і компонентів, які вироблялися українськими підприємствами. Як каже експерт Шведського оборонного дослідного агентства (FOI) Томас Малмлоф, "за найобережнішими оцінками, майже 30% компонентів, що поставляються українським ВПК, є унікальними, і поки що Росія не змогла знайти їм заміни". Абстрактні 30% насправді є цілком конкретним 51 відсотком усіх російських міжконтинентальних балістичних ракет, що несуть 82 відсотки всіх ядерних боєголовок, які перебувають на озброєнні ЗС РФ. "Південмаш", харківський "Хартрон", "Космотранс", київські "Арсенал" і "Артем", запорізький "Мотор Січ" - це системи пошуку й наведення російських ракет класу "повітря-повітря", комплекси наведення для бомбометання МіГ і Су, майже вся гідравліка російських ВПС, двигуни для всіх російських бойових вертольотів і багато чого іншого. Однак ці обмеження торкнулися не тільки військової сфери - скандал з турбінами Simens показав: реальний рівень технологічного розвитку Росії такий, що навіть турбіни, які виробляють і деякі заводи на території Росії, доводиться ввозити з-за кордону за сірими схемами.

Власне, вже зараз Росії доводиться згадувати досвід обходу економічних санкцій періоду холодної війни. Щоправда, нинішня ситуація дуже відрізняється від того, що було 40-50 років тому: ступінь технічної контрольованості й прозорості процесів, інформатизація майже всіх процесів переміщення сьогодні робить реалізацію подібних "перевірених" схем украй складною. Спроби вирішити проблему неминуче штовхатимуть Росію в обійми Китаю та Індії - як можливих варіантів заміни традиційних постачальників. І якщо Індія досі ще не почувається справді активним регіональним гравцем, то угоди з Китаєм майже завжди закінчуються для Росії з від'ємним знаком. Тим більше що Китай, як свого часу й радянське керівництво, добре освоїв тактику "економічні угоди в обмін на політичні поступки".

Цікаве й інше питання: чи стало для Росії несподіванкою підписання Трампом закону про санкції? Швидше ні, ніж так. Навіть якщо абстрагуватися від істеричної реакції російської преси відразу після підписання закону, офіційні реакції Кремля мали вигляд вкрай непереконливий (особливо відчайдушні заяви Д.Медведєва про те, що "Трамп продемонстрував свою слабкість"). Тим часом підписання було неочікуваним не самим фактом, а тим, що закріпило нову для Росії реальність - жорстке протистояння. Кремль і раніше розумів (про що казали і В.Путін, і Д.Медведєв), що санкції запроваджено справді надовго ("на десятиліття", як сказав російський прем'єр-міністр), але закріплення цього факту стало все ж таки легким шоком.

Андрій Піонтковський пропонує охарактеризувати стан російських еліт від запровадження санкцій як "розгубленість". Втім, розгубленість далеко не завжди означає "ступор" чи "повільність" - найчастіше реакція, навпаки, дуже реактивна й хаотична. Оскільки нерідко розгубленість є наслідком злості - від несподіванки, від відчуття, що "так бути не повинно", і як результат - бажання якнайшвидше завдати контрудару.

Хоча об'єктивно нинішня Росія не має чого симетрично протиставити США. Тому максимум, на який виявився здатним Кремль, - заборонити США користуватися дачами на території Росії й скоротити персонал американського посольства. Однак Росія шукатиме інші форми відповіді. Насамперед - у сфері кібератак, нарощування пропаганди, провокування політичних і воєнних криз. У т.ч. - в Україні, що також укладається в концепцію "нових 80-х": тоді Кремль теж намагався відповідати Заходу на інших фронтах. Зазвичай - не дуже успішно.

Щоправда, ресурсів на подібне залишається не так уже й багато, але набагато більше, ніж здається найоптимістичніше налаштованим супротивникам Росії. Парадоксально, але головним ворогом Росії в такій асиметричній ескалації стає вона сама. Точніше, сам принцип її існування, коли корупцію зведено в ранг державної політики, а партнери по провокаціях вибираються дуже невдало. Провал Марін Ле Пен у Франції - чудовий приклад цього. Європейцям може й не подобатися те, що роблять нині Трамп і США (не подобається глибоко емоційно, оскільки звужує для них простір для ухилення від реальних дій), але раціонально вони розуміють, що це правильний шлях.

Можна припустити, що розгубленість Кремля через санкції - ще й наслідок загального шоку від того, що відбувається навколо Дональда Трампа й результатів тієї лінії, якої дотримувалася російська влада під час останніх президентських виборів у США (до речі, зараз у Владіміра Путіна в даному контексті точно ж є стійке відчуття дежавю з подіями 2004 року, коли "хотіли як краще, а вийшло як завжди").

Владімір Путін та його найближче оточення так довго перебувають при владі, що просто забули, що система може виявитися сильнішою за лідера. Що особиста обіцянка Трампа (або членів його команди) означає тільки те, що він/вони спробує/спробують реалізувати те, про що домовилися, але зовсім не означає "вирішену справу". І що відсутність прогресу - далеко не завжди провина того, з ким ти домовлявся. Росія раз за разом робить одну й ту саму помилку (хоча в деяких європейських країнах вона все-таки поводиться розумніше): ставить на "лідера", а не на системні процеси. Російське керівництво досі перебуває в полоні ідеї, що все залежить від особистих домовленостей двох людей, а не від великих процесів. Ну й, крім того, російська розвідка явно не повною мірою врахувала психологічний портрет самого Трампа (чи зробила хибні висновки) - його імпульсивність, амбіційність та агресивність, характерні для бізнесу, точно так само спроектувалися на просування американських інтересів. Іноді - в дуже неоднозначний спосіб, але ж. Між іншим, ще одна потенційно небезпечна для Росії ситуація: агресивність і напористість Трампа нікуди не зникнуть, і він поводитиметься в такому ключі на всіх майданчиках. Однак Конгрес США може взяти (власне, уже взяв) на себе обов'язок вибудувати ту рамку й ті цілі, на які ця енергія має бути спрямована. Якщо американському істеблішменту вдасться домогтися цього синергічного ефекту між законодавчою владою і напористістю нового президента, Росію можуть чекати справді складні часи. І не у віддаленій перспективі, а буквально впродовж найближчих років.

Україна у світі
"нових 80-х":
більше раціональності, менше ілюзій

Я зажадаю, щоб сонце зайшло. Але спершу дочекаюся сприятливих умов, бо в цьому й полягає мудрість правителя.

Антуан де Сент-Екзюпері.
"Маленький принц"

Той новий стан міжнародних відносин, які ми нині спостерігаємо, у багатьох створює помилкову ейфорію, що українські проблеми будуть швидко й легко вирішені зовнішніми "старшими товаришами", які нарешті побачили суть речей. Що ось тепер вже вони "візьмуться за Росію". Але в даній ситуації найголовніше - якомога рідше впадати в приємні, але безглузді ілюзії, і більше бути раціональними. За всієї простоти такого завдання реалізувати його на практиці дуже складно.

На жаль, навіть три роки війни, тисячі жертв так і не змогли вбити в нас "магічного мислення". Надії на чарівний порятунок (чи то "американською зброєю", чи то "швидким розпадом Росії", чи то "вступом України до НАТО") виявляються сильнішими від будь-яких зіткнень з реальністю. Реальністю, яка складається з простих, але неприємних речей, як-от: наявність національних інтересів інших країн, раціональність в їх обстоюванні (що найчастіше межує з цинізмом) і складність адекватної самооцінки. Ми щиро ображаємося, коли наші союзники роблять щось таке, що йде врозріз із нашими бажаннями (але відповідає інтересам союзників). Ми вибухаємо гнівом, коли та чи інша країна "іде на компроміс" з Росією (обстоюючи економічні інтереси своїх громадян і свого бізнесу). Ми все ще здебільшого сприймаємо міжнародну політику крізь риторику, а не інтереси.

Яскравим прикладом є наші заклики про допомогу до західних партнерів, які поки що чітко бачать лише наш негативний порядок денний (зупинити Росію). Із цим порядком денним вони загалом згодні, але не бачать позитиву - чого ж ми хочемо і що нам для цього потрібно? Складно не помітити: там, де ми чітко розуміємо, чого хочемо, ми маємо дуже хороші результати. Наприклад - системна робота з невизнання законності анексії Криму. Або недопущення легалізації "ДНР"-"ЛНР" на міжнародному рівні (хоча Росія вкладає значні ресурси в цей процес). Але якої допомоги ми хочемо у вирішенні даної проблеми?

Ті хаотичні рухи, які спостерігаються серед лідерів бойовиків "ДНР"-"ЛНР", дозволяють припустити, що головні організатори й ідеологи побудови цих утворень (в особі В.Суркова) кинули цих громадян на волю розвідувально-контррозвідувального співтовариства РФ. Відчайдушна спроба Захарченка знову "поговорити про Малоросію" була настільки безглуздою, що викликала жорстку реакцію навіть у Москві. Що, втім, не означає, що й ця самодіяльність у перспективі не буде використана Кремлем проти України - хоча зараз тему "законсервували", однак за потреби її завжди знову можуть пустити в хід. Тим паче що за цими абстрактними розмовами про "перезапуск проекту української держави" вгадується реінкарнація однієї зі старих стратегій Кремля: нав'язування і українській, і міжнародній спільноті ідеї про "боротьбу двох держав", які претендують на одну й ту саму територію. З різними картинами майбутнього. І нічого, що Захарченко у принципі неспроможний сформулювати щось складніше, ніж наказ про експропріацію майна місцевих бізнесменів, а його історичні пізнання (особливо про "концтабори в Рейк'явіку") вже давно епатують суспільство. Захарченко потрібен не для того, щоб думати, а для озвучування того, що йому скажуть. А політичний куратор російської агресії проти України В.Сурков цілком спроможний думати на кілька кроків уперед. Навіть якщо припустити, що він поки що відпустив лідерів "ДНР"-"ЛНР" у вільне плавання.

Чи зможе "перезапустити" американську політику на українському напрямку К.Волкер? Він справляє сильне враження. Те, що він має абсолютно чітке й реалістичне розуміння того, що відбувається в Україні, - очевидно. Те, що він знає, які кроки потрібно зробити для владнання ситуації, - теж. Однак нинішня політична реальність у США більше нагадує пісочницю грецької богині Еріди, ніж нетрадиційну модель із політикою "одного голосу". У т.ч. - у питаннях зовнішньої політики.

Майже такі самі проблеми пов'язані з питанням надання Україні летальних оборонних озброєнь. І якщо Б.Обама займав явну позицію "обіцяти подумати, але в жодному разі не давати", то нині (про що каже й С.Пайфер), коли Трамп усе ще в пошуку рішень (у т.ч. - щодо української ситуації), коридор можливостей для надання такої допомоги істотно розширився. Та навіть якщо таку допомогу буде надано (що справді було б важливо для нас у військовому плані), основний результат був би, швидше, політичним. Для України надання військової допомоги з боку США - насамперед символ того, що США активно втягуються в українські справи, символ наповнення Хартії про стратегічне партнерство і знак європейським країнам, що час уже переходити до активних дій.

Однак не можна не зазначити, що тема "летальних озброєнь" в Україні дедалі більше нагадує магічне заклинання, яке розглядається багатьма як певна панацея від всіх українських проблем. Тоді як левова частка цих проблем лежить у зовсім іншій площині - ефективному управлінні сектором національної безпеки, боротьбі з корупцією, ефективних реформах та економічному зростанні.

Розраховуючи на допомогу США, добре би пам'ятати й про ще один важливий аспект (якого не врахувала Росія у своїх відносинах із новою адміністрацією Трампа, але який важливо врахувати нам): безперечно, на даний момент національні інтереси України і зовнішньополітичні інтереси США збігаються. Однак це не означає, що вони будуть такими постійно, або що рішення, які будуть прийнятні для зовнішньої політики США, виявляться однаково прийнятними й для національних інтересів нашої країни. У червні 2015 року посол Ізраїлю в ООН Рон Просор нагадав, до чого призводить спроба дотримуватися зовнішніх порад: "Ми, ізраїльтяни, часто чули - у тому числі й у цьому престижному зібранні (у Раді Безпеки ООН. - В.Г.) - що… якби тільки Ізраїль поступився... якби тільки Ізраїль послухався міжнародного співтовариства, кордон між Ізраїлем і палестинцями був би таким самим мирним, як кордон між Голландією та Бельгією. Так ми й зробили. Через 10 років після нашого виходу з Гази залишена нами територія перетворилася на анклав тероризму... Газа мала стати моделлю стабільного, самокерованого, функціонуючого палестинського суспільства. Натомість вона стала моделлю беззаконня, насильства та дестабілізації. Газа мала стати пілотним проектом палестинського самоврядування в Іудеї й Самарії. На жаль, "пілоти" знищили цей проект".

Цей спіч насамперед про те, що з наслідками завжди доводиться жити країні, якій радили: порадники будуть далеко, і у разі невдачі лише зніяковіло розведуть руками. Йдеться, безумовно, не про те, що слід ігнорувати поради наших партнерів, однак ставитися до них маємо зі здоровим скепсисом і раціональністю.

Та й чи всі в американському політичному істеблішменті - друзі України? Ситуація з північнокорейськими ракетними двигунами потребує розслідування. В Україні - щоб на Заході ще раз стало соромно після "кольчуг" і ракет Х-55, у США - щоб зрозуміти, чому стаття в "Нью-Йорк Таймс" з'явилася саме перед поїздкою керівника Пентагону в Україну.

Новий світ не буде таким, як раніше. Не вдасться все повернути "як було". Та й нова реальність міжнародних відносин не може з'явитися безболісно - лише в результаті складної і незручної дискусії з партнерами.