Теорія неприродного добору

За чотири роки, які минули з дня загибелі Євгена Кушнарьова, у лавах біло-синіх так і не з’явилося жодної яскравої постаті, яку можна було б порівняти з ним за харизмою та політичними здібностями. Сьогодні про це кажуть не тільки соратники загиблого - регіонали, а й давні опоненти - бютівці. Навіть ті, хто напередодні злощасного полювання використовував на адресу Кушнарьова зовсім інші епітети. Втім, і в самій партії влади - не на мікрофон, зрозуміло, і не дуже охоче - визнають, що річ не тільки й не стільки в особливих талантах покійного харківського губернатора. У регіоналів узагалі відчутний дефіцит яскравих особистостей, здатних легко, невимушено й водночас переконливо (а не тільки переконано) спілкуватися з власними виборцями, не кажучи вже про політичних противників.

Щоправда, чітких пояснень причин від них ви навряд чи дочекаєтеся - сміття з хати навіть критично налаштовані до керівництва біло-сині виносити не звикли. Зате не мовчать конкуренти. В «ювілейних» публікаціях близьких до опозиціонерів видань можна навіть угледіти натяк на те, що й Кушнарьов не міг ужитися в ПР. Недарма, мовляв, незадовго до смерті, він вирішив вдихнути нове життя у власний проект «Нова демократія». Та й які перспективи всередині Партії регіонів могли бути в політика, який заявив у 2004-му, що в Харкові не буде «ні львівської, ні ДОНЕЦЬКОЇ влади»? Такого, мовляв, ЦІ не забувають. Ніхто, звісно, не заперечуватиме, що в «донецьких» хороша пам’ять. Але якщо в уряд узяли Михайла Бродського, який сам признався, що брав участь у написанні байки про те, як Янукович крав шапки, то навряд чи Кушнарьову серйозно ставили б у провину емоційне висловлювання на мітингу, за яке він до того ж опинився в СІЗО у «сєверодонецькій справі». Має йтися, вочевидь, про більш глибокі й сутнісні обставини.

Уся система стосунків усередині нинішньої (утім, не тільки нинішньої) партії влади побудована таким чином, що «виробництва» нових лідерів, здатних вільно мислити й формулювати власні ідеї, не відбувається. Ні, зрозуміло, ніхто не ставить перед однопартійцями завдання не давати ходу молодим і перспективним, швидше, навпаки - керівники ПР можуть вимагати «шукати таланти» з подвоєною енергією і навіть ремствувати, що самородків партійні дигери знаходять замало. Але інерція системи спрацьовує з точністю до навпаки.

Чарльз Дарвін називав це штучним, але при цьому несвідомим добором. Пояснюючи, що селянин може й не ставити перед собою мети вивести молочну породу корів, просто за інших рівних умов вирішить за краще розстатися з тією корівкою, яка дає менше молока. Головне завдання партійної структури регіоналів - політичний та адміністративний контроль над «ввіреними» територіями. А це вимагає від функціонерів передусім виконавської дисципліни, вміння домагатися вирішення поставлених «згори» завдань будь-якими доступними засобами і з мінімальними затратами. На інтелектуальні вправи в цих умовах не залишається ні часу, ні сил, ні - за великим рахунком - бажання, адже запитують з усією суворістю з функціонерів зовсім не за це. Тому й вибір - як і в будь-якій іншій забюрократизованій структурі - відбувається не на користь «надто розумних».

«Пуголовків», звісно, іноді залучають. Але, як правило, для вирішення конкретних завдань, а не на довгостроковій кадровій основі. І переважно з боку - аби не витрачати зайвих зусиль на вирощування та виховання (тим паче що виховання всередині бюрократичної структури на фахівців може справити, швидше, гнітючий вплив). Лідерів теж воліють рекрутувати вже готових. Адже той-таки Кушнарьов потрапив до Партії регіонів як лідер «Нової демократії», яка приєдналася до неї. До категорії guests stars можна віднести й багатьох представників середнього ешелону регіоналів - від Нестора Шуфрича до Юрія Мірошниченка. Ідеальний варіант - якщо запрошений приходить не сам, а з групою підтримки. Та й перспектива в нього набагато більша, ніж у вихованця власної партійної структури. А від «людей з боку» іноді навіть не вимагають обзаводитися партквитком ПР. Можна, скажімо, просто ввійти в парламентську більшість. Або в уряд - як напівопозиціонер Сергій Тігіпко.

Така система чимось нагадує феодальне ополчення, коли до війська суверена приєднувалися васали зі своїми загонами. При цьому за васалом апріорі визнавався вищий статус, ніж за командиром, який безпосередньо підпорядкований суверену. У цьому середньовічному принципі теж була своя логіка. Феодальних панів не могло бути забагато. І потрапити в їхнє коло «знизу» можна було здебільшого тільки теоретично. Час від часу, звичайно, і простих зброєносців посвячували в лицарі, але головне правило чимось нагадувало старий радянський анекдот про те, що «в генералів є свої діти».

До речі, про дітей. Працевлаштування родичів депутатів, чиновників високого рангу й власне партійних керівників насамперед у партійних структурах стало вже правилом - тим паче що на громадські об’єднання «антикумівські» норми законодавства не поширюються апріорі. Витримати внутрішню конкуренцію з «блатними», навіть якщо це всього лише далекий родич чи просто «клієнт» великого начальника, непросто навіть дуже здібному і перспективному активістові.

Звісно, непотизм - аж ніяк не український винахід. А інститут патронів і клієнтів був відомий іще в Римській республіці. Недарма її називають олігархічною. Не секрет, скажімо, що брати Гракхи були онуками Сципіона. Помпей і Красс - порученцями Сулли. Цезар - племінником дружини Марія (а потім він іще й одружився з онукою Сулли). Август - внучатий племінник самого Цезаря. Щоправда, крім зв’язків, усі вони мали політичні таланти. Відточені в жорсткому конкурентному середовищі - у сенаті і на форумі. Коли ж це середовище зникло - разом із самою республікою, до влади почали приходити ті, хто мав за плечима тільки кревність з імператором. Тіберій. Калігула. Або Нерон.

Україна формально залишається республікою. Принаймні поки що. Але нашу політичну конкуренцію дедалі важче називати демократичною. Поки ще, звичайно, не втілена в життя формула багатопартійності за Миколою Бухаріним - «одна партія при владі, всі інші - у в’язницях», зате тенденція, як кажуть, очевидна. Не в тому сенсі, що саджають усіх, крім регіоналів, - члени ПР теж іноді опиняються за гратами, та й із бютівців під арешт беруть переважно колишніх чиновників. Просто біло-сині і всі інші ледь не офіційно ставляться в нерівні умови (як там у Франко - «друзям - усе, ворогам - закон»). Опозиціонерами при цьому начебто бути не заборонено, але вони діють - як мінімум - в особливому середовищі. А всіх інших (крім зовсім уже маргінальних фігур) намагаються так чи інакше інтегрувати в систему влади, всередині якої публічну конкуренцію практично заборонено. Тобто існує попит на таланти хіба що майстрів кулуарної інтриги, і дедалі більше - універсальних солдатів, здатних виконати будь-який наказ командира. Звідки тут узятися свіжим публічним персонам?

До того ж у нинішньої владної команди просто відсутня виразна політична стратегія, спрямована на довгострокову перспективу. До 2010 року метою було відвоювати владу. Сьогодні - у кращому разі її втримати. А за великим рахунком - забезпечення максимального комфорту тим, хто нині біля керма державної машини. Мета ця суто тактична. І до розвитку країни стосунку взагалі-то не має. Розмови про реформи - швидше реакція на цей дисонанс. Спроба вигадати заняття і для себе, і для країни. Вже згадані Калігула і Нерон, як відомо, теж починали як реформатори. Та й при Леоніді Брежнєві (паралелі з яким нинішню владу не тільки не бентежать, а навіть надихають), якщо пам’ятаєте, теж вигадували то «косигінські реформи», то «продовольчу програму». Нехай навіть усі ці ініціативи були суцільною імітацією. Віктор Янукович, цілком можливо, не проти реформ. Можливо, навіть за. Але виконувати цю роботу найнято спеціально навчених людей. Виконавців. Інші «креативники» нинішній владі не потрібні. Навіть небезпечні для неї. А що як з них виросте конкурент самому президентові?

Ідеологія для нинішньої влади взагалі відіграє роль підручного засобу. І річ тут не у відсутності людей, спроможних її сформулювати. Якщо за життя Кушнарьова саме він претендував на роль головного ідеолога біло-синіх, то нині цей статус фактично перейшов до Дмитра Табачника. Людини - нехай вибачать мені його «принципові» опоненти - у політичному сенсі підготовленої не гірше. Якщо не краще. Саме Табачника Кушнарьов свого часу змінив на посту керівника президентської канцелярії, і той певний час був ледь не головним його консультантом на новій посаді. Так, ідейні настанови в нинішнього міністра освіти дещо інші. Про федералізм він не каже. І Кушнарьов п’ятирічної давності видається набагато більшим «державником». Але можна згадати, про що казав іще десять років тому сам Табачник. Міністра освіти керівники ПР не сприймають серйозно? Можливо. Але й Кушнарьова, за великим рахунком, вони не вважали своїм гуру. І при цьому ніхто з них не відходить від «генеральної лінії», озвученої саме Табачником. Хіба що обстоює ті самі тези в більш м’якій формі. А епітети на кшталт «дешевого клоуна» залишилися в минулому й не належали до ідейних настанов самого Дмитра Володимировича, - хоч би що казали його опоненти в самій ПР.

Утім, і опоненти останнім часом стишилися. Аби не порушувати відчуття благоденства в монолітних лавах партії влади. Щоправда, відсутність публічної конкуренції аж ніяк не означає, що не відбувається боротьби за виживання - причому в самісінькому, що називається, дарвінівському розумінні цього слова. І добір відбувається. Тільки природним його назвати не можна. Тому що умови боротьби задані штучно. Можливо, комусь здається, що показна єдність влади сприяє її зміцненню. Але відчуття неприступності держави має і зворотний бік - громадяни, переконані в тому, що не можуть домогтися поступок від чиновників, використовуючи конкуренцію між політиками, починають замислюватися про альтернативні способи впливу на владу. Остання книжка Кушнарьова, яка вийшла вже після його загибелі, до речі, називалися «Выборы или вилы». Невесела, скажемо так, перспектива.

З іншого боку - відсутність зворотного зв’язку із суспільством аж ніяк не робить владу невразливою. Незалежність від громадян перетворюється на залежність правителя від власного оточення. В якому, згідно із заданими умовами добору, виживають якраз найспритніші. Оточення, до речі, набагато краще знає уразливі місця «першої особи», ніж якісь там виборці. І при нагоді може пожертвувати нею задля власного виживання. Як це нещодавно сталося в Тунісі. Бен Алі свого часу саме так прийшов до влади, змістивши першого президента республіки Хабіба Бургібу. Тепер, вочевидь, настав час самого Бена Алі. І що показово - «жасминовій революції» не завадила ні відсутність яскравих лідерів в опозиції, загнаній режимом у напівпідпілля, ні дефіцит харизматичних персон у партії влади. Для перевороту в авторитарній державі, на відміну від виборів, харизма взагалі не обов’язкова. Достатньо контролю над армією або силовими структурами. А про те, щоб суспільство не змогло чинити опору, як правило, заздалегідь подбає сам скинутий правитель.