Театр абсурду

Передвиборна кампанія — завжди трохи лицедійство. Не виключено, що своє бере природа. Неспроста, здається, Олівер Стоун називав політику прихистком акторів-невдах. А може, все простіше, і потяг до перевдягання природним чином стимулює наявність багатого гардероба?

Під час грандіозного спектаклю епікуреєць охоче рядиться в руб’я анахорета, бретер — у рясу миролюбця, блудниця — у вбрання монашки.

З імпровізованих підмостків звучать монологи, які вже стали класикою. Кожній школі — Інтернет, кожній в’язниці — бандита, кожній матері — допомогу, кожній свашці — по ковбасці, кожному хабарнику — по руках, кожній свині — своє лігво, кожному — своє. Ніхто не забутий, ніщо не забуте.

Навколишній світ стає театром тіней. Тіні промовляють — ми слухаємо.

Ми починаємо вірити. У те, що цифри, проставлені в декларації, — справді сума річного доходу, а не ціна пари туфель із страусової шкіри або модного аксесуара від Louis Vuitton. У те, що штамп «виконано» на розкішному білборді стоїть навпроти зобов’язання, яке політик на себе, справді, брав. У те, що «яєчний замах» на колишнього прем’єра організував колишній президент. У те, що на Майдані ми стояли виключно заради скасування депутатської недоторканності. У те, що ціни справді стабілізувалися... ой, ні, вибачте, упали. І соромимося того, що ми не помічали цього раніше.

Минулого тижня до уваги позіхаючих глядачів укотре було представлено благеньку п’єску на виробничу тематику. Дійові особи — коаліція на чолі зі спікером і опозиція на чолі з президентом. І ті й другі кепсько грають захисників Конституції, але при цьому обидві сторони чомусь погрожують їй відвертим покаліченням. Таке очевидне протиріччя їх анітрохи не бентежить. І ті й другі обвинувачують одне одного в спробі антиконституційного перевороту. І ті й другі свої плани щодо зміни Основного Закону називають його реформуванням, а плани супротивника — наругою над Конституцією.

Театр політичних дій майже півроку має вигляд театру правового і політичного абсурду. Президент урочисто повідомляє про розпуск Верховної Ради через обставини, Конституцією не перед­бачені. Указ про дострокове припинення повноважень вищого законодавчого органу перевидається чотири рази, і дострокові парламентські вибори призначаються на підставі Основним Законом також не зазначеній. Причина для розгону, названа у квітні, не має нічого спільного з приводом, зазначеним у серпні. Протягом чотирьох місяців глава держави то дарує Раді право на існування, то цього права позбавляє, спираючись на неіснуючі повноваження.

Противники Ющенка, навесні заприсягнувшись, що ніколи на вибори не погодяться, улітку дружно реєструються як суб’єкти виборчого процесу. Називають усе, що відбувається, беззаконням і охоче в цьому беззаконні беруть участь, таким чином його остаточно узаконюючи.

Затяжне протистояння оголює прогалини Конституції і різницю в її розумінні сторонами політичної суперечки. Юристи (які перебувають на службі у різних сторін конфлікту) не виконують природної для таких ситуацій функції миротворчих підрозділів, а перетворюються на подобу штурмових загонів. Суперники охоче обіцяють переписати Конституцію, але при цьому ніхто не поспішає скоригувати саме ті позиції, недосконалість яких емпірично доведена місяцями чвар. Опоненти лякають одне одного референдумами, ніби забувши, що на підставі чинного, древнього закону, по суті, це неможливо. А новий закон так і не ухвалено. Хоча і Ющенко, і Янукович ще років п’ять тому обіцяли докласти усіх зусиль для того, щоб потрібний нормативний акт з’явився.

Нескінченні голосні заклики увійти в правове поле, які лунають по обидва боки, супроводжуються непомітним і невтомним процесом спільного стирання меж цього самого поля. На смерть переляканим суддям Конституційного суду, теоретично спроможним внести якусь ясність, дружно не дають працювати. Від гріха подалі.

Рада, оголошена політичним мерцем, регулярно подає ознаки життя. Президент її повноважень не визнає, але це не заважає йому вступати в регулярну полеміку з «небіжчиком». У праві ухвалювати закони цьому складу ВР на Банковій відмовлено, проте коли на Грушевського активізувалася робота над проектом бюджету, з президентського секретаріату надійшла погроза застосувати право вето, якщо під час розробки документа не будуть враховані ініціативи глави держави.

У цій ситуації говорити про правоту тих або інших, на нашу скромну думку, не доводиться.

Проте доведеться. До того зобов’язує не лише виробничий обов’язок, а й досить високий інтерес до того, що відбувається, з боку населення. Інтерес взагалі-то зрозумілий — розігрітому передвиборними очікуваннями виборцеві в такі моменти особливо гостро хочеться переконатися в справедливості «своїх» і несправедливості «чужих».

Завдання це невдячне й складне. Для полегшення його розв’язання пропонуємо вам розглянути дві сторони того, що відбувається, — юридичну й моральну.

Отже, чи повноважна Рада? Президент, «Наша Україна» й БЮТ переконані, що ні. При цьо­му вони посилаються на два документи — президентський указ від 1 серпня цього року й рішення Конституційного суду від 17 жовтня 2002-го. Указом глави дер­жави, стверджують ющенківські правники, ВР розпущено. Акт КС п’ятирічної давнині є підтвердженням її неправомочності.

Розглянемо перший аргумент. Президентський указ узаконює дострокове припинення повноважень парламенту, але жодним чином не його розпуск чи тим більше його розгін. Останні терміни можна застосовувати журналістам для надання експресії своїм текстам і репортажам. Однак правознавці мають бути обережнішими в словах.

Оскільки те, що одні правники вважають припиненням діяльності Ради як колегіального представницького й законотворчого органу, інші називають лише механізмом запуску процедури дострокових виборів. І докази останніх мають цілком переконливий вигляд. По-перше, системи державного управління (наша — не виняток) спираються на наріжний принцип безперервності влади. Країна не може залишитися без корпуса законодавців до сформування нової відповідної структури. По-друге (й це серйозніше), 90-я стаття Конституції визначає, що повноваження Верховної Ради припиняються в день відкриття першого засідання парламенту нового скликання. При цьому це положення Основного Закону не містить обмежень. Воно не поширює дію наведеної норми лише на парламенти, сформовані після чергових виборів.

Коаліціянти й опозиціонери дорікають один одному в неуцтві, й 90-ю статтю трактують по-різному. Є проблема? Усуньте! Зверніться до Конституційного суду. Або (якщо не в змозі стримати реформаторську сверблячку) уточніть конкретне положення Основного Закону, внесіть пояснення. Невже в Раді не знайдеться 300 чоловік, які вважають, що всі положення Конституції всі мають розуміти однаково? Хтось уніс? Ні. Належної уваги з боку мас-медіа така ініціатива не приверне, прориву на електоральному фронті це не забезпечить. Одним словом, не технологічно. От, НАТО, російська як державна, депутатська недоторканність або двопалатний парламент — це так!

Тепер звернімо свій погляд на рішення КС. П’ять років тому члени суду, ведені суддею-доповідачем Володимиром Шаповалом, на прохання півсотні нардепів, давали тлумачення п’яти статей Конституції. Мета заходу — роз’яснити зміст поняття «повноважність парламенту». Результат розгляду — Верховна Рада вважається повноважною за умови «обрання не менше двох третин від її конституційного складу й принесення новообраними депутатами присяги. Ця конституційна вимога є умовою повноважності Верховної Ради протягом усього періоду скликання й не може розглядатися лише як підстава для відкриття її першого засідання першої сесії».

У цього рішення знайшлися критики, котрі вважають, що шановні судді зайво вільно трактували 82-гу статтю. Окремі правознавці звертали увагу, що в ній чітко вказано: «Верховна Рада є повноважною за умови обрання (виділено нами. — «ДТ») не менш як двох третин від її конституційного складу», а отже, ця вимога саме і слугує «підставою для відкриття першого засідання першої сесії».

Рішення КС ніхто не забороняє критикувати, але його слід виконувати. Однак є ті, хто сумнівається, що даний документ застосовний до сьогоднішньої ситуації. Аргументи? Конституцію ухвалювали 1996 року, коли Раду формували за мажоритарною ознакою. Рішення КС побачило світ, коли в державі була узаконена змішана модель. Нині діє жорстка пропорційна схема. За часів написання Основного Закону зберігався ризик, що частина депутатського корпусу може бути недообрана. Сьогодні це неможливо: наявність партійних списків забезпечує не лише повну комплектність парламенту відразу після виборів, а й безперебійне відновлення втрат у ході всієї каденції. Таким чином, можна припустити, що рішення, ухвалене 2002-го, не зовсім відповідає реаліями 2007-го.

Президентська сторона вважає таку гіпотезу безпідставною. Рішення діє, вважають вони. Припустимо, погоджуються опоненти. А хто сказав, що в Раді сьогодні немає 300 депутатів? Перепрошуємо, заперечують їхні візаві, але ж члени фракцій «НУ» і БЮТу склали повноваження! Склали, кивають головою суперники. Але як?

У чому сіль? Як відомо, депутатство є справою суто добровільною. Особи, які з тих чи інших причин не бажають носити мандат біля серця, управі від нього відмовитися. Процедура дострокового припинення повноважень парламентарія, якщо вірити 81-й статті Конституції, вкрай проста: нардеп пише заяву — сесія голосує. Запитань не виникало б, піди-но депутати від «Нашої України» цим шляхом. Але вони обрали інший, витіюватий. Та ж 81-ша стаття передбачає не лише добровільне, а й примусове позбавлення повноважень. Якщо народний обранець виходить із фракції, його позбавляють мандата автоматично. Саме так і вчинили члени і БЮТу, і «НУ» — вони оформили заяви про вихід із фракцій, а сесія ці прохання легалізувала. Ну то й що? — поцікавляться нетерплячі. А те, що в цьому разі голосування колег-депутатів недостатньо. Конституція вимагає, щоб процес примусового звільнення від депутатського тягаря здійснювався «на підставі закону». Автор цих рядків радий буде помилитися, але йому не вдалося в жодному законі знайти відповідної згадки. Пригадалося, деякі депутати обіцяли заповнити дану прогалину ледь не ухваленням спеціального закону. Але до цього, як і до багато чого іншого, руки не дійшли.

Ми не станемо робити однозначного висновку про правомочність або неправомочність парламенту. Ми лише зауважимо, що в доказах прибічників першої версії логіки анітрохи не менше, аніж в аргументах прибічників другої.

І дозволимо собі погодитися з логікою тих, хто вважає «обнулення» списків Блоку Юлії Тимошенко й «Нашої України» неповагою не лише до закону про вибори, а й до самих учасників виборів — виборців і кандидатів у депутати. Оскільки закон передбачає голосування електорату за список у цілому, а не за його частину. «Обнуливши» його, партійний з’їзд відмовив одним громадянам у праві бути обраними, а іншим — у праві мати своїх обранців у вищому представницькому органі.

Порада тим, хто говорить про захист закону: призвичайте себе його дотримуватися.

Дорікнете нам у зайвому моралізуванні? Готові погодитися. В обмін на обіцянку голосно міркувати про мораль. Хтось вважає аргументи надуманими? Все питання у ставленні до предмета. Хтось же не вважає надуманою проблему депутатської недоторканності. Хтось же вірить, що, забравши депутатську недоторканність, ми розв’яжемо всі проблеми разом — і гарячу воду в лікарні подамо, і батареї в школах зігріємо, і до Євро-2012 достойно підготуємося.

Надуманою проблему деп­імунітету й депутатських привілеїв називали не ми — коаліціянти. Пізніше з розряду «надуманих» вона перейшла в статус «неактуальної». Однак як тільки відповідний заклик став головним гаслом блоку «НУ—НС», проблема миттю «актуалізувалася». Настільки, що проурядові сили в оперативному режимі позбавили себе пільг (щоправда, не всіх), а заодно ініціювали внесення до Конституції змін, які позбавляють імунітету не лише парламентеріїв, а й главу держави.

Сенс учинку зрозумілий — позбавити супротивника козиря й поставити в безглузде становище президента. Підпише закон про пільги — де-факто визнає легітимність парламенту, не підпише — подарує опонентам розкішну можливість говорити про політику подвійних стандартів.

Хтось може назвати вчинене відмінним PR-ходом, але ваш покірний слуга схильний вважати те, що сталося, актом неповаги до виборців. Якщо, як стверджує дехто з коаліціянтів, проблема виїденого яйця не варта, то навіщо витрачати на її час і народні гроші — адже кожну годину роботи депутата оплачено конкретною копійкою з бюджету. Не пригадаю, щоб платник податків уповноважував своїх обранців ухвалювати закони про виїдені яйця.

Є, щоправда, у складі проурядових сил і ті, хто вже визнає важливість проблеми. У такому разі, що заважало визнати її раніше? Ще в жовтні 2006-го Євген Кушнарьов від імені фракції заявив про готовність «Регіонів» підтримати в першому читанні ініціативи БЮТ і «Нашої України» про скасування депутатських пільг і про свою особисту підтримку такої ідеї. Покійний Євген Петрович виявився людиною послідовною — він двічі натискав кнопку «за». Те саме зробив і його колега Василь Кисельов. 182 регіонали за їхнім прикладом не пішли.

Якщо вже бути до кінця чесним, то й борці з привілеями з «НУ» тоді виявилися не на висоті — проект бютівки Боднар підтримали 43 із 80, проект нашеукраїнця Безпалого — 48. А голосів, до речі, в обох випадках, не вистачило дещиці.

У лютому 2007-го інший регіонал Михайло Чечетов в інтерв’ю «Известиям в Украине» заявив, що ПР змінила ставлення до питання: «Партія регіонів проголосує: для нас проблеми в цьому немає. Але річ в тім, що до нас тепер підбігають представники БЮТ і «НУ» і просять, щоб ми не голосували за цей закон! Вони говорять у такому дусі: «Наші керманичі змушують нас голосувати, але в них там мільярди в кишенях лежать, а ми живемо на одну зарплату, з чим ми залишимося?» Вони просять нас не підтримувати цей закон. Коли Партію регіонів почали звинувачувати в тому, що вона проти скасування депутатських пільг, ми змінили свою позицію! Невже ви думаєте, що бізнесменам із ПР потрібні ці чотири тисячі доларів депутатської зарплати? Це смішно — вони заробляють по 100 мільйонів доларів на місяць!»

Далі слів не пішло. А навіщо? На початку 2007-го ніхто про дострокові вибори не думав. Про виборців, зважаючи на все, теж.

А в 2000-му ніхто з майбутніх помаранчевих не думав про потребу скасувати депутатську недоторканність. Багато з тих, хто нині є в рядах БЮТ і «НУ», тоді зробили все можливе, аби ініційована Кучмою ліквідація імунітету не відбулася. Тоді вони не вважали це надмірністю. Що, до речі, знайшло свій відбиток одразу в кількох рішеннях Конституційного суду, члени якого зазначали: «депутатська недоторканність має цільове призначення — забезпечення безперешкодного й ефективного здійснення народним депутатом своїх функцій. Вона не є особистим привілеєм (виділено автором. — «ДТ»), а має публічно-правовий характер… Парламентська (депутатська) недоторканність є правовим інститутом, властивим більшості держав світового співтовариства (виділено автором. — «ДТ»), зокрема й європейських». Ця цитата для тих, хто любить поговорити про те, що весь цивілізований світ від такого «анахронізму» давно відмовився...

Заради справедливості варто зазначити, що той же КС вважав за можливе теоретичне скасування недоторканності, зазначавши, що такий крок не буде трактуватися як звуження прав і свобод громадянина (такого Конституція робити не дозволяє). Цікаво, що єдиним, хто привселюдно противився такому погляду, був уже згадуваний Володимир Шаповал.

Спроба позбавити імунітету депутата або президента, на думку автора цих рядків, — правова дурість, спричинена бажанням потрафити виборцеві. Для якого імунітет нардепа — аж не найбільша біда. Так що крок цей і з морального погляду дуже сумнівний.

Попередньо схваливши конституційні зміни, Рада, крім іншого поставила в безглузде становище і Конституційний суд. Мешканцям будинку на Жилянській досі вдавалося уникати прямої відповіді на запитання про законність дострокових виборів. Тепер їхнє становище близьке до безвихідного: ухвалять законопроект про конституційні зміни — визнають легітимність Ради, не ухвалять — мимоволі підтримають правоту президента. А так хотілося відсидітися до 30 вересня.

Дурість тим часом помножується на дурість. Радбез, з ініціативи президента, рекомендує Кабміну відсторонити двох міністрів. Поняття «відсторонення», якщо не помиляюся, припустиме лише у разі порушення кримінальної справи. В усіх інших передбачається звільнення. Його здійснює Верховна Рада. А її, з погляду президента, немає.

Абсурду на вітчизняному політичному кону стає все більше. Не знаю, як ви, а я втомився бути глядачем цього театру.