Світлана Хутка. Квиток на Сан-Францисківщину

Ми познайомилися зі Світланою Хуткою буквально за трибуною Українського кризового медіацентру 2014-го року, презентуючи дослідження КМІС і "Дзеркала тижня. Україна" по Донбасу. Як з'ясувалося, тоді молодий соціолог, а за сумісництвом доктор філософії та доцент Могилянки, тільки готувалася до свого головного професійного ривка.

Сьогодні Хутка - запрошений професор і відвідувач-дослідник у Стенфордському університеті (2014–2017), випускниця програми Fulbright Stanford. Член Ради довіри Global Ukraine, регіональний директор (член правління) CoderGirls (США), випускник програм kmbs для керівників, студент Стенф бізнес-школи та d.school .

Світлана Хутка - експерт у сфері громадської дипломатії, політичної культури та цінностей, інноваційних підприємств і центрів розробки, стратегії, заснованої на даних і політичній економіці соціальних змін.

Згодна, тут треба не інтерв'ю давати, а книжки писати. Діапазон інтересів і практичного застосування знань Хуткої настільки широкий, що іноді здається - вона вирвалася у відкритий космос. Ну, або розчинила двері та впала в море, - як один відомий кіногерой. Її безстрашна подорож, що розгортається, заразлива, а погляд - не зашорений.

Як навчитися говорити за себе та думати на кілька поколінь уперед? Де взяти сили не тягати за собою валізи без ручок, а перемикати мізки на нове? Навіщо потрібно отримувати західну освіту? Чому "відплив мізків" - це не жах-жах, а рятівний круг для України? Якою мовою мають говорити вчені, бізнес і держава, щоб розуміти один одного? Як залучити інвестиції без піару та "інвест-няньок"? На які технологічні тренди у світі орієнтуватися, щоб вписати в контекст? Які книжки читати, щоб зрозуміти, як працює матриця сучасного світу? І чому, власне, потрібно ніколи не боятися стрибати у хвилі та плисти щосили?

Відповіді на ці та інші запитання у Міжнародний жіночий день читайте в інтерв'ю зі Світланою Хуткою.

- Світлано, ти до своєї останньої досить тривалої поїздки у Стенфорд і ти після, - дуже різняться ці дві людини?

- Я би сказала, що це кардинально різні люди. Коли виїжджаєш ненадовго, то ти, по суті, не випадаєш із контексту моделей поведінки. Але після трьох років в Америці "українська матриця" бачиться і сприймається інакше на рівні культури бізнесу, комунікації, спілкування, підходу до освіти й навчання. Виразніше сприймається гендерна нерівність, - у темі гендерних студій є поняття "скляна стеля", але воно сприймається доволі абстрактно, проте, повернувшись в Україну з технічними проєктами, я вдарилася не об "скляну", а об "бетонну стіну" сексизму. Український і американський - це два абсолютно різних формати взаємин у суспільстві, в університетах, у компаніях.

Загалом, для мене це був час переосмислення свого досвіду, що дало правильне поєднання всіх інтересів: це і наука, і консалтинг, і бізнес, і громадський активізм.

- Як нас, на твій погляд, сприймає зовнішній світ?

- Моя програма у Стенфорді почалася в 2015-му, - це був час, коли тривала ще досить гаряча фаза війни і треба було постійно говорити про Україну. Люди дуже хотіли розуміти, як ми справляємося з війною, з комунікаціями, як працюємо з дезінформацією. І це жодним чином не про пропаганду. Це про те, що зі світом станеться далі. Після "Ялти" дуже суттєво змінилися правила гри, і кейс України став основою для вивчення того, що відбувається в стратегії політики Росії.

Треба розуміти ще й неоднозначний контекст, у якому ми перебуваємо, з погляду міжнародних відносин, для інших країн. Якщо для України Росія зараз ворог, то для інших країн офіційно Росія жодним чином не є ворогом. Тому вони шукають варіанти, як замирити ситуацію в регіоні. Франція, Німеччина, Сполучені Штати, Китай не готові виступати виключно на боці України в цій ситуації. В одній ситуації ці країни будуть у чомусь співпрацювати з Росією, а в іншій - наприклад, ні.

І тут треба визнати дуже великі заслуги офіційної й неофіційної української дипломатії, української діаспори в тому, що Канада, Сполучені Штати, Британія виявилися нашими незаперечними союзниками в цьому конфлікті, що було впроваджено санкції, що їх затвердив конгрес, що ми отримуємо військову допомогу, що обидві партії Сполучених Штатів, фактично, стоять на захисті інтересів України. Це дуже суттєво.

- Можна сказати, що ми переживаємо унікальний досвід. Як у нас це виходить?

- Ну, переживаємо ми його так, як можемо. Тому що тут немає хороших або поганих варіантів. Є дуже різні техніки роботи з травмами. Для цього поступово зараз формується пул спеціалістів у країні. Але коли йдеться про зовнішнє комунікування української ситуації - цього катастрофічно не вистачає. І, по суті, для Заходу на даний момент в Україні війни вже немає.

Тому що в медійному полі Україна не фігурує як самостійний гравець. Розумієте, дуже багато американців нарешті дізналися, де розміщена Україна і що Росія окупувала наші території, в контексті історії імпічменту американського президента. Слід констатувати, що американські канали чи медіа, котрі торкалися Україна-гейт, давали пояснювальний контекст коректно, але ж це був не український голос.

Річ і в мові, і в сенсах. Говорити українською чи російською для того, щоб тебе почув світ, - цього недостатньо. Потрібно говорити китайською, арабською, причому різними діалектами. Потрібно говорити зі світом, а не перебувати в ситуації, коли є Україна, а є ті, хто про неї говорить. Ми ж не великі німі, і це більше не німе кіно.

- Про "говорити" - зрозуміло, а про що потрібно думати насамперед, щоб вписатися у світ зі своїм голосом?

- Дуже змінюється демографічний і економічний баланс у світі. Нині в центрі уваги - Китай, Індія, країни Азії. Піднімається Африка. Це зараз один із інвестиційно найбільш привабливих регіонів. І Україні теж треба про це думати. За 20 років я маю вийти на пенсію, і тоді надворі стоятиме 2040-й рік. Що в цей час буде? Що в цей час буде з країною? А що буде в 60-му році? А що буде з моїми нащадками моїх рідних за 80 років? Коли думаєш про такі речі та через призму економіки, політики й культури намагаєшся планувати, тоді зовсім інакше сприймається реальність. І з боку окремої людини, і з боку всієї держави.

- Що - головне, щоб навчитися так думати і планувати?

- Освіта, звичайно!

- Можна отримати погану освіту і все одно бути успішним у житті. І навпаки.

- У нас чомусь дуже багато популярних міфів про освіту, про науку, про заробляння коштів із серії "не потрібна освіта для успішного розвитку". Але абсолютно в усьому розвиненому світі є дуже жорстка позитивна кореляція між рівнем освіти і рівнем доходу. Саме тому весь світ назагал прагне отримати максимально якісну освіту. І ви не повірите, але тільки пострадянський простір у кризові роки має від'ємний зв'язок: чим у тебе вища освіта, тим, відповідно, в тебе можуть бути нижчими доходи - або нульова кореляція між цими речами.

- Мабуть, причини полягають у корупційній матриці нашої країни.

- Так, коли не працюють інституції, коли не працює етика, то далеко не завжди певні рівні освіти сприяють економічній успішності. Знаєте, є жарт, що деякі дуже багаті люди і в Америці, і в Україні починали однаково: з гаражів та паяльників. Але у США побудували Apple чи Facebook, а в нас щось інше. Це теж контекст періоду трансформації пострадянських суспільств. Яку освіту здобули найбільш відомі підприємці, на котрих, буквально, готовий молитися світ? Є міф, що вони залишили університети, освіту й почали робити великі гроші. Подивімося.

Ілон Макс вступив на програму Ph.D. з прикладної фізики у Стенфорд, отримавши до того магістерку з економіки у Вортоні і бакалаврат із фізики. Так, він пішов із програми, але окей, коли ви здобудете такого рівня освіту і вступите на програму з прикладної фізики у Стенфорді, - тоді поговоримо.

Стів Джобс. Ще коли він навчався в школі, то змусив батьків перевести його в школу з найкращою середньою освітою. Брав також участь у роботі наукового гуртка при корпорації Hewlett-Packard. Його батьки ним же були спонукані залізти в борги, тому що Стів хотів навчатися в одному з найдорожчих коледжів Америки в Орегоні. Так, він звідти потім "дропнувся", і плюс у батьків гроші закінчилися. Але ця людина ніколи не припиняла свого процесу освіти.

Засновники Google Сергій Брін і Ларрі Пейдж. Це хлопці, які вчилися на Ph.D. з комп'ютерної інженерії у Стенфорді. Свій перший чек вони отримали від свого професора Девіда Черитона. Маючи майже 1,5 мільярда доларів статку, Черитон працював професором із комп'ютерних наук у Стенфорді. А наші герої були його студентами, котрі прийшли до нього по консультацію щодо монетизації свого пошукового алгоритму. Він виписав їм чек на 100 тисяч доларів, із якого, за легендою, почалась офіційна історія компанії.

Професор. Студентам-аспірантам. І це, до речі, теж про науку і про те, наскільки інакше ці інституції функціонують, скажімо, в тій-таки Америці. І хто в нас ще з ікон технологічного бізнесу?

- Джефф Безос - найбагатша людина світу.

- Він на відмінно закінчив Принстон. Причому закінчив його з електроінженерії та комп'ютерних наук. Мати декілька різних спеціальностей і дипломів - це абсолютно нормально для Заходу. Плюс ви міняєте сто разів роботу і ніколи не визначаєтеся виключно за першим своїм дипломом, отриманим, умовно кажучи, 50 років тому.

- Безперервна освіта.

- Більше того, коли починаються економічні кризи, дуже багато людей на Заході йдуть в університети, щоб змінити свою перспективу. Вони вважають це інвестицією. Дуже багато університетів публікують показники, з яких видно, наскільки швидко інвестиції в освіту (а там вона дуже дорога) повертаються у вигляді заробітної платні. Дуже якісна класна освіта і середовище, в якому ти формуєшся ментально, - це суперважливо.

- Класна і якісна освіта - для чого? Для того, щоб потім виїхати в Кремнієву долину чи все-таки залишитися в Україні?

- А чому не поїхати? Ми повертаємося до того, що потрібно робити в Україні, у глобальному контексті, - максимально інтернаціоналізуватися. Якби 20 років тому маса китайських студентів і студентів з Індії не поїхали вчитися в Америку - вони б зараз не керували найбільшими компаніями Америки. Як, скажімо, той-таки Гугл чи Майкрософт. Ці речі між собою пов'язані. Крім того… Зараз злітати в Нью-Йорк - не така вже й велика проблема. У нас більше немає замкнених кордонів і є лоукости. Саме зараз склався унікальний набір умов, коли можна максимально класно розвиватися. Чим більше в тебе глобальних зв'язків, тим більше в тебе глобальних проєктів.

- Тобто твоя порада молодій людині, яка сьогодні навчається в 11 класі, - здобувати освіту за кордоном.

- Так, обов'язково. Головне - вчитися. Вчитися в нас у вишах, які намагаються змінювати менталітет і цінності. Вчитися за кордоном, працювати там і думати, як можна робити в Україні міжнародні проєкти.

- А при цьому державі, з якої всі й так їдуть, яка порада?

- Вчитися отримувати з цієї ситуації користь. Створювати умови для інтеграції. Сьогодні українському вченому поїхати на тривалий період працювати за кордон - означає розривати, на певному етапі, афіліацію зі своїм університетом. Я особисто з цим зіштовхнулася, коли мусила звільнятись, розриваючи свій контракт із Могилянкою. Тому що я перебувала за кордоном надто довго, аби це якось вписувалося в систему вимог там якоїсь перевірки університету відповідно до національного законодавства.

В наших університетах апріорі немає посад для дослідників. Тоді як у Стенфорді - більшість становлять Ph.D. і магістри, а це наукова дослідницька робота. І також - орієнтованість на монетизацію інтелектуального продукту. У нас, взагалі, немає культури монетизації інтелектуального продукту. Нам це катастрофічно необхідно, цього дуже бракує. В нас немає науково-технічної публічної дипломатії. А це речі, котрі дозволяють краще розвиватися. На індивідуальному рівні, регіональному, національному.

- Тобто, накопичивши досвід зарубіжних університетів, знання і маючи можливість розвивати проєкти в Україні, чому повинна сприяти держава, ми можемо сподіватися на нову якість держави?

- Абсолютно. І про це дуже багато вже написано. Я навіть спеціально виписала кілька книжок, котрі, на мій погляд, дуже важливі. "Чому Азії вдалося" Джо Стадвелла, - її перекладено, до речі, українською мовою, - це просто must read читання. Нобелівський лауреат з економіки Джозеф Стігліц - там просто треба все читати, що потрапляє до рук.

Мені, зокрема, подобається його книжка Freefall. Джон Джудіс "Великий вибух популізму" - про сучасну політику та її перспективи. Френсіс Фукуяма "Великий крах". Узагалі, мабуть, з точки зору українського читача, Фукуяма в певних публікаціях може сприйматись як соціаліст, і він дійсно давно не є прихильником неолібералізму в стилі 90-х років минулого століття, але це і не соціалізм у тому сенсі, як концепт розуміють на пострадянському просторі.

- У нас його досі читають через призму "Кінця історії".

- На жаль, ми якось узагалі не встигаємо враховувати зміни контексту. Ми не зважаємо на те, що погляди змінюються, цінності змінюються, суспільство змінюється. Книга Фукуями "Великий крах" - про соціальний капітал і капіталізм. Зараз ведеться колосальна дискусія про новий соціальний капіталізм. Уся історія про імпакт-інвестування зосереджена навколо цього. Тому що коли ви хочете мати більші прибутки, вам потрібно створювати кращі умови взаємодії і з суспільством, і з середовищем. Це означає менше ризиків для вас. І, відповідно, це змінює саму дискусію про те, а яким є капіталізм, яким він буде? Це все визначає контури суспільного життя на майбутнє. В тому числі і в зв'язку з технологіями.

- На чому будувати цей соціальний капіталізм? На якій основі?

- Тут нічого кардинально нового. Правова система, транспарентність, захист прав. Не може бути безконтрольних абсолютно спрощених умов взаємодії бізнесу та найманої праці. Тому що безконтрольна взаємна експлуатація зазвичай приводить країну до краху. Достатньо подивитися на досвід Африки. А якщо подивитися на досвід тієї ж Франції, то, попри те, що цю країну постійно стрясають протести через трудові відносини, це жодним чином не заважає економіці Франції бути на порядки кращою, ніж економіка України. Мирні легальні протести - це нормально. Що країна демократичніша і заможніша, то регулярніше у ній відбуваються якісь різноманітні протести.

- Це говорить про силу громадянського суспільства насправді.

- Абсолютно. Тому що люди поважають себе, а отже, і країна їх поважає. Взаємно вони готові давати найбільшу погоджену ціну за вкладені трудові зусилля. Водночас варто враховувати, що на Заході люди набагато інтенсивніше і ефективніше працюють. Українець навіть уявити собі не може, що в нього, як в Америці, буде лише два тижні відпустки на рік. Там вимоги до працівників набагато вищі і жорсткіші. І коли люди в Америці, наприклад, дізнаються, що в нас декретна відпустка може тривати три роки, і при цьому за тобою зберігається робоче місце...

- …відчувають шок?

- Тому що у них цього немає, цього прагнуть, і для них це досі цілий напрям боротьби активістів. Тобто треба розуміти, що світ рухається до більш збалансованого розвитку. Я дуже добре пам'ятаю, як Богдан Гаврилишин в одній зі своїх публічних лекцій звертав увагу на приклад Швейцарії. В країні діє свого роду пакт між профспілками, бізнесом і державою, котрі взаємно одне одного контролюють. І коли, наприклад, зростають прибутки компанії, а працівники вважають, що їхня заробітна плата не збільшується, то вони ведуть переговори і досягають компромісу, аби не починати страйків, тому що це збитки. Те, як почуваються люди, і визначає, наскільки вони багато потім вкладуть у вашу компанію. Мільярдні статки робляться на тому, як працювати із мотивацією працівників, як розвивати соціальний капітал. Це речі дуже між собою пов'язані.

- Вимоги до працівників, так, більш жорсткі, але і зарплати вищі. У нас же економічна модель із дешевою робочою силою.

- Її потрібно змінювати. Відносно вчених перш за все. Потрібно створювати спеціальні програми, котрі дають змогу науковцям вчитися менеджменту за кордоном. Політики і громадські активісти - це прекрасно. Але в нас доживає свої останні дні колосальний масив того, що називають науковим потенціалом. Уміння монетизувати свій інтелектуальний продукт - основа успішної економіки і наш успіх у майбутньому.

Люди в економічному сенсі - це трудові ресурси країни. Трудові ресурси країни мають певний соціальний капітал. Що вищий соціальний капітал вони мають, то більше ці трудові ресурси коштують. Наприклад, програма "Горизонт 2020", - коли ви складаєте бюджет цієї програми в консорціумі, то бачите, що рекомендована вартість роботи науковців Швейцарії, Швеції, Франції, Німеччини і України різниться на порядки. Відповідно до середньої зарплати в країні рекомендована заробітна плата українського науковця буде 300–400 доларів на місяць. Водночас роботу польського науковця в цьому ж проєкті буде оцінено вище, а роботу, наприклад, швецького науковця буде на порядки вище оплачено. Але якщо український науковець їде працювати за кордон, то він там отримає середню заробітну плату країни, в якій працюватиме. І де трудяться зараз більшість українських науковців з дуже високим рівнем соціально-інтелектуального капіталу? За кордоном.

Чи погано, що чимало людей працюють за кордоном? Дивіться, тільки заробітчани офіційно переказали в Україну торік 12 мільярдів доларів.

- Це, мабуть, найбільша інвестиція в нашу країну.

- Це 10% ВВП. І це дуже багато. І далеко не завжди це висококваліфікована праця. А тепер уявіть, що за кордон виїздять працювати науковці, які не залишаються за кордоном, а мають можливість вільно "циркулювати" між країнами. В яких є можливість мати в Україні доступ до високоосвічених фахівців. І вони привозять в Україну проєкт, що готовий працювати за середньосвітовими ставками, і залучають до нього людей за цими ставками. Це дає значно більший дохід. І стимулює розвиток відповідного середовища. Натомість поки що все складно.

Для прикладу: я вже кілька місяців міркую над тим, як завести в Україну один дуже цікавий проєкт, пов'язаний з нанотехнологіями. Але все впирається в те, що у нас необхідні знання для цієї роботи мають лише професори. А аспіранти, як то кажуть, "не долітають на той бік Дніпра", тобто їх просто одиниці. Хоча на Заході цю роботу спокійно виконують навіть студенти. А ще ти розумієш, що є дуже багато проблем із злочинністю, безпекою, інтелектуальними правами тощо. І проєкт зависає.

Аерокосмічна галузь, хай-тек, оборонні технології, штучний інтелект... Це не просто мільярди, це трильйони доларів інвестицій, що їх активно вкладають у науку по всьому світу. І якщо ми даємо хорошу якість роботи, то навіщо самі собі прищеплюємо репутацію дешевої країни? Ніхто не поважатиме країну, котра себе не поважає. Ніхто не поважатиме прав працівників і не платитиме їм багато, якщо є рекламний слоган: дивіться, у нас дешевий інтелектуальний капітал. Ні, навпаки, ми маємо показати, що наших фахівців немало в Кремнієвій долині. Ми маємо показати, скільки українців викладають у західних університетах…

- Показати і відчинити двері.

- Так! Не потрібно боятися так званого brain drain. Це прозвучить почасти як єресь, але таки ризикну: "відплив мізків" - це найкраще, що сталося з Україною за останні 30 років. Знаєте, чому? Тому що всі ці люди не просто отримали можливість високо оцінити себе за міжнародними вимогами, а й роками потім намагаються завести до України круті проєкти. Вони в якомусь сенсі борються із системою, щоби тягнути Україну кудись далі, до нових висот. Коли ми говоримо про якісь речі, пов'язані із майбутніми орієнтирами, то відкритість до того, що ти можеш змінити себе, дизайн свого життя, своєї кар'єри, обставини свого життя, - це надважливо.

А у нас чомусь дуже багато коштів іде на піар і "євроремонти". Тоді як ці кошти краще закладати в підвищення заробітної плати. Ну от дивіться, беремо Берклі. Так сталося, що в мене є також трішечки дослідницької роботи в Берклі, - там інколи, коли заходиш в деякі аудиторії, то бачиш із подивом, що вони дуже старі, настільки, що рипить підлога. Водночас є інші аудиторії, які оснащені суперсучасно і комфортно, але без дизайнерських ремонтів. Це і є - пріоритизація ресурсів. І заробітна плата професора Берклі надзвичайно висока, тому що є мета - залучити найкращих. І їх рекрутують за рахунок чого? За рахунок заробітної плати в тому числі. До речі, в Берклі викладає, наприклад, і український економіст Юрій Городніченко. Про це потрібно говорити. Це знак якості для рівня кваліфікації.

Хоча загальна якість української освіти досі під питанням, але коли йдеться про технічну і математико-статистичну складову, - вона досі крута. Інша справа, що крізь неї треба "прорватися", тому що стиль викладання та організація процесу навчання не роблять опанування математично-технічними знаннями комфортним. Це інколи буквально досвід "на виживання", а з іншого боку, це допомагає зрозуміти, чому ми стаємо "бойовими морськими котиками" з математики і статистики, коли дійсно хочемо працювати в цій галузі. Утім, у плані масової та ранньої підготовки трудових ресурсів до нових викликів система досі не готова кардинально змінитися, на жаль.

- Це, здається, твоя фраза про те, що український бізнес ніяк не зрозуміє, що наука - це найкрутіший бізнес.

- Наукомісткі технології - це колосальний бізнес. Фантастичний. До слова, мені дуже приємно, що у мене була можливість долучитися до організації першої великої бізнес-делегації з Україні в Стенфордський дослідний інститут, коли представники бізнесу змогли побачити, як працює з високими технологіями один із найбільш комерційно успішних у світі дослідних інститутів. Це був свого роду індикатор готовності нашого бізнес-середовища вивчати системно такий досвід. Хоча цей кейс і досі скоріше виняток з правил.

Також низькою є поінформованість про доступні можливості. За умови опрацьованого стратегічного бачення завжди є можливість організовувати спеціальні програми стажувань для науковців, інженерів або менеджерів українських компаній у провідних західних університетах. У Стенфорді завдяки Норману Наймарку ми запустили стипендію від університету для професорів НаУКМА для викладання в Стенфорді, - вона діяла певний час і була орієнтована на науковців.

Якщо є зацікавленість корпорації в тому, щоби отримати українських фахівців із кваліфікацією світового класу, то це не проблема. Головне - готовність. Зрозуміти цінність і в це вкладати ресурси, водночас вибудовуючи повагу до власної репутації на рівні міжнародного бізнесу. Коли збирається якась критична маса людей, котрі готові створити щось цікаве, тоді в Україну і нобелівські лауреати приїжджають, і українські школярі їдуть за кордон, і вистрілюють як "єдинороги" компанії з українськими засновниками.

- Скажи, наскільки держава поінформована про такі можливості. Чи є комунікація, в рамках якої можна було б ділитися ось цими історіями й рецептами і отримувати зворотний зв'язок? Ти якось дуже заусміхалася...

- Слухати, чути і розуміти - це дуже різні речі. А діяти - це взагалі інший рівень. На жаль, досі українські науковці та бізнес розмовляють різними мовами. Я не випадково вже говорила, що треба вчити науковців менеджменту, а менеджерів занурювати в інноваційні екосистеми, щоб вони побачили зсередини, як діє комерціалізація технологій. Тому що тоді вони починають говорити спільною мовою. Тому ці діалоги потрібно якось стимулювати і якісно модерувати, щоб вони не перетворювались на переливання з пустого в порожнє.

- А зараз саме так відбувається?

- Інколи, щиро кажучи, думаю, що слово "інновація" в Україні потрібно заборонити. Тому що в нас конкурси інновацій перетворилися на якусь народну творчість. Щось рухається, якийсь примітивний робот, - "вау, це інновація!". Це не зовсім інновація, точніше, зовсім не інновація. Мабуть, має бути пройдено період, коли люди зрозуміють відмінності. Це як Китай з неякісними технологіями і Китай з технологіями якісними. Він теж еволюціонував.

Водночас, через те, що чимало речей робиться "з нуля" (в силу особливостей пострадянської трансформації відносин і сервісів), ми інколи примудряємося навіть перевершити інші країні. Наприклад, послуги з фінтеху на блокчейні, котрі українці роблять в інших країнах, в рази вищої якості, ніж те, що пропонують локальні системи, - як в Британії, наприклад High Castle чи Revolut. Або медійний контент в Африці, - компанія "Генезис" генерує там декілька платформ медійного контенту. І він дуже круто виглядає!

І це все про глобалізацію. Дійсно є ніші, в котрих ми кращі, а є ніші в котрих - ні. Є ніші в світі, де потрібні складніші технології і простіші. Комусь потрібна елементарна математика або хімія, а комусь потрібні хмарні технології. А отже - можна диференціювати докладання зусиль. І знов таки, це і про експорт також.

В мене так сталося, що я мала можливість долучитися до роботи дуже великої групи людей, котрі розробляли експортну стратегію для ІТ-індустрії України, яку потім передали уряду. Було дуже захопливо бачити, як багато фахівців і провідних експертів в цьому напрямку об'єднали свої зусилля. Тобто це був діалог між громадянським суспільством, державою і, власне кажучи, бізнесом. Плюс бізнес сьогодні дуже активно вчиться.

- Цей висновок з власних спостережень?

- Курс із дизайн-мислення, який я викладала в Київській школі економіки, був зорієнтований на розробку інноваційних продуктів у сфері штучного інтелекту. В рамках курсу виник проект Дарини Аніко-Таверас, котрий ми дуже швидко відформатували у рамках бізнес-моделі, в результаті - з ініціативи Дарини - було проведено дослідження ринку в Канаді, він отримав схвалення як інвестиційний проект від Канадського уряду і наразі реалізовується у Канаді.

Моє завдання було дати студентам інструменти швидкої перевірки придатності ідеї для ринку. Весь процес зайняв один семестр - від виникнення ідеї до отримання інвестиції. І я вважаю, що це круто! Це те, про що я мріяла, це те, що я бачила тільки в бізнес-школі Стенфорда, коли випуститися з курсу з високою оцінкою - означає отримати реальні інвестиції.

Більш того, Дарина Аніко-Таверас - прекрасна рольова модель для дуже багатьох жінок. Вона - мама, в котрої багато дітей; вона - успішна бізнесвумен, і ступінь бізнес-адміністрування та штучного інтелекту - це не перша її освіта, вона до цієї освіти вже мала успішний міжнародний бізнес, але на цьому не зупиняється і йде далі. Таких українських жінок дуже багато, але потрібно іще більше.

З іншого боку, якщо історію з інвестиціями екстраполювати на українські реалії більш широко, то бути готовим до інвестицій, це не означає просто сказати: "Приходьте і давайте нам гроші". Але і показати, як ми будем їх повертати, в якому обсязі і на яких правах; як можемо захистити ризики в рамках правової системи. Це настільки складна і велика тема, що просто піар-заходами або "нянями" не вирішується.

- І все-таки ще раз про те, як вписатися в світовий контекст. Ти можеш перерахувати кілька світових технологічних трендів, в сторону яких ми повинні обов'язково дивитися?

- Звичайно. Спочатку про інструменти - є, наприклад, компанія Gartner, котра регулярно публікує оцінку технологічних трендів. На мій погляд, це дуже корисне читання, якщо ви хочете зрозуміти взагалі, куди рухається світ. Варто почати з безпеки і кібербезпеки. Зокрема пов'язаних із функціонуванням штучного інтелекту. Далі - розумний Інтернет речей (smart IoT) - крос-дисциплінарна технологія, котра впроваджується "на перетині всього", для входження в цю індустрію на рівні інтелектуальних продуктів не потрібно великих вкладень у заводи, але потрібні великі вкладення в адекватну освіту.

Хмарні технології. Це індустрія, котра потребує нових рішень перш за все на рівні нематеріальних ресурсів, якщо простими словами - це галузь, котра потребує винятково суперкласного знання математики, фізики і вміння на цю тему добре мислити в правильному напрямку. І це глобальний колосальний ринок. Що ще? Гіперавтоматизація. Це коли комбінуються інструменти машинного навчання і відповідно автоматизовані засоби виробництва. Це все просто "за Марксом": автоматизація автоматизації автоматизованих засобів виробництва засобів виробництва. От така трохи політико-економічна теза. Але це те, що зараз відбувається в розвинених економіках світу.

Смарт-простори. Це також про тестування. Це також про потенційні інвестиції в майбутньому. Блокчейн. Але блокчейн не в хайповому варіанті, як спосіб швидкого збагачення пов'язаний із крипотехнологіями, а блокчейн в цілком прозорому, дуже прагматичному варіанті застосування, як технологія специфічної фіксації блоків транзакцій в межах розподіленої бази даних. Плюс - мультизадачність. Коли дуже сильно змінюється різний простір. І людино-орієнтованість технологій дуже суттєво зростає.

- Є така загально відома теза про те, що штучний інтелект кардинально змінює ринок праці. Дуже багато професій відмирають.

- Але водночас зараз ведуться колосальні світові дискусії на рівні симпозіумів глобальних лідерів країн про те, якою має бути публічна політика в сфері регуляції функціонування штучного інтелекту. Тому що не завжди його потрібно впроваджувати в доступних обсягах. Цей напрям сприяє економічному розвитку не всіх категорій населення і дискримінує найбільш незахищені економічно. І тому деякі країни в деяких аспектах обговорюють тези, що є сенс лишати його в урізаному варіанті. Розумієте, штучний інтелект - це прекрасно. Але завжди на перше місце виходять можливості регулювання взаємодії з точки зору якогось доступного балансу спільних інтересів. І суспільства в тому числі. Це вже соціологія економіки. Соціологія глобалістики, соціологія технологічна - це теж про тренди.

- Як думаєш, скільки нам потрібно років для того, щоб ми плавно вписалися в цю історію трендів, глобалізації, зміни менталітету?

- А ми в неї вже вписуємося. Ми перебуваємо в процесі постійної трансформації. Я, чесно кажучи, не так багато знаю суспільств, які б могли протягом одного-двох поколінь пережити кардинально протилежні соціально-політичні економічні режими. Коли щось було заборонене, а потім стало доступне. І навпаки.

І це одна з причин того, що на певному етапі, коли в мене ще не закінчився контракт зі Стенфордом, я спакувала свої речі і поїхала в Україну, лише ненадовго повернувшись до США пізніше. Коли мене запитують: "Чому ти повернулася?", - це інколи для мене звучить дивно. Тому що у мене взагалі немає цього відчуття, що є якийсь бар'єр дистанцій чи географії; просто переміщення в просторі відповідно інтересам і цілям.

30 років тому - так, їхали за кордон назавжди. А зараз... Сісти в метро, доїхати до "Харківської", сісти там в автобус, доїхати до Борисполя, в Борисполі сісти в літак на Лондон і повернутись назад - цей процес абсолютно нічим не відрізняється від такої ж дороги кудись в іншу країну, як і всюди. Доїхати з Дніпропетровська до Львова займе 15–16 годин. Долетіти до Сан-Франциско - це ті самі 15–16 годин. Ми взагалі якийсь час сміялися, що "літак на Сан-Францисківщину" - це останнім часом така собі українська маршрутка. В світі існує колосальна спільнота українців і це неймовірно. Просто фантастично те, що ми вже зараз перебуваємо в цій історії!