СПІКЕР БЕЗ ПОРТФЕЛЯ

Посади «координатор парламентської більшості» немає в табелі про ранги Верховної Ради. За виконання цих обов’язків не доплачують, принаймні офіційно. Та якщо раптом форс-мажор — або голосування пройшло не так, або явка обранців була недостатньою, — координатор відповідає сповна і відразу перед усіма: перед лідерами фракцій більшості, перед контролюючим більшість Президентом, останнім часом і перед прем’єром, який полюбляє, аби перед ним відповіли. Часом вибори координатора набували відтінку трагікомізму. У розпал «касетного скандалу» ніхто не хотів брати на себе «збирання» більшості зразка минулого скликання, яка саме переживала процес піврозпаду. Коли хтось із парламентських жартівників запропонував кандидатуру Віктора Пинзеника, той, дізнавшись про висунення від журналістів, ужив короткий армійський вислів непарламентського характеру. Принадність координування — лише в постійних контактах із впливовими депутатами і високому рівні доступу в кабінет Президента, наслідком яких є можливість вирішувати питання не тільки зі сфери законотворчості або лобіювати чиїсь інтереси.

За домовленістю, успадкованою від колишньої більшості, нова обирає свого координатора на початку нової сесії. Або переобирає. Від «оксамитової» революції лютого 2001-го їх було троє. Леонід Кравчук мав завдання зцементувати новий великий конгломерат своїм авторитетом «першого». Його послідовник Олександр Карпов такої ваги не мав, зате мав досить енергії, щоб розворушити депутатів більшості. Третій, передостанній, Анатолій Толстоухов мав досвід, але через дедалі більший вплив спікера і ревне ставлення Володимира Литвина до альтернативних центрів впливу весь час ходив ображений — то туди не покликали, то про це не повідомили. Можливо, повернення на посаду міністра Кабінету міністрів йому частково компенсувало парламентські образи.

Тепер «провайдером» більшості став Степан Гавриш — саме так він себе охарактеризував під час зустрічі з кореспондентом «ДТ». Харків’янин, кваліфікований юрист, лідер депутатської групи «Демократичні ініціативи», яку називають політичною філією «Укрсиббанку». Дуже не любить, коли йому нагадують про його призначення віце-спікером минулого парламенту за сприяння екс-директора ВР Олександра Волкова. Позиціонує себе як представника пропрезидентських сил, що має особливу думку. Невиправний оптиміст сподівається, що незабаром не Україна проситиметься до ЄС, а Євросоюз почне умовляти Україну вступити до НАТО. Романтик, упевнений в успіху політреформи. А ще автор дитячих казок і книги про права дитини, любитель подорожей і кросу. Цим коротким CV особистість Гавриша описати важко. Його палітра яскравіша і не завжди за рахунок лише теплих тонів. Та про все по порядку.

Призначення на посаду координатора парламентської більшості (ПБ) було цікавим із погляду самостійності вітчизняного парламентаризму і розподілу повноважень між гілками влади. Його кандидатуру запропонував Президент. Степан Богданович каже, що погодився бути координатором, оскільки цілком поділяє бажання Леоніда Кучми здійснити політреформу і вважає нормальним явищем таке втручання глави держави в роботу ПБ: «Я не можу думати інакше, оскільки на основі програми Президента і, власне, з його ініціативи було створено цю парламентську більшість. І жоден із членів ПБ не може вважати свої дії такими, що відповідають статуту парламентської більшості, якщо вони суперечать програмній позиції Президента».

Звісно, кожен має власне уявлення про самостійність. Одним землянка простора, другим палаци затісні. У ПБ люфт свободи невеликий, бо взяті його членами зобов’язання — щось більше, ніж зафіксований на папері і скріплений автографами адептів статут. Дії депутатів, що побажали дотримуватися лінії Президента, контролюються і моніторяться Банковою не менше за центральні ЗМІ. Звідси і скутість у діях, обережність у коментарях, у яких, щоправда, трапляються проблиски щирості.

«Говорити, що парламентська більшість готова до демаршів, я б не став, оскільки це суперечило б нашій політичній угоді з Президентом. Я стверджую, що ми одна коаліція. Та в коаліції є різні погляди на проблеми. Ми не завжди дотримуємося позиції адміністрації Президента, але в результаті маємо спільну платформу. Тобто наша внутрішня дискусія в жодному разі не може позначатися на загальній стратегії і тактиці політичної поведінки. Так, у нас багато проблем, бо всередині парламентської більшості діють різні політичні групи, які мають системний рівень і певних політичних лідерів. З приводу лідерів кажуть, ніби вони можуть бути кандидатами від влади на виборах. У них власна ідеологія і вони певною мірою конкурують на політичному ринку України. Проте водночас ми вчимося шукати спільні коаліційні позиції, які дали б нам змогу досягати компромісів.

— Чи означає це, що ваша коаліція коливається в межах лінії коливань Президента?

— Коаліція коливається в межах лінії стратегічного розвитку Української держави і пошуків інструментів утілення національних інтересів. Щодо наших відносин із Президентом, то я б сказав, що вони радше комфортні, ніж складні. Президент досить уміло й ефективно співпрацює з більшістю, не допускаючи, з моєї точки зору, жодних специфічних дій, тиску, які б дали змогу твердити про його бажання нав’язати ту або іншу позицію. Зазвичай діалог із Президентом відбувається в такий спосіб: ті члени парламентської більшості, що знають тему переговорів (! — Авт.), виступають першими, висловлюють свою позицію, а наприкінці слово бере Президент. Я не пам’ятаю жодного випадку, щоб наш діалог мав конфліктний характер.

Ще б пак! Знаючи вдачу Леоніда Даниловича, легше і безпечніше суперечити самому собі. Особливо важко першому ешелону, якому складно відмовчатися або «з’їхати» з теми. Адже трохи більше року тому депутати з більшості позитивно характеризували систему влади й наявні в ній порядки. Тепер, після ініціативи Президента, вона, як несподівано виявилося, не відповідає потребам суспільства і демократичним цінностям. Зміни тональності вокалістів непоодинокі — хор іде за зміною диригентського стилю.

Два роки тому Степан Гавриш в інтерв’ю «ДТ» висловив дві тези. Перша: «Я впевнений, що затвердження олігархічної влади в державі може відбутися саме в результаті внесення змін до Конституції, за допомогою переходу до парламентаризму». Друга: «Є сили, які бажають, аби Президента обирав парламент. Я вважаю цей крок украй небажаним, з огляду на політичні умови, що нині склалися». Тоді ж Гавриш критикував законопроект про внесення змін до Конституції №0999, розроблений опозицією. Тепер новий координатор більшості подає аналогічний законопроект із тезами, контроверсійними позиції дворічної давнини. Видно, правий був колись Іван Салій, давши характеристику політикам, які не змінювали своїх поглядів. Степан Богданович їх частково поміняв: «Я і сьогодні критично сприймаю такі зміни Конституції. Проте я також розумію, що в умовах компромісу між ПБ і частиною опозиційних сил, на настійну вимогу яких до законопроекту включили ці дві норми, заявити: «Я ніколи з цим не погоджуся» — неможливо, інакше злагоди ніколи не буде. Головне зараз — реформувати владу, вивести її з-під контролю олігархічних груп, перетворити з конфліктного інституту, що гальмує наш громадський розвиток, на ефективний інструмент прогресу... За той час, що триває дискусія про реформи, і я трансформував свої погляди».

Після вступу на нову посаду Степану Богдановичу ще не раз доведеться наступати на горло власній пісні. Його головне завдання — внести свою лепту в успіх політреформи. А зробити з 241 депутата — члена парламентської більшості 300+ для внесення змін до Конституції — у нинішній ВР завдання практично нерозв’язне. Мабуть, вибрав Президент Гавриша не лише через те, що харківська фракція «Демініціативи» дозволяла собі вільніше дрейфувати в просторі ПБ. Степан Богданович має цілком дружні стосунки з опозицією. Якщо критикує, то конструктивно. Коли мова йде про жорстку протидію, то бореться за цивілізовані методи. Він не голосував за відставку уряду Ющенка, тому Віктор Андрійович ставиться до нього з теплотою. Загравати з опозиційними силами, переконувати їх у криштальних намірах Банкової, вочевидь, одне з першочергових завдань нового координатора: «Щодо опозиції я заявив, що буду дотримуватися ключової формули: у нас немає ворогів, у нас є партнери, що можуть бути опонентами, і ми повинні шукати до них дорогу, щоб об’єднатися в стратегічних цілях, які відповідають національним інтересам. Ми всі обрані народом, і наша поведінка — не бої гладіаторів перед глядачами. Вважаю, практика «кинджальної» політики, що часто використовується у відносинах між провладними силами — стрижнем більшості — і опозицією, повинна змінитися. Змагання може мати місце, але воно не повинно шкодити національним інтересам. Сьогодні треба шукати спільну дорогу. Власне, проект політреформи дає величезні шанси для перемоги на наступних «перегонах» і «Нашій Україні», і її лідеру Ющенку, в якого найвищий рейтинг. Опозиція може скористатися цією моделлю заради того, аби перемогти. Та мені сподобався її виклик (п’ять вимог до законопроекту. — Авт.), оскільки він має чесний характер. Щоправда, аргументи — мовляв, у цій моделі закладено бінарну зброю — надумані. Це страшилки, що когось можуть обрати прем’єр-міністром. Абсолютно суб’єктивні оцінки. Реформа створює таку систему влади, за якої лише компроміс дає преференції».

Недовіру опозиції до реформаторських вправ Банкової цілком можна пояснити. Чи її представники не мали дев’ятирічного досвіду перебування на одному політичному полі з Леонідом Кучмою і забули про його манери? Чотири місяці, визначені для внесення змін до Конституції, на думку парламентських аналітиків, можуть стати підготовкою прем’єрського плацдарму для Леоніда Кучми. Координатор ПБ клянеться у щирості ініціатора політреформи: «Ми могли б вести дискусію й у такому плані: через місяць на Землю впаде величезний астероїд. Це інтелектуальні вправи з однієї серії. Президент після старту виборчої кампанії не відіграватиме ключової ролі в прийнятті будь-якого рішення. Ми чудово розуміємо, що і підпорядкована йому адміністративна система не виявлятиме серйозної активності для дій, не передбачених Конституцією».

Теза, що виключає антиконституційні дії, здається дещо сумнівною.

Тоді навіщо глава АП Віктор Медведчук виявляє небувалу кадрову активність? Аби продемонструвати жителям Печерських пагорбів і всій країні свою могутність? Чи успішна політреформа — межа мрій? Сумнівно для особистості, чий масштаб усі давно зрозуміли. Тим більше, що група СДПУ(о) навряд чи підтримає пропозицію Гавриша зав’язати з використанням політики холодної зброї проти опонентів. Лінію спецзв’язку «Верховна Рада — адміністрація Президента» Медведчук навряд чи дозволить зайняти «чужаку». Тим більше тому, хто має власну точку зору й обговорює парламентські «темники» перед їхнім виконанням. Степан Богданович потрапляє до парламентського трикутника, на одній з вершин якого перебуває «тіньова» система координації СДПУ(о), на другій улаштувався Володимир Литвин із дедалі більшим впливом на депутатський корпус, і на третій — опозиція, що має намір закидати Конституційний суд ідентичними законопроектами про політреформу, аби парламент загрузнув у конституційній софістиці. Вписатися в таку недружелюбну фігуру, а тим більше ефективно в ній діяти буде вкрай непросто, але в Гавриша вже немає іншого виходу: «Будемо сподіватися, що це не Бермудський трикутник, де загадково зникають романтичні мандрівники. Я прагматична людина й усвідомлюю складність публічної і непублічної політики, яка має місце і в українському парламенті».

Правда, є шанс, що струс лише загартує нового координатора. У «Демініціатив», що їх хронічно обділяють під час розподілу портфелів у виконавчій владі, з’явилася перша папка міні-спікера ВР. І це додасть їм енергії для здобування більшого. Пілоти і моряки, вибравшись із халепи поблизу Бермудських островів, ставали героями. Вдале перебування в «пропащому» місці владної української геометрії припускає підвищення. А в разі дуже вдалих дій — кар’єру, незалежно від характеристик майбутнього керівництва.