Соціальні реформи уряду — ризики чи користь?

Протягом 2016–2017 рр. уряд підготував ряд важливих реформ у соціальній сфері - пенсійну, медичну та реформу соціальних послуг.

Попри їхню загальну своєчасність і необхідність, з ними пов'язаний ряд ризиків, які наразі не прораховані. Наприклад, починаючи з 2020-го соціально незахищених людей щороку ставатиме приблизно на 100 тис. більше. Чи можна уникнути цього ризику та чи є спосіб використати негативні тренди на користь державі?

Реформаторські дії уряду в царині соціальної політики, здійснювані поточного року, не можна сприймати тільки під звичними брендами "удосконалення", "оновлення", "осучаснення". Прийняття законодавчих змін у трьох важливих сферах - пенсійній системі, системі охорони здоров'я та надання соціальних послуг - поза сумнівом, приведе до формування якісно нової моделі суспільства, яка принципово різнитиметься від моделі останніх 25 років. Наслідки змін поки що не вивчено достатньо глибоко та не спрогнозовано владними структурами, хоча варто було б, оскільки з великою часткою ймовірності вже через якихось п'ять років в Україні з'явиться великий прошарок людей - сотні тисяч осіб, - які будуть майже повністю позбавлені елементарної соціальної підтримки та засобів для існування.

Зміна соціальної моделі

Постсоціалістична модель у соціальній сфері, що сформувалась у 90-х роках ХХ ст. в основному завдяки великому впливові у Верховній Раді України комуністів і загалом сильній інерції радянського устрою, базується на принципі "всім потрохи, але безкоштовно". Ця модель має як чимало переваг, так і цілу низку мінусів. Це зрівнялівка для більшості населення у пенсійній системі. Водночас це можливість безплатно отримати базові медичні послуги, які все одно не мають належної якості. І це відносна доступність елементарних соціальних послуг для малозабезпечених сімей чи людей, які опинилися у складних життєвих обставинах.

Чому соціальні реформи розпочато саме зараз? Причин кілька. По-перше, наближення до Європи оголило наші соціальні "досягнення". Члени багатьох українських родин отримали досвід проживання за кордоном і спробували європейські стандарти життя та соціального забезпечення. По-друге, постійне підвищення вартості життя, у тому числі надання соціальних і медичних послуг, і водночас скорочення можливостей покривати їх за рахунок бюджету призвели до значного розширення переліку платних послуг. Приватний бізнес дуже скоро побачив себе у цій сфері і почав створювати комерційні структури, що можуть задовольняти попит населення на більш якісні, ніж у державних структурах, послуги. Однак комерціалізація соцпослуг не сумісна із копійчаною зрівнялівкою і потребує нового механізму розподілу бюджетних коштів, що базуватиметься на формуванні групи платоспроможних споживачів, отриманні фінансування відповідно до якості наданих послуг і скороченні державних видатків на численні пільги.

Рік кардинальних реформ

Основою пенсійної реформи, після відмови від болісного для населення збільшення пенсійного віку, стало запровадження прогресивного страхового стажу. Якщо при досягненні 60-річного віку людина не має 25 років офіційного стажу, то пенсію їй доведеться чекати мінімум три роки - до 63. Якщо ж немає і 15 років стажу, то чекати доведеться аж п'ять років - до 65. При цьому планку мінімального страхового стажу з 2018-го до 2028 р. будуть щороку піднімати до 35 років. Не маючи такої кількості років страхового стажу, пенсію отримати буде неможливо.

Водночас у рамках медичної реформи запроваджуються так званий гарантований пакет безкоштовних медичних послуг і співоплата пацієнта за решту медичних послуг. Тобто українці, які раніше оплачували "безкоштовну" медицину податками, "благодійними" внесками медустановам і "подяками" лікарям, відтепер офіційно власним коштом покриватимуть частину вартості свого лікування.

Разом з цим буде запроваджено новий порядок надання соціальних послуг, який звузить кількість тих, хто може їх безкоштовно отримати. Фактори старості, немічності, неспроможності самообслуговування мають чітко ідентифікуватися фактично за двома ознаками: обмеженість рухової активності та інвалідність. Але оформлення цих статусів потребує проходження досить складного бюрократичного шляху. Крім того, останні зміни передбачають зростання ролі приватних надавачів цих послуг, які можуть бути зацікавленні у обмеженні доступу до цієї сфери найбідніших.

Якого сумарного результату внаслідок вищезгаданих реформ слід чекати у соціальній сфері? Для тих, хто безперервно працював десятки років і вів здоровий спосіб життя, нова соціальна модель безумовно принесе суцільний позитив. Разом із тим з'явиться ціла верства населення, яка у 60 років не отримає жодної пенсії. Фактично ці люди (якщо у них немає інвалідності, а їхня рухова активність не обмежена) залишаться за межами гарантованих безкоштовних соціальних послуг і у разі хвороби не зможуть розраховувати на безоплатне медичне обслуговування. Тобто виникне новий для нашого суспільства прошарок населення, що повністю залежатиме від третіх осіб. "Пролетарії", "парії", "знедолені", кількість яких щороку зростатиме на десятки, а може, й сотні тисяч. Державна соціальна допомога особам, які не мають права на пенсію, у 800 грн явно не врятує цієї категорії населення. Цілком імовірно, що в рамках фінансової децентралізації ці соціальні виплати перекладуть на місцеві бюджети, і немає гарантії, що місцеві ради зможуть забезпечити гідний рівень життя таким громадянам. Тому держава вже зараз повинна вивчити цю проблему, здійснити демографічний, соціальний і фінансовий аналіз та бути підготовленою до нового виклику.

Хто опиниться у групі ризику

Коли ж українці на практиці зіткнуться з відсутністю будь-яких соціальних гарантій? Найімовірніше, це станеться вже 2019-го, адже очікується, що реформи буде проголосовано у парламенті наприкінці цього - на початку наступного року. Крім того, 2018 р. буде перехідним, а запрацюють реформи вже через рік.

Скільки ж українців ризикують тимчасово опинитися у групі "фінансово не забезпечених"? У 2019 р. в Україні проживатиме приблизно 630 тис. осіб, які у 60 років досягнуть пенсійного віку. Із них до 20% будуть уже пенсіонерами, оскільки вийшли або вийдуть на пенсію як пільгові групи до 60-річного віку. Отже, залишаються ще приблизно 500 тис. осіб, більшість із яких навряд чи матимуть проблеми через відсутність необхідного стажу, адже ця вікова категорія починала свою трудову діяльність наприкінці 70-х років минулого століття. У радянський період не можна було не працювати, тому 10–15 років стажу у них гарантовано є. За роки незалежності України ці люди, скоріш за все, отримали ще 11–16 років страхового стажу, тому матимуть право на пенсію. Тих, кому не вистачатиме стажу і хто чекатиме на пенсію 3–5 років, будуть одиниці. Однак із кожним роком їхня кількість зростатиме.

Так, у 2020 р. кількість людей, які досягнуть 60 років, становитиме 665 тис. осіб, а у 2021 р. - 645 тис. При цьому жінки 1960 р. народження вже отримуватимуть пенсію, адже для них буде збережено диференційований вік виходу на пенсію, запроваджений попередньою пенсійною реформою. Проте на долю решти пенсіонерів впливатиме низка чинників, що не дадуть їм змоги отримати хоч якусь пенсію.

По-перше, поступово тане запас радянських років, коли всі працювали, і, відповідно, нараховувався стаж. Для народжених у 1960 р. такий гарантований стаж буде у кращому разі 10 років. По-друге, поступово збільшуватиметься "бігова доріжка" страхового стажу, тобто треба буде мати не 25 років стажу, а 27 і більше.

По-третє, пенсійна реформа передбачає також скорочення кількості пільговиків, які мають право дострокового виходу на пенсію. Тому ті, хто народився у 1957 р., ще у значній кількості будуть користуватися можливістю раннього виходу на пенсію. Для тих же, хто народився після 1960 р., перелік дострокових категорій буде уже значно меншим.

І, нарешті, по-четверте, у період "найзламніших" змін початку 90-х років людям, які народилися 1960-го, було 30–35 років. Це був час, коли за короткий період позакривалися заводи і колгоспи, коли українці, щоб вижити, масово почали займатися "човникарством", торгувати на базарах, "шабашити" без оформлення. Очевидно, що ціле десятиліття величезна кількість громадян просто не мали роботи і не отримували страхового стажу. Більш старші за віком усе-таки намагалися до останнього чіплятися за офіційну роботу, навіть не отримуючи зарплати, і тому якісь роки страхового стажу отримали навіть у 90-х.

Усе це дозволяє передбачити, що три-чотири покоління, які виходитимуть на пенсію після 2019 р., кожного року додаватимуть приблизно 100 тис. фінансово беззахисних громадян, без копійки доходу та можливостей безплатного лікування і соціального обслуговування. Президенту, парламенту і уряду після всіх виборів у 2019 р. "впаде на голови" ця нова і дуже гостра проблема. Це буде відносно молодий протестний електорат, якому, пройшовши два майдани, нічого буде втрачати. Українському істеблішменту треба завчасно продумати, як вийти із цих складних обставин.

Звісно, ситуацію дещо покращать ті люди пенсійного віку, які матимуть можливість продовжити роботу там, де вони зустрінуть 60-річчя. Крім того, нещодавно міністр соціальної політики Андрій Рева анонсував, що буде запроваджено додаткові квоти, які зобов'яжуть підприємців брати на роботу людей передпенсійного віку. Це прямо не стосується людей із групи ризику, які народилися після 1960 р., але принаймні збільшить кількість осіб, які зустрінуть настання пенсійного віку на робочому місці і матимуть шанс залишитися на роботі. Тобто із зарплатою, але ще без пенсії. Це краще, ніж зустріти пенсійний вік на біржі праці, не маючи достатнього страхового стажу.

При цьому демографічна статистика працюватиме на зниження гостроти питання. Так, якщо кількість людей у кожному році періоду з 1960–1965 рр. по статистиці сягає більш як 600 тис., а в окремі роки підвищується до понад 650 тис., то наступна вікова група - з 1965–1970 рр. - уже налічує не більш як 550 тис. на рік, а з урахуванням рівня смертності на пенсію вийдуть приблизно 530 тис. жителів України.

Окрім чисто демографічного фактора зниження напруги, адже батьками народжених у другій половині 60-х є покоління дітей війни, яке об'єктивно за своєю чисельністю менше, ніж попередні та наступні покоління, проявиться дія інших чинників, що пом'якшуватимуть соціальний клімат, викликаний реформами 2017 р. Сьогоднішні 50-річні громадяни, на відміну від попереднього покоління, уже набагато більше та набагато раніше почали усвідомлювати, що "сіра" зарплата в конвертах - це не благо, і треба дбати про трудовий стаж. Також у 2000-х роках не так, як нам хотілося б, але все-таки відбувалося відновлення робочих місць на підприємствах.

Проте, крім позитивних тенденцій, діяли також чинники зворотного порядку. В тих же 2000-х різко зросла кількість українських заробітчан, які вирушили працювати за кордон, і мало хто з них матиме пенсію у тих країнах, де вони працюють. Держава довго зволікала із запровадженням для приватних підприємців обов'язкової сплати страхових внесків, що до початку 2012 р. відбувалося на добровільній основі.

Що робити далі і як повернути ситуацію на користь держави?

Можна прогнозувати, що пересічному українцю, народженому у середині - наприкінці 60-х, не вистачатиме буквально кілька років страхового стажу. І цю ситуацію безумовно треба використати на користь економіці і людям. Адже населення, якому зараз трохи більше 50, об'єктивно має кинутися на пошуки офіційної роботи для того, аби такий стаж отримати. А сприяти цьому повинна державна соціальна політика.

Держава повинна розробити відповідну програму зайнятості для населення цієї категорії, щоб сотні тисяч людей ще не похилого віку, які активно прагнуть працювати, мали таку можливість. Це дасть державі можливість залучити продуктивні сили для створення об'єктів, які потрібні для соціально-економічного розвитку країни. Йдеться про будівництво доріг, транспортних вузлів, мостів, станцій, портів тощо. І це буде не лише фізична праця, адже розбудова доріг не обмежується розкиданням бітуму, це й створення придорожньої інфраструктури, інженерно-технічні роботи, проектування, тренінги, медичне обслуговування працівників, які будують дороги, навчання дітей будівельників, культурне обслуговування.. Тільки під одну таку дорожню програму можна задіяти сотні осіб різних спеціальностей. І таких програм може бути багато у різних сферах діяльності.

Ще одна вікова група -це ті, кому зараз плюс-мінус 45 років. кількість цих осіб постійно зростає, і вже найближчими роками в Україні буде понад 600 тис. осіб віком від 43 до 47, тобто тих, хто народився з 1972-го по 1977 р. Ці люди мають самі усвідомити необхідність достатнього стажу у 60 років. Але державі варто уже зараз їм про це нагадувати, проводити відповідні інформаційно-просвітницькі кампанії і в разі нестачі стажу підключати до важливих для держави видів робіт.

А для тих, кому 40 і менше років, мабуть, доцільно продумати впровадження другого накопичувального рівня пенсійної системи та поступово розвантажувати солідарну систему. В Україні вже сьогодні співвідношення працюючих і пенсіонерів - один до одного, і кількість останніх лише зростатиме. За приблизними розрахунками, у 2018 р. пенсійного віку досягнуть 630 тис. осіб, тоді як на ринок праці може прийти тільки 410 тис. осіб 1997 р. народження.

Ці показники будуть погіршуватися виїздом українських працездатних громадян за кордон. У результаті цього розрив між працюючими та пенсіонерами зростатиме щонайменше на 200 тис. осіб щороку. Очевидно, що його неможливо подолати виключно солідарною пенсійною системою. Тому для цієї демографічної категорії у держави найближчим часом має бути чіткий алгоритм впровадження накопичувального страхування.

Таким чином, приймаючи цього року ключові реформи, уряд і народні депутати мають також виробити відповідальну державну політику щодо наслідків реформ. Усе це має відбуватися в пакеті, оскільки без моделювання результатів і планування сценаріїв розвитку подій такі соціальні зміни можуть бути вкрай небезпечними.