Синдром переслідування

Спокуса замахом

Хто застав піонерські табори, пам’ятає, напевно, нехитру вечірню розвагу дітей із молодших загонів. Коли після відбою вся палата, натягнувши по вуха ковдри, із завмиранням серця слухала нічні страшилки товаришів: «Дівчинко, дівчинко, Чорна рука вже в міс­ті...». Нереалістичність цих жахливих історій анітрохи не впливала на їхнє сприйняття. І, затамувавши подих, діти завмирали у своїх ліжках, боячись поворухнутися... Правда, перші ж промені сонця розвіювали всі ці страхи. А от дорослі, як виявилося, сприймають жахи власного вироб­ництва набагато серйозніше. Та й із парламентської трибуни круглі від страху очі мають набагато кумедніший вигляд. Привид «силового варіанта» — улюблена тема пильних депутатів, які засідають нині в парламенті. Усі проколи, неузгодженості, відверту неправду, що покликані підтвердити неминучість втілення в життя похмурої тези про «силовий варіант» вирішення нинішньої політичної «непонятки», уже важко й пригадати. Починаючи від перекидання танкової дивізії («товаришу, товаришу, танки вже в місті...») і закінчуючи розповідями про спецгрупи і підготовку захоплення прем’єрського ескорту. Над цим можна було б сміятися і надалі, якби не низка обставин.

Можливо, насамперед — якби не тривога матерів, котрі чекають, що діти з’являться вдома негайно, першого ж дня після наказу про довгожданий «дембель», і при кожній затримці ковтають валідол. Мабуть, найбільшою мірою страх перед силовим варіантом, імітованим парламентськими лицедіями, передався саме матерям, котрі чекають повернення своїх синів.

З другого боку, на тлі примітивних фантастичних «бойовиків» від Ради очевидно й інше. Те, наскільки легко може бути спровокований практично будь-який розвиток сьогоднішніх подій. Ще свіжа в пам’яті ідея одного з відомих українських політиків у часи помаранчевої революції, який пропонував розлити щось схоже на кров біля секретаріату президента, оточеного ЗМОП, і сказати, що це — кров убитої ментами дівчинки. Мовляв, тоді народ сам знесе усе на своєму шляху...

Якщо говорити про силовий варіант не у вузькому сенсі цього слова — мовляв, у Київ уведуть війська, — то відкривається й інший аспект питання. Очевидно й загальновизнано: через відсутність у сучасній українській політиці ідеологічних партій як таких, головним чинником, що визначає підтримку виборцями і спонсорами кожної політичної сили, є її лідер. В убогій на видатних політичних лідерів українській дійсності ці лідери практично незамінні. Хто наприклад, може сьогодні підхопити прапор, який випав би із рук Тимошенко, Януковича чи Луценка без відчутних втрат електорату і «меценатів» політичного мистецтва конкретної сили? Мабуть, ніхто. Це означає, що для політичного опонента втрату лідера протиборчої сили переоцінити важко. А отже, у нашому політичному серпентарії, в якому давно зникло з ужитку поняття моралі, безсумнівно, існує велика спокуса вирішити свої передвиборні проблеми саме таким способом. Візьмемо на себе сміливість стверджувати, що в кожному таборі знайдеться той, хто готовий позбутися лідера супротивників. Водночас не можна виключити, що в кожному таборі також може знайтися той, хто, через очевидність політичних дивідендів від смерті «на барикадах» лідера братньої політичної сили, виявиться не в змозі витримати таку спокусу... Тим більше що в громадській свідомості усе автоматично спишеться на того, «кому вигідно», тобто на опонентів.

Про те, що готовність піти на такі заходи є, свідчить низка фактів. Задуматися про це був привід у В.Ющенка у зв’язку з його отруєнням або тоді, коли його літаку не давали дозволу на посадку, а між тим паливо кінчалося. Коли було виявлено підігнану до офісу однієї з політичних сил машину, начинену вибухівкою тощо.

Було, правда, у наших політиків і чимало імітацій замахів на себе улюбленого, переважно примітивних, згодом використаних як матеріал для піару.

Ми не маємо наміру згущувати барви, стверджуючи, що терористичні задуми справді зріють у головах політиків. Проте індивідуалізація політичної карти країни створює для цього всі передумови. Тому чим скоріш партійні списки стануть відкритими, партії сформують ідеології, а їхні лідери перестануть бути категорично незамінними, тим швидше країна буде урятована від такого роду спокус.

Сто друзів не май, а служи як Гелетей

Як можна боротися проти того, що на найвищому рівні у нашу свідомість послідовно і настирливо впроваджується думка про можливість вирішення питань шляхом застосування сили у всіх її іпостасях? Що можна протиставити гіпотетичній і підтвердженій життям готовності політиків розв’язувати свої проблеми шляхом усунення опонентів? Єдиний засіб — адекватна, моментальна, фахова реакція правоохоронних органів на інформацію такого роду. Незважаючи на статус того, хто оприлюднив чергову «оперативну інформацію». Інших засобів немає. На жаль, сьогодні немає і цього засобу.

Коли про підготовку замахів повідомляли політики, до цього громадськість ставилася відповідно: мовляв, чого не наплетеш, коли вибори на носі. Про нардепа-регіонала Кисельова з його моторошною інформацією, про висловлювання Волги і говорити не варто. Це швидше сфера діяльності С.Глузмана. Але коли такі речі озвучує відряджений генерал-майор міліції Валерій Гелетей, котрий очолює Головну службу з питань діяльності правоохоронних органів секретаріату президента, стає недобре. Залишимо на совісті пана Гелетея історію про блискуче розкриття ворожих задумів, про той відомий «план заходів» опонентів, що насмішив усю країну. Такий «план бою», який оприлюднив Гелетей, зазвичай пишуть менти — їх цього спеціально навчають... Інші фахівці не такі пунктуальні, і подібні плани можуть тримати в голові.

До речі, ім’я В.Гелетея вперше стало відомим широкій громадськості завдяки його викриттю пана Зінченка, котрий виступив свого часу з гучною заявою. Після чого Зінченка обвинуватили в спробах тиску на міліцію у зв’язку з розслідуванням конкретної кримінальної справи. Що характерно — і тоді, і цього разу В.Гелетей устигає багато чого розповісти громадськості, не встигнувши зробити головного — дати законний хід такого роду інформації.

У випадку з останніми викриттями йому за публічними виступами теж не вистачило часу, щоб передати матеріали в СБУ. Кар’єра цього міліціонера завжди складалася блискуче. Звання діставав достроково, причиною чого можуть бути або регулярно здійснювані подвиги, або міцна підтримка нагорі. Про подвиги громадськість не чула. Втім, можливо, вони просто засекречені. А от порівняно нещодавно В.Гелетей, котрий на генеральських посадах начебто не бував, став генерал-майором у свої молоді роки, що вражає навіть сьогодні, коли полковників із генералами розвелося не злічити. Було це авансом за вищеописаний «подвиг оперативника» чи далі буде?

У безвідповідальній державі безвідповідальні і політики, і правоохоронці. Внаслідок цього громадяни її безпорадні перед обличчям реальних загроз і незахищені від вигаданих передвиборних страшилок.