Синдром морального імунодефіциту

Перше «відкриття Америки» з приводу того, що Україна — не Росія, виявилося не останнім: протягом попереднього місяця вималювалися чіткі контури розуміння, що Україна ще й не Японія. Потрібні докази? Як кажуть в Одесі, їх є в мене: якби в Країні вранішнього сонця глава центробанку так тупо обвалив національну грошову одиницю, як у нас, а президент усіляко покривав цю аферу століття, то обидва вже давно скористалися б ритуальним кинджалом для харакірі.

У нас же традиційно «особливий шлях»: Ющенко й Стельмах продовжують створювати видимість, що навколо — тихо й любо, Божа благодать. А якщо не зовсім благодать, то в цьому винуватий хто завгодно — інопланетяни, незахищені українським бюджетом кажани, Тимошенко — тільки не вони, рідні. Як сказав би в цьому разі Михайло Зощенко, немає нічого більш безглуздого, ніж дитячий белькіт у виконанні дорослих інфантів.

Цар, дуже приємно, цар

У нашої країни кепська карма щодо президентів: коли попередній гарант мотивував своє бажання балотуватися на другий термін наївним визнанням, що протягом першої каденції він усього лише «входив у курс справи», то нинішній узагалі кілька років не міг знайти належне своєму статусу заняття — то пасіки, то археологічні розкопки, то керамічні вироби.

Щоб не грішити проти істини, визнаємо: зрідка Ющенко все-таки відривався від цієї «генеральної лінії» на політичні хороводи навколо так званого Універсалу національної єдності й підкилимові ігри в інтересах «РосУкрЕнерго», та щоразу він швидко остигав і повертався в обійми колишньої стихії.

Переломним виявився рубіж 2007—2008 років. Після дострокових парламентських виборів Ющенко зробив для себе дуже неприємне відкриття: конгломерат політичних сил, який він такими трудами затягував у циклопічну структуру під назвою «НУ—НС», опинився в рейтингу електоральних симпатій далеко поза БЮТ. Довелося знехотя давати згоду на друге пришестя Юлії Тимошенко на капітанський місток уряду.

Ні, президент, звісно ж, не відмовив собі в задоволенні «попити крівці». Він зробив усе й навіть більше для того, аби Тимошенко служба медом не здавалася: спочатку наближені до нього нардепи театрально тягли час, інтригуючи громадськість щодо погодження коаліційної угоди на 75, 90 і навіть 99%; потім команді Тимошенко витончено викручували руки вимогами відмовитися від губернаторської квоти на користь Банкової й пообіцяти недоторканність тих управлінських і господарських механізмів, у яких президент кревно зацікавлений.

Рішення щодо ющенківських ультиматумів далося керівництву БЮТ нелегко: багато депутатів вимагали оприлюднити «позамежні апетити» Банкової — мовляв, народ має право знати своїх «героїв» в обличчя, щоб адекватно оцінити кожну державну птицю за її польотом. Та Тимошенко виявила всю свою твердість і чарівність, щоб емоційне тертя не вийшло за межі маленького київського п’ятачка між Банковою й Грушевського.

Вона вважала, що в політиці заохочується великодушність: нині ти зробив шляхетний жест — завтра тобі відповіли тим же, а може, навіть віддали стократ. Не можна сказати, що Тимошенко помилялася. Просто в Ющенка виявилася інша логіка: коли сьогодні тобі поступилися в малому, то завтра обов’язково поступляться у великому. Для перевірки цієї гіпотези президент почав захоплено наставляти на розум новоспечений уряд.

Першою кісткою в горлі Ющенка стала передвиборна обіцянка Тимошенко (яка, до слова, увійшла в спільну з «НУ—НС» програму уряду) розпочати виплату боргів Ощадбанку СРСР. Як людина, котра має певний стосунок до закономірностей макроекономічних процесів, президент не міг не розуміти, що 6 мільярдів гривень — це крапля в морі бюджетних витрат. Але він ретельно педалював інфляційний аспект здійснених виплат, усіляко підстьобуючи психологічну складову зростання цін.

Таким «привітом» із Банкової було блокування програми приватизації на 2008 рік і відмова від виконання ще одного пункту спільної програми уряду — зміни керівництва Фонду держмайна й Антимонопольного комітету.

Паралельно підконтрольні президентові ЗМІ почали зловтішатися щодо «невиконання Юлією Тимошенко передвиборної обіцянки перевести армію на професійну основу». При цьому коментатори з Банкової щоразу завбачливо «забували» згадати дві «дрібниці»: по-перше, цей пункт не ввійшов до програми дій уряду саме на наполегливу вимогу президентської сторони, по-друге, переведення армії на контрактну основу на 90% — питання фінансове, а саме з цією парафією почали виникати проблеми в результаті торпедування президентом приватизаційних процесів.

Залишок літа Банкова провела в позиційних боях із Кабміном. Це була швидше інерція боротьби, ніж безкомпромісна «рубка». Тому й згадати особливо нічого — хіба що вимогу Ющенка «знайти» понад 100 мільйонів гривень на військовий парад та одкровення Єханурова після Дня Незалежності стосовно того, що продуктові запаси армії буде вичерпано до листопада. За кадром традиційно опинилося найцікавіше — наскільки можна було б продовжити й поліпшити продуктове забезпечення Збройних сил, якби: по-перше, не влаштували ярмарок марнославства під умовною назвою «військовий парад», а по-друге, скасували вже обридлі корупційні схеми під час визначення постачальників харчів.

У вас вус відклеївся

Потім почалося осіннє загострення: під надуманим приводом визначення агресора в протистоянні навколо Південної Осетії президент схилив більшу частину «НУ—НС» до виходу зі складу коаліції. На тлі нинішніх глобальних фінансово-економічних проблем «притягнутість за вуха» згаданої причини для розвалу коаліції вже ні в кого не викликає сумнівів. Та історію не перепишеш — з неї можна хіба що взяти урок.

Що зовсім не піддається поясненню, так це ініціювання президентом дострокових парламентських виборів: невже Ющенко справді сподівався кардинально поліпшити показники своєї політичної сили, рейтинг довіри до якої хистко коливається між оцінками 2—3%? Як сказав би в цьому разі поет, «надії живлять юнаків».

Оскільки ідея дострокових парламентських виборів тихо віддала Богові душу, а хворобливий акціонізм ніяк не давав спокою, то розпочали відчайдушну спробу підірвати соціально-економічну ситуацію в країні, рішуче обваливши гривню. І тільки після того, як Тимошенко оприлюднила мало не кревну помсту всім призвідникам фінансових безладь, валютні спекулянти на чолі з Нацбанком стали трохи розсудливішими, відігравши лише за одну добу для гривні близько 25% її обмінного курсу. Отже, можна!

І зробіть ласку, скажіть: до чого тут торговий баланс країни, про який Ющенко не втомлюється говорити як про основну причину стабільності курсу національної валюти? Невже цей демонічний торговий баланс раптово поліпшився відразу на чверть? На жаль, усе це підозріло схоже на історію десятирічної давнини, коли штучно девальвували гривню й цілеспрямовано збанкрутували банк «Україна». Як і тепер, тоді вузьке коло людей непогано заробили, а громадяни 50-мільйонної країни раптом зубожіли в 2,5 разу.

Воістину історія має звичай повторюватися — особливо, якщо не виносити з неї уроки. Ми не тільки можемо, а й мусимо, зобов’язані покласти цьому край.

Репліку Ющенка про те, що на «курсових показниках гривні негативним чином позначилася відсутність бюджету й концепції подальшої економічної політики», навіть коментувати якось ніяково через її очевидну безглуздість: як можна вибудовувати економічну стратегію й бюджет в умовах щоденних стрибків долара на 10% і більше? Якщо президент знає відповідь на це запитання, то йому слід не затягувати інтригу, а швидше ощасливити народ благою звісткою. А якщо він не заготовив відповіді, то, як рекомендував популярний рекламний ролик, іноді ліпше помовчати.

Від чого справді важко утриматися, так це від реагування на запевняння Ющенка стосовно того, що Україна стоїть на межі внутрішнього дефолту. Оцінити ступінь можливості такого сценарію непросто через його багатофакторність. Набагато простіше дійти очевидного умовиводу про політичний дефолт самого президента, котрий не тільки бездарно втратив грандіозний кредит народної довіри, не тільки поглибив усі проблеми, а й втратив найголовніше звання помаранчевої епохи — морального еталона нації.

Як тут не згадати Достоєвського: якщо Бога немає — то все дозволено. Сльози розчулення викликала одночасно зіграна Януковичем, Ющенком і Фірташем минулого тижня на «Інтері» рольова партитура. З підкресленою компліментарністю стосовно одне одного і з такою ж неприкритою готовністю протидіяти будь-яким (!) заходам уряду щодо пом’якшення всесвітньої фінансово-економічної кризи вони зірвали з себе всі політичні й моральні маски, явивши країні сумне видовище: виявляється, для деяких не останніх у цій країні людей що гірше, то ліпше.

На жаль, на своє й наше нещастя, вони не розуміють, що реалізація першої частини їхнього плану (що гірше) зовсім не гарантує ні для України, ні для них особисто втілення в життя другої частини задуму (то ліпше). Швидше навпаки: втілення в життя апокаліпсичних соціально-економічних розкладів змете з олімпу не тільки всю політико-управлінську верхівку, а й державу як суверенне утворення.

Утім, спробуймо навіть у цій ситуації тверезо мислити й бути поблажливими: від політичних вискочок не можна очікувати, щоб вони виявляли дива державної проникливості. Як кажуть у таких випадках французи, не вимагайте від півня нести яйця — досить і того, що він зрідка кукурікає.