Образлива передбачуваність

Прикро визнавати, але що далі, то важче відгородитися від думки, що довколаполітична істерія робить своїм заручником в Україні навіть перспективи ефективної протидії глобальній фінансово-економічній кризі. На жаль, більшість політичних гравців діють дедалі цинічніше, підступніше і безвідповідальніше: з одного боку, вони виголошують безліч популістських гасел, а з іншого — на практичному рівні докладають максимум зусиль для поглиблення негативних тенденцій у соціально-економічній сфері та для дискредитації самого інституту влади.

Розрахунок простий: негативістика обвалює рейтинги довіри до політичних опонентів, а популізм залишає хоч і химерну, але все-таки можливість зберегти репутацію народолюба і розраховувати на взаємність почуття електорату. На жаль, вітчизняних «комбінаторів» від політики настільки поглинув вир інтриганства, що вони втратили рештки адекватного сприйняття викликів, загроз і небезпек, з якими Україна матиме справу в найближчому майбутньому.

Як наслідок — ми дуже близькі до ситуації, коли питання політичних переможців може виявитися недоречним з огляду на економічний дефолт і політичну дезінтеграцію поки що єдиної і відносно суверенної країни. Боже, де твоє милосердя?!

Перспективи одужання завжди залежать передусім від коректності поставленого діагнозу та ефективності стратегії лікування. Якщо попередні транснаціональні економічні кризи були зумовлені перевиробництвом або недовиробництвом товарів і послуг, то особливістю нинішніх глобальних економічних негараздів є фінансова складова. Саме неадекватність і безвідповідальність фінансових інституцій, які виявилися жертвою інстинкту гравця (чи то пак — ігроманії), призвели до перегрівання ринку ризикованих інвестицій і кредитів.

Такий підхід від самого початку був приречений на фіаско, фінансовий обвал. Але як кожен азартний гравець тішить себе ілюзією, що програти може хто завгодно, тільки не він, так само й провідні фінансові установи намагались діяти за принципом «думай про приємне». Врешті-решт з’ясувалося очевидне: хоч би про що ти думав, та коли проблему не розв’язують своєчасно, вона обов’язково переходить у хронічну фазу, а тоді вже навіть інтенсивна терапія може виявитися безсилою — доведеться вдаватися до послуг хірургії.

Шанси провідних країн Заходу на те, що їм вдасться обмежитись інтенсивною терапією, вищі за перспективи України з двох причин. По-перше, в них немає такого відчутного дефіциту ліквідності, як у нас (точніше, в них більше альтернатив покриття зазначеного дефіциту). По-друге, громадська думка розвинених країн уже зробила належні висновки щодо неприпустимості подальшого «вільнодумства» у фінансовій сфері, тому бажаючих «погратися» грішми там або звільнили від виконання посадових обов’язків, або поставили в настільки драконівські нормативні рамки, що не залишилося навіть гіпотетичної можливості вгамовувати «сверблячку творчості» корпоративним коштом.

Натомість у нас події розгортаються з точністю до навпаки: мінімум можливостей компенсувати брак ліквідності на тлі максимуму злочинної недбалості в сегменті управління великими фінансовими потоками. Ніхто не заперечує: формально Україна старанно мавпує західні підходи до боротьби з глобальною кризою, але за відсутності належного комплексу виконавської дисципліни списування із західних шпаргалок набуває вигляду трагікомічного фарсу, стає хрестоматійним прикладом для рубрики «як робити не слід».

Потрібні приклади? Будь ласка. НБУ надає комерційним банкам 40 млрд. грн. рефінансування, а ті замість використання цих коштів за призначенням спрямовують їх на придбання мільярдів доларів у того ж Нацбанку, внаслідок чого здіймається справжнє цунамі валютної істерії, остаточно дискредитуються банки як відповідальні фінансові установи і забивається останній цвях у домовину ідеї гривневих депозитів.

Віддамо належне президенту: він витримав гросмейстерську паузу, і коли останні мільйони гривень рефінансування були конвертовані в долари, вирішив провести «виховну роботу» з керівництвом НБУ та комерційних банків. За звичкою, він говорив неквапливо і суворо, але водночас дуже формально і без природної для таких випадків експресії. А ті, до кого він звертався, слухали чемно, проте вочевидь не побоюючись жорстких оргвисновків.

Це мимоволі наштовхнуло на думку про існування чіткої режисури означених подій. Справді, здійснити таку операцію, яка підпадає під визначення не лише великомасштабної афери, а й повноцінної фінансової диверсії, можна було лише за умов консолідованих зусиль у трикутнику президент—НБУ—комерційні банки.

Ймовірно, президентові відводилася місія суворого, але дещо неуважного (з огляду на надмірну заклопотаність) батька нації. НБУ мав відіграти роль розгубленого фахівця, який, ніби собака з відомого анекдоту, все розуміє, але своєчасно сказати не може чи не наважується. Найризикованіше завдання покладалося на комерційні банки, які мали конвертувати у валюту рефінансовані НБУ гривні.

Між іншим, діапазон санкцій за такі «витівки» коливається в широких межах — від позбавлення фінансових установ ліцензій і до кримінального переслідування за посадові зловживання. Але угода на те й угода, щоб фігуранти домовленостей діяли спокійно і не обливалися зрадницьким потом. Хто бездоганно дотримується цієї рекомендації, той замість відчутних стягнень обов’язково отримує щедрі заохочення.

Докладати чималих аналітичних зусиль для з’ясування мотивації окремих комерційних банків не варто хоча б тому, що вони в нас так і не переросли стадії розвитку «гопників», на світогляді й моралі яких природа вирішила відпочити. А от із НБУ та президентом усе значно складніше й цікавіше.

Упродовж багатьох років Нацбанк разом з церквою та армією складав тріумвірат інституцій, яким українці довіряли найбільше. Однак після весняної ревальвації гривні, а тепер її стрімкої девальвації НБУ закотився в рейтингах народної довіри аж у самісінький кінець другого десятка у запропонованому соціологами переліку. Зовсім як у пісні: «Увы, он не смог избежать перемен — а когда-то он был королем рок-н-ролла уездного города N!..»

Зроблю два припущення. Перше — цілком очевидне: Нацбанк не зацікавлений у фатальному руйнуванні своєї репутації. Друге припущення дещо єретичне: за бажання НБУ міг із честю впоратися з ситуацією на «валютному фронті», адже він володіє значними золотовалютними запасами, а віднедавна — ще й першим траншем кредиту МВФ.

Отже, з одного боку, Нацбанк міг узяти під контроль стан справ із валютними ексцесами, а з іншого — не зміг чи не захотів цього робити. Чому? Сформулюємо суть справи радикальніше: чи міг НБУ вдатися до, м’яко кажучи, сумнівних регулятивних кроків, якби не був упевнений, що суб’єкт (орган, інституція тощо), який здійснює на нього найбільший кадровий і оперативно-тактичний вплив, залишатиметься в доброму гуморі?

З огляду на очевидність причинно-наслідкових зв’язків це запитання потребує не відповіді, а уточнення: хто цей суб’єкт, який на власний розсуд визначається з порядком накладання анафем і наданням індульгенцій? Якщо врахувати вплив президента на формування керівного складу НБУ та рівень його стосунків з Володимиром Стельмахом, то відповідь буде очевидною навіть для невтаємничених.

Проте з’ясування цього аспекту не знімає решти запитань, а лише загострює їх. Наприклад, навіщо президенту інтриганські багатоходівки, які ставлять фінансову систему країни на межу колапсу? Який зиск із цілеспрямованого загострення політичної ситуації, якщо, приміром, усунення спікера парламенту оцінюється керівництвом МВФ як чіткий сигнал небажання України шукати і знаходити гідну відповідь на виклики глобальної кризи? І як за таких обставин Україні розраховувати на надходження наступного траншу МВФ?

Запитань безліч, а відповідей — катма. Воно й зрозуміло: в умовах хворобливого акціонізму, екстраординарних вимог і порад Кабміну, Нацбанку, Росії, ООН та іншим установам і організаціям викроїти кілька хвилин для відвертої розмови з народом якось не виходить… Тому експертам, аналітикам і просто «маленьким українцям» не залишається нічого іншого, як шукати відповіді на непрості запитання за допомогою власного куцого розуму.

Стежте за моєю думкою: хіба міг досвідчений голова НБУ без зовнішнього тиску: а) запроваджувати два обмінні курси, різниця між якими деколи сягала 10%; б) продавати валюту «за людським курсом» для обмеженого кола комерційних банків; в) стверджувати, що купівельна спроможність гривні становить 2,22 до євро, і водночас свідомо обвалювати платіжний інструмент національної грошової одиниці?

Між іншим, останній аспект у більшості розвинених країн одразу отримав би юридичну кваліфікацію інсайдерської інформації, поширеної зі злочинними намірами, а автор таких дезорієнтуючих «одкровень» уже давав би свідчення слідчим прокуратури. Та Україна не шукає легких шляхів, тому й не поспішає запроваджувати ефективні методи прокурорського нагляду за посадовою недбалістю, невідповідністю і навіть відвертими зловживаннями.

Очевидно, найближчими місяцями ми станемо свідками докладання деякими політиками «раціоналізаторських» зусиль, аби вигадати власний велосипед. От тільки чи знайдеться місце для дефілювання на ньому, чи залишиться на той час хоч би щось від України? Воістину «знав би прикуп — жив би в Сочі».

Один із заступників голови секретаріату президента днями на правах інкогніто повідомив, що гривня девальвується Банковою цілком цілеспрямовано, оскільки «треба допомогти вітчизняним експортерам, які зараз перебувають у вельми скрутному становищі». Цей надзвичайно приємний громадянський обов’язок має ще й неафішований корисний аспект: серед експортерів чимало потенційних спонсорів майбутньої президентської кампанії Ющенка. Тому, як то кажуть, сам Бог велів…

Усе це можна було б якщо не підтримати, то хоча б зрозуміти, якби не одне «але»: чому про таке суспільно важливе фінансове переакцентування не повідомили народ (за версією Ющенка — «мою націю»)? Чи не тому, що, попри співчуття до олігархів-експортерів, у народу ще остаточно не атрофувався тверезий погляд на дійсність, і приказка «доки товстий всохне — худий здохне» все ще слугує дороговказом для переважної більшості наших громадян.

Шарль де Голль не випадково наполягав, що справжня політика, як і витвір мистецтва, повинна хвилювати і бентежити, інакше вона втрачає свої ідентифікаційні ознаки. На жаль, доводиться визнати, що мишача метушня вітчизняного політикуму вочевидь не дотягує до канонів великої політики, бо хіба може бентежити узвичаєне і легко передбачуване перекладання відповідальності, гіпертрофована маніловщина і прожектерство, позбавлене елементарного зв’язку з життєвими реаліями?

Ні і ще раз ні. Тим більше, що політика — це особлива сфера духовного життя суспільства, на яку аж ніяк не завжди поширюються критерії та одиниці виміру життя світського.