Шлях всередину

Про небіжчика заведено говорити або добре, або нічого. Про іменинника - тільки добре.

Днями вітчизняна журналістика відзначила черговий день народження. З нагоди формального свята офіційні особи обдарували нас щедрою порцією формальних лестощів. Від нарочито гарячих заздоровниць віяло пронизливою прохолодою заупокійщини. Не дивно: чимало сильних світу цього щиро вважають іменинницю покійною.

Один політик у приватній розмові поділив вітчизняні медіа на три (як він сам висловився) кластери - ручні, порожні і безпечні. Подумавши, запропонував уточнену класифікацію - мертві, недоношені й напівживі. Погарячкував? Думаю, так. Іменинником український журналізм почуватися, напевно, не може. Чи хворий він? Безперечно. У чому почасти винен сам недужий: розгул усіляких "епідемій" та розруха в системі "охорони здоров'я" не звільняють від необхідності вживати запобіжних заходів та мити руки.

Але можливість летального кінця навіть не обговорюється: журналістика безсмертна. Відкритим залишається питання, якою буде вітчизняна медіасфера, коли одні ЗМІ вийдуть зі штучної коми, інші виберуться зі стану клінічної смерті, треті прокинуться від летаргічного сну. Коли тихо відійдуть деякі знесилені дідусі, зміцніють учорашні діти і розплющать очі немовлята.

З абсолютною впевненістю можна прогнозувати тільки дві речі. Журналістика буде. І журналістика буде іншою. Настав час констатувати: журналістика минулого, яка пробивалася крізь твердь уламків імперії, відцвіла. Журналістика майбутнього ще тільки пустила паростки.

Кризу вітчизняних медіа, на думку більшості спостерігачів, сьогодні пов'язують із трьома причинами.

Перша: відсутність коштів. За два з лишком десятиліття медіаринок так і не став повноцінним ринком, а медіабізнес - адекватним бізнесом. Медіасфера, за великим рахунком, так і не дочекалася приходу профільних інвесторів. А непрофільні ставляться до видань та каналів або як до дорогої іграшки (статусної речі), або як до інструменту політичного впливу, або як до PR-департаменту багатофункціонального холдингу. Бували рідкісні винятки, які лише підтверджували правило. Більшість медіамонстрів, які невтаємниченому обивателю здаються символами могутності та успіху, навдивовижу збиткові. Нескінченні бізнес-конфлікти і безперервні вибори породили стійкий попит на горезвісну "джинсу". Перманентні тіньові вливання, з одного боку, "розігрівали" квазіринок, а з іншого - вбивали зачатки нормальної медіаекономіки. Попутно знищуючи, здавалося б, природний запит на об'єктивність і професіоналізм.

Автору цих рядків важко повноцінно судити про компетентність українського медіаменеджменту. Можу спиратися лише на власні враження від спілкування з колегами. Схоже, успіху на цьому терені досягає насамперед той, хто спритно "освоює" бюджет і старанно позбавляє власника головного болю. Готовність мінімізувати витрати цінується нині значно вище, ніж уміння примножувати доходи.

У більшості країн знавці намагаються більш-менш успішно адаптувати систему масової інформації і комунікації до нових умов та викликів. В Україні цього не відбувається ще й тому, що назвати це системою язик не повертається.

Глобальна економічна криза, трансформації ринку реклами (почасти об'єктивні, почасти штучні) і бурхливий розвиток Інтернету (який зробив переважну частину контенту не тільки доступним, а й безкоштовним) перетворили тонкі струмочки доходів на замулене, каламутне озерце, що стрімко міліє. Сьогодні у цій сфері заробити неймовірно важко, можна тільки "відробити".

Ті, хто йде на компроміс, втрачають обличчя і творчу перспективу. Хто не йде - кадри й шанси на виживання.

Причина друга: медіа втрачають свій статус найважливішого (тривалий час - ексклюзивного) механізму інформування. Станься якась подія, будь-хто, в кого є доступ до Інтернету, отримає якісне відео з десятка ракурсів раніше, ніж туди домчить найшвидша знімальна група. Твіттер дедалі частіше робить новину доступною раніше, ніж її належним чином "оформить" найкваліфікованіший працівник найорганізованішого агентства новин. Фейсбук анонсує практично будь-яку подію оперативніше за найоперативніший онлайн-ЗМІ. Не кажу вже про телебачення. Газети, колись монопольне джерело поширення новин, у божевільному світі щохвилинного ньюзу дедалі більше нагадують "етажерку" братів Райт на тлі надзвукових винищувачів. Зовнішня реклама ефективніше виконує роль колективного пропагандиста, соціальні мережі - функції колективного організатора.

Нові можливості мали б підхльостувати професійну медіасферу, але на практиці часто служать демотиваційним чинником. Відповіддю на виклики науково-технічного прогресу стало не прагнення бути оригінальнішими, цікавішими, розумнішими, бути інакшими, а неприродне падіння планки вимог до себе. Як із боку окремих персонажів (включно зі знаковими), так і з боку медіа.

Причина третя і, можливо, головна. Внутрішня криза. І тут ітиметься не так про журналістику, як про журналістів.

Журналістика - дивний, свого роду - винятковий, рід занять. Моя думка, безумовно, грішить на упередженість. Але, по-моєму, це - той рідкісний випадок, коли суб'єктивність дозволяє точніше оцінити об'єктивний стан речей. На свій сором, не згадаю, кому саме з великих письменників належить наведене нижче одкровення, але за точність відтворення думок ручаюся. Хтось із магістрів слова розповідав, що своїм захопленням живописом він зобов'язаний випадковим відвідинам виставки робіт імпресіоністів. Спалах емоцій майстрів пензля викликав такий самий спалах емоцій майстра пера. Розбудив його жвавий інтерес до образотворчого мистецтва. Ні, він не став "фаном" відображувачів рухливості світу, його еталоном виявилися статичні класицисти Рафаель і Пуссен, але шлях до холодної точності ліній проходив через гарячкову розмитість Ренуара й Моне. При цьому письменник зізнавався: залишаючись незворушним класицистом у викладі, він став рвучким імпресіоністом у задумах. І завдяки цьому полюбив свою роботу ще більше.

Я люблю журналістику. І не тому, що в ній працюю. Швидше, навпаки. Я її не зрадив, тому що люблю.

Люблю за її неповторність. Журналістика - щось середнє між мистецтвом і ремісництвом, війною і спортом, наукою й алхімією.

Ми виховувалися в традиціях, які сьогодні відкинуті одними й невідомі іншим. Ми знали, що журналіст не має шансу піднятися до рівня справжнього творця, і вірили, що він не має права опуститися до рівня банального майстрового. Що від справжнього журналіста вимагається вміння бути скрупульозно точним у викладі фактів, виключно акуратним у доборі формулювань та гранично обережним в оцінках. І водночас - здатність оперувати філософськими термінами та мислити абстрактними категоріями. "Ти повинен писати замітку так, щоб за потреби її можна було стиснути до одного речення. А за бажання - розгорнути в оповідання", - навчали мене у відділі інформації на самих витоках шляху. "Твоя кореспонденція має бути зрозумілою, щоб її смисл сприйняв навіть нетямущий. І в ній мусить бути стиль, щоб її оцінив досвідчений. Твій текст має бути однаково цікавим і доступним", - продовжували мою освіту, коли з розряду "медіабурсаків" я перейшов у категорію "медіаліцеїстів".

Я дуже хочу помилятися, але таких установок, звісно, немає ні в лекціях шанованих викладачів безлічі профільних факультетів, ні в інструктажі не менш шанованих редакторів безлічі медіаструктур.

Мене можуть вважати безнадійним аналоговим пристроєм у світі переможних цифрових технологій. Але моя впевненість у сказаному нижче ґрунтується на вірі, без якої неможливий успіх будь-якої справи. На вірі журналістики. І на досвіді. Досвіді старомодного дискового телефону, що працює навіть тоді, коли відключають електрику й зависають "трубки".

Журналістика залишиться головним інструментом спілкування держави і людини, суспільства і громадянина. Науково-технічний прогрес цю функцію скоригував, але не ліквідував, як дехто помилково вважає. Розвиток нових технологій, і передусім, Інтернету, змінює журналістику, проте не скасовує її. Один мій колега справедливо зазначив: якщо не буде журналістів і журналістики, то соціальні мережі перетворяться на грандіозний буфер обміну фотографіями домашніх вихованців та зразками home video.

Журналіст був, є й буде основою журналістики. Медіасфера здатна запрацювати завдяки вдало вибраному формату. Журналістика зможе жити тільки завдяки майстерності журналіста. А медіасфера без журналістики - приречена. Смаки споживача змінюються. Попит на тверезу думку й точне слово буде завжди. Так влаштований світ. Давня формула "попит породжує споживання", на щастя, журналістики не стосується. Вона стосується медіаринку, але не слід ототожнювати медіа й журналістику, як не слід ототожнювати медіаспоживача з читачем, глядачем та слухачем.

Колись мене лихий заніс на конференцію, де розумний лектор (посилаючись на світові дослідження і власні відчуття) розповідав про "кліпову свідомість" сучасного медіаспоживача та його неготовність сприймати розлогі тексти і складні звороти. Увечері того ж дня я спостерігав, як він захоплено поглинав довгий і складний текст, надрукований у нашому тижневику. Тоді він не був споживачем. Він був читачем. Можливо, сам того не усвідомлюючи.

Журналістика зобов'язана залишатися розумною. Принаймні якась її частина. На цю журналістику ніколи не буде загальнонаціонального попиту, але її реципієнт неймовірно цінний. Він впливає на процеси. Або не впливає, якщо ми погано виконуємо свою роботу. Медіа мусять узяти на свої нервово опущені плечі частину вини за те, що нинішні вітчизняні еліти не цілком відповідають своїй назві. Їхні мозки занадто мізерно підживлюють. Журналістика - це, крім усього іншого, місія. Готовність ставити під сумнів те, що викликає сумнів. Ставити запитання там, де не шукати відповідей означає наражатися на біду. Журналіст не повинен пропонувати готове рішення. Він зобов'язаний напружувати голови тих, від кого залежить вироблення та прийняття цих рішень. Інакше він переводить свій хліб. І той факт, що цей хліб нелегкий і не завжди білий, нічого не змінює.

Журналіст відповідає за те, що в країні дефіцит відповідальних вчинків. Його робота складна. Він мусить не тільки шукати больові місця. Описуючи їх, він мусить шукати болючі точки тих, хто його прочитає, побачить і почує. Щоб читач після ознайомлення з текстом, репортажем чи сюжетом відчув гостру, непроминальну потребу здати кров для хворої дитини. Не давати хабара. Вийти на барикаду... Цього неможливо навчити. Але цього слід учитися. Стільки, скільки працюєш. Ледачий або нездібний піде сам. У бізнес (зокрема в медіабизнес), у PR, у політику. У продавці або водії таксі. Кажу про це без осуду чи жалю. В сучасній журналістиці забагато тих, хто потрапив у неї випадково й працює в ній за інерцією. І дефіцит тих, хто журналістиці конче потрібен.

Нещодавно мене в метро смикнув за рукав чоловік, що вимовив дивну фразу: "Я в своєму житті плакав двічі. Коли померла моя мама і коли читав вашу статтю. Я став іншим, хочете - вірте, хочете - ні..." Він плутано цитував текст, якого я не пам'ятав. Не знаю, чи варто жити ради цього. Але ради цього вочевидь варто трудитися. І варто шукати тих, хто ради цього готовий приходити у професію. Яка перестала бути престижною. Але не перестала бути важливою. Бо чисту журналістику неможливо замінити "голим" Інтернетом... На вході на сайт вас часто просять набрати кілька знаків, аби переконатися, що ви не робот... В онлайні забагато "роботів". У журналістиці дефіцит людей.

Легенда радянської журналістики Євген Рубін колись казав, що стаття живе один день, журналіст живий, доки пише, а знаменитим його здатна зробити хіба передчасна смерть.

Думаю, сьогодні його тезу поставив би під сумнів будь-який маркетолог. Нині реклама здатна зробити знаменитим кожного. Відомим журналіста інколи робить випадок. Популярним - формат. Авторитетним - сумлінне ставлення до справи. Впливовим - готовність суспільства вірити сказаному. Нам не вірять? У цьому й наша вина. Низький попит на чесну журналістику почасти пов'язаний із млявою пропозицією.

Сьогодні багато відомих, вдосталь популярних. Мало авторитетних, і майже немає впливових.

А що стосується знаменитості й "форматності"... Сашко Кривенко, Тарас Процюк і Михайло Коломієць пішли з життя рано. Вони були авторитетними і впливовими за життя. Передчасна смерть не зробила їх знаменитими. Вона зробила неприкаяними тих, хто втратив приклади для наслідування. Вона залишила учням учення, але позбавила вчителів.

Кожен із них (дуже різних, однак по-своєму неповторних) був класичним прикладом "неформатності", яка так довго залишалася двигуном журналістики і яка тепер - вирок у світі медіапроектів. Вони не були ангелами, але були подвижниками. Вони були місіонерами, але посміялися б, якби хтось їм про це сказав. І вже точно вони не були працівниками медіасфери. Вони були журналістами.

"Я трохи божевільний", - зізнався одного разу Кривенко. Сміючись я розповів йому тоді, що один мій однополчанин, недовчений філолог і практикуючий філософ, стверджував: "Тільки непосвячені можуть ототожнювати безумство і божевілля. Безумство - це коли натовп підкоряється помахові руки одинака, у правоті якого не завжди переконаний. Божевілля - це коли впевнений у своїй правоті одинак ризикує йти проти натовпу".

Важко закликати бути божевільним. Але точно не хочеться жити у світі безумним.