Санітари ми з Тамарою

"Кто же поставлен у власти?

Власти не хочет народ.

Дремлют гражданские страсти:

Слышно, что кто-то идет".

А.Блок

30 листопада 2013 р. в Україну прийшла революція, а вже наприкінці лютого 2014-го до нас на вогник зазирнула її часта супутниця - війна. Як воно зазвичай і буває, прихід цих гостей заскочив українське суспільство і його політичну еліту зненацька.

Життя країни змінилося радикально, а зрозуміли й відчули це далеко не всі, особливо серед тих, хто ухвалює рішення. І головне, що сталося, - агонія УРСР перейшла у свою завершальну фазу. Євромайдан завдав останнього удару, і Україна наша радянська помирає.

Так, нинішні українські політики намагаються стабілізувати ситуацію звичними політико-корупційними методами. Так, в ефірах політичних ток-шоу, як і раніше, проголошують свої істини записні промовляючі голови. Так, над країною лине звична мантра про неприпустимість насильства й пріоритет переговорів як основного методу вирішення конфліктів.

Однак уже пізно. Все вже сталося. Старі схеми чомусь перестали бути ефективними, як це було ще вчора. Експертна дурість очевидна дедалі більшому колу глядачів. Ну а те, що чемні люди з АК сотої серії віддають пріоритет не пошуку компромісу, а примушуванню до потрібного їхньому Хазяїнові рішення, очевидне сьогодні вже практично всім.

І революція, і війна мають свою внутрішню логіку. Ця логіка, так само як і доля, розумного веде, а дурного тягне. І якщо цей афоризм розглядати як критерій розумових здібностей, то на сьогодні більшість українського політичного класу, на жаль, демонструє свій глибокий і щирий кретинізм і неадекватність нинішній Україні. А це означає, що актуальний політичний клас невдовзі піде геть. Головне - щоб драма відходу еліт не перетворилася на трагедію Української держави.

Тепер кілька слів про революційну логіку. Кожна справжня революція - це доволі тривалий процес, що виникає в умовах глибокого розколу еліт. Найчастіше спусковим гачком для революції стає зовнішньополітична поразка. Із цього погляду українська революція почалася не 30 листопада, а десь 17 грудня, коли домовленості, досягнуті В.Януковичем у Москві, українське суспільство сприйняло як найглибшу зовнішньополітичну поразку. Причому тепер уже байдуже, так це було чи не так.

Революційний процес має свою етапність і, як і будь-яке серйозне політичне явище, якоюсь мірою стихійний. Найважливішою його стадією було і залишається "свято непослуху", коли всі лаври дістаються не тому, хто правий, а тому, хто голосніше і з більшим запалом кричить про свою правоту. Нині ми переживаємо саме таку ситуацію. І тому в суспільстві в цей час неминуче наростають радикальні настрої. Опиратися їм можливо і, більше того, потрібно, але при цьому досить безперспективно. Люди хочуть простих і очевидних рішень, швидких і зрозумілих. І вони їх отримують.

Революція поступово поглиблюється, радикали стають чимдалі впливовішими. Помірковані політики, які ще вчора домінували, втрачають владу. Відбувається кілька циклів зміни тимчасових урядів. Кожен новий кабінет - усе більш популістський і все більш тимчасовий. Влада натовпу - дедалі міцнішає.

А потім... приходить умиротворитель. На відміну від відомих слів О.Блока, він далеко не завжди темний і злий, але практично у всіх випадках лютий. І авторитарний режим, який установлюється в постреволюційній країні, неминуче має бути жорстким: втрати від диктатури видаються набагато меншими, ніж іще не забуте жахіття анархії й хаосу. Зовсім не обов'язково, щоб переможець і основний вигодоотримувач від революції сам був її героєм. Скоріше навпаки. Однак, незалежно від походження й поглядів, він змушений відповідати на нагальні запити суспільства. А таку відповідь може дати тільки прийнятна для більшості ідеологія.

Лібералізм у нас, на жаль, скомпрометований глибоко й надовго, ліві погляди дедалі менш популярні. Суспільство хоче правих політиків. Як здається, у нинішній Україні своєю для багатьох ідеологією може бути лише якийсь варіант громадянського націоналізму. Націоналізму, що акцентує на державі та її цінностях, а не тільки й не стільки на такому незаперечно важливому питанні, як державний статус мови.

Логіка революції могла б привести Україну до дна глибокої прірви, а могла й згаснути. Хоча, звичайно, навряд чи. Втім, чого тільки не буває в такі складні й непевні часи. Та в перебіг подій втрутилася Російська Федерація, яка запустила свою агресію проти незалежної України. І виявилося, що революцію підкріплює і спонукає війна. А тому знову горять шини, і знову революційний народ рветься у бій.

З іншого боку, війна має свою логіку й динаміку. І нині благородна відмова платити високу ціну у вигляді людських життів завтра може обернутися стократ більшими втратами, а відмова від опору й прагнення знайти компроміс може не тільки не прискорити знаходження консенсусу, а й перекреслити всі шанси на нього. Ситуація сьогодні така, що зволікати з ухваленням воістину трагічних рішень - і справді смерті подібно. Ми можемо втратити півкраїни, якщо не більше, і ця загроза з потенційної вже стала актуальною.

Українські політичні лідери після втрати Криму й трагічного розвитку ситуації на Сході країни повинні усвідомити, що ворог, який виставляє поперед себе жінок і дітей, не є стороною, яка спроможна домовлятися. Вірити його обіцянкам не можна, а союзники, як давно вже зауважив із зовсім іншого приводу М.Булгаков, - сволота. Від себе додамо: наші союзники нічого нам не винні, а допомога можлива лише для того, хто здатен продемонструвати свою волю до перемоги.

Слід наголосити, що для України важливі не так санкції і покарання Росії взагалі, як можлива допомога нашій країні у відбитті збройної агресії.

На жаль, доводиться говорити банальності, але від них нікуди не подітися. Війна і повна свобода слова несумісні. Пропаганда - слово лайливе, але коли тобі протистоїть відверта гебельсівщина, то формування інформаційної політики стає конче потрібним. Причому лік іде вже на дні.

Варто також зазначити, що президентські вибори 25 травня 2014 р. можуть бути зірвані. І ця загроза цілком реальна. А врятувати такі потрібні країні вибори можна вже скоріше військовими, а не суто політичними заходами.

Звичайно, писати статті набагато простіше, ніж ухвалювати відповідальні державні рішення і брати на себе повноту політичної, і не тільки політичної, відповідальності. Людина, сформована глибоко пацифістською політичною культурою нашої країни, опирається радикальним змінам правил гри. Їй не затишно у світі, де мотиви вторинні, а дії/бездіяльність первинні, уявлення ж про припустиме - кардинально ширше. Але справжній лідер тим і відрізняється від інших, нехай навіть найрозумніших і вольових людей, що в ньому є щось справді державне, і він здатен переступити через свою суб'єктивність. Інші можуть не турбуватися, бо сила речей викине їх із крісел на вулицю, можливо тільки трохи пізніше.

І, нарешті, останнє, але не за важливістю. Коли ж завершиться політична турбулентність? Відповідь на це запитання і просте, і складне водночас. Просте тому, що революція завершиться тоді й тільки тоді, коли владу остаточно візьмуть у руки нові люди, нове покоління політичних еліт. Складне тому, що вкрай важко чітко відповісти на запитання, скільки часу потребуватиме становлення нових еліт, не пов'язаних із радянськими практиками. Коли вони зможуть кинути виклик нинішньому соціальному порядку. Тим більше що ці еліти перебувають на початкових етапах свого розвитку, хоча вже й існують. З іншого боку, складно не погодитися зі словами польського міністра закордонних справ про те, що росіяни зупиняться лише там, де їх зупинять силою.

Насамкінець зазначимо: війна і революція - найліпші люстратори еліт, справжні санітари лісу. От, щоправда, ціна їхніх послуг зависока, а часом і непомірна. Але чому бути, того не минути. Отже, поїзд уже набирає швидкість, тримайтеся міцніше, попереду багато цікавого.