Росія вже програла: як Україні не можна закінчувати війну

Війну Росії проти України не можна розглядати лише з позиції жертви агресії неонацистів кремля. Бо є ще глобальний контекст, у якому її сприймають трохи інакше — здебільшого як «зʼясування відносин росіян і американців на території України». В такому розрізі, РФ прагне витіснити з України агентуру «колективного Заходу» і встановити повний контроль над нашою державою. А США, через посилення свого впливу на українську політичну еліту і постачання зброї, намагається вибити московію з колії глобальних перегонів руками українців. За цим усім уважно стежать інші важковаговики міжнародної системи, як, скажімо, Китай, делікатно утримуючись від різкості, зокрема саме щодо України. Таке позиціювання Піднебесної цілком відповідає духові умовиводів Сунь Цзи, який твердив, що «…політика Китаю — це нескінченний шлях хитрості». Вона, як на мене, з часом проявиться саме стосовно Росії, й тільки тоді в Кремлі усвідомлять, що обрали не того ворога.

Геополітичне тло цієї війни зрозуміле. Однак тонкощі історії та особливостей сусідства Росії й України не дозволяють погодитися лише з таким баченням ситуації, оскільки воно однобоке, а отже не зовсім правдиве. Визнаючи значний вплив Білого дому на український істеблішмент, вважаю, однак, що роль американського чинника в цьому випадку гіперболізована, насамперед російською пропагандистською машиною та окремими а́кторами міжнародної системи. Позаяк, незважаючи на глобальні процеси і їх різнобічну інтерпретацію, російські неонацисти воюють в Україні не проти військ країн-членів НАТО, не проти американців, не проти європейських «кураторів», а конкретно проти звичайних українців, а коли ще й деталізувати — то й проти російськомовної частини українського народу зокрема. 

Попри міфи про «денацифікацію», «демілітаризацію» та «захист руськоязичних», що були створені для casus belli з метою повномасштабного вторгнення, і російська влада, і ми, українці, знаємо, що росіяни прийшли вбивати саме українців, які «чомусь» наважилися мати свою державу та самостійно вирішувати, яким буде наше майбутнє. І все задля утвердження своїх геополітичних амбіцій у межах фантасмагоричної манії величі, що на болотах ізгоїв формувалася упродовж століть на основі нікчемного російського нарцисизму. 

Прийняти чужі й ворожі установки, мета яких докорінно викривити ситуацію на рівні глобального сприйняття, було б нераціонально. А тому маємо, принаймні для себе, а відтак — і для світу, чітко розмежовувати геополітичну й національну складові цієї вимушеної боротьби українців. Якщо для когось це лише геополітика, то для нас — священна і свята війна нашого народу за справжню незалежність, суверенність і право бути вагомим субʼєктом міжнародних відносин. Частиною якої глобальності вона б не була. Доки «великі уми» вважають, що українська земля — просто поле бою, нам варто делікатно й мудро довести, що вони безнадійно прорахувалися. 

Певна річ, війна — це завжди горе і страждання. Але ми її не прагнули. З нею до нас прийшли, від неї й мають зазнати поразки. Всі причетні. Для цього ми мусимо сприймати цей тривожний та драматичний для України і трагічний для Москви період не лише як час самозахисту, а й як історичний момент утвердження справедливості. Ми не маємо права розмінюватися на дрібʼязкові й меншовартісні ультимативні і капітуляційні компроміси кремля задля настання «холодного миру», позаяк він неодмінно призведе до чергової гарячої війни, щойно ворожа неонацистська натура російської недоімперії захоче отримати більше, — а вона захоче. Якщо ми змарнуємо цей шанс, ним скористається російська еліта, адже на слабкість і поступки наші вона й розраховує, — щоби через років два забрати решту.

Сподіватися на швидку перемогу під впливом санкцій цивілізованих країн і нашого жорсткого опору не варто. Бо ворог не прийшов, аби здатися. У нього вдосталь людських і технічних ресурсів, які превалюють над нашими, що дозволяє йому розтягнути війну в часі. Але він не має того, що притаманне у цьому поєдинку лише українцям: згуртованості нації та колективного романтизму, базованого на відчайдушному прагненні відстояти державність, на яку несправедливо посягають. Більшість нас, свідомо чи несвідомо, нарешті визначилися з національною ідеєю — Україна має бути, і бути успішною. Тоді як ворожому розхідному матеріалу (як його сприймає сам лідер неонацистів Путін) до такого усвідомлення далеко. Він вразливий, бо перебуває на чужині незрозуміло для чого, незрозуміло чому, незрозуміло проти кого. А тому вдається до мародерства й злочинів проти людяності. Вони перебувають у глибокій національній фрустрації.

Заклики, що нам, мовляв, потрібно «розуміти стурбованість росіян», — правильні. Адже потреби й настрої супостата варто знати. Але прийняття тієї «стурбованості» саме українцями — поза раціональністю. Суспільство Росії через владу Путіна, якого воно навіть не обирало, не має жодного права і підстав диктувати великому українському народові — суверену на своїй Божій землі, — як нам жити, куди і з ким іти. 

Та й до кого дослухатися, якщо засновані на власній брехні російські українофобські кліше не мають нічого спільного з реаліями. Чого варта лише вимога відмови від вступу до НАТО. Проблема ж зовсім не в цьому. Адже і керівництво цього Альянсу, і українська влада, і навіть росіяни добре знають, що членство України в НАТО й так було нереальним упродовж щонайменше наступних 15 років. Це надуманий псевдоаргумент, який послужив виправданням агресії московитів. А ось справжня причина претензій кремля — в усталених традиціях україноненависництва поміж росіянами. 

Таке ксенофобське їх ставлення до нашого народу проявлялося вже тоді, коли до створення цього блоку потрібно було чекати ще кілька століть. Хіба невдоволення московитів щодо українців виникло тільки після 1949 року — коли було укладено Північноатлантичний договір? Чи, може, після 1991 року — коли ми здобули незалежність і заявили про прагнення інтегруватися в європейські безпекові та політико-економічні обʼєднання? Вочевидь ні, набагато раніше. Бо для росіян, які не заперечують злочинних дій московських владик стосовно України, немислимий сам факт існування сильного і волелюбного українства, яке ментально, світоглядно й ідеологічно випереджає їх. 

Усі риторичні провокації і воєнні дії таких росіян проти України свідчать про їхню абсолютну екзистенційну мізерність. Навіть на цьому етапі повномасштабної війни їхні ультиматуми алогічні. Бо який сенс вимагати (просити) від України («даже не государства») і української влади («шайки наркоманів та неонацистів»), якими «керують з Америки і Європи» (за висловлюваннями Путіна), визнати Крим російським, а незаконні збройні утворення в ОРДЛО — незалежними? Хіба «сільная і магучая страна» просила б таке? Це вияв слабкості й меншовартості російської орди. Тому що «прийшов, побачив, переміг», а не «прийшов, убив, просиш». Це квінтесенція їхньої природи, яку змінити практично неможливо, але яка обовʼязково приведе їх до забуття. 

А ми, либонь, наближаємося до істини тисячоліття. До цих днів світ упродовж тривалого часу мислив гіперфейком, що сильна держава — це Росія. У цій священній війні ми вже спростовуємо його і демонструємо, що справді сильна держава — це Україна. Що не нащадки орди, які вдаються до методів нікчемної ідеології нацизму супроти абсолютно миролюбних українців, уособлюють собою лідера словʼянського світу, а Україна, яка його лише збагачує й популяризує. 

Вважаю, що Росія завідомо програла велику війну проти України в той момент, коли її розпочала. Залишилося завершити цей процес фактично. Далі буде новий світ, у ньому — нова Європа, де Україна — лідер — справжній гарант європейської безпеки.

Головне, щоб наша політична еліта ловила момент, інколи йдучи всупереч несприятливій геополітичній конʼюнктурі, що, хочеш-не-хочеш, спотворює істину. Поки що такий настрій є.

Усі статті Омеляна Тарнавського читайте за посиланням