Революція сліз

Наприкінці 30-х років до Радянського Союзу практично одночасно було запрошено двох великих європейських інтелектуалів — француза Андре Жида та німця Ліона Фейхтвангера. Обоє стали свідками показових судових процесів і сталінського кошмару. Обом догоджали як могли — поїздками, зустрічами з радянською інтелігенцією, святковими концертами і вечерями... Андре Жиду, пам’ятаючи про химерні уподобання французького письменника, навіть напустили цілий басейн фізкультурників-енкавеесівців: пий — не хочу...

Повернувшись із поїздки, Андре Жид написав книгу, після якої його більше ніколи в СРСР не видавали. А Фейхтвангер описав свої враження в опусі, що залишається найбільш ганебним у його творчій біографії, зате дав можливість цілим поколінням радянських читачів зачитуватися його творами. І все-таки залишається запитання: для чого вільнодумний письменник, котрий чудово все розумів, приховав від світу правду про побачене? Чому мовчали багато інших західних інтелектуалів, чому тих, хто намагався розповісти правду про сталінські табори, сприймали як маргіналів аж до хрущовської відлиги і солженіцинського «Архіпелагу»? Задля ідеї суспільства загальної рівності? Задля протистояння нацизму? Для того — це вже потім, — щоб не затьмарювати образ перемоги у Другій світовій війні?

Відповідей можна знайти багато. Та очевидним є одне: те, що ніхто ніколи не робив висновків із того, що відбувалося навколо світу радянських — і не тільки радянських — репресій, дозволяє досі вважати, що ідея виправдовує засоби. І зовсім не важливо, яка. Ідея побудови демократичного ринкового суспільства для мене, наприклад, значно привабливіша за ідею соціалізму. І ось таке суспільство вирішують будувати в маленькій кавказькій країні. Її президент каже, що держава прагне до НАТО і ЄС. Проспект, що йде від столичного аеропорту до центру міста, називають ім’ям американського президента. Вино, яке більше не пускають на російський ринок, називають у рекламних роликах «вином свободи». Російських офіцерів, запідозрених у шпигунстві, заарештовують і заковують — маленька країна не боїться величезної імперії на Сході! Що можна написати про таку державу? Тільки хороше. І пишуть, зокрема й в Україні, — зовсім недавно один ілюстрований тижневик порадив українським політикам учитися у грузинських. Я не вірю, що журналісти цього видання не побачили і не почули під час перебування в Грузії те, що знають усі, але знову-таки вирішили змовчати заради ідеї — великої ідеї перемоги «кольорової революції» в одній, а краще в трьох окремо взятих радянських республіках. А то в нас в Україні революція ніяк не переможе, й усе намагаються повернутися до влади нелюбі журналістам «бандити».

Так от, шановні колеги. У нас якраз революція перемогла — бо завдяки жорсткому протистоянню еліт вдалося уникнути монополізації влади і зберегти кланову конкуренцію, що є в наших умовах єдиними ліками від некомпетентної диктатури. Те, що наш прем’єр — та сама людина, із якою боролися, з’їжджаючись на зимовий Майдан, революціонери, — і є справжньою перемогою демократії. І те, що «помаранчева принцеса» відчайдушно бореться за владу не тільки з цим прем’єром, а й із «самим» президентом, — ще одне підтвердження того, що для України ще не все втрачено. І те, що наші політики відвідують не лише американське посольство, а й російське, теж дозволяє маневрувати. І їм, і країні.

У Грузії все від самісінького початку було інакше. Огидну сцену захоплення молодиками-хуліганами залу засідань парламенту і вигнання звідти законного президента країни можна скільки завгодно називати революцією — революційнішою вона від цього не стане. Арешти провідних бізнесменів Грузії з подальшим їх звільненням — після внесення певних сум у загадкові фонди — інакше як бандитизмом не назвеш, хоча тоді це називалося боротьбою з корупцією і ноу-хау нової влади. Таємнича смерть прем’єр-міністра країни й одного з ідеологів нового режиму Зураба Жванії — теж один із епізодів, на який ніхто не схотів звернути пильної уваги. І ось тепер іще один чудовий сюжет для Жида і Фейхтвангера — арешт колишнього грузинського міністра оборони, у недавньому минулому найближчого друга президента й організатора антишеварднадзевського перевороту Іраклія Окруашвілі відразу ж після висунутих ним на адресу Михаїла Саакашвілі звинувачень. І телевізійне покаяння колишнього міністра, котрий пояснив через кілька днів, що він усе вигадав «задля отримання політичних дивідендів». І не для себе, власне, а для бізнесмена Бадрі Патарцикашвілі. Те, що опальний міністр під час телевиступу виглядав, м’яко кажучи, неадекватно, було помітно неозброєним оком. Але в Грузії про це говорять вкрай обережно: адвокат міністра звернула на це увагу, а провідні медики країни сказали, що з міністром усе гаразд. Власне, в Радянському Союзі медики теж були чудові. І теж завжди могли засвідчити, що все чудово. А у виняткових випадках запрошували навіть їхніх західних колег — і нічого, засвідчували.

На тбіліських кухнях про покаяння Окруашвілі розповідають різне — і про катування, і про психотропні засоби, і про те, що двері одиночки, в якій сидів колишній міністр, і двері сусідньої камери, в якій перебували кримінальні в’язні, були чомусь погано замкнені... Та все це версії та пересуди, котрі не пояснюють найголовнішого — що за кілька днів сталося з квітучим молодиком і чому він змінив свої показання на 180 градусів? І чи справді йдеться лише про кримінальні звинувачення, як стверджують представники грузинського керівництва і департаменту США, а чи маємо справу зі спробою прикрити звинуваченнями в корупції можливість розслідувати політичні злочини влади?

Відповідей на ці запитання немає, і ніхто на Заході їх не шукає. Можна уявити, якою була б реакція на арешт чиновника такого рангу в Росії і подальший виступ його по телевізору з відмовою від наданої інформації. Гуділа б уся західна преса, від зустрічей із російськими чиновниками відмовлялися б їхні західні колеги... Ну, гаразд, не відмовлялися б — Росію все ж таки з карти не зітреш. Та от із білоруськими вже давно відмовляються — хоча жодних доказів причетності президента Олек­сандра Лукашенка до зникнення його політичних супротивників немає. А є лише підозри. Проте й цих підозр достатньо. Просто Лукашенко свою «революцію» влаштовував під антизахідними й антиринковими гаслами — і тому його радо приймають у Москві, але не хочуть бачити у Вашингтоні й інших західних столицях. А Саакашвілі — демократ аж до кісток, і тому грузинські опозиціонери виступають зі своїми викриттями в російському телеефірі, а сам президент Грузії в цей час роз’їжджає по світу з розповідями про свої перемоги.

Чогось хорошого для самої Грузії в цьому застосуванні подвійних стандартів годі й очікувати. Свого часу приблизно таким самим було ставлення до країн Латинської Америки — на диктаторські режими просто заплющували очі, коли генерали чи місцеві багатії-корупціонери заявляли про свою вірність західним цінностям і нещадно розправлялися з комуністами. Диктаторам допомагали, поставляли їм секретну інформацію про супротивників, складали плани інформаційної підтримки після появи інформації про катування та розгони демонстрацій. Ще десять років тому вважалося, що це було доцільно: антикомуністичні прозахідні диктатури привели континент до демократії. Сьогодні зрозуміло, що політика подвійних стандартів у Латинській Америці — катастрофа: пов’язавши воєдино своїх диктаторів, західні цінності та Сполучені Штати, латиноамериканці дедалі частіше голосують за Уго Чавесів — навіть усупереч власним економічним інтересам. І можна вже вирахувати, якого року поруч із провідною демократією світу з’явиться антидемократичний континент.

Однак висновки з усього цього робляться прямо протилежні. Ніхто не хоче помічати, що Грузія — теж дуже бідна і дуже корумпована країна. І коли її жителі бачать, що Захід — той самий Захід, на який вони так спо­дівалися, — заплющує очі на бідність, корумпованість і беззаконня, вони роблять свої висновки. Не хотілося б займатися пророцт­вами, але я впевнений, що сьогодні Захід втрачає Грузію і зберігає вплив у цій країні лише завдяки російській зовнішньополітичній некомпетентності. Справжній союзник Михаїла Саакашвілі — зовсім не Джордж Буш, а Володимир Путін, політика якого дозволяє колезі до нестями експлуатувати образ ворога і виправдовувати свої штукарства і бідність грузинів страшенною небезпекою, що нависла над молодою демократією. Проте до нескінченності розповідати про цю небезпеку не доведеться: рано чи пізно в Грузії з’явиться свій Уго Чавес, викривач американців і друг російських чекістів. Ось тоді світ і прозріє, а західні політики та правозахисники переповідатимуть один одному давно відомі факти про те, що ховалося за фасадом зразкової кавказької демократії...