Реставрація

Багато років тому, перед розпадом Союзу, мені, журналістові-початківцю, довелося писати про проблеми Солом’янського цвинтаря. Точніше, тієї його частини, яка формально вже офіційним місцем поховання не вважалася, хоч при цьому продовжувала залишатися останнім притулком для багатьох наших земляків. Вражений, я тинявся серед понівечених надгробків, розколотих могильних плит, повалених хрестів, дерев, що розпороли поховання. У розгромленому царстві спокою панувала мерзота запустіння. Викарбувані в камені обличчя з осудом споглядали на розсипи порожніх пляшок і флаконів з-під одеколону, зарослі бур’яну, купи різношерстого сміття, людські (якщо тут доречно вжити це слово) екскременти. Ветерани Першої і Другої світових, священики й лікарі, старці й немовлята. Всіх їх, таких різних, об’єднала земля, в якій вони так і не знайшли спокою. І байдужість нащадків. Напевно кожного з них хтось колись любив. Але з роками вони стали сиротами посмертно. Відтоді ідіома «безгоспна могила» в мене викликає мимовільну дрож. Згадування цих двох непоєднуваних слів воскресає давно побачені картинки тліну і скверни. Я став розуміти тих, кого смерть лякає менше, ніж забуття.

З якихось невідомих причин близькі виявилися безжально байдужими до пам’яті цих людей. Чи мала тоді дивувати рутинна жорстокість чиновників, які віддали сектор цвинтаря під забудову? Чи мала дивувати цинічна холоднокровність будівельників, які (це було чітко видно) гнали свою техніку прямо через могили. І на могилах же влаштовували примітивні гулянки, заїдаючи огірковий лосьйон кількою в томаті.

Паркан завмерлого будівництва вальяжно спирався на поржавілу огорожу чиєїсь спаплюженої могили. Сусідом покійних виявився один із найвідоміших київських довгобудів. На тому місці ще радянські зодчі планували споруджувати чи то науково-обчислювальний центр Гіпроводгоспу, чи то Міністерство меліорації. І тільки зовсім недавно, у 2006-му, нарешті добудований бетонний монстр перетворився з незваного гостя на повновладного господаря колишнього цвинтаря. Насельниками хмарочоса на кістках стали судді столичного апеляційного суду…

Байдужість високопоставлених варварів до пам’яті своїх предків, до історії своєї землі стає почасти зрозумілою, коли ми відшукаємо симптоми тієї ж самої недуги в рядових одноплемінниках. Радянська традиція перетворення церков на стайні та овочесховища поступилася місцем пострадянському тренду переробки дитячих садків на податкові, бібліотек - на банки, музеїв - на торговельні точки, заповідників - на респектабельні кубла для нуворишів.

Спотворена духовність поступилася місцем бездушшю. Культура з пасербиці перетворилася на вигнанницю. Слово «духовність» стало архаїзмом, слово «моральність» - порожнім пошуковим запитом. Зв’язок між нами і предками тоншає не тільки з природних причин. Дедалі менше залишається точок дотику з минулим, дедалі менше місць, які дозволяють відчути смак минулого, його колір і аромат, його дух і атмосферу, його стиль і пульс. Дедалі менше ключів, які дозволяють розшифрувати код минулого. Необхідний для отримання доступу до майбутнього.

Те, що давно перетворилося для всієї країни на справжню проблему, для Києва стало справжнім лихом. Прадавня столиця стала занедбаним цвинтарем непотрібних артефактів, відданим під забудову. Сірі ікла бетонних чудовиськ прогризають її тіло, і через рвані рани витікає дорогоцінна кров Києва, який перетворюється на чудовисько зі штучним серцем і намальованим обличчям. Через рани в небуття кане непередаваний, ні з чим незрівнянний дух. Дух міста, яке примудрялося зберігати свій образ і свою чарівність всупереч жорстокості всіх завойовників та дурості деяких правителів. І в часи царственої величі, і в часи тяжкого полону, і в годину міщанського животіння. Витікає життя. Всихає святість намоленого місця, богообраного міста.

У 2007-му за наказом церковного начальства було зруйновано в’їзні ворота Києво-Печерської лаври, які пережили низку режимів, воєн і окупацій. За неофіційною версією, пам’ятки вгробили, щоб полегшити в’їзд на територію святині вантажівок із будматеріалами. На території лаври - епоха новобуду й новоділу. Пам’ятка старовинної архітектури заважала майстрам склобетонного зодчества. І її знесли. За офіційною версією, озвученою намісником Лаври Павлом, ворота розібрали… щоб спорудити заново. Святий отець чомусь назвав це… реставрацією.

Не нагадує історію з Андріївським? Зламати й пообіцяти відбудувати заново. Назвати лубок реставрацією цілком у дусі нашого безчасся.

Розумів і поділяв тодішнє й теперішнє обурення земляків. Але при цьому згадував численні стародавні замки та прадавні маєтки, кинуті напризволяще державою. Що їх старанно розбирають по цеглинках місцеві дбайливі господарі. На будівництво корівників і каплиць. Згадую прадавню ліпнину, які збивають із фасадів будинків, щоб поставити пластикове вікно або почепити вивіски. Чи фрески, які замащуються свіжою фарбою під час проведення «євроремонтів» у церквах та музеях.

Ставив запитання, що стали риторичними: чи мають дивувати невдячність, бездушшя і несмак високопоставлених невігласів, коли багато хто з тих, хто їх хулить, нічим не кращі? Чи годиться вимагати дбайливого ставлення до каміння у тих, хто байдужий до людей? І чи не сон нашої пам’яті породив цих чудовиськ? Чи не ми їх виростили, збагатили й наділили правом вважати себе безкарними, а нас - безпорадними. Чи не наше мовчазне споглядання, яке, у кращому разі, породжує млявий протест?

Київ почали калічити не вчора і, на жаль, не завтра завершать. Кожен зі столичних вождів залишив свій, іменний шрам на тілі прадавнього граду. Кожен із них причастився до переробки святої ікони в сувенірну матрьошку. Варварство правителів останнього покоління, втім, видається особливо зухвалим. Що їм це місто? Що для них ці бруківки, лавки і стіни? Для них цінність має цілком конкретну ціну. Люди, які вважають гармонійним поєднання терикона й троянди, не здатні побачити нічого поганого в тому, щоб на одній вулиці прописалися похмурий бетонний виродок і легкий храм, який витає у повітрі.

Підозрюю, що «задній хід», включений руйнівниками Андріївського узвозу й творцями «Ахметовської гірки», став наслідком не так активного протесту киян, як активного переляку забудовників. Галас, дякуючи Богу, зчинений медіа, став першою причиною замислитися. Другою причиною, найімовірніше, стали чіткі роз’яснення Банкової, що таке хамство серйозно підмиває шанси Олександра Попова, який має намір, як відомо, висуватися в мери столиці від Партії регіонів.

Але, думаю, побачивши, якими нечисленними виявилися ряди активних захисників Києва, облагороджені вандали пожалкували з приводу необережної обіцянки побудувати на місці заявленого чудовиська-офісу «малоповерховий арт-простір». І не дарма структури, пов’язані з забудовниками, почали активно й небезплатно засилати в медіа тексти та сюжети, покликані захистити і обілити те, від чого «реставратори» публічно відхрещувалися й за що стримано попросили вибачення.

Отож війну не закінчено. Вони люблять у вузькому колі пити «за взяття Києва». Дасть Бог, нам випаде випити за його визволення.