ПРО НОВИЙ РІК І ТРОХИ ПРО НАС

Це свято дитинства, непозбутніх надій і твердої віри в диво. Це сніг, який летить вночі, полум’я свічки, що мерехтить у всьому, у чому можна мерехтіти... Це чужі вікна, за якими ялинки в гірляндах і тепло, і ти йдеш повз них і знаєш, що вдома в тебе — теж ялинка, і теж тепло, і під ялинкою стоїть Дід Мороз. Це запах хвої, мастики для підлоги й мандаринової шкуринки. Це подих таємниці й шепіт секретів, шурхіт чиїхось кроків і пахощі приготовленої матір’ю смакоти.

Це притихле надвечір’я останнього дня старого року. Вулицями тихенько бродять чарівники та феї, скриплять полози невидимих санчат хоч Санта-Клауса, хоч Діда Мороза... І олов’яний солдатик готується зізнатися в коханні прекрасній балерині... І Русалочка не загине від нещасливого кохання до невдячного Принца.

З віком — це свято чергового початку нового життя. Чи початку чергового нового життя. Віра в диво стає, щоправда, дедалі слабкішою. Зате надія...

Ось зараз проб’є годинник — і все буде гаразд. Ось зараз...

Скажіть мені, що ви святкуєте...

Весь рік, що минає, соціологічна служба Центру Разумкова з рідкісною впертістю чіплялася до мирних українських громадян із розпитуваннями про свята. Як ви ставитеся до цього? А до того? А ось це святкуватимете? А якщо ці два, то який... Українські громадяни вкотре виявили не менш рідкісне й знамените національне терпіння, відповідаючи на всі ці запитання, і засвідчили: найбільше свято, що масово святкується в Україні, — Новий рік.

Ні, загалом ми любимо й святкуємо все, що святкуванню або підлягає, або піддається. Тим паче, що останнім часом свята розмножуються не гірше за кроликів, хочеш — святкуй День юриста, хочеш — адвоката.

Отже, якщо попросити нас вибрати в довгому переліку офіційних і неофіційних, релігійних і світських свят, що відзначаються в Україні, лише один варіант відповіді, то ми виберемо Новий рік — найзначимішою своєю частиною (37,3%). Потім — Різдво (25,3%) і Великдень (19,5%).

Для 7,8% наших співвітчизників найважливіше свято в році — 9 Травня, День Перемоги. Для 2,3% — 8 Березня.

Усі інші свята не отримали й по 1% наших голосів.

День Незалежності країни як найважливіше свято зазначили 0,9% її громадян.

... і я скажу вам, в якому регіоні єдиної країни ви живете...

Новий рік — улюблене свято Сходу, Центру та Півдня України (49,3, 39,6 і 38,5% опитаних, відповідно). Проте на Заході країни найважливішим його вважають лише 10,6% жителів; головне свято тут — Різдво, що відзначається 7 січня (56,0%), потім — Великдень (25,2%). І навпаки — Різдво вважають головним святом лише 13,3% жителів Сходу; для них після Нового року найважливіший Великдень (17,7%).

... скільки вам років...

Діти не йдуть в рахунок — і так зрозуміло. Хоча б тому, що для половини (50,4%) молоді (18—29 років) Новий рік залишається улюбленим понад всі інші свята. Потім — Різдво (22,7%) і Великдень (16,7%). До п’ятірки улюблених молоддю свят ввійшло і 8 Березня (2,6%), і День Незалежності (1,8%). День Перемоги як найважливіше свято зазначили 1,2% молодих громадян країни.

З віком любов до Нового року помітно й поволі вщухає. І тут, скажу я вам, нічого дивного немає. По-перше, десь після... ні, не скажу, Новий рік трапляється якось дедалі частіше. Тобто, не встигаєш зрозуміти — це ялинки ще після свят не прибрали чи вже знову ялинковий базар... По-друге, колись і зима була як зима, і дзеркала — значно кращі. Отже, після 60 лише майже кожний п’ятий (23,4%) зберігає любов до Нового року. Зате найважливішим стає Різдво (26,1%). Великдень займає третю позицію (21,1%) у святкових перевагах мудрих людей. Природно й трохи сумно — четверте свято для наших старших співгромадян — День Перемоги (18,1%). П’яте — 8 Березня (1,2%). День Незалежності країни зазначили 0,6% із них.

... і в блакитній чи рожевій ковдрочці забирали вас із пологового будинку...

Отже, Новий рік найбільше з усіх інших свят люблять чоловіки — для 40,3% немов сильної половини це головне свято року. Серед прекрасної половини обожнюють цей бій годинника лише трохи більше третини (34,8%). Філософська така тема: жінки і годинник... Так. Зате Різдво вважають головним святом лише 21,1% чоловіків — і 27,9% жінок; Великдень — 15,8 і 22,5%, відповідно.

День Перемоги — найважливіше свято для кожного дев’ятого чоловіка (11,1%) і лише для 5% жінок. Трохи дивно, адже жінки живуть довше, і зараз у країні значно більше жінок, які пережили ту війну. Хоча — часто вони пережили її, уже будучи вдовами, і для них війна закінчувалася іноді значно раніше за 9 Травня...

Майже для кожних трьох із ста (2,9%) жінок країни найулюбленішим святом залишається 8 Березня. Серед чоловіків шанувальників весни й краси майже вдвічі менше (1,6%).

День Незалежності вважають головним святом 1,3% чоловіків і 0,5% жінок.

... в якій країні ви живете

У різній. Якби нам знадобилося створити портрети тих, хто святкує першу п’ятірку найважливіших і улюблених свят країни (і окремо — День її Незалежності), то вони мали б такий вигляд.

Новий рік святкує, швидше, чоловік у віці 18—29 років, житель Східного регіону України. Цей самий чоловік, але разом із своїм однолітком із Центру країни святкує День Незалежності, тільки — як би це сказати? — якщо Новий рік святкує щорічно кожний третій із них, то День Незалежності — у тридцять разів менше.

Різдво — жінка 30—39 років однієї з західних областей; Великдень — жінка трохи старша за 50—59 років із сусідньої, але теж західної області.

День Перемоги — чоловік старший за 60 років, житель Півдня.

8 Березня — образливо, але — жінка, 50—59 років, живе на Сході країни.

Іншими словами — є в нас свята, улюблені немов усіма. Та якщо прискіпливіше придивитися... То з’ясується, що, попри паради, урочисті збори, найвищі імені Сан Санича Омельченка ялинки в Європі та інші об’єднуючі аксесуари, святкуємо ми різні свята... Добре це чи погано? А це як прискіпливіше. Якщо ми хочемо бути однаковими або ще більше — хочемо, щоб ось він, і він, і ось вона теж були схожі неодмінно й лише на мене, — то погано. Треба щось робити, вводити єдиний політдень, виховувати і перевиховувати аж до гільйотини. А якщо ми раз і назавжди, приміром, майбутньої новорічної ночі визнаємо, що ми — різні, різні назавжди і тим можемо бути один одному цікаві, а не на погляд противні, то — нічого поганого, а навіть дуже добре.

Скажіть мені, як ви маєте намір святкувати...

Хоч як там було, а Новий рік — головний, особливо напередодні його ж. І буде він у нас, як у дитинстві. Вдома, із ялинкою, подарунками та повір’ями. Може, буде навіть сніг, якому призначено летіти, іскритися, падати й скрипіти під полоззями згаданих вище саней...

Вдома. Дві третини (67,5%) із нас зустрічатимуть Новий рік удома, оскільки «це сімейне свято». Кожний восьмий (12,7%) має намір піти в гості до друзів; 2,4% працюватимуть. Троє з двохсот (1,6%) — підуть до ресторану, нічного клубу та інших місць культури й відпочинку; троє з тисячі (0,3%) — збираються рахувати удари годинника на туристичній базі в Україні. За кордон не поїде ніхто! Ну-ну. Не тих опитували, мабуть.

З ялинкою. Майже три чверті (72,5%) із нас планують поставити вдома ялинку — живу (58,1%) або штучну (14,4%). Не збирається співати новорічної ночі «В лесу родилась...» — більш ніж кожний п’ятий (22,6%), а кожний двадцятий (4,9%) — до католицького Святвечора з відповіддю не визначився.

З подарунками. Переважна більшість (74,6%) наших співгромадян — і це радує — має намір обдарувати своїх близьких подарунками. Приблизно ті самі, хто збирається ставити ялинку. Кожний п’ятий (20,3%) — подарунків не робитиме, і це засмучує; кожний двадцятий (5,1%) — не визначився.

І про повір’я. Всі ми вже дорослі, і самі для своїх дітей і онуків зображуємо хто Діда Мороза, хто Снігуроньку. Проте майже половина (47,2%) із нас вірить, що «як Новий рік зустрінеш, так рік і пройде». Звичайно, прикметам вірять більше жінки, ніж чоловіки, проте сильні наші половини відстають не набагато (50,2% проти 43,4%).

Більше подобається це повір’я вчорашнім дітям (56% тих, кому 18—29 років); серед тих, кому призначена пенсія, у це диво вірять лише 37% опитаних.

...і я скажу вам те, що не хотілося б

Не хотілося б, тому що Новий рік. Тому що свято. Однак. Кожний п’ятий не ставитиме ялинку не лише тому, що свято він вважає для себе поганим. І подарунки він не робитиме не тому лише, що встиг почути різдвяний заклик Івана Павла II і вирішив завтра буквально зранку зайнятися добродійністю. І той кожний двадцятий, який не визначився, — теж не лише через це замислений. Сумарно ці люди становлять чверть із нас; і тільки трохи більше половини (52,1%) вважають найважливішим святом Різдво, яке й справді не припускає ялинку та подарунки на Новий рік. Інші — об’єднані єдиною спільною ознакою: на запитання про рівень доходів сім’ї вони відповіли: «дуже низький». Через три дні, у притихлому передноворічному надвечір’ї вони будуть йти повз чужі вікна, за якими ялинки в гірляндах і тепло, і Дід Мороз під ялинкою. А вдома в них нічого цього немає.

Дорогий не подарунок...

Невідомо, хто й коли сказав цю мудрість, але нікому вона так не підходить, як нам. Отже, три чверті з нас мають намір зробити подарунки близьким, витративши на них у середньому 71 грн., або 13 дол. Якщо в Новий рік — тільки про хороше, то хороше є. Ми можемо дозволити собі викласти на новорічні подарунки вдвічі більше, ніж, приміром, британці на різдвяні.

Сини і дочки Альбіона, за опитуваннями тамтешніх соціологів, збираються витратити в середньому по 6 дол. кожний на подарунки братам. Щоправда, виключно меншим — кішкам і собакам. Особливо популярні оленячі роги (по розміру брата) з електричними лампочками і нашийник із дзвіночками. Користуються попитом і спеціальні собачі ванни з душем і котячі рибальські вудки. У цілому, леді й джентльмени витратять на своїх вихованців 42 млн. дол. Ну і добре. Гарні ж будуть їхні кішки рогатими...

Що ми хочемо отримати й що отримаємо?

У нас буде по-іншому. Лише уявіть собі. Б’є годинник, шампанське вмент заливає стіл і вашу нову сукню, шарудить папір, відкривається коробочка, розкривається пакет... І ось воно. Хоч що б там було, та ось воно є — перше диво, новорічний подарунок.

Перше диво 2003 р. у більшості з нас, з огляду на вищевикладену суму, буде трохи дохленьким. Зате, на відміну від їхніх рогів із дзвіночками, воно буде переважно солодким (58,0% тих, хто збирається тішити подарунками, мають на увазі саме солодощі); можливо, несподіваним — дрібні сувеніри (47,9%) і таким, що приємно пахне (парфуми і косметика — 24,3%).

Проблема в іншому: і солодкого, і несподіваного, і такого, що приємно пахне, ми одержимо набагато більше, ніж хотілося б. Так, солодощі розраховують отримати в подарунок лише 11,0% із нас, а ризикують їх отримати — вчетверо більше (46,1%); хочуть бути здивованими сувенірами — 15,5%, а здивуються — більш ніж удвічі більше (37,2%); парфуми та косметика сняться 13,8%, а отримають їх — 18,7%.

Зате, якщо ви хочете отримати щось інше, переключіться краще заздалегідь на принадність самого факту виявленої до вас уваги. Гроші влаштували б кожного восьмого (13,7%) із нас, а отримає їх (може) — лише кожний двадцятий (5,2%); речей тривалого користування хочуть 12,1%, а отримають — 1,3%; дрібну побутову техніку чекають 7,6%, отримають — 4,0%; мобільний телефон сплять і бачать — 6,6%, отримають — 0,6%; одяг-взуття потрібні 12,2%, отримають їх 10,9%. І навіть квитки в заклади культури й мистецтва дістануться не всім: прагнуть до цих закладів лише троє зі ста громадян, а потраплять — один із хвостиком (1,3%).

Незрозумілий виняток становлять книги: мріють отримати книгу 5,8% із нас — і таки одержать, тому що припускають книгу подарувати — 5,4%. Щоправда, далеко не факт, що саме той, хто хоче, той і отримає. Та загалом, у цілому й середньому — все складеться. Віримо ж ми в те, що в цілому по Україні — так, і лише в нас у містечку N конкретно — ні.

Відступ про в цілому й місто N. Замість різдвяної казки

Невідомий респондент засвідчив своє переконання в тому, що протягом року, що минає, економічне становище України поліпшилося. І від руки дописав: «У цілому по Україні — так, а в N — дуже погіршилося».

Славна людина. Її власне матеріальне становище «істотно погіршилося», доход її сім’ї «дуже низький», рік для неї був «невдалим», ялинку вона поставить «за змогою», на подарунки вона планує витратити 40 грн. і накупить на них, природно, солодощів, парфумерію, косметику тощо, отримає в подарунок — гроші, речі тривалого користування й дрібну побутову техніку. У свої 35 вона — офіційно зареєстрована безробітна, і межею мрій вважає доход у 500 грн. Та вона переконана, що наступного року й економічне становище, і рівень демократії, і міжнародний імідж України й надалі поліпшуватимуться... У цілому. Крім, може, її маленького містечка з населенням до 99 тис. жителів в одній зі східних областей країни. Втім, таких містечок у країні сотні. І дивляться там, судячи з усього, лише перший національний. І щиро вірять, що по Україні в цілому — так...

Головне поздоровлення мені особисто

Вже дев’ятий поспіль Новий рік я зустрічатиму з Леонідом Даниловичем Кучмою. Ми зробимо макіяж, вберемося гарно, сядемо за святковий стіл, піднімемо келихи, і мій Президент, дивлячись у ніч, телекамеру й мої очі, скаже...

Я люблю, коли він розповідає мені новорічне поздоровлення. Ніколи він не буває такий красномовний. Данте — першокласник недоучений. Цими ночами мій Президент патетичний, як дівиця зі Смольного, яка читає свою власну оду на випускному екзамені зі словесності. Ну хто, скажіть, міг би новорічну ніч назвати «найвищою точкою річного буття» або «піднесено-неповторною миттю»?

А які компліменти каже мені він, які компліменти! Опікувався мною якось один поет — і кого лишень в Спілку письменників приймають?! Намагався сказати щось на кшталт «про сліди погляду моїх прекрасних очей на піску часу», нісенітниця якась. Моєму Президенту — про що він щорічно мені твердить — найбільше подобається моя працездатність, варіант — працьовитість. Потім йдуть: завзятість, зваженість (у розумінні витримка), мудрість і терплячість. Роздирають моє дамське себелюбство лише слівця «споконвічна» чи «нетлінна», які він час від часу до всього цього додає. Споконвічна, мовляв, там мудрість чи що ще — я в таких випадках починаю тривожитися, чи не вважає він мене Ліліт, насправді. Зате одного разу Президент згадав про мою людську гідність, а кожного разу — підтверджує моє право на гідне людини життя. І це гріє.

За красою незбагненної промови з трудом можна вловити думку. Хоча, якщо звільнитися від чар... Думок за вісім років дві — перша: нам потрібна політична стабільність; друга — політична стабільність — це незмінність і незамінність мого президента в кріслі за столом новорічної ночі навпроти. І я б не проти — і звикла вже, і що за люди ще трапляться, невідомо.

Проте щось у новорічних промовах мого Президента мене бентежить. Не зайве, приміром, згадати, що бажав мені мій Президент і головне — що він мені обіцяв, гарант моїх прав і свобод? І тут виявляться наші з ним розбіжності. Їх небагато, лише три.

Розбіжність перша: про об’єкт усілякого зміцнення

Поздоровляючи мене з роком, що минає, мій Президент запропонував «і надалі... всіляко берегти, підтримувати й зміцнювати свою державу». Не те, що хотілося б почути, і зовсім не те, що хотілося б робити.

По-перше. На початку наших із Леонідом Даниловичем стосунків, його тобто каданса, вибачте мій французький, кажуть він нині в моді в дипломатичних колах, він, Леонід Данилович, у такому самому новорічному поздоровленні, але напередодні 1995 р., закликав мене «і надалі зміцнювати й стверджувати Україну». Є різниця?

По-друге. У нас із Президентом різне розуміння держави. Я вважаю, що держава існує в природі виключно з метою допомагати мені, громадянину й платнику податків. Приміром.

Щойно нормальна держава, цілком буржуазна й дуже ліберальна, з’ясовує, що в неї безробіття перевалило за десь 5%, вона впадає в активну істерію і розпочинає швидко працювати мізками всіх своїх чиновників над питанням, як створити нові робочі місця? Змінює інвестиційний клімат на привабливий і ще привабливіший, скорочує робочий день, викликає на килим банкірів і показує їм однією рукою міцненький владний кулачок, а іншою — розмахує яким-небудь пряником у вигляді чи то пільги, чи то ще чого, але з метою чи то змусити, чи то переконати банки дати з усіх боків симпатичні кредити в усіх відносинах приємні ці кредити тим, хто бере.

Щойно держава бачить, що його громадяни починають здихати, як мухи, удалині від медичної допомоги, вона цю допомогу на власних кволих плечах тягне до громадян, а громадян — до допомоги. Хоча б шляхом відсікання від безкоштовної медичної допомоги всіх, у кого доходи дозволяють платити...

Тільки-но державі доповідають, що її підростаючі громадяни починають плутати відміни з відмінками, писати з помилками й читати з підказками, вона хапається за серце й ослабленими рученятами трясе всю податкову базу, витрушуючи з тіні гроші на навчання, яке світло...

Проробивши це все й витерши піт із чола після трудів праведних, держава оглядається по боках у пошуках стражденних, а не знайшовши таких, витріщається уважно на благополучних, болісно міркуючи, чого б для них ще такого зробити.

Держава, побудована багаторічними зусиллями мого Президента, не без моєї, природно, співучасті, нічого подібного робити не збирається.

Тому, по-третє. Я щиро не розумію, що ще берегти, підтримувати й зміцнювати в тому, що мій Президент називає «державою». Навіщо я повинна берегти створену ним «вертикаль», яку й без мене бережуть близько мільйона силовиків, підтримують майже чверть мільйона чиновників і зміцнюють члени більшості, які щодня казна-звідки беруться.

Розбіжність друга: про лиходійку

Тема долі вічна й невичерпна. Чуєте баси на задньому плані? Це вона. Фортуна, фатум, рок. Тобто катай, Сізіфе, катай...

Тема долі звучить у новорічних поздоровленнях Президента з 1998 р. В останньому його до мене зверненні вона згадується двічі.

Вперше Леонід Данилович звертається до долі, розповідаючи про звершення попереднього року. Звершень три: (а) ми досягли найвищих «темпів в економіці» (щоправда, серед країн СНД, адже є ще Організація Африканських Держав); (б) вирощений рекордний врожай; (в) на 11 млрд. більше, ніж попереднього року, виплачено заробітної плати, погашено близько 2 млрд. старих боргів по ній же. Я людина меркантильна, зарплата — моя улюблена тема. Розділивши 11 млрд. на приблизно 22 млн. працюючих отримую 500 грн. Тобто, працівники моєї країни «збагатилися» протягом року в середньому на $93 (або — на $8 на місяць) і на долар із хвостиком старих боргів.

Ці нелюдські досягнення Президент відмовився вважати везінням і сувеніром від фортуни. Він так і сказав: «Це не подарунок долі. Це результат нашої праці, волі, наполегливості». Гаразд. Долю геть. Проте на те вона й доля, щоб ти її в двері, а вона — у склопакет.

«У мене, — сказав мій Президент, — болить серце за тих, хто обділений долею, хто не в змозі сьогодні встановити у своєму помешканні ошатну ялинку і накрити багатий стіл». Тобто — якщо досягнення, хоч і рахітичне, то — наша воля й наполегливість. А якщо хто не в змозі — то підступи «долі». Ні воля, ні наполегливість, ні сам Президент тут ні при чому.

У мене інші уявлення про долю, і при чому тут Президент. Хоч я і марновірна, як з’ясувалося, і все-таки зі шкури буду пнутися, щоб зустріти Новий рік так, як я хочу його прожити. Хоч головна моя гідність — і не гарні очі, а працьовитість, помножена на терпіння і витривалість, вибачте, зваженість. Однак я хочу, щоб камінь, що я кочу на гірку, звідти не котився весело вниз, тому що гірка виявилася не та, а та — он, правіше. І те — скоріше так, ніж навряд чи ні. Простіше кажучи, я хочу, щоб мій Президент не ховався за «долю», а відповідав за свою країну та її громадян... І що цікаво — Президент теж не проти відповідальності.

Так, як я люблю поговорити про зарплату, мій Президент любить поговорити про відповідальність. Мою. Це улюблена тема — умовляти мене взяти на мене ж відповідальність за мене. Зрозуміли? Доповідаю. Взяла. Та не донесла...

Зате мій Президент на восьмому році взяв-таки під особисту відповідальність боротьбу з бідністю, проведення пенсійної реформи, реформи системи освіти й охорони здоров’я. Так і сказав: «Все це буде зоною моєї особистої відповідальності як політика і як людини». Щоправда, він уже ставив мету зробити 2001 р. «роком прориву в соціальній сфері». І рік той офіційно був «роком здоров’я». Якщо хто помітив...

Розбіжність третя: про обличчя, розум і голос

У цьому кращому зі світів ми кудись йдемо. Багато років під кожний Новий рік мій Президент говорив мені, що начебто б до Європи, вступати в ЄС. Та ми нікуди не вступили, нас нікуди не взяли... І ми, як і раніше, не знаємо, куди йдемо, але йдемо швидко й діловито, головне — не зупинятися, не оглядатися, не замислюватися...

А востаннє мій Президент повідомив мене, що «ми й надалі залишаємося відкритими для світу,... приймаємо доброзичливу допомогу й підтримку міжнародного співтовариства».

«Та, — сказав Президент і насупився, — у той самий час ми стверджуватимемо в цьому багатоликому співтоваристві своє обличчя. Ми житимемо своїм розумом і говоритимемо своїм голосом». Ох, краще б мій Президент цього не казав...

Засмучує лише одне просте запитання: чому шляхом, яким вже хтось ходив і в непогане місце прийшов, треба йти «своїм розумом»? І чому «шлях до нового, благополучного й цивілізованого буття» обов’язково «лежить через виживання?» І взагалі — що це, «свій розум»? Якщо те, що я думаю, то, може, не треба?

Так, тож про що це ми? Про свято, про хороше й трохи про нас. Точно. Через три дні — свято. Ми вберемося гарно, сядемо за святковий стіл, піднімемо келихи. І наш Президент, дивлячись у ніч, телекамери й наші очі, розповість нам про хороше...

Як уже повідомив він рівно рік тому, «так уже влаштована людина, що хочеться бачити й залишати в пам’яті лише хороше». Хочеться бачити.