Про Драконів ані слова

Сьогодні не хочеться про політику. Не хочеться говорити про владу, опозицію й суспільство... Світ хворіє і незворотно змінюється. В Україні старе згнило, але не відмерло, а нове застрягло в тазових кістках і ще не відомо, яким народиться. Тому давайте сьогодні не про це, давайте про Вас. Переважна більшість читачів DT.UA прихована від нас кілометрами, стінами та доісторичного формату сторінками «Дзеркала». І тільки обличчя частини їх ми бачимо у віконечках Facebook - тисячі пар очей друзів DT.UA.

Несподівано багато молодих - цілеспрямованих і кокетливих, яппі й епатерів, наївних і недовірливих, всезнаючих і допитливих.

Чимало зрілих людей - які вже відбулися або знають, чого хочуть у цьому житті, в чиїх очах мудрість і скепсис, виклик і втома, рішучість і впевненість у собі.

І, звісно ж, захоплюють ті поодинокі, хто зважився й ступив через прірву між «Литера­тур­кой» і Facebook, хто поріднений серцем і часом із Форес­том Гампом, але, на відміну від нього, розуміє, що надкушене яблуко - це не лого «якоїсь фруктової компанії».

«Віконця» сторінок соціальних мереж, як вікна будинків, за якими життя, ялинка і три покоління, об’єднані розсунутим столом або Skype. За ними сім’ї - атоми світу і країни. Знаєте, що таке справжній ядерний вибух? Це коли розщеплюється атом, коли йде розуміння. Мож­ли­во, збереження його у світових бурях і державних болотах - найголовніше й життєрятівне.

Три покоління - такі різні. Кожне - епоха. Покоління світлого минулого, сірого сьогодення й іншого майбутнього. Головне, чого ми вам бажаємо в наступному році, - це взаєморозуміння.

Ми, правда, дуже різні:

- Тату, а в тебе в дитинстві був iPad?

- Ні, синку.

- А iPhone?

- Ні.

- Ну хоча б якась мобілка?

- Ні, синку.

- Тату, а ти живих динозаврів бачив?

Важливо зрозуміти, що мама і тато, і навіть дідусь із бабусею живих динозаврів не бачили. Але про них важливо розуміти дещо ще - вони мірялися одне з одним дотепністю, силою, гонором та мізками, а не батьківськими гаманцями і брендами. Вони знають, що таке двір, що таке без страху - стінка на стінку. Вони спочатку несміливо цілувалися і лише через багато років дивилися першу «порнуху», а не навпаки. Вони поки що не розуміють, як можна вмістити все життя - кохання, друзів і музику - в одній мобілці. Ну так, у шістнадцять здається, що батьки такі дурні, але до 25 років ти помічаєш, що вони помітно порозумнішали.

Смішні, юні, ви думаєте, що в 30 життя закінчується? Ні, милі, воно лише починається. Тому що ти перестаєш його ковтати не розжовуючи, і тільки тоді розрізняєш смак вина, сексу, дружби і душевного поріднення. А ще вони, ці остаточно дорослі близькі люди, не розуміють, чому в компактно-переносному «мобільному» житті їхніх дітей так складно знайти місце хвилині на дзвінок: «Старі, ви як там?». Або ще простіше - SMS: «Мамо, все ОК. Затримуюся». Не розуміють і сумують. Хвилюються. Міряють кімнату кроками, вдивляються в темне вікно. А ви не думали: «Гос­поди, а що коли завтра їх не стане?» І все залишиться. А тилу - беззастережно надійного й відданого - не стане? І ні перед ким заревіти без сорому. І нікому уткнутися в коліна без докору. І вже нікому сказати: «Вибач...».

Нашим наймолодшим читачам ми бажаємо взаємного кохання; тонкого нюху, здатного відчути Справу всього свого життя; кола друзів, на яких можна не тільки клікнути, а й обпертися. «Мы рождены для наслаждения трудом, дракой и любовью», - це визначив Ісаак Бабель майже сто років тому, ще при «живих динозаврах». І хіба щось із цього застаріло?

Поколінню батьків ми бажає­мо терпіння, сил і віри в те, що їхні діти зможуть повною мірою насолодитися всім переліченим вище. Але тільки... Гей! Ви коли вос­таннє утікали вдвох на край світу? Ну так, щоб навколо тільки сосни, чи море, чи гори - і ніякого начальства, підлеглих, друзів та родичів? Утечіть у наступному році! Гаразд? Щоб відлущити одне одного, відлущивши побут, кривди, нерозуміння, накопи­чені втому і роздратування. Добе­ріться до серцевини, знайдіть колишніх одне одного, переконай­теся, що живі і... повертайтеся. Вас чекають ваші батьки, діти, воро­ги й друзі. Але всі вони обо­в’язково помітять: ваші очі змінилися.

І, нарешті, найстарше, досвідчене й мудре, покоління наших читачів, - здоров’я вам. Хай буде менше болю. Хай буде менше страху за дітей, онуків, себе і більше Віри. Хай дівчат і хлопців із пожовтілих шкільних та інститутських фотографій буде тут більше, ніж «там». Хай буде почута молитва «Не бути тягарем для дітей». Але хай і діти почують шепіт.

Хто може сказати, що болить більше - нещасне кохання, стрес постійної гонки на виживання чи розірване тромбом серце? Ніхто. Тож нехай у вашому домі Майя Кристалінська вживається зі Стінгом і Daft Punk. Любові вам усім, сил на розуміння одне одного. У ці дні.
У цей рік. У цьому житті.