Про справжню поліцію

Революція гідності у своїй первісній сутності була повстанням проти міліцейського свавілля. Сюжетна лінія непокараності "беркутів" після 30 листопада дала поштовх безпрецедентному повстанню, і ця лінія триває понині. Система, зміну котрої вимагали майданівці - це саме система міліції-прокурорів-суддів. У цій трійці міліція відгравала найкривавішу роль, задокументовану фотокамерами і судово-медичними експертами.

Борги

Невиконання реформи міліції створює величезну моральну загрозу для суспільства. Сотні найвищих урядовців, котрі прийшли до влади завдяки жертвам міліції. Десятки тисяч учасників Майдану, котрі уникнули смерті, ув'язнення, каліцтва, вимушеної еміграції - завдяки жертвам міліції. Власне, мільйони, котрі не змогли запобігти трагедії, яка повільно, але очевидно зріла - і визріла трагедією Небесної Сотні.

У суспільства з'явився колосальний моральний борг - справедливе покарання системи, яка вбила найкращих, найвідданіших. Суспільство ніколи не буде здоровим, якщо не поверне свій борг. Ця революція ніколи не закінчиться, поки існуватиме цей борг. Кістяком суспільства є морально-етичні установки. Поки з ними не все гаразд - країну буде лихоманити, кидати в крайнощі "зрада-перемога".

Тому не можна розуміти реформу міліції як суто технічне переформатування органів внутрішніх справ. Це має бути перш за все справедливе покарання системи - процес, що унеможливлює повторення майданівської трагедії.

Чи було проведено широку суспільну дискусію саме у цьому ключі - як нам перебудувати правоохоронні органи так, щоб гарантовано не було повторення злочинів?

Чи було чітко названо механізми, які дозволили "сімці" організовувати таємний терор, "Беркуту" - терор явний, відкритий, а УБОЗу - цим усім командувати?

Скоріше ні, чим так. Бо дискусія не вийшла за межі експертного кола. Був жахливий дефіцит фактажу на тих етапах, коли він був потрібен, поки тема була найгарячішою. Найбільші політичні сили на етапах передвиборчої кампанії не пропонували достатньої кількості ефективних рішень для розв'язання цієї проблеми. Не було системної дискусії ні на рівні парламенту, ні, тим більше, на рівні коаліції. Певні корисні новели потрапили до коаліційної угоді, але про неї надто швидко забули.

Тема унеможливлення поліцейського свавілля, маючи потужний потенціал після Майдану, так і не була пропрацьована, і повернулася туди, де вона була завжди - у вузькі кола правозахисників та юристів-фахівців.

Найсміливіша реформа

На сьогодні реформа поліції є наймасштабнішою спробою реформ взагалі. Ніде більше влада (в узагальненому значенні цього слова) не йшла на такий ризик і не намагалася запровадити таку кількість управлінських інновацій, як в реформі МВС.

Вимушеною чи навпаки, усвідомленою є ця спроба, спричинена вона зовнішнім тиском, вимогами громадян всередині країни чи внутрішнім бажанням політиків - не так важливо. Важливо те, що вона є безумовним лідером. Як у помітності для населення, так і в об'єктивній, історичній значимості.

Однак у нинішньої реформи - погана карма.

Нинішня реформа поліції почалася з того, що в протизаконний спосіб було ліквідовано всі законодавчі альтернативи урядовому законопроекту №2822 "Про Національну поліцію", підготовленому кулуарно, без належної широкої дискусії. 13 травня проект №2822 було зареєстровано в Раді, і того ж дня співробітниками секретаріату ВР було протизаконно знято з реєстрації законопроект №1692-1, який пропонував альтернативний варіант реформи.

Характерно, що ця майже готова, виписана експертами в проекті №1692-1 реформа поліції нікому не була потрібна 4 місяці, аж поки в травні уряд не почав реалізовувати свій варіант.

Якби почалося порівняння законопроектів1692-1 і 2822, то воно не було б на користь останнього. Зокрема, №1692-1 передбачав визначальну роль незалежних від керівництва МВС конкурсних комісій, які мали б набирати поліцейських. Чи, приміром, обов'язковість поліграфу як процедури при прийомі поліцейських на роботу.

Як свідчить досвід атестаційних комісій, самі тільки ці новели в багато разів посилили б ефект реформування міліції у поліцію. Але - не судилося.

Піар

Чи є поліцейська реформа реалізованою? Ні.

Чи має ця реформа ознаки успішності? Ні.

З осені, коли поліцейська реформа запрацювала (?), коли відбувся ребрендинг міліції, показники злочинності зросли в багато разів. Це очевидно з графіків щодо найбільш поширених злочинів, якими має займатися поліція, що її формально було створено 7 листопада 2015 року.

Як бачимо, поліцейська реформа помітно корелює зі зростанням показників злочинності.

Чому так?

У основі реформ не може бути самий лише піар. Так звана комунікація реформ не може підміняти собою самі реформи. Тим більше не можна нав'язувати суспільству примітивні та агресивні пропагандистські конструкти - на кшталт "святої патрульної поліції". Ці конструкти унеможливлюють власне адекватний розвиток реформ, оскільки будь-яка критика реформ буде сприйматися як прояв ворожнечі.

Тільки реформи, спроможні сприймати критику, мають шанс на успіх. Реформи, які критику не сприймають, закінчаться швидко і безславно. Піар поліції не захищає людей від розбійників та крадіїв.

Очищення?

Можливо, зростання (припустімо, тимчасове) показників злочинності є платою за кадрове оновлення персонального складу поліції?

Навпаки. Прецедент з патрульним поліцейським, який застрелив пасажира БМВ у Києві, несподівано показав, що навіть авангардний підрозділ поліції - патрульні - не підлягали належному аналізу на службову відповідність. Патрульний, що вбив пасажира, виявися тим слідчим, котрий фабрикував справи проти затриманих та побитих активістів Автомайдану під час подій Революції Гідності. Як він потрапив у нову поліцію? І це при тому, що адвокати Автомайдану передали представникам поліції списки правоохоронців, причетних до злочинів проти Майдану.

Що вже казати про інші підрозділи поліції?

Атестація, що зараз відбувається, носить хаотичний і несистемний характер.

1. Громадськість становить меншість у комісіях, більшість - міліціонери, тою чи іншою мірою - люди системи. Більше того, реально незалежна громадськість - це одна-дві людини на комісію.

2. Незрозумілі засади, за якими іде розподіл співробітників по комісіям. "Потрібних" кандидатів направляють у "потрібні" комісії.

3. Наявність значного числа посадовців, котрих призначають на високі, керівні пости у поліції без атестації та конкурсу.

4. Відносно нешироке застосування детектора брехні як засобу контролю.

5. Комісії, через штучно створені умови, не мають достатньо часу для збору інформацію про тих, кого атестують. Зазвичай, списки кандидатів з'являються лише напередодні власне співбесіди.

6. Незрозумілий механізм так званої заочної атестації.

Мої спроби дізнатися, чи існують нормативно-правові акти, що регламентують пункти 2–6, не були успішними - відповіді на депутатські звернення свідчать про те, що переатестація відбувається в ручному режимі. Жодних інструкцій, наказів про порядок атестації, у відповідь на запит отримано не було.

За поки що неофіційною інформацією, в Києві значна кількість злочинців, щодо яких прокуратура ще не встигла довести їхню причетність до злочинів проти Майдану, пройшла атестацію. Про масштаби цього явища говорити зарано, але є ряд дуже тривожних прикладів, коли люди, на чиїх руках, за даними активістів, багато крові майданівців, потрапили на ключові посади в поліцію. І Олійник, котрий застрелив пасажира в погоні, судячи з усього, - найменш небезпечний персонаж із тих, кого можна уявити.

Звісно, мої слова, засновані на непублічних, засекречених даних, звучать не надто переконливо, але фактом залишається те, що система атестації є "дірявою" - крізь неї, за потреби, проводять людей в обхід пильного контролю.

Реформатори хто?

Зараз обличчями реформи є дві грузинські панянки - Ека Згуладзе і Хатія Деканоїдзе. Цим список публічних адвокатів саме нинішнього варіанту реформування поліції і закінчується. Очевидно, що така кадрова репрезентація найважливішої у моральному сенсі та найскладнішої в організаційно-правовому вимірі реформи є, м'яко кажучи, недостатньою.

Ека Згуладзе, за її особистим зізнанням, не є професіоналом у повсякденній діяльності поліцейських підрозділів. Треба віддати їй належне - від поста начальниці поліції вона відмовилася, саме з міркувань свого недостатнього досвіду. Згуладзе, безумовно, є прекрасним спеціалістом саме в "комунікації реформи" - принаймні, в частині популяризації поліцейської реформи все було зроблено якісно. Тим не менш, хтось має керувати міністерством, координувати реформи - а робити це з Парижа (де наскільки відомо, більшу частину часу проводить заступник міністра внутрішніх справ), як свідчить досвід, досить важко.

Хатія Деканоїдзе не мала раніше жодного досвіду керівництва поліцейськими підрозділами. Її призначення на посаду головного поліцейського не можна пояснити нічим іншим, крім бажання двох найвпливовіших владних політичних сил - Народного фронту і партії Порошенка - максимально перенести відповідальність за поліцейську реформу на зовнішніх управлінців у особі США.

Про роль США в поліцейській реформі говориться мало, недостатньо. Масштаби матеріальної підтримки та операційного контролю з боку американської урядової міжнародної програми ICITAP не є на сьогодні в фокусі уваги. Але можна стверджувати, що саме компроміс між американцями та місцевими топ-політиками визначає, як відбувається реформа поліції.

У масштабній американській допомозі не було б нічого поганого, якби вона носила прозоріший, максимально гласний і компетентний характер. А за нинішнього стилю роботи американців та їхньої представниці Хатії Деканоїдзе ми ризикуємо отримати (точніше, вже отримуємо) низьку якість управлінських рішень. Іноземні радники погано знаються на тій специфіці, для розуміння якої навіть місцевим інтелектуалам необхідне повне напруження ментальних сил.

Крім того, не було проведено дискусію про те, наскільки виправдано взагалі віддавати таку чутливу сферу, як правоохоронні органи під контроль з боку нехай і дружньої, але все-таки чужої країни? Таке рішення наші очільники держави як політики мусять як мінімум чесно пояснити своїм виборцям.

До слова, я категоричний противник такого підходу. І не тільки тому, що за інших рівних умов, місцеві експерти краще знаються на місцевій проблематиці. Скоріше тому, що іноземні управлінці не несуть належної відповідальності за свої помилки. Заробляючи гроші на реформах (чи то "реформах"), вони будь-якої миті можуть безперешкодно припинити роботу і виїхати з країни. У той же час українці за провали в реформах змушені платити жертвами кричущої некомпетентності тих органів, що їх понастворювали "варяги".

Брак політичної та управлінської відповідальності - ось, мабуть, чи не основна причина пробуксовки поліцейської реформи. Авантюрні кадрові рішення, злочинна толерантність до старих, злоякісних кадрів, нерозуміння української правової системи - це вже наслідки. Нерозуміння суті подій, що зумовили необхідність міліцейсько-поліцейської реформи, неспроможність протистояти реваншу старих кадрів у системі, нездатність протистояти інтригам місцевих політиків.

Реформи не можуть робитися з балаклавою на обличчі. Джерело ідей, або принаймні ті, хто сприймають ці ідеї, як свої рідні, мусять бути зрозумілими. Доступними для дискусій, врешті.

Непублічний підхід до реформ нівелює раціональний аналіз. Якщо реформа робиться втаємничено, неодмінно з'являються ті, хто в неї вірить, і ті, хто в неї не вірить. Дискусія між цими групами є вкрай ускладненою, оскільки носить практично релігійний характер, оскільки через штучне приховування даних неможливо спиратися на факти, на раціональні аргументи. Відбувається злоякісна політизація - якщо б не сказати істеризація -процесу.

Що робити?

Не слід розчаровуватися, навпаки, слід не зупинятися. Треба не боятися перезавантажувати реформу.

Необхідно створити адекватне поле комунікації між місцевими експертами, політиками та іноземними радниками, здійснити відкритий і публічний аудит поліцейської реформи: що планувалося зробити, що вдалося здійснити, що - ні, чому? І в контексті цього, якщо потрібно, реалізувати необхідні кадрові рішення.

Потрібно чесно дати собі відповідь - чим є даний процес, який називають реформування поліції? Яким чином ми, дивлячись на систему показників роботи поліції, можемо гарантувати, що ця реформа не є лише освоєнням коштів довірливих американських платників податків? Що весь піар навколо реформи не є лише медіа-прикриттям оборудок керівництва МВС з розкрадання бюджету міністерства та кришування нелегального бізнесу? Варто загадати справу про наплічники, "вічний" бурштин, нелегальний видобуток піску тощо.

Чи можна, врешті, вважати реформою створення нової патрульної служби? Чи не є це банальним об'єднанням ДАЇ та ППС? Яким чином це об'єднання наблизить поліцію до нашого ідеалу - образу правоохоронного органу, який гарантовано не катує і не вбиває людей? Який не слухається команд зверху, не обслуговує інтереси вищого політичного керівництва держави? Врешті, який має новий рівень правосвідомості, коли права людини - незалежно від того, чи це законослухняний громадянин, порушник чи навіть кримінальний злочинець - так от, коли життя та гідність людини є найвищою цінністю для поліціянта?

Що зараз зі слідством, з карним розшуком? Чи залишилися вони в принципі, як інститут поліції, як виглядають показники їх діяльності, результати? Чому коїться такий жах з системою реєстрації автомобілів, чому паперова тяганина в сервісних центрах лише збільшилася, що заважає, врешті, працювати за тими ж грузинськими стандартами, якщо вже так сталося, що все топ-керівництво має грузинське походження?

Чи можна вважати реформою банальну заміну кадрів? Чи була прогарантована чіткими та універсальними процедурами висока якість навіть такого обережного кроку, як кадрове оновлення складу поліції? Чому випадки порушення правил поводження зі зброєю є настільки численними для нових патрульних? Як зробити так, щоб авангард реформи - нові патрульні - гарантовано не були співучасниками побиття? Як це було, приміром, з учасником бойових дій Богданом Тицьким у машині нової патрульної поліції.

Врешті, чи відповідає фаховий рівень нинішніх виконавців реформи тим колосальним завданням, що перед ними стоять? Чи нормально це, коли поліцейськими реформами командують люди, які й дня не працювали в поліції, абсолютно незнайомі з українським законодавством, та й неспроможні ознайомитися з ним через принципове небажання вивчати державну мову і користуватися нею? Які заходи нам треба вжити, щоб залучити в команду, що керує поліцейською реформою, справжніх фахівців? Ми маємо впевнитись у серйозності намірів самих реформаторів - бо як можна впроваджувати ключову реформу в Києві, фактично живучи у Парижі, як це робить перша заступниця міністра МВС Згуладзе?

Необхідно чітко й недвозначно сформулювати цілі реформи, і багатократно повторити їх суспільству, владі, всім частинам правоохоронної системи. Ми мали претензію до старої міліції, мовляв, вона порушує права людини, виконує політичні замовлення, обслуговує корупцію найвищих посадовців. Якими заходами ми добиватимемося, щоб нова поліція не займалася тим самим?

Треба визначити перелік ідей, котрі несправедливо було відкинуто нинішніми реформаторами. І водночас визначити ряд безперспективних ідей, які намагалися реалізувати, але які нині, з висоти набутого досвіду, вже довели свою безперспективність.

Треба категорично відкинути практику безконтрольної передачі реформи в руки іноземних ґрантодавців. Прийняття чи не-прийняття закордонних рекомендацій має бути підкреслено публічним, і, таким чином, легітимізованим у очах суспільства. Також варто приділити увагу тому, щоб пул іноземних "акціонерів" реформи був достатньо диверсифікованим. Як мінімум, з урахуванням того, що українська правова традиція значно ближче Європі, аніж США.

Особливу увагу слід приділити перезавантаженню атестаційного процесу. Треба кількісно і якісно збільшити частку незалежних, громадських агентів у атестаційних комісіях, ввести чіткі правила та процедури, без жодних сумнівних схем у частині правил проходження цих комісій. Очевидно, що необхідно визначити атестацію як перманентний процес, а не разовий акт. Звісно, слід розширити застосування поліграфу - для цього є потужний банк законодавчих ініціатив, розроблених спеціалістами в цій сфері.

Колосальний кредит довіри, який все ще має нова поліція, потрібно рятувати і використовувати для подальших реформ, а не в політичних битвах. І не боятися відвертих дискусій, не відмовчуватися на запити народних депутатів, врешті, відкрито й прозоро співпрацювати з парламентом, а не відмовлятися від такої співпраці.

Нам не потрібна лубочна, "свята" патрульна поліція. Нам потрібна поліція, де поліцейський є відповідальним - на противагу його попередникам, безкарним міліціонерам. Нам потрібна поліція, яка всередині себе самої (а в ідеалі - всередині кожного поліцейського) містить механізм, що утримує від порушення закону. Якій, в тому-ж таки ідеалі, не потрібен зовнішній контроль прокуратури. Яка спроможна сама змусити себе діяти виключно за законом.