Про мінливість стратегічного партнерства

Радикальні трансформації в сучасній геополітиці зовсім не рідкість. Важко сказати, що саме слугує їх каталізатором - економічні інтереси чи прагнення зберегти владу за будь-яку ціну, або, що швидше за все, і те й інше.

Але на наших очах часто-густо ще вчора невинний популізм повсюдно перетворюється на справжнісіньку агресивну форму національного егоїзму, а цілком раціональні політики починають приймати рішення, важко пояснювані з погляду логіки.

Серед наших близьких і далеких сусідів подібні трансформації спостерігаються в Угорщині й Польщі, підтримка України поєднується з ірраціональним прагненням ще більше посилити залежність від російського газу в Німеччині, а президент Чехії Земан уже другу каденцію демонструє прихильність до агресивної Росії.

Однак найбільш дивні та стрімкі зміни відбулися з нашим стратегічним партнером Туреччиною.

На щастя, Анкара досі ще дотримується чіткої позиції в питанні невизнання анексії Криму та докладає певних зусиль з блокування транспортного сполучення з півостровом (хоча турецькі кораблі як ходили, так і продовжують ходити, порушуючи не лише українські закони, а й приписи власного уряду). Але сім особистих зустрічей і дванадцять телефонних розмов між Путіним і Ердоганом тільки протягом минулого року не були марними: будівництво першої нитки "Турецького потоку" завершується, і, крім того, як стало відомо нещодавно з російських джерел, Анкара дала згоду на реалізацію на своїй території другої нитки цього газопроводу.

Мешканців Бештепе - президентського палацу в респектабельному районі турецької столиці - важко звинуватити у відсутності розрахунку. Досвідчений політик Ердоган не раз обходив найскладніші перешкоди на шляху до практично одноосібної влади, яка очікує його після президентських виборів 2019 р. Прагнення зберегти й примножити владу (причому у формі, зручній для правлячої Партії справедливості та розвитку, а не для США або ЄС) лежить в основі динамічного потепління турецько-російських відносин, що настало після "льодовикового періоду" першої половини 2016-го.

Відлига настільки стрімка, що нині можна говорити про досягнення температури кипіння, такою тісною й гарячою виявилася дружба з Путіним. 4 млн російських туристів, повернення торговельних преференцій і турецьких робітників на будівництва РФ, поставки С-400 - усе це ще можна хоч якось пояснити економічними дивідендами в першому випадку і бажанням насолити США в другому.

Однак ситуація з "Турецьким потоком" виходить за межі раціональної логіки й вимагає пояснень. Адже Туреччина - стратегічний партнер, з яким Україна не тільки встановила безпрецедентний рівень відкритості кордонів, які можна перетинати навіть за внутрішніми документами, а й будує співробітництво в галузі чутливих проектів в ОПК, розраховує на політичну підтримку в протистоянні з Росією. І от що з'ясовується, якщо детальніше розібратися в цьому питанні.

Коли три роки тому Путін зупинив "Південний потік" і запропонував замінити його "Турецьким", спочатку йшлося про чотири нитки потужністю в 62 млрд кубометрів, що більше "Північного потоку-2". Щоправда, досить швидко з'ясувалося, що подібний обсяг є непідйомним ні з погляду витрат на будівництво інфраструктури, ні в контексті переформатування ринків: на півдні Європи стільки газу просто нікому продавати.

Тоді потужність планованої "труби" було зменшено вдвічі - до двох ниток загальним обсягом у 31 млрд кубометрів, з яких одна призначалася нібито Туреччині, інша - нібито Греції й Італії. Слід визнати, що турки одразу попередили свого стратегічного партнера - Україну, що одну нитку - у Туреччину - вони будувати погодяться, тому що вважають прямий маршрут з РФ у ТР надійнішим, ніж транзит через Україну, Румунію й Болгарію.

Той факт, що прямі поставки є не більш, а менш надійними хоча б тому, що у РФ немає ні резервних сховищ, ні можливості поставок альтернативного газу (і те й інше є в Україні і частково в Румунії), ні на що не вплинув. І все тому, що Росія пообіцяла з 2015-го (!) знижки на газ в обсязі 10,25%. Украй цікаво й показово, що станом на сьогодні Туреччина подала на Росію в арбітраж із приводу цієї знижки, якої так і не надали.

Однак це не судовий розгляд, оскільки згадану знижку не було зафіксовано в угодах, і причина цього проста - Росія прямо під час робіт змінила умови й вимагала документальної фіксації (на папері) не лише знижки, обіцяної Росією, а й повноправної участі Туреччини в будівництві обох ниток газопроводу. На той момент Туреччина відмовилася. Більш того, торік п'ять турецьких компаній-імпортерів російського газу за "Балканським" маршрутом, тобто через Україну, подали на "Газпром" до суду у зв'язку з несправедливими, на їхню думку, цінами на газ. Рішення за цим позовом очікується наступного року.

І от настав 2018-й. До цього часу побудовано вже підводну ділянку до турецьких територіальних вод першої нитки газопроводу, отримано дозвіл на роботи у виключній морській зоні ТР і розпочато роботи з будівництва наземної інфраструктури з приймання російського газу. Очікується, що вже наступного року перший газ по "Турецькому потоку" досягне берегів Туреччини. Це очікуваний розвиток подій.

Проте 19 січня джерела в "Газпромі" повідомили про одержання дозволу від Туреччини на будівництво і другої нитки газопроводу, яка мала вийти до кордону Греції у 2019 р. Більш того, нібито укладання підводної ділянки обох ниток здійснювалося паралельно, тобто так, наче Росія ніколи й не сумнівалася у згоді Туреччини на реалізацію всього проекту в цілому. І це при тому, що ЄС чітко й однозначно заявив про відсутність підтримки цього проекту і про те, що жодних зусиль щодо його реалізації на території ЄС (адже там, насамперед у Греції, ще треба будувати відповідну інфраструктуру) докладати не збирається.

"Газпром" уже оголосив про рекордний обсяг запланованих інвестицій на 2018 р. в обсязі 1,2 трлн руб., і, на думку фінансових аналітиків, він їх знайде, якщо тільки санкції щодо РФ не буде посилено.

Однак Туреччина не обмежилася видачею "Газпрому" необхідних дозволів. Уряд ТР прийняв постанову, згідно з якою надано істотні податкові пільги для робіт, що виконуватимуться в рамках будівництва "Турецького потоку". Компанії, що працюють при реалізації проекту у виключній економічній зоні Туреччини в Чорному морі, а також на платформах, будуть звільнені від податків, а проектні роботи і юридичні послуги - від ПДВ. Податкові й митні пільги поширять на транспортні засоби, у тому числі судна, а також на поставки труб, інших матеріалів, обладнання й запасних частин.

Слід зазначити, що в Туреччині податки - це святе. Їх скасування є дуже нечастим рішенням, яке приймається на політичному рівні. І важливо зрозуміти, що за алхімія така стала причиною дуже суперечливого рішення, що загрожує серйозними наслідками для України.

Одна з причин, на не беззаперечну думку деяких аналітиків, полягає в тому, що Росія й Туреччина виявилися дуже тісно пов'язаними проблемою Сирії. Період демонстративної тристоронньої взаємодії Росія-Іран-Туреччина закінчився, коли наприкінці минулого року Путін оголосив про "перемогу" над терористами і про згортання операції в Сирії. Однак для Туреччини ситуація мала зовсім інакший вигляд.

Як і було зрозуміло від самого початку, інтереси РФ і ТР у Сирії зовсім різні. Для Анкари важливо усунути від влади Башара Асада, якого підтримує Москва, а також не допустити утворення автономії сирійських курдів уздовж турецько-сирійського кордону. У регіоні Афріна створюються найнесподіваніші коаліції з дюжини різних угруповань, що діють хто за підтримки США, хто - Росії, хто - Туреччини. Отож по збитому нещодавно бойовиками російському Су-25, як припускають фахівці, стріляли саме протурецькі бойовики, що, однак, не викликало прогнозованої реакції Москви, якій Анкара потрібна для реалізації своїх енергетичних планів.

Вважається, що для Туреччини друга нитка "Турецького потоку" є зручним інструментом тиску на РФ, який не потребує витрат (хіба що тільки звільнення від податків), але дає змогу одержати певну свободу дій у політично важливому для Ердогана регіоні на півночі Сирії за мовчазної позиції Москви.

Друга причина різкої зміни позиції Туреччини - економічна. Приклад Німеччини, що завзято підтримує "Північний потік-2", будівництво якого перетворить ФРН на найбільший європейський газовий хаб, надихає уряд Туреччини. Анкара також прагне перетворити свою країну на потужного транзитера енергоресурсів і, можливо, майданчик для торгівлі азербайджанським, іранським, іракським і російським газом. Відмова від "Балканського маршруту" послабить можливості Туреччини щодо згладжування пікових навантажень, які в зимовий період бувають досить відчутними, враховуючи, що практично вся електрогенерація здійснюється на газі. Однак запуск ТАНАП, якого очікують уже наприкінці цього року, має мінімізувати можливі незручності.

Крім того, за наявною інформацією, турецькі імпортери не збираються повністю відмовлятися від транзиту російського (і не тільки) газу через Україну, просто скоротити його в 3,5 разу. Неясно, щоправда, чи можливо технологічно забезпечити транзит таких незначних обсягів газу (до 3,5 млрд кубометрів замість 14 млрд) і чи буде такий транзит економічно виправданим. У будь-якому разі контракт "Газпрому" з турецькою компанією "Боташ" на такий транзит діє до 2021 р., і так само, як і у випадку з європейськими споживачами, його підписували без участі України.

Цілком очевидно, що підтримка Туреччиною другої нитки "Турецького потоку", якщо це знайде своє підтвердження в офіційних домовленостях ТР з Москвою, стане серйозним ударом для України і ще більше зблизить Туреччину й РФ у політичній площині. Серйозне загострення відносин Туреччини зі США і ЄС, що перебувають на найнижчому рівні за останні 15 років, на тлі непропорційного зближення з Росією навряд чи є просто зовнішньополітичними маневрами. Схоже, що Туреччина починає вибудовувати стратегічні відносини з ворогами наших друзів.