Про майбутнє країни без майбутнього

Точка зору

Справи в колгоспі йшли погано, тобто не так щоб дуже погано - можна навіть сказати, що й добре, але з кожним роком усе гірше й гірше.

Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна.
В.Войнович

Аналітична записка, складена автором для президента України десять років тому, називалася "Про побудову могутньої держави в центрі Європи" (текст доступний для користувачів Інтернету за назвою).

У той період нашої історії успішний варіант майбутнього здавався реальним. На жаль, на нинішній момент ми маємо і в країні, і на "великій шахівниці" ситуацію принципово відмінну. Тому і заголовок, і підзаголовки будуть помітно менш оптимістичні…

Якість влади, або Чому в Україні неможливо те, що можливо в Сінгапурі

У поганому функціонуванні будь-якої організації завжди винен той, хто нею управляє. На кораблі це капітан, у господарському підприємстві - директор, у футбольній команді - тренер, у державі… Ну, це дивлячись яка держава. Наприклад, Третім Рейхом управляв фюрер, Радянським Союзом - КПРС, в Україні основним суб'єктом влади є народ. Здається, ми знайшли винуватця всіх наших лих, однак тут потрібне уточнення.

Згідно з Конституцією України "народ здійснює свою владу безпосередньо, і…". Згадаймо: безпосередньо наш народ використовував своє конституційне право лише двічі: 2004-го і 2013-го. Обидва Майдани були формою примусу, який здійснював "носій суверенітету" стосовно підпорядкованих йому владних структур відповідно до статті 69 Конституції, де так прямо й сказано: "і інші форми безпосередньої демократії". Далі, після Майдану реалізовувалася друга частина цитованої вище фрази: "…і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування". Тобто фактично всі ці роки владу в країні здійснював не сам народ, а ті його представники, яким він цю владу довіряв. Можна констатувати, що народ завжди робив невдалий (для себе) вибір. Чому?

Відповідь на це запитання дуже проста. По-перше, наш народ не делегує своїх представників зі своїх лав через свою політичну безграмотність. (Це характерно, у тому числі, і для молодого покоління українців. Поодинокі винятки лише підтверджують цю закономірність.) По-друге, роблячи свій вибір серед тих кандидатів, яких пропонують засоби масової інформації, народ обмежує коло обранців лише тими особами, які здатні платити мільйони за свою кампанію. Таким чином виборці і ті, кого обирають, діляться на два класи, що протистоять один одному, - клас багатих обранців і клас незаможних виборців. Особливістю України є те, що між двома цими класами немає відчутного прошарку - середнього класу, який у розвинених країнах має фінансову можливість вносити свої корективи у виборчий процес. Тобто "власником заводів, газет, пароплавів" виступає обмежене коло осіб.

Можна стверджувати, що головною бідою нашої країни є висока концентрація капіталів. Для того щоб уявити зримо, що це таке, скористаємося методом, запропонованим російським економістом В.Галіним. Як каже сам автор, "метод заснований на порівняльній оцінці частки статків мільярдерів Forbes у сукупному доході їхніх країн. За останній, у цьому випадку, взято сумарний ВВП цих країн, накопичений від початку неоліберальної революції, тобто за останні 20 років". У своїй книжці "Остання цивілізація" Галін наводить таку таблицю.

За даними на 2012 р., які, підозрюю, принципово не змінилися, лідерами в концентрації капіталів були Росія, Чилі й Україна. На протилежному кінці цієї перевернутої піраміди - країни з найвищим Індексом людського розвитку (ІЛР), який щорічно публікується в рамках Програми розвитку ООН. Є про що задуматися?

На жаль, головна біда, як водиться, не одна. Можна досадувати з приводу кількості великих власників, але ще більшою проблемою є їхня якість. Читаючи мемуари сінгапурського диктатора, важко уникнути відчуття його негативного ставлення до будь-якого варіанта еміграції з острова. Справді, Англія для нього - чужа культура, Китай - чужа ідеологія, Малайзія - перманентно вороже середовище. Тобто ця людина просто була змушена створити на мініатюрному (за нашими мірками) майданчику державу, безпечну й комфортну, у тому числі й для себе особисто. Інша річ українські або російські правителі: вони купують нерухомість у Європі, вони тримають капітали в закордонних банках (або компаніях), їхні діти бувають у західних країнах частіше й більше, ніж на батьківщині. Навіщо людині, яка має багато грошей, намагатися щось змінювати в Україні, якщо її в будь-який момент готова прийняти інша країна, з незрівнянно вищим рівнем життя? Тому, раптом що, вони легко тікають до тих-таки таки Штатів або як мінімум до Австрії. Тобто наша правляча бізнес-еліта є "відцентрово орієнтованою". Тоді як бізнес-еліти успішних країн є "доцентровими". Щоб не сперечатися, де тут причина, а де наслідок, згадаймо, як у період "Великої депресії" уряд Рузвельта запровадив жорстокий прогресивний податок. Але ніхто з тамтешніх олігархів не змінив громадянства.

Відсутність реальної опозиції

Під час Помаранчевої революції ми могли спостерігати, як на місця, звільнені колишніми олігархами, приходять представники такого ж великого бізнесу. Нинішній правлячій коаліції опонує Опозиційний блок, у якому першу скрипку грають такі ж мільйонери. Більше того, якщо раптом починає надмірно активізуватися незрозуміло чия відносно скромна партія, ми одразу ж шукаємо її таємного спонсора: треба ж знати, чиї інтереси вона збирається захищати. Тобто ми розуміємо, що на зміну нинішнім олігархам може прийти тільки інший не менш великий капітал. Чи можливо розірвати це порочне коло?

Дмитро Видрін якось сказав, що перемогти великий бізнес може тільки малий бізнес. Це твердження здається парадоксальним, оскільки величини здаються непорівнянними. Однак досвід Фрідріха Райффайзена, який організував у 1846 р. селян на створення першої кредитної спілки кооперативів, свідчить про протилежне. У нашій країні теж час від часу робляться спроби об'єднання суб'єктів малого бізнесу. При цьому показове ставлення влади як до акцій таких об'єднань, так і до малого бізнесу загалом. Тут можна згадати, наприклад, розгін "податкового майдану" при Януковичі, неодноразові спроби звузити "спрощенку" або урочисті звіти київського мера про ліквідацію тисяч торгових точок, тобто тисяч робочих місць. (Згадаймо, що сінгапурський диктатор вчинив з точністю до навпаки: не ліквідував торгові місця, а побудував для торговців спеціалізовані павільйони.) Чому українська влада поводиться саме так? Тому що всерйоз сприймає попередження Видріна? Не зовсім. Така поведінка правлячих еліт цілком природна для держав, які перебувають на нижчому щаблі розвитку інститутів.

Лауреат Нобелівської премії з економіки Дуглас Норт про мотиви каже так: "Природна держава вирішує проблему насильства, створюючи панівну коаліцію, яка обмежує доступ до цінних ресурсів… і контроль над цінними видами діяльності… надаючи його тільки елітам". І далі: "Використання природною державою привілеїв і рент для підтримання панівної коаліції вимагає обмеженого доступу, який запобігає появі опозиційного громадянського суспільства, здатного вплинути на політику уряду".

У державах вільного доступу все відбувається геть інакше. Наприклад, Адміністрація у справах малого бізнесу в США щорічно витрачає 20 млрд дол. на позики й гарантії на підтримку приватних компаній Сполучених Штатів. В Україні така підтримка теж, здається, є. Ось що про це сказано у звіті дослідження, проведеного Crown Agents: "…бюджетні кошти, які виділяються на розвиток малого й середнього підприємництва та приватного сектору, досить обмежені. Так, у 2012 р. загальний обсяг бюджетних видатків у зазначеному напрямку становив 14,5 млн грн, а в 2009-
2011 рр. - іще менше. Крім того, протягом тривалого часу в цій категорії державної підтримки спостерігається використання коштів не за цільовим призначенням".

Українським олігархам не потрібна сильна опозиція, тому зростання малого бізнесу - відповідно й середнього класу - буде цілеспрямовано стримуватися.

Цілеспрямоване руйнування економіки

Здається, давно вже ніхто не заперечує, що для становлення сильної держави необхідно розвивати виробництво. Норвезький економіст Ерік Райнерт у книжці "Як багаті країни стали багатими, і чому бідні країни залишаються бідними", зокрема, посилається на дев'ять правил Філіпа фон Хорнігка, які сформульовано ще 1684 р. При цьому сам Райнерт ключовим вважає правило номер два, де сказано: "Усі, що є в країні, ресурси, які не можна використовувати в їхньому природному стані, слід обробляти в межах країни; оскільки промислові товари зазвичай коштують у 2-3-10-100 разів дорожче, ніж сировина". Аналізуючи економічну історію лідерів, норвежець стверджує, що "всі країни, які сьогодні багаті, обов'язково проходили через період захисту національної обробної промисловості". Відсутність такого захисту в слабших країнах означає їх деіндустріалізацію: "Ми можемо так сформулювати проблему бідності: Африка та інші бідні країни бідні тому, що їм відрізали або не дали можливості розвивати капіталізм як систему виробництва". З погляду Райнерта, Україна - це "колонія", тобто "країна, яка спеціалізується на невигідній торгівлі: на експорті сировинних товарів та імпорті високотехнологічних продуктів - промислові це товари чи послуги наукоємного сектору".

Однак реальні власники держави - тобто олігархи - заробляють майже виключно на експорті сировини. Причин цього кілька. По-перше, вони зуміли вчасно приватизувати видобувну галузь, експорт продукції якої дає миттєву віддачу. По-друге, створення переробних підприємств вимагає інвестицій, які не факт що окупляться до того, як ці об'єкти в тебе заберуть. (Навіщо "відцентровому" власникові зайвий ризик?) По-третє, переробка означатиме створення нових робочих місць для висококваліфікованих і, відповідно, високооплачуваних працівників. А це означає, знову ж таки, зростання середнього класу.

Як тут не згадати, що серед своїх 13 "Правил економічної емуляції і розвитку" Райнерт називає й "відносне придушення… груп, зацікавлених у виробництві сировинних товарів"?!

Іноді доводиться чути нарікання на те, що українська олігократія замість займатися економікою, займається ідеологією. Не можу погодитися із цим, бо, всупереч офіційним твердженням, кампанія декомунізації переслідує не ідеологічні, а меркантильні цілі. Переконуючи громадськість і суспільство в негативному впливі нашого спільного соціалістичного минулого, реальні власники держави хочуть насамперед позбавити суспільство його соціальних завоювань, а саме: суспільної власності і соціальних пільг. При цьому старанно насаджується міф про нібито принципову неможливість ефективного функціонування державних підприємств. Тут усе просто: підприємства, що є власністю всіх громадян України, руйнуються з метою подальшої їх приватизації олігархами. А згортання соціальних програм має на меті скоротити видатки державного бюджету. Бо що менше буде цих витрат, то більше можна буде вкрасти. Залишається тільки додати, що "десоціалізація" України є антиконституційним процесом.

Плач усіх останніх урядів з приводу відсутності коштів на соціальні програми смішний, оскільки вони ніколи не намагалися заробляти для цих програм гроші. Не будемо повторюватися про держпідприємства, які ці уряди розорили, продали й проїли. Поговоримо про такий резерв, як наука.

Бездарно керованій незалежній Україні у спадщину від так само бездарно керованого СРСР дістався величезний обсяг науково-дослідних інститутів і вишів, які десятиліттями давали ефективну віддачу у вигляді нових технологій. У цивілізованому світі наукоємні технології забезпечують відчутний приплив матеріальних коштів. Власне, для цього держави й інвестують у науку. Але тоді виникає запитання: чому немає відчутного впровадження інновацій? Документально можу підтвердити, що Україна має величезну кількість необхідних економіці розробок. Але інтерес до них виявляють, як правило, не вітчизняні, а зарубіжні структури. Чому ж не свої? На це питання ще в середині минулого століття відповів Й.Шумпетер: "Прогрес передбачає руйнування тих капітальних вартостей, з якими конкурує новий товар або новий метод виробництва. В умовах сучасної конкуренції старі виробничі потужності мають бути пристосовані до нових умов (процес, що вимагає додаткових витрат) або знищені. Але в галузях, де немає досконалої конкуренції і виробництво контролюється кількома великими концернами, останні мають достатньо можливостей для того, щоб відбити атаки, яких зазнають їхні капітали, і уникнути збитків на капітальних рахунках; коротко кажучи, вони можуть позмагатися і з самим прогресом". Тобто Шумпетер підтверджує те, про що ми казали на самому початку: головна біда нашої країни - висока концентрація капіталів.

На проблему інноваційної політики України необхідно дивитися й з іншого боку: наша держава створює умови, що стимулюють відплив наукових розробок назовні. Тільки за перші 17 років незалежності з України виїхало 626 докторів наук. За даними Світової організації інтелектуальної власності (WIPO), рівень міграції серед інноваторів уп'ятеро перевищує середній. Основною приймаючою країною є США.

Нинішня ситуація в економіці України кризова. Криза не означає, що треба скласти руки й померти. Українські економісти чудово знають, що треба робити в умовах кризи. Ось, наприклад, що каже директор департаменту Інституту економіки С.Кораблін про те, якою має бути політика при падінні попиту і виробництва: "Про це знають усі студенти: центральний банк повинен нарощувати грошову пропозицію, а уряд - бюджетні видатки з можливим зниженням податків". Узагалі-то все це відомо з часів Дж.М.Кейнса й випробувано на практиці ще Ф.Д.Рузвельтом. І отут читач повинен подумати, що нашим урядам постійно бракує розуму або освіти, але я знову не погоджуся: вони в нас дуже розумні й усе чудово знають. А економіку руйнують цілеспрямовано. Навіщо?

Африканський сценарій для України

Африканський континент у другій половині минулого століття пережив епоху розгулу демократії. Величезні території, насичені неосвоєними природними ресурсами, до Другої світової війни були розділені між власниками кількох імперій. На превеликий жаль, серед цих власників не було громадян держав - "кінцевих бенефіціарів" великої війни. Тому постало питання про переділ. Звісно, мали місце інвестиції в технологію переділу, яку, довго не мудруючи, охрестили "національно-визвольним рухом". За результатами цього руху ставлеників метрополій відправили по домівках, а на територіях, що звільнилися, провели перші демократичні вибори. Звичайно, як і має бути в умовах демократії, перемогли в цих виборах ті, в кого інвестували "кінцеві бенефіціари". Навіщо інвестували? А щоб допомогти аборигенам, які нарешті звільнилися від колоніального гніту. Для цього, звичайно ж, було необхідно спочатку побачити законний, демократично обраний уряд. Потім цьому уряду давали кредити, які благополучно розкрадалися, а коли наставав момент платежу, пропонували нову позику.

У своїй книжці "Сповідь економічного вбивці" Джон Перкінс пояснює, що кредити країнам третього світу даються зовсім не для того, щоб їм допомогти. Мета кредитування бідних країн - створення безнадійних боржників, що досягається шляхом збагачення особистостей, які правлять цими країнами, оскільки кредити завжди тією чи іншою мірою розкрадаються.

На підтвердження цієї тези колега Дж.Перкінса колишній головний економіст консалтингової фірми Mckinsey Джеймс С.Генрі в книжці "Ілюзія списання боргу" наводить рисунок, що зримо показує співвідношення сум кредитів, отриманих конкретними державами, і сум, виведених в офшори олігархами держав-одержувачів.

"До початку 1990-х, - каже цей автор, - загальна сума неоподатковуваного приватного капіталу, що сплив з країн третього світу, перевищила вартість усього непогашеного зовнішнього боргу третього світу". І отут, усупереч заяві Фукуями, тільки й почалася справжня "Історія". Бо з'явився цілий сонм тих, хто прагне кредитів: люди, які зробили свої перші "не зовсім чесні" мільйони на присвоєнні загальнонародної власності, абсолютно природно повинні прагнути максимально примножити здобуте і, перепрошую за вульгаризм, "звалити". (Вище ми говорили про "відцентрову" еліту.) Звісно, що добувати гроші найпростіше, "освоюючи" кредити, які бере держава, що належить олігархам; а надійно зберігати здобуте можливо тільки за межами країни походження багатства.

Як швидко мільярдери посткомуністичних країн вписалися в загальносвітову картину виведення коштів в офшори, показує лондонська газета The Guardian, яка опублікувала карту на підставі досліджень Дж.С.Генрі. На 2010 р. наш, український, внесок становив усього 167 млрд дол. Однак немає межі досконалості. У вересні минулого року голова Нацкомісії з цінних паперів і фондового ринку Тимур Хромаєв сказав в одному з інтерв'ю, що з України в офшори виведено тільки "за останні 18 місяців десь півтрильйона гривень".

Не треба, однак, розуміти буквально, що виводяться в офшори тільки розкрадені кредитні гроші. В Україні є й інші способи відбирання мільярдів. Наприклад, 7,48 млрд дол. - за заявою Ю.Тимошенко, "гроші, які були виведені з золотовалютного резерву в офшори" ще урядом Азарова. А 17,6 млрд було виведено вже через рефінансування комерційних банків урядом Яценюка.

Усі останні роки наша держава, з одного боку, успішно позичала, з іншого - створювала умови для виведення капіталів з України. Динаміка зовнішнього боргу сьогодні, втім, виглядає "не так щоб дуже погано - можна навіть сказати, що й добре…", принаймні В.Пинзеник на своєму сайті наводить рисунок, де добре видно послідовність зниження зовнішнього боргу держави зі 142 млрд дол. на початок 2014 р. до 119 млрд дол. на початок поточного.

Та тільки можливості наші вже не ті, оскільки валовий внутрішній продукт уже не той, що зовсім недавно. І Віктор Михайлович далі показує інший рисунок, з якого видно, що державний борг на початок 2015 р. досягав уже 70,3% ВВП країни.

Економісти вважають ризикованим державний борг, що перевищує 35% ВВП. За оцінкою аналітиків Bank of America Merrill Lynch на 31 липня 2015 р., Україна входила до трійки найбільш ризикових позичальників.

Отже, резюмуємо. У світі існує добре відпрацьована система занурення держав третього світу в боргову яму, з якої немає і не може бути виходу. Ініціативу при цьому найчастіше виявляють кредитори, які зацікавлюють розпорядників кредитів можливістю виведення коштів у "безподаткові гавані" з дотриманням анонімності вкладів. Аналогічний сценарій застосовується й щодо України.

Оскільки для погашення поточних платежів за кредитами країнам з погано керованою економікою, як правило, необхідно брати нові позики, кредитори отримують можливість висувати боржникові все нові й нові економічні та інші вимоги. Відповідно, Україною управлятимуть ті, хто дає сьогодні кредити. Тому вигідно не тільки розпоряджатися отриманими коштами, а й комусь позичати.

Україна без українців

Є, на жаль, одна обставина, яка дещо ускладнює плани продажу України. Це - народ, який іноді згадує, що він - "основний суб'єкт", і починає заважати. З метою мінімізації перешкод реалізується стратегія мінімізації суб'єкта.

Згідно з останнім прогнозом Департаменту з економічних і соціальних питань ООН, населення нашої країни послідовно зменшуватиметься. Якщо в 2015-му нас було приблизно 44,8 млн, то в 2020-му буде близько 43,7 млн, в 2030-му - 40,9 млн, в 2050-му - 35,1 млн, а в 2100-му залишиться тільки 26,4 млн людей.

Неважко здогадатися, що, крім природного зменшення населення на 700 осіб на день, ця тенденція забезпечена також і штучними факторами. Причин кілька, але зупинимося на тих, які належать до сфери державної політики.

По-перше, українці приречені на часткове вимирання у зв'язку з планомірним погіршенням якості життя. Як повідомила заввідділу Інституту демографії і соціальних досліджень НАН України Л.Черненко, "у 2015 р. порівняно з 2014-м рівень бідності за оцінкою фактичного прожиткового мінімуму зріс майже вдвічі - з 29,8 до 59,3%". Треба очікувати, що тенденція збережеться й цього року у зв'язку з новими тарифами, які уряд запроваджує в обмін на нові кредити. При цьому на цікавому моменті наголошує директор Інституту демографії Елла Лібанова: "Найбільше нові тарифи вдарять по тих категоріях населення, які не матимуть права на субсидії, так званому середньому класу - ці люди в результаті стануть реально бідними". Випадковість чи тонкий розрахунок?

По-друге, вище вже йшлося про можливість виходу з економічної кризи зі створенням великої кількості робочих місць - за Кейнсом. Влада цього не хоче, отже, можна стверджувати, що високий рівень безробіття створюється штучно.

Оскільки зазначені дві причини роблять проживання в Україні нестерпним, тим самим стимулюється міграція з цієї країни в країни більш успішні. Що й відбувається.

До речі, якщо ще раз звернутися до згаданого вище прогнозу департаменту ООН, то можна помітити стійку тенденцію зростання населення США: з торішніх неповних 322 млн до 450 млн у 2100-му. Тобто є куди нам усім прагнути: до країни, на території якої вже півтора століття не було війни.

Війна як безвихідь

Війни починаються, як правило, з метою загарбати чужу власність. Коли власність забрано, і сторона-агресор довела силою своє право на забране, сторони - щоб уникнути подальших втрат - примиряються.

Нинішня наша війна - не виняток. Росія вже загарбала в нас значну частину території і привласнила великий обсяг майна України. Здавалося б, стратегічної мети досягнуто і треба б спробувати досягти примирення. Однак навіть якби Україна примирилася із втратою Криму, що уявити важко, залишилася б величезна кількість гравців різного рівня, що палко бажають продовження бойні.

По-перше, ми знаємо, що початкові плани Росії не обмежувалися Кримом і Донбасом. Тому поки Україна за всіма статтями значно поступається агресору, загроза розширення масштабів інтервенції зберігатиметься.

По-друге, треба розуміти, що будь-яка війна вимагає щоденного відновлення "видаткових матеріалів" - зброї, боєприпасів, техніки, обмундирування, палива, харчів тощо. Усе це хтось виробляє і, отже, заробляє на цьому гроші.

По-третє, держава, для того щоб усе це купити, повинна десь гроші знаходити. Отже, зароблять і кредитори, і ті, хто ці кредити буде "освоювати".

Плюс до цього існує безліч способів заробити на зловживаннях у процесі війни, про які час від часу розповідають посадові особи СБУ, військової прокуратури та ін.

Тобто якщо перші керівники воюючих сторін перебувають у патовій ситуації (оскільки Крим неможливо ні віддати, ні відібрати), то всі інші просто не можуть допустити втрати свого бізнесу.

Не дивно, що будь-яка ініціатива, спрямована на припинення війни, натрапляє на протидію чиновників, силовиків або просто "професійних патріотів", які загострюють наявні конфлікти.

До того ж цей форс-мажор має і політичні вигоди: поки є війна, можна не боятися третього Майдану, підсумком якого, очевидно, буде поглинання України Росією.

Безіл Ліддел Гарт, якого вважають класиком воєнної стратегії, докладно описав, чим програшна стратегія відрізняється від виграшної. Суть у тому, щоб вийти зі стану війни до настання необоротних змін.

Підсумовуючи все викладене вище, можна констатувати, що Україна не має майбутнього, бо:

- народ України ніколи не допустить відсторонення олігархів від влади;

- олігархи ніколи не допустять збільшення середнього класу;

- олігархи ніколи не допустять розвитку нормальної (тим більше інноваційної) економіки;

- Україна приречена бути безнадійним боржником, бо в цьому зацікавлені всі як внутрішні, так і зовнішні гравці;

- активна частина населення України не буде боротися за її існування, бо не має наміру в ній жити;

- війна в тому чи іншому вигляді триватиме до повного руйнування економіки України, оскільки економічні можливості сторін непорівнянні.

Держава Україна всією своєю економічною історією провокувала нинішню війну, планомірно розвалюючи власну економіку і власну армію. (Психологи знають, що жертва часто сама провокує агресора своєю поведінкою.) Це бачили всі; як не самовбитися, розповідав багато хто, але взяло гору ірраціональне. Шкода, звичайно. Могла б вийти гарна країна...