Приватний ОПК України: опора "оборонки" чи ізгої?

Під час XIII Міжнародної спеціалізованої виставки "Зброя та безпека 2016", що відбулася в жовтні, керівники кількох десятків приватних українських підприємств і організацій, які є виробниками або розробниками продукції оборонного та подвійного призначення, вирішили створити Асоціацію.

При цьому основною метою створення об'єднання самі менеджери приватного сектора ОПК називають консолідацію зусиль навколо зміни правил гри на внутрішньому ринку. Стверджуючи, що держава сформувала монополію і проявляє рідкісну незацікавленість у розвитку приватного ОПК. Природно, це дуже дивує як потенційних інвесторів у самій Україні, так і іноземні оборонні компанії - адже в країні третій рік іде війна, а якісного переозброєння армії держава так і не забезпечила. Таким чином, захищаючи штучно створену монополію, сама держава в особі нинішньої влади перешкоджає формуванню нових бойових і оперативних можливостей української армії.

Сильні - і безправні

Почати варто з нагадування, що за роки війни приватний сектор ОПК за кількістю гравців істотно зріс і фактично наздогнав державний (детальніше про це в DT.UA, №34). Що ж до обсягів виробництва, то приватна "оборонка" розробляє і виробляє в кілька разів більше, ніж підприємства ОПК, що перебувають у віданні держави. Приміром, на згаданій виставці "Зброя та безпека 2016" одна тільки приватна компанія - виробник бронетехніки НВО "Практика" представила 11 бронемашин, тоді як увесь Держконцерн "Укроборонпром" - лише два натурні зразки. Зазначимо, що сліди вітчизняних приватних оборонно-промислових підприємств можна відшукати в таких технологічних нетрях, про які держава не думає навіть у своїх найсміливіших сподіваннях. Так, компанії в Україні успішно освоїли не тільки розробки, виробництво та модернізацію бронетехніки, а й такі досить специфічні сегменти, як модернізація бойових вертольотів (АТ "Мотор Січ"), виробництво систем радіолокації, мобільних комплексів наземної розвідки та радіоелектронної боротьби, комплексів придушення сигналів управління та телеметрії безпілотних літальних апаратів (ХК "Укрспецтехніка"), розробку високоточних авіабомб, виробництво систем захисту літальних апаратів від високоточної зброї, ручних термобаричних гранат (НВФ "Адрон"), а також катерів військового призначення (ПАТ "Ленінська кузня"), мінометів (ПАТ "Завод "Маяк"), деяких видів боєприпасів (Корпорація "Таско", ПАТ "Ленінська кузня", Інжинірингова компанія "Стилетто Україна"), засобів індивідуального захисту (НВП "Темп-3000") і ще багато чого іншого.

Ідеї у приватному секторі впроваджуються у кілька разів динамічніше, ніж у державному. Скажімо, створене вже після початку російської агресії Українське агентство перспективних науково-технічних розробок UA.RPA розробило тактичний розвідувально-ударний комплекс, лазерну систему виявлення снайперів, балістичні каски, портативний УКХ-модем для передачі даних у режимі псевдовипадкового переналаштування робочої частоти в умовах радіоелектронної протидії противника. А також КХ-радіостанцію, здатну забезпечити підрозділи ЗС України та інших військових формувань радіозв'язком на відстанях до 600 км.

Держава тільки поточного року представила (і лише на рівні ідеї) розробки безпілотних авіаційних комплексів (БАК), а в приватному секторі кількість підприємств, які заявили про розробки, наближається до трьох десятків. Так, далеко не всі витримали конкуренцію. Натомість на такому конкурентному полі швидко проявилися лідери, чиї БАК або вже в зоні бойових дій, або на стадії завершення випробувань (фахівці називають насамперед приватні підприємства "Атлон-Авіа", "Спайтек", "Укрспецсистемз", "Вейт"). Справедливості заради зазначимо, що з державного сектора у фаворі таки виявився один БАК, створений спільними зусиллями НТУУ "КПІ" та заводу "Меридіан" (входить до ДК "Укроборонпром").

Однак будьмо чесними: вищезгадані напрями й сегменти хоч і унікальні, але не такі капіталоємні, як іноді хотілося б. Йдеться, за поодинокими винятками, про кілька мільйонів або десятків мільйонів доларів, вкладених у кожну з названих розробок. Тоді як, скажімо, на розробку зенітно-ракетного комплексу або ударного оперативно-тактичного БАК знадобилися б сотні мільйонів доларів. Окремим компаніям, які навіть володіють технологіями, це не під силу. Та що там казати, не під силу й більшості держав. Скажімо, розробки ударного БАК Predator обійшлися США більш ніж у 2 млрд дол., а вартість одного комплексу оцінюється приблизно в 5 млн дол. Але ж для України, яка воює з сильною і непримиренною Росією, створення зброї стримування має екзистенціальний сенс.

Держава це начебто розуміє, оскільки від її імені створити ударний БАК уже взявся "Укроборонпром". Як стверджує керівництво концерну, ДП "Антонов" почне складання дослідного зразка до кінця 2016 року, а 2017-го планує передати зразок для державних випробувань. Експерти одностайно висловлюють скепсис, а автор книжки про українські БАК ("Безпілотник: заклик на війну", 2015) Сергій Згурець переконаний, що на такий проект (якщо його взагалі буде реалізовано) знадобиться близько п'яти років. До цієї думки треба додати, що якби держава і приватний сектор не конкурували, а об'єднали зусилля, то армія стала б сильнішою набагато раніше. Сумніваюся, що бійцям, які захищають країну за допомогою старезних систем радянського періоду, цікаво, хто саме - держава чи приватники - візьме гору й осідлає фінансовий потік.

Але деякі великі проекти все ж таки можна було б зрушити з місця, якби того хотіла держава. Зазвичай це ті сегменти, де приватні структури вже нагромадили багатий досвід і практичні напрацювання. На жаль, такого бажання немає, бо держава чомусь розглядає приватний сектор ОПК... конкурентом на внутрішньому і зовнішньому ринках. Це дивно і небезпечно, бо цілком можливі вимивання інтелектуального потенціалу й різке редукування капіталовкладень.

Класикою національного жанру можна вважати номінально наявну програму створення національного гвинтокрила. Цікаво, що і начальник Генштабу, командувач ЗС України генерал Віктор Муженко в червні цього року висловив переконаність, що АТ "Мотор Січ" спроможне створити новий вертоліт для армії. А президент і генконструктор АТ "Мотор Січ" В'ячеслав Богуслаєв підтвердив технологічну готовність підприємства повною мірою задовольнити потреби ЗСУ у вертолітній техніці. На підприємстві заявили, що вже за два-три роки в Україні може бути створено замкнутий цикл виробництва вертольотів, включно з виробництвом редукторів і лопастей. Завдяки інвестиціям приватного підприємства вже з'явились і солідні проекти модернізації гвинтокрилих машин - вертольоти Мі-2МСБ і Мі-8МСБ. Але хоча ще рік тому під час виставки "Зброя та Безпека-2015" заступник генконструктора АТ "Мотор Січ" Леонід Пирогов стверджував, що роботи з проектування нового вертольота "ведуться повним ходом", нині погляди запорізьких менеджерів спрямовані зовсім не на український вертоліт. Як стверджують деякі з них на умовах анонімності, проблема - у відносинах підприємства з державою. Мало того що держава практично усунулася від участі у програмі створення національного гвинтокрила, так є ще й проблеми іншого плану. "Держава декларує, що всі рівні, але ДОЗ пишеться фактично тільки під державні підприємства, державних гарантій або підтримки дослідно-конструкторських робіт ми не бачимо, немає підтримки капітальних вкладень, тому неможливо говорити про державно-приватне партнерство. Щоб прийшов зовнішній інвестор, необхідно показати, що для нього створено умови, але цього теж немає", - каже один з менеджерів АТ "Мотор Січ". Додаючи, що "заборонна система експорту давно віджила своє, а позбавлення підприємства генеральної ліцензії з переходом на одноразові ліцензії зовнішньоекономічної діяльності створює додаткові перешкоди для діяльності підприємства, оскільки Держекспортконтроль у нинішньому вигляді - це бюрократія, яка відгонить корупційними схемами".

В АТ "Мотор Січ" щиро не розуміють, чому держава перешкоджає модернізації основних фондів підприємства: Держекспортконтроль (мова вже про нове керівництво ДСЕК. - В.Б.) не дає добро на модернізацію верстатів у Швейцарії (де їх перетворюють на 5-координатні машини з автоматизованою системою управління), хоча підприємство вже півтора десятка років співпрацює зі швейцарською компанією. Не розуміють, чому виникають проблеми з експортом Мі-24 до Південного Судану, якщо проти цієї держави немає міжнародних санкцій. Не розуміють, чому якогось дозволу потрібно очікувати 2-3 місяці, якщо згідно з відповідним законом на цю процедуру відводиться 30 днів (цим грішило попереднє керівництво ДСЕК. - В.Б.)

Через це як пріоритетні напрями роботи тут почали розглядати проекти за межами України. Наприклад, будівництво на території Китаю заводу з випуску двигунів типу ТВ3-117 для оснащення вертольотів. Проект у Китаї - це передача технології, щось схоже на передачу ДП "Антонов" технології будівництва літаків Ан-140 Ірану. Місцеве впливове видання "Хуанцю Шибао" вже прокоментувало, що китайські підприємства зацікавлені співпрацювати з українськими моторобудівними компаніями, що, "безперечно, стимулює розвиток китайської авіації". Китайці, як кажуть експерти, чудово відчувають ситуацію: в умовах, коли припинилося ВТС з Росією (куди йшла третина річного обсягу виробництва), коли "Мотор Січ" не отримав компенсації всередині України (у вигляді підтримки програми національного гвинтокрила або великого ДОЗ), Китай може спробувати за невисоку ціну придбати критичні технології. Крім ТВЗ-117, Китай може цікавити модернізація двигуна Д-30 для літака Y-20, двигун Д-18T (розроблений для Ан-124), а також двигуни для реактивних навчально-бойових літаків K-8 і L-15. Треба сказати, Китай уже чудово вирішив низку завдань за рахунок українських технологій: наприклад за безцінь придбав авіаносець і на дуже вигідних умовах - технології виробництва іонно-плазмових двигунів для ракет і газових турбін для військових кораблів. Але річ зовсім не в тому, щоб не продавати Китаю технології (сам факт цього є досягненням), а в тому, щоб підхід був державним. Наприклад, шляхом зустрічних домовленостей Київ міг би вирішити дуже багато проблем: від відомих нюансів у виробництві оперативно-тактичних ракет до спільного випуску бойових літаків - було б бажання.

Витіснення мізків з рідного дому

Так, держава має свої аргументи й важелі. Найбільших, як бачимо, два: розподіл державного оборонного замовлення (ДОЗ) і видача ліцензій на зовнішньоекономічну діяльність (ЗЕД). Можливе пірнання вітчизняного моторобудівного гіганта в азійський басейн - далеко не єдиний епізод з життя приватного ОПК України.

За свідченням голови ради директорів НВО "Практика" (приватний виробник бронетехніки, який упевнено конкурує з державою) Олега Висоцького, його підприємство має досвід експорту в 12 країн, проте держава жодного разу не виявила зацікавленості у просуванні цих розробок на світовому ринку озброєнь.

Вивчення стану справ стосовно експорту ОВТ приватними компаніями показує, що національні особливості принципово розходяться зі світовою практикою. Якщо та ж таки Південна Корея на міжнародних виставках озброєнь виставляє розробки навіть крихітних підприємств, то є випадки, коли ДК "Укроборонпром" за розміщення на стенді моделі на виставковій площі метр на метр вставляв приватній компанії рахунок на 25 тис. дол. Сказати, що нинішня ситуація помітно гальмує інвестиції і прихід передових технологій, - нічого не сказати.

Адмірал Ігор Кабаненко, який нині очолює Українське агентство з перспективних науково-технічних розробок (UA.RPA), каже, що приватний сектор вітчизняної оборонної промисловості всерйоз налаштований на зміну правил на внутрішньому ринку. І, зокрема, на його думку, це створення єдиних умов для всіх учасників оборонного ринку в Україні, незалежно від належності до державного чи приватного сектору. При цьому основними критеріями при виборі постачальника для задоволення вимог замовника мають стати конкурентні ціна і якість продукції. Він вважає, що нинішній стан справ, з безліччю регуляторних механізмів і нормативів з радянського минулого, збільшує накладні витрати і не стимулює cost-effective підхід. "Потрібно вибудовувати ефективне державно-приватне партнерство у сфері оборони, і це вимагає законодавчої підтримки, ухвалення рамкового законопроекту. На жаль, в Україні не просувається розроблений 2015 року проект Закону про державно-приватне партнерство у сфері оборони, покликаний підвищити ефективність ОПК і залучити інвестиції", - зазначає І.Кабаненко. Ще одна важлива тема, на думку керівника UA.RPA, - R & D (Research & Development, тобто, по суті, еквівалент НДДКР - науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт. - В.Б.) у сфері прикладних оборонних технологій. Адмірал наполягає, що вони особливо актуальні в умовах нової генерації воєн, де успіх багато в чому залежить від технологічної переваги на полі бою. Як приклад дбайливого ставлення держави до сектору високих технологій в ОПК він наводить Норвегію: "У цій країні будь-який недержавний перспективний і високотехнологічний R&D оборонного призначення практично автоматично залучає до 50% і більше державних інвестицій, оскільки приватні структури розглядаються як механізм розвитку суспільства - вони, по суті, є базисом ліберально-демократичної моделі розвитку на основі ринкової економіки. У нас, на жаль, ситуація з державною підтримкою перспективних ДКР оборонного призначення залишає бажати кращого. Ця сфера вимагає побудови ефективних стратегічних комунікацій між владою і приватним сектором і, безумовно, державної підтримки".

Не менш категоричний засновник київського ТОВ "НВК "Техімпекс" (основна спеціалізація - модернізація бронетехніки) Євген Ващилін: "Моя думка - об'єднуватися треба. Адже сьогодні самостійно ніхто не може достукатися до держави. Для того щоб отримати можливість вільно працювати, необхідно демонополізувати ринок і поставити всіх у рівні умови: і державні підприємства, і приватні, і змішаної форми власності, і з іноземними інвестиціями".

Таким чином, об'єднавча хвиля знизу як мінімум є сигналом для влади: надто багато в цьому чутливому сегменті перевернуто з ніг на голову. Адже так можна й технологічний потенціал розгубити. Частина конструкторів, як колишній генконструктор літакобудування Дмитро Ківа, поїдуть працювати в країни зі сприятливішими умовами (до речі, ще невідомо, скільки інженерів фірми "Антонов" поїде слідом за Ківою в Азербайджан). Частина - перенесе свої виробництва і конструкторські бюро. Ті, кому не дадуть зробити внесок у підвищення оборонного потенціалу країни, розвиватимуть оборонні можливості іноземних держав. Хто досить довго стежить за вітчизняною "оборонкою", може пригадати, що щось подібне вже було. Коли дробили "Хартрон", його кращі представники на чолі з Яковом Айзенбергом залишили країну. Від могутнього технологічного кластера з систем управління для ракет залишилося невелике підприємство "з поодинокими замовленнями". Цікаво, що саме цього тижня Рада нацбезпеки і оборони України має ухвалити рішення: дати зелене світло інституту генеральних конструкторів - чи "настійно рекомендувати" поставити на цьому питанні жирну крапку. У ДК "Укроборонпром" і в Державному космічному агентстві України, здається, зацікавлені в крапці: адже в їх складі ще є сильні КБ з принциповими керівниками ("Або я керую, розпоряджаючись коштами і відповідаючи за все, або нехай зброєю займаються автодилери"). Тим більше, у нас недалеко і до реальних колізій, коли іноземними галузевими розробками керуватимуть чинні генеральні конструктори України - адже постанов уряду про призначення тих чи інших генеральних конструкторів ніхто ще не скасовував...