Примус до дії

Як відомо, «очікування війни сильніше, ніж війна, тривожить». Той, хто планує напад, так само, як і той, хто готується його відбити, майже завжди перебуває в полоні умовностей. Битва реалістична, вона робить світ простішим і жорсткішим, але одночасно яскравішим і відчутнішим. Екстрим загострює почуття, загартовує волю й провітрює мізки. Загострення ситуації змушує діяти, шукати відповідь на задачу, яка ще вчора здавалася нерозв’язною.

Стан застою у вітчизняному політикумі не міг бути тривалим. Одні вдавали, що борються із кризою. Інші — що ведуть переговори про створення коаліції. Треті — що готуються до виборів. Марність зусиль було видно неозброєним оком. Щось мало статися.

Звернімо увагу на дві найважливіші характеристики того, що сталося. Перше: на торги виставлено посаду, ціна якої дуже висока. Навіть в умовах нинішньої політичної інфляції. Друге: спікер — важлива ланка в ланцюжку ухвалення і реалізації загальнодержавних рішень. Його відсутність спричиняє кисневий голод, а відтак — клінічну смерть. Відсторонення від влади президента для країни менш болісне, оскільки в цьому випадку функції глави держави перебирає на себе голова Верховної Ради. Висловлення недовіри главі уряду також не завдає шкоди системі управління, тому що прем’єр лише отримує до назви своєї посади додаток «в.о.» і благополучно продовжує кермувати Кабміном в очікуванні щасливого наступника. А в нашому випадку все набагато складніше. Оскільки Конституція не передбачає посади «виконувача обов’язків спікера». Жоден із заступників парламентського лідера не вправі підписувати закони, що їх продукує ВР. Цю місію покладено на повновладного, законно обраного вождя славного депутатського племені.

Відсутність спікера ускладнює боротьбу з економічним злом, оскільки юридично знецінює ухвалені, але не підписані антикризові закони. Вона ставить під сумнів можливість провести дострокову парламентську кампанію, тому що без автографа формального ватажка нардепів зверстаний бюджет не має статусу закону. Без голови ВР неможливо на законодавчому рівні ні обстоювати стратегічний дер­жавний інтерес, ні лобіювати приватний комерційний. Спікер в окремих випадках має право візувати нормативні акти замість президента. Але навіть президент позбавлений можливості підміняти спікера.

І ще одна істотна деталь. Не­здатність депутатського корпусу обрати «першого серед рівних» під­риває якщо не правову, то принаймні публічну легітимність Ра­ди. Неможливість визначитися з кандидатурою спікера роздратує виборців значно сильніше, ніж недолугі спроби збити коаліцію.

Таким чином, в існуванні спікера як такого зацікавлені всі. Ма­ло того, у короткостроковій так­тичній перспективі від усунення Яценюка виграли всі. Включно із самим «репресованим». Інша річ, як кожен із гравців розпорядиться наданою можливістю зірвати банк. Грають усі.

За такої гри кожен має змогу ризикувати й право блефувати. Кожен має розкриватися. Пропонувати варіанти, посади, гроші. Зрештою, себе.

У цій ситуації не так важливо, хто саме здавав карти. Хоча очевидно, що ім’я банківника — секрет Полішинеля для кожного понтера. Надто вже «безпонтово» тасували колоду.

«Той, хто в скалі сидить» + «Той, що греблі рве»

Суперечка про те, хто саме стоїть за «бліцкригом» — Ющенко чи його альтер его Балога, апріорі позбавлена сенсу. Якби діяння конфідента не приносили користі патронові, Віктор Іванович давно був би принесений у жертву. Окрім того, обезглавлення Ради було в інтересах обох. Віктор Андрійович здобував тактичну ініціативу. Віктор Іванович укотре демон­стрував свою корисність. Що на тлі очевидного загострення стосунків тезок для Балоги було зовсім не зайвим.

Чи телефонував Яценюк Ющенку? Чи телефонував Ющенко Януковичу і Литвину, а якщо телефонував, то що саме казав? Відповіді на ці запитання всерйоз можуть цікавити лише «політично хіпуючу» публіку. Гарант хотів відставки спікера. Настільки категоричне твердження ґрунтується не тільки на логічних висновках, а й на отриманій інформації. Автору цих рядків удалося поспілкуватися з двома «абонентами» Ющенка, котрі підтвердили, що господар Банкової їм справді телефонував і питання про Яценюка порушував. При цьому обидва, не змовляючись, зізналися: питаючи про ступінь імовірності зміщення голови ВР, Віктор Андрійович ледь стримував радість.

Ініціюючи зняття свого ж ставленика, Ющенко, цілком очевидно, реалізовував дві мети.

Першу, дріб’язкову, — покарати. Про те, наскільки болісно арбітр нації реагував на зростання рейтингу протеже, уже складають легенди. Небажання Яценюка йти на вибори під президентським прапором і саботаж окремих законотворчих ініціатив Банкової тільки підсилили ворожість. Відповідно до окремих відомостей, недавня поїздка спікера до США не була санкціонована гарантом. А спроби «блудного сина» самостійно навести мости з оточенням Обами викликали праведний гнів верховного вождя. За розповідями, спікера навіть не допустили на урочисті проводи Ющенка до Варшави. І додзвонитися до президента він не міг уже давно, у чому нібито нещодавно зізнавався прем’єру. Чи так це, не істотно. І без цього ступінь «провини» лідера парламенту перед лідером країни зріс до загрозливих масштабів. Окремі спікерові порухи занадто багатьма кваліфікувалися як підігравання Тимошенко. Байдуже, чи так це було насправді. Важливим є інше: президент Ющенко поділяв цю думку, у цьо­му переконані всі, з ким випадало спілкуватися. Коли хтось і міг повірити в чутку про те, що Яценюку пропонують місце в п’ятірці БЮТ, то тільки Віктор Андрійович.

Певна річ, Віктор Андрійович керувався і цілком прагматичними міркуваннями. Хоч би чим завершилася локальна «зачистка» Ради, Ющенко — у виграші. Або він отримує більш зговірливого спікера, готового, зокрема, провести рішення про фінансування виборчої кампанії. Або отримує обеззброєний, некерований парламент, просто-таки створений для того, щоб його розігнати. У найбільш піковому випадку, хай і на короткий термін, він позбавляє уряд можливості проводити через Раду екстрені закони й піаритися на боротьбі з кризою. У найбільш вдалому — отримує жадану більшість, яка дозволить сколотити коаліцію без участі БЮТ і обійтися без виборів. Хотілося б помилятися, але політика Банкової останнім часом дедалі більше нагадує свідоме нагнітання хаосу, на тлі якого навіть Ющенку вдається виглядати єдиним впливовим політиком. А його секретаріату, відповідно, — єдиним діяльним органом.

При цьому не слід забувати про втрати, яких Віктор Андрійович неминуче зазнає. Його прагнення відсторонитися від того, що сталося, зрозуміле й поясниме. Зрештою, хтось наївний та й повірить, що він тут ні до чого, в усьому винен підступний «підривник» Балога. Але ті, хто повірить, можуть замислитися над невинним запитанням: а чи варто підтримувати президента, який терпить поруч із собою такого некерованого підлеглого? А ті, хто не повірять, мають усі підстави вважати його могильником останнього шансу на ренесанс помаранчевої єдності.

У переддень річниці Майдану не можна не згадати, що з активного лексичного запасу Ющенка зникла не тільки назва головної площі країни, а й така любима ним ідіома «мій народ». І справді, його підтримку важко назвати народною. Коректніше говорити про симпатії певної частини населення. Після недавніх подій частина цієї частини може відмовитися від частини ілюзій із приводу всенародно обраного.

Не слід забувати й того, що операція зі зняття Яценюка, м’яко кажучи, не додала Вікторові Андрійовичу авторитету і в рядах фракції, яку іменують пропрезидентською, швидше, за звичкою. Організоване лобі в Раді Ющенко може втратити остаточно.

Хоча тут можливі варіанти.

Ну і «НУ—НС»...

Стрес, пережитий Радою в цілому і «НУ-НС», зокрема, може як зцементувати фракцію, так і розвалити її остаточно. Погово­ривши з різними представниками депутатського осередку помаранчевого блоку, переконався, що ця структура — найдемократичніша в Раді. Скільки людей, стільки й думок.

З одного боку, те, що сталося, дало багатьом привід знову порушувати питання про зняття Балоги. Нунсівські ідеалісти переконані, що саме тепер це можливо. На чому базується такий оптимізм, сказати важко. Чуючи «ось-ось...», мимоволі згадував чутки про швидке звільнення Медведчука з посади глави президентської адміністрації, які гуляли кулуарами з 2002-го...

Відставка Яценюка дуже налякала депутатів, орієнтованих на Ющенка. Кожен «приміряв» те, що сталося, на себе. Кожен подумав про шанси потрапити до списку пропрезидентського блоку. А ще — про шанси самого блоку. І багатьом стало сумно.

Те, що президентський загін на чолі з Кириленком з самого початку не був посвячений у плани Банкової, очевидно. Як очевидно й те, що в ці плани були посвячені формальні противники — регіонали.

Ніхто в «НУ—НС» не хоче виборів. Багато хто сподівався, що обійдеться. Після 12 листопада майже всі переконалися, що ні. Єдина альтернатива дострокової кампанії — коаліція. Усунення спікера дало новий імпульс переговорам про створення більшості у форматі «БЮТ — «НУ—НС» — Блок Литвина». До цього процесу, нехай і боязко, але долучилися депутати, котрі досі коливалися тільки згідно з лінією Банкової. Змінилася мотивація. Тепер менше кажуть про потребу йти в чиємусь кільватері. Більше твердять про можливість врятуватися. За надання такого, нехай і примарного, шансу відновити розвалений альянс і зберегти обличчя «помаранчеві» критики президента йому щиро вдячні. З цієї нагоди самооборонці загальмували процес відмови від керівництва фракцією В’ячеслава Кириленка.

Поки що успіхи невеликі: вчора відносною більшістю фракція підтримала ініціативу Тараса Стецьківа про поновлення переговорного процесу щодо створення коаліції «БЮТ — «НУ—НС» — Блок Литвина». Пропозицію Олександра Третьякова про формування більшості у форматі «НУ—НС» — ПР — блок Литвина» не підтримав ніхто. Для регіоналів, наскільки можна судити, це стало несподіванкою.

Тому що послідовні...

Відразу кілька представників Партії регіонів переконували вашого покірного слугу, що прораховували можливу розгубленість у лавах «НУ—НС». Правда, сподівалися, що вона підштовхне більшість фракцій у їхні обійми. Страх перед виборами мав стати причиною, потреба об’єднання перед загрозою економічного краху — приводом. Бажання президента побачити саме таку коаліцію (і готовність домагатися виборів у будь-якому іншому разі) відігравало роль супутнього чинника. Та не зрослося.

Утім, регіонали не в претензії. Їхня послідовна безпорадність у досягненні власних політичних цілей добряче дратувала біло-синіх виборців. ПР потрібна була привселюдна перемога. Вони її домоглися, причому легко. Хоча не були ні організаторами ні виконавцями. Швидше, масовкою.

Тепер у них з’явився шанс отримати керованого спікера. Для закріплення успіху було б непогано посадити в це крісло Лавриновича, але його нинішні можливості обійняти таку посаду, незначні. Влаштував би Плющ (причому влаштував би й Ахметова й Ющенка), проте і з його обранням виникають проблеми. Ні КПУ, ні «НУ—НС», ні тим більше Блок Литвина готовності підтримати його поки що не виявили.

Найбільш реальний кандидат — Володимир Литвин, та переговори з ним ідуть важко. Втім, один впливовий регіонал чесно зізнався, що їх на цій посаді влаштує практично будь-хто. Головне, щоб цей будь-хто не заважав проведенню виборів. ПР, мабуть, єдина політсила в нинішньому складі ВР, яка, як і раніше, хоче виборів. Більшість депутатів-партійців випромінюють упевненість у тому, що:

— у парламенті наступного скликання саме вони створять коаліцію, навіть коли прийдуть до фінішу другими;

— блок Ющенка буде складовою частиною цієї коаліції, й вони дістануть важіль реального впливу на президента;

— саме представник ПР буде новим прем’єром;

— якщо регіонали здобудуть контроль над парламентом і урядом, їм буде однаково, хто стане президентом.

Вибори, на думку біло-голубих, мають відбутися в лютому-березні. На той час криза зробить Ющенка більш поступливим, а Тимошенко менш небезпечною. А тому підігравати гаранту, який час від часу розпочинає спроби зняти Тимошенко, вони не будуть.

Справи «сердечні»

Тимошенко боялася саме цьо­го. Вона та її соратники були свято переконані, що зняття спікера — лише прелюдія до відставки прем’єра. Саме цим і пояснювалося те шаленство, із яким «біло-сердечні» зривали голосування. Коли стало зрозуміло, що тривога помилкова, бютівці, зберігаючи обличчя, відійшли на заздалегідь підготовлені позиції.

У чому виграш Тимошенко? Вона дістала змогу торгувати посадою, яка їй не належить. За «живого» Яценюка пропонувати комусь цю посаду було не з руки. Тепер, коли Віктор Андрійович із Віктором Івановичем виконали роботу за неї, є з чим іти до Литвина. Джерела в БЮТ підтверджують, що за майбутню лояльність і можливість створення більшості (нехай і неформалізованої) Ю.В. готова заплатити посадами Мінтрансу, Мінприроди, «Укравтодором», «Укрзаліз­ницею». Джерела в Блоці Литвина факт обговорення таких питань заперечують. Джерела Партії регіонів, які уважно стежать за процесом, — підтверджують.

Тимошенко надали шанс взяти участь у створенні лояльної до уряду більшості і навіть подарували крихку надію на формування проурядової коаліції. Іншого такого шансу в неї не з’явиться, хоча вона чудово розуміє, як важко буде ним скористатися.

І ще одне надбання прем’єра, яке вона не відразу й примітила — її повернули на грішну землю. Їй дали зрозуміти, що коли цим самим шансом вона все-таки не скористається, то вибори практично неминучі. Кажуть, що тільки тепер Тимошенко дала чітку команду розпочати реальну підготовку до кампанії. А ще кажуть, що вона навіть дозволила собі думку про залишення поста глави Кабміну. Яку відразу від себе відігнала. Добровільна відставка нині — перший крок до відходу в політичне небуття.

Інша історія, якщо майбутній спікер і майбутня більшість вияв­ляться відверто нелояльні до неї.

Тоді вона залишає за собою можливість покинути Кабмін. У самісінький переддень практично неминучих виборів.