Truth Hounds: "Не може бути поділу залежно від того, хто катував — росіяни, сепаратисти чи українці"

Не так давно Гаазький трибунал щодо колишньої Югославії виніс вирок Ратко Младичу, колишньому командувачу армії боснійських сербів.

"Боснійського м'ясника" засуджено до довічного ув'язнення. І хоча правосуддя здійснилося через 21 рік після відомих подій, саме цей факт доводить: воєнні злочинці обов'язково будуть покарані. Тому Україна повинна збирати докази воєнних злочинів і проводити якісне розслідування на національному рівні, щоб довести вину людей, відповідальних за них. Саме цим займається правозахисна організація Truth Hounds. Її документатори під виглядом туристів їздять збирати докази і в окупований Крим. В організації вірять, що кожне свідчення внесе свою лепту в справедливий вирок у справі України в Міжнародному кримінальному суді (МКС).

Про те, як саме збирають докази для МКС, чому ця робота важлива, як документатори працюють на окупованих територіях, ми розмовляли з керівником польової місії з документування воєнних злочинів та злочинів проти людяності Ярополком Бринихом.

- Символ Truth Hounds - собака в окулярах. Чому? Коли ви з'явилися і яка основна мета вашої діяльності?

- Назва Truth Houndsнародилася жартома - "справжні гончаки", "нишпорки". Звідси й собака, який нишпорить у пошуках доказів. З 2014 року ми їздимо по території конфлікту в Україні й нишпоримо. Ми з'явились у вересні 2014 року: тоді правозахисна організація "Міжнародне партнерство за права людини" відкрила в Україні польову місію з документування воєнних злочинів та злочинів проти людяності, зібрала команду волонтерів-документаторів, щоб їздити в зону конфлікту і фіксувати злочини: катування, нелюдське поводження з полоненими й затриманими, невибіркові обстріли, переслідування активістів і цивільних.

На той час в Україні не було експертів-польовиків у цій сфері, серед нас були активісти, фізики, юристи... Я колись був журналістом. Фахівці з Грузії, США і Великої Британії навчили нас, що потрібно шукати, які докази збирати, як їх правильно оформляти. І ми поїхали...

Головним нашим завданням було, щоб наші докази приймали міжнародні інстанції: ми працювали і працюємо за стандартами Міжнародного кримінального суду. Бо якщо МКС прийме докази - приймуть і інші інстанції. У МКС дуже жорсткі вимоги до методології, захисту даних, збирання доказів.

- Тобто ви одразу орієнтувалися на Міжнародний кримінальний суд?

- Так. А крім того, ми хотіли представляти потерпілих у Європейському суді з прав людини (ЄСПЛ), але на це потрібна велика команда, шалений ресурс. На даний момент ми опитали близько 1000 людей і, на жаль, лише для невеликої частини знайшли адвокатів, які супроводжують їх до ЄСПЛ.

Зараз нам допомагають посольство Фінляндії і National Endowment for Democracy, але в різний час було по-різному. Шукаємо додаткові джерела фінансування. Юридично нашу організацію створено в серпні 2016 року, хоча перша місія виїхала в жовтні 2014-го - ми починали як волонтери, розвивалися.

Ярополк Бриних

- А як відбувається ваш виїзд? Багато людей їде? Що саме ви фіксуєте?

- З 2014 року різні схеми роботи відпрацьовували: різні терміни, різна кількість людей у місії. Дійшли оптимального для нас варіанта: чотири людини на шість днів поїздки. Бувають окремі випадки, як цього року після обстрілів Авдіївки: поїхало шестеро. Або ж під час поїздок у Крим - працюємо довше, інакше немає сенсу і бажаного результату.

Перша поїздка була просто моторошна: ніхто не знав, як усе буде. Тоді це були переважно злочини нелюдського поводження і катування цивільного населення. Ми чи не вперше почули такі розповіді. Плакали разом зі свідками. За три роки стало простіше: знаємо, де шукати людей, з чого почати інтерв'ю і коли просто мусимо його закінчити, щоб не зашкодити людині; навчилися документувати, вже є практика.

- Як вас сприймають свідки?

- По-різному. Якщо більшість у школі чула - "трибунал", "Гаага", то про Міжнародний кримінальний суд майже ніхто не знає. Питають, що це й навіщо. А зараз і поготів -дедалі більше розчарування.

- Чому саме зараз?

- МКС - велика міжнародні інстанція, яка прискіпливо ставиться до доказів, довго їх вивчає, проводить якісне розслідування, а це дуже тривалий процес. А буде ухвалено рішення чи ні - залежить від документаторів і якості наданих матеріалів.

Минуло три роки війни, і ми чуємо тепер від людей, яких опитували на початку: "У мене розтрощили будинок, хто мені все те відшкодує? Я хочу допомоги зараз, а не колись".

Нині ми зазвичай фіксуємо регулярні невибіркові обстріли цивільного населення і захищених об'єктів. Продовжуємо документувати катування, які відбувалися здебільшого в 2014–2015 роках, - це тисячі випадків. Нещодавно мій колега записував свідчення понад сім годин. І це стандартний час, який потрібен для детального запису свідчення про катування. Людині важко про все те згадувати, а мусимо задокументувати якомога детальніше: відтворити місце злочину, зобразити графічно максимум локацій, отримати детальний опис самого катування і найголовніше - намагатися ідентифікувати злочинців, встановити їхні справжні імена, зовнішні дані. Катування - це серйозний воєнний злочин, з ним складно працювати, а тому документатори мимоволі стають подекуди й психологами, використовуючи їхні практики для максимального зменшення шкоди потерпілому при одночасній фіксації максимуму інформації.

Наразі ми працюємо над тим, щоб довести факт ефективного контролю Російською Федерацією епізодів узяття в полон 2014 року військових ЗСУ, "парадів полонених" у Донецьку. Бо саме докази відповідальності РФ у міжнародних інстанціях можуть дати людям змогу отримати відшкодування. Вже підготовлено наше третє подання до МКС: цього разу воно максимально зосереджене на обстрілах цивільного населення, що мають характер воєнного злочину, всіма сторонами конфлікту, а також на епізодах атак з території РФ.

- У фіксації злочинів вам важлива кількість чи якість?

- Щоб дії кваліфікувалися як воєнні злочини або злочини проти людяності, вони мають бути масштабні й систематичні. Юридично це трохи неточно, проте відображає суть роботи. Тому ми робимо акцент і на кількості, і на якості доказів. З однієї місії ми привозимо від 10 до 40 свідчень - залежно від теми, над якою працюємо: документувати обстріли швидше, бо кількість потерпілих більша. Про катування вже зрозуміло: якщо місія зосереджена лише на них - кількість зафіксованих злочинів може бути більшою лише з більшою командою, яка працюватиме одночасно.

- Ви поговорили з людьми, зібрали інтерв'ю, що далі?

- Вивчаємо, структуруємо в електронній накопичувальній базі, потім робимо звіти-подання до Міжнародного кримінального суду й проміжні розслідування. Звіти структуруємо за датами, видами злочинів, ймовірними злочинцями однієї зі сторін. Нам байдуже, яка сторона вчинила злочин. Злочин був - маємо шукати злочинців.

Збирати злочини української сторони складніше, бо немає доступу на окуповані території. У 2014–2015 роках організовували місії в ОРДЛО, а тепер уже не можемо їздити - райони закриті, якісно не задокументуєш. А тоді ми назбирали певну кількість доказів.

- Коли ви 2015 року востаннє були з місією в Донецьку, як вам там працювалося? Чи стежили за вами?

- У місії були наші російські партнери, які зі своїм досвідом, але використовуючи нашу методологію, там працювали. Ясно, що така робота мала відбуватися з повідомленням "омбудсмена "ДНР", хоч як смішно це звучить. Тому всім було відомо про роботу наших колег. Знайти потерпілого й опитати було складно, але можливо. І, звісно, ми співпрацюємо з різними правозахисниками. Маленька команда не може все охопити самотужки.

Найбільше заважає роботі те, що територія закрита і ми не маємо реальної можливості там працювати. Маємо доступ в Україні і можемо фіксувати злочини представників РФ і "ЛНР"-"ДНР", а також частково злочини української сторони. Проте великий пласт імовірних злочинів, вчинених на неконтрольованій території будь-якою зі сторін, зокрема українською, приховується. Злочинці не будуть ідентифіковані, а отже й не будуть покарані і, що найгірше, зможуть і далі робити свою криваву справу.

- Коли ви з партнерами опублікували свій звіт про катування з боку українських військових, я пам'ятаю, який галас зчинився.

- Попри весь патріотизм, злочини, незалежно від того, хто їх вчинив, мають розслідуватися, факти потрібно встановлювати. Винних мають шукати і карати відповідно до законодавства. Не може бути поділу залежно від того, хто катував - боєць ЗСУ, працівник СБУ чи комбатант "ЛНР"-"ДНР" або ГРУ РФ. Людину катували - злочинець має бути покараний. І починати було б добре з себе. Бо "вони перші почали, їх і будемо якось колись карати" - дитяча відмазка. Є доступ до контрольованої території - розслідування необхідно проводити.

Водночас маю зауважити, що українських злочинів, що кваліфікуються як катування, у 5–10 разів менше, ніж із того боку. Командири мусили б запобігати їм і якщо не робили цього - є їхня вина, це потребує розслідування.

- Ми пам'ятаємо історію з дідом, який нібито приніс мед на блокпост ЗСУ і підірвав військових. Його дуже сильно побили, це зафіксовано. Як працювати з такими випадками? Чи є самоцензура?

- У мене немає самоцензури. Катування заборонено. Людина могла вчинити правопорушення, злочин, однак це треба довести. Ніхто не винен, поки вини не доведено - ще в школі нам про це кажуть, але всі чомусь забувають. Проте очевидно, що це не значить, що людину можна катувати. Потрібні суди, потрібно зібрати докази, провести розслідування.

В Україні, коли долучаються хороші фахівці, злочини розслідуються, але дуже спорадично. Багато наших потерпілих, які живуть на звільненій території, кажуть, що фактично ніяких слідчих дій не проводиться і не проводилося, навіть найпростіших - опитати названого самим потерпілим свідка чомусь стає нездійсненним завданням для українських органів. Найочевидніше пояснення - відсутність у їхнього керівництва бажання розслідувати.

- Про які докази йдеться, коли говоримо про катування?

- Документуючи катування, ми фіксуємо розповідь людини про те, що з нею сталося. Основна база - це її свідчення. Нам потрібні опис місця тримання, опис умов і те, як людина може підтвердити ті чи інші слова. Далі опитуємо про деталі катування. Ми повинні отримати цю інформацію. Якщо бачимо, що людина не може говорити про катування, розмову припиняємо. Ця справа чекає, і дуже часто люди зв'язуються з нами повторно. Я й інші документатори не можемо тиснути на людину, яка пережила травматичний досвід, не можемо завдавати їй іще більшого болю. Також збираємо будь-які докази травм: медичні довідки, виписки від психологів.

Коли фіксуємо обстріли, найважливіше довести час, локації, куди стріляли, напрямок стрільби (звідки стріляли), вид зброї. Для цього опитуємо потерпілого - людину, яка була в даний момент на локації, яку обстрілювали. Це має бути потерпілий, який міг це бачити, може підтвердити час. Потім знаходимо місце влучання, вирву, досліджуємо її, сліди осколків, робимо заміри, визначаємо напрямок стрільби.

- Було таке, що люди свідчили, що стріляли українські військові, а виявлялося, що ні?

- Приблизно у половині випадків, хоча часто буває й навпаки. Тому зі свідчень про обстріли найголовніше точно визначити дату, час, куди прилетіло, що чули при цьому, які пошкодження бачили. Далі, підтвердивши факт, ми проводимо власний аналіз, весь процес якого фіксується на фото і відео. Наші дії також задокументовані і в подальшому можуть бути оцінені й вивчені.

- Ви потрапляли під обстріл під час роботи?

- Так, цього року в Авдіївці. Коли поночіє, ми закінчуємо роботу - це правило безпеки, яке порушуємо лише у виняткових випадках. Маємо десь перебути ніч. Під час одного з таких "перебувань" за 100 метрів від нас прилетіло кілька снарядів. Це було неочікувано, оскільки місце ми вибрали безпечне, військових об'єктів там не було, причини стріляти також. Не пощастило.

- Про ваших партнерів пишуть багато, а про вас ні. Чому?

- 2014 року ми вирішили, що не будемо дуже публічними. Ми орієнтуємося на Міжнародний кримінальний суд, збираємо дані, лишаємо контакти потерпілим. Потерпілі підписують міжнародну довіреність для наших адвокатів, дозвіл на використання своїх свідчень у Міжнародному кримінальному суді. Ми вирішили, що будемо працювати більш-менш анонімно.

Крім того, ми ж їздимо також у Крим. Якщо станемо публічними, то не зможемо приїжджати на півострів. А велика проблема в Криму - відсутність постійного й методичного документування злочинів.

- Ви, мабуть, єдині, хто їздить у Крим?

- Ми приїжджаємо в Крим як туристи, тихенько документуємо і виїжджаємо. Якщо з Донбасу ми привозимо пачку підписаних документів, то в Криму все це фотографується і спалюється - нічого не провозиться, щоб в жодному разі не наражати людей на небезпеку.

Проте, на щастя, у Криму працюють наші колеги - монітори, адвокати, активісти, правозахисники. Є люди, які також анонімно приїжджають туди. Є локальні правозахисні групи, які з надзвичайними зусиллями досі тримаються. Вони роблять неймовірно важливу роботу -фіксують факти порушень, наприклад: "У певному селі провели обшуки в 10 хатах".

Минулого року ми робили подання до МКС щодо Криму. В ньому зафіксовано факти катувань, зникнення людей, незаконного затримання, незаконних обшуків тощо. Ми кваліфікували це як злочини проти людяності. Проте, на жаль, у багатьох випадках користувалися результатами моніторингу та фіксації, а не детального документування, як на Сході країни. Моя мрія - це постійне й методологічно правильне документування злочинів, вчинених у Криму.

- У вас є великий звіт щодо дитячих закладів у Донбасі.

- Це результати трирічної роботи, тому що злочини проти дітей найскладніші. Насамперед морально. Дітей опитувати ми не можемо, опитуємо батьків. Проте мало якій мамі хочеться розповідати, як була поранена, а тим більше як загинула її дитина. Для цього потрібна неймовірна воля.

Протягом цього часу ми задокументували п'ять убивств дітей, шість незаконних утримувань із застосуванням катування, вісім випадків загибелі та 19 поранень дітей у результаті обстрілів цивільної забудови, атаки на 79 навчальних закладів на Донеччині й Луганщині. Проте таких злочинів набагато більше. Це ж лише дані, якими ми можемо оперувати, оскільки свідчення задокументовані, перевірені і ми в них упевнені. Найбільше дітей страждає від обстрілів цивільної забудови та навчальних закладів. Часто - від того, що одна зі сторін встановила військовий об'єкт біля цивільного, тим самим зробивши цивільний ціллю. Потрібно виводити військових подалі від цивільних. Ідеально було б, якби це почала робити Україна.

- Які історії зачепили найбільше?

- Мене чіпляють хепі-енди й близькі до мене історії. Нещодавно жінка розповідала про обстріл, коли Стару Авдіївку накрило "градами". Вона прокинулася зранку. Мала піти годувати худобу, але побачила, як красиво лежав кіт, і підійшла його погладити. В ту секунду територію накрило. Жінку врятував власний красивий кіт - я теж маю такого.

Ще одна історія. Старий дідусь стояв біля будинку. Каже, щось просвистіло, голова заболіла, кров потекла з вуха. Він викликав "швидку". Йому сказали, що все нормально. Через день він відчув, що болить плече, і покликав когось подивитися, бо щось намацав. Узяли магніт, це "щось" магнітиться. Знову їдуть до лікарів. Виявилося, що якимось чином куля через вухо потрапила в ділянку плеча. Лікарі кажуть, що вхідних отворів немає - інакше ніяк. Коли документатор питав у старенького, чи почалися в нього проблеми зі слухом, той відповів: "Коли кулю діставали, то мені вухо почистили, я ж старенький, сам не можу, а так мені вуха почистили - і я став краще чути". Дуже неймовірна історія. Якби не знав, що це факт, - не повірив би.

- Але скільки болю ви пропускаєте крізь себе! Що робите, щоб вийти з тяжкого стану? Ви пишете про злочини з різних сторін. Це не завжди добре сприймається, багато критикують, як виходите зі стресу?

- У нас є хороша партнерська організація "Блакитний птах". Їхні психологи, крім роботи, яку роблять для людей, що пережили полон, допомагають нашим документаторам.

Особисто я переконаний, що безкарність породжує нові злочини, і неважливо, яка сторона вчиняє злочин, - вона має бути покарана. У випадку з батальйоном "Торнадо", наприклад, почалося розслідування, хоча чомусь дуже мало кейсів їхніх злочинів взято до уваги. Стільки всього не проводиться щодо української сторони! Я розумію - це зараз невигідно. Якщо політик каже, що треба розслідувати злочини й української сторони, то його, мабуть, більше немає як політика. Але ж від тих злочинів постраждали реальні люди!

- Наскільки довго готуєте звіти?

- 2015 року ми чотири місяці структурували зібрану за майже рік інформацію. Моя колега Світлана Валько поїхала до Гааги з повною валізою свідчень. У Міжнародному кримінальному суді вона виклала ці свідчення. Також повну карту свідчень, опис, копії ми подали на носіях - треба спрощувати їм роботу, бо її дуже багато, а ми ж зацікавлені в результаті. Процес роботи зі злочинами й людським горем радості не приносить.

Торік ми провели розслідування, яке має назву "Звідки відкрили вогонь?". Там задокументовано факти обстрілів з території РФ. Ми знайшли супутникові знімки позицій на території РФ, звідки вівся вогонь, задокументували факти інтервенції російських солдатів, коли вони вступили в бій з українськими прикордонниками. Того разу ми отримали дозвіл від прикордонної служби, яка після перевірок дозволила нам працювати зі своїми бійцями. Звісно, не можна було б проводити розслідування й публікувати його, якби воно ґрунтувалося на доказах тільки наших силовиків. Тому ми опитали багато цивільних свідків, які не знайомі ні між собою, ні з тими прикордонниками. У результаті аналізу їхні свідчення зійшлися - всі надали однакові дані, а це більш як 50 людей з абсолютно різних локацій. Плюс карти й супутникові знімки, плюс інші методи верифікації дозволяють зробити висновки, що 2014 року в окремих випадках обстрілів в Луганській області були задіяні сили Російської Федерації. Цього достатньо, щоб кваліфікувати той період як період міжнародного конфлікту в цій локації. Звучить просто, проте документування тривало протягом багатьох місяців, проведених у полях. Потім аналіз, перевірка, пошук додаткових доказів - якомога більше доказів.

Нині ми працюємо по Донеччині. Приклад: коли були ці "паради" в 2014-2015 роках, там активно брали цивільних і комбатантів у полон і в заручники, і в дуже багатьох випадках це робили саме підрозділи РФ. Ми збираємо докази, намагаємося вирахувати й показати маршрути - звідки вони були; знайти дані про те, хто це був, які саме бійці. Скажімо, під Іловайськом узяли в полон українських солдатів і передали їх у Сніжне, де їх катували сепаратисти. Але передавали їх саме росіяни, попередньо вивозячи до Росії. Їхнє командування мало знати, кому вони передають полонених і що з ними буде. Тому вони також відповідальні за злочини, які там відбулися.

У ситуації з Грузією від подання до розгляду минуло вісім років. В ідеальній ситуації Міжнародний кримінальний суд може покарати будь-якого воєнного злочинця. Проте я підозрюю, що увага буде прикута до основних лідерів, які віддавали накази, бо "дрібних злочинців" надто багато. Міжнародний кримінальний суд не може покарати всіх, та й не повинен цього робити. Дрібніших злочинців слід карати на місцевому рівні. Потрібне якісне національне розслідування, потрібна постійна комунікація розслідувачів з людьми, щоб вони знали: справедливість можлива.