ПРАВО №6, АБО БІДНІ ЛЮДИ

Всякі є люди, і всі мають право на життя.

Л.Кучма, «Україна —
не Росія», 2003 р.

У розділі другому Конституції моєї країни «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» це право йде шостим за рахунком. Право людини на життя. Здавалося б, воно має йти першим, адже щоб усі попередньо зазначені права і свободи мати, треба спочатку жити. Хоча — якщо порозмірковувати...

Тим більше, що у філософському словнику, що першим потрапив під руку, визначення життя звучить таким чином: «Життя — одна з основних тем філософського розмірковування...» Правда, красиво? І головне — правильно. Коли з життям суспільства щось не так, запрошують політиків, економістів — щоб реформували. А потім, після розтину, — філософів. Щоб помислили...

А подумавши, доходиш висновку: життя в моїй країні — це не право, а пільга, квота, якщо хочете. Бо — бідність. Хоч і не порок, але якщо цих непорочних — переважна більшість...

Право на що, власне?

Написано ж — на життя. А що це таке? Дурніше запитання годі й вигадати, але ж цікаво.

Енциклопедичний словник визначає життя просто і суворо, трактуючи живе як «організм»: «Організми відрізняються від неживих об’єктів обміном речовин, подразливістю, здатністю до розмноження, росту, активною регуляцією свого складу та функцій, до різноманітних форм руху, пристосовуваністю до середовища тощо». Можна і так.

Тим більше, що ще 10 років тому мій і понині чинний Президент мав намір осмислити, «яка політична система у нас стихійно формується, а яка бажана і прийнятна для українського організму», і, слід гадати, хотів цю бажану і прийнятну систему впровадити.

Є дещо інша думка про життя, де ключове слово і не життя зовсім, а людське життя. Наявність організму і виконання ним зазначених у словнику функцій — не мета, а лише засіб. А людське життя тільки тоді і є життям, коли гарантовано, дотримано і захищено права №№1—5, коли кожному гарантовано життєві шанси, до яких відносять можливість здобуття освіти і зберегти здоров’я, достатній для гідного життя рівень доходу і пристойне житло.

Усе в остаточному підсумку зводиться до рівня доходу, і скільки б ми торочили про слов’янську (українську) душу, для котрої є чужою гонитва за приземленим і притаманне прагнення до вищих цінностей... Христос не обмежився лише Нагірною проповіддю. Він годував людей хлібом і рибою. І ще залишалося в кошиках із собою забрати...

Смішно, але факт: те, що потрібно для економічного зростання країни, якраз відповідає моїм життєвим шансам — для нього вирішальне значення має продуктивність праці, котра прямо залежить від кваліфікації, мотивації та стану здоров’я робітників. Кваліфікація — це базова освіта плюс постійне і безперервне вдосконалення. Мотивація — гідний рівень оплати праці, стан здоров’я — див. попереднє.

І ще одне. Людське життя є мірилом, масштабом усіх інших історичних процесів. Включаючи реформи, зміни й інші позитивні зміни. Це Артур Шопенгауер, не бозна-який людинолюбець, але на філософії розумівся.

Хто мусить гарантувати життєві шанси кожного з нас? Запитання ще дурніше, аніж про життя. Гарант, звісно. Зобов’язаний зробити тільки одне — створити умови, за яких кожен працездатний громадянин міг би трудитися, праця коштувала достойно, а очікування поліпшень не розтягувалися вже на третину працездатного віку.

І не те щоб гарант моїх прав не бачив і проблем не розумів. 10 років тому Леонід Кучма запропонував народу, котрий обрав його, програму дій під назвою «Шляхом радикальних економічних реформ», а в ній оголосив про нові акценти соціальної політики та її ж новий зміст, «стрижневим вирішенням» чого проголошувалося «поетапне здійснення глибокої реформи заробітної плати». Мета реформи — «забезпечення переходу від діючої моделі, орієнтованої на низьку ціну робочої сили і високу частку безкоштовних соціальних послуг, до нової, котра передбачає високу ціну робочої сили і платне забезпечення високооплачуваних категорій населення відповідними послугами».

Багато всього ще було обіцяно і сказано: і про акції, котрі ми одержимо, і про поточну індексацію вкладів, і поетапну компенсацію втрат колишніх заощаджень «шляхом їхньої конверсії в майнові активи», і про гарантії безплатної медицини «для більшості населення», і про докорінну перебудову житлової політики і багато іншого. Облишмо це. Зрештою і втрати можна компенсувати, і житло придбати, і хворобу якусь платно вилікувати без участі Президента. Але за однієї-єдиної умови — зазначеної ним високої ціни праці та її, праці, достатньої в країні поширеності. Тобто, щоб робочі місця ширилися темпами вищими, аніж, наприклад, СНІД, чи хоча б із ним співвідносними.

Однак те, що Президент зробив, не відповідає поняттю людського життя, і без обурення переноситься лише українськими організмами. Інші давно пропали б. Сьогодні мій гарант каже про пріоритет великого капіталу, користь бідності, оскільки вона стимул до дії.

Моє право на життя моїм гарантом не тільки не гарантується, не забезпечується і не захищається, воно свідомо нехтується і підтримується на рівні виживання. При цьому і гарант, і його команда продовжують торочити про підйом мого добробуту.

Час закладати основи

Якщо послухати наших керівників, то минулий рік був роком закладання і створення різноманітних основ, передумов й іншого підгрунтя під що трапиться, але насамперед і передбачається — під мій добробут як передумову життя.

Леонід Кучма у новорічному телезверненні до народу особливо напирав на те, що «соціально-економічні результати, особливо останніх трьох років, переконливо доводять — в Україні закладаються основи повноцінної соціальної держави». Поіменно основи Президент, на жаль, не назвав, але ключову проблему визначив — «подолання поляризації суспільства за рівнем доходів».

Віктор Янукович, підсумовуючи те, що прожив на посту прем’єра, повідомив: «Ми змогли створити передумови для подальшого збільшення доходів населення, зростання внутрішнього споживання. У країні є всі ознаки соціально-економічної стабільності і зростання очікувань подальших реформ». Особливо радує зростання очікувань подальших реформ.

Для пенсіонерів основи планується закладати в році, що наступив. Глава Пенсійного фонду Борис Зайчук висловив упевненість у тому, що саме нинішнього року «буде закладено реальну, надійну основу для подальшого поліпшення пенсійного забезпечення громадян». Теж правильно, пенсіонерам квапитися вже нікуди.

Побічні ознаки стабільності

У відповідь рапортую: ознаки соціально-економічної стабільності є, передумов збільшення прибутків населення — немає. І поки не передбачається.

Є збільшення в частині моїх витрат: цін, розцінок, тарифів й інших сум, із гаманця вийнятих. За даними Держкомстату, за січень—листопад 2003 р. середньомісячні нарахування за житлово-комунальні послуги підвищилися на 22%, ціни на хліб — на 30—60%, на м’ясо — 10—20%, залежно від регіону. Загалом і в цілому ціни й тарифи протягом минулого року зросли на 8%. На півдні України з’явився «соціальний хліб» і відповідні картки.

З сумами, призначеними для ховання в гаманець, відбувається зворотна і сумна картина. Якщо хто розуміється на термінології, то номінальні доходи населення в січні—жовтні збільшилися на 12%; «готівкові, які можуть бути використані для придбання товарів і послуг» — на 8%, а «реальні готівкові, визначені з урахуванням цінового чинника», — на 4%.

Щоправда, середня на місяць зарплата нестримно рвалася вгору, і днями Держкомстат закінчив, нарешті, рахувати її за грудень. Вийшло майже 551 грн. брутто. І це аж ніяк не означає, що на руки громадяни отримали стільки ж, а по-друге, і тим більше, — що її виплачено.

Заборгованість по зарплаті на 1 січня 2004 р. становила майже 2 млрд. грн., зменшившись за рік на 16%. Втім, чепчик я залишу на місці. Понад третина загальної суми заборгованості — борг, який виник саме протягом 2003 р. Іншими словами, попри те, що погашення все ж таки відбувається, накопичено близько 700 млн. грн. нових боргів. Чи ще більш іншими словами: темпи повернення боргу зовсім незначно перевищують темпи його накопичення.

Однак усе це — не головне. Головних результатів «закладання основ» два.

Перший: соціальна структура суспільства протягом «особливо останніх трьох років» за ознакою доходів фактично не змінилася. За якою завгодно інформацією. Навіть за даними Держкомстату за 2000—2002 рр., частка населення з середньодушовими грошовими витратами, чиї середньомісячні грошові витрати нижчі від прожиткового мінімуму, знизилася з 90% до 85%; запропонований журналом «Компаньйон» аналіз процесів на споживчому ринку країни протягом 2003 р. засвідчив наявність на ньому п’яти сегментів: верхнього — 1—2% населення, середнього — 3—5%, «не низькооплачуваного» — 8%, просто бідного — майже половина, і «решти » — 35% (тобто хоч так, хоч сяк, бідні в цілому — 85%). Таким чином, стабільність — є. «Подолання поляризації суспільства за рівнем доходів» — немає.

Другий: частка зарплати в сумарних доходах громадян не змінилася, становлячи все ті ж 42% (1995—96 рр. — 60%). Зате різко збільшилася частка соціальної допомоги: з 30% 2002 р. до майже 40% — 2003 р. Що свідчить про мій високий ступінь залежності від прихильності держави. Тобто я вже не людина, котра сама себе своєю працею забезпечує і тому — має гідність. Я вже раз і надовго — щось на кшталт одомашненої тварини: працювати — працюю, але годує мене хазяїн, на його, хазяїна, розсуд.

Про передумови подальшого зростання очікувань

У чому полягають передумови подальшого збільшення доходів населення, а також зростання внутрішнього споживання, прем’єр Янукович, на жаль, не деталізував. Деталізуємо самі.

Встановлено новий розмір мінімальної зарплати. Замість 185 грн. — 205. Зростання ніби на 20 грн. Однак з урахуванням торішньої інфляції фактичне збільшення становить 5 грн., котрі без труднощів знищить інфляція у перші ж кілька місяців поточного року, залишивши після себе винятково зростання подальших очікувань.

У результаті пенсійної реформи розмір пенсійних виплат збільшився приблизно у 20% пенсіонерів; решта отримали надбавку в 4,2%, торішньою інфляцією вже поховані. Скажімо, у Хмельницькій області середня пенсія становила 147 грн. Середній прожитковий мінімум нагадати? Торік — 342 грн. Середня пенсія 2003 р. становила 136 грн., або близько 40% мінімуму.

На поточний рік цей мінімум поки не затверджений, але, кажуть, становитиме 359 грн. Тобто фактично зменшився, тому що ці 5% «підвищення» по шляху до мого добробуту встигнула з’їсти торішня інфляція. Тільки індексований і нікуди не підвищений мінімум мав би складати 370 грн. Тому — запропонований ніби підвищений мінімум реально вже нижче від торішнього. Якщо середня пенсія нинішнього року має намір бути в районі 150 грн., то вона складе все ті ж близько 40% прожиткового мінімуму.

Що конкретно і за якими цінами рахувалося в запропонованому мінімумі — встановити не вдалося. Повний список товарів і послуг, а також середні ціни на них засекречені не гірше від додатків до пакту Молотова—Ріббентропа. Окремі розрахунки здатні розвеселити. Наприклад, на сім’ю з трьох чоловік передбачається на рік 42 брусочки мила, чотири походи в перукарню, один — у лазню. Кажете, нас не пускають у Європейський дім? Це ніби я хочу ввійти у ваш чистий і доглянутий дім у брудному взутті, не дуже помита, без фанатизму причесана і трішечки блохаста — одне відвідання лазні в рік, самі розумієте, а ви чомусь проти...

Покладіть віники. Все одно ця сума не має жодного стосунку до виплат, допомог й інших реальних грошей. Всі зазначені виплати прив’язані до ще більш загадкової суми під назвою «гарантований рівень забезпечення прожиткового мінімуму» — і складе вона 2004 р. у середньому 85 грн.

Що ще з передумов? О, встановлено новий розмір податку на доходи фізичних осіб. Замість прогресивної (10—40%) шкали оподаткування діятиме єдина ставка в 13%. У зв’язку з чим мене вперше в житті і досі вітає з Новим роком Міністерство фінансів, весело повідомляючи, що цей податок — найнижчий у Європі! Вважається, що захід «сприятиме виведенню з тіні зарплати, яка виплачується в «конвертах».

Я — фізична особа не особливо видатних розумових здібностей, але дозволю собі відзначити дві обставини.

Перша. Можна, звісно, спробувати перестрибнути рів у два стрибки. Але зазвичай це закінчується швидким і болючим приземленням на самісіньке його ж денце. Щоб знижений податок на мій дохід сприяв відмові від «конвертів», треба одночасно зменшити податковий тиск на мого роботодавця, тобто на фонд заробітної плати. А він залишився колишнім і рівним майже 40%. То якого дідька мій роботодавець відмовлятиметься від «конвертованої» приналежності?

Крім того — підвищення зарплати нинішнього року тепер уже точно не передбачається. Який здоровий роботодавець підвищуватиме зарплату, якщо вона у мене сама підвищилася?

Друга. Порахуємо дохід від податку імені пана Азарова на прикладі двох зарплат. Середньої за 2003 р. рік, припустимо, мій Держкомстат виведе — 500 грн., і цілком відомої офіційно зарплати менеджера вищої ланки і, слід гадати, класу — $5000, або 26 600 грн. Торік я одержувала на руки майже 400 грн., або 80% зарплати—брутто; менеджер — 16 167 грн., або 61%. Нинішнього року я одержуватиму 428 грн., або 86% нарахованого; менеджер — 22 806, або 86% його ж. Тобто я виграю 6%, менеджер — 25%. Однак мій дохід від нового податку приречений навіть офіційно. Планована на 2004 р. інфляція — 6%, тобто рівно вони, 28 грн., подаровані мені відомством пана Азарова на Новий рік! Інакше кажучи, від запровадження нового податку я багатшою не стану, офіційно багаті — стануть.

Крім того. У США на частку 80% громадян (чотири нижні групи за рівнем доходів) припадає 45% доходів населення країни взагалі; на частку інших 20% — відповідно 55%. Але — ці 20% багатих забезпечують 90% податкових надходжень у федеральний бюджет. Я не знаю, яка частка сукупного доходу населення нашої країни припадає на тих поіменно відомих 1—2%, ясно одне: вони — (багаті офіційно й у тіні) бюджет моєї країни не забезпечували і забезпечувати не будуть...

Однак має рацію Ломоносов, якщо в одному місці додасться, то... Де те місце, у якому повинно віднятися, щоб у моїх багатих громадян додалося? Правильно, моя кишеня. Тому — ПДВ, панове, ПДВ на все, що очима бачимо.

А крім того, знову ж, пекарі прогнозують подальше зростання цін на свою продукцію вже в березні; транспортники — на свої послуги; комунальники обіцяють «приведення до обгрунтованого рівня» комунальних платежів... Тож виростати моєму подальшому зростанню нізвідки.

Бідність

Україна може існувати тільки як соціальна держава, у якій сильному дається можливість реалізувати себе, а слабкому — соціальний захист.

(Л.Кучма, промова з нагоди прийняття присяги на вірність українському народу, 1994 р.)

Бідність — поняття відносне і його важко визначити. У когось перли дрібні, у когось — борщ пісний. Російський мільярдер Потанін теж, пам’ятаємо, скаржився на зубожіння... Однак важче за все визначати бідність, якщо не хотіти її визначити.

Тим часом багато хто до нас над проблемою голову сушив і дещо визначив. Зокрема: так, бідність прямо пов’язана з рівнем доходу. Яким? У кожній країні — різним. Порівнювати його розміри — заняття марне. Зате є незаперечні показники бідності: депопуляція, простіше — вимирання населення (як падіння народжуваності, сполучене зі скороченням середньої тривалості життя, пов’язане, у свою чергу, зі зростанням смертності населення працездатного віку) і виключення людини з громадського життя чи відчуження суспільства від держави, байдуже. Явні ці показники тільки в тому випадку, якщо вони наявні обидва одночасно.

Результат бідності — вилучення людини з громадського життя. Усе правильно. У Конституції написано: «обов’язки перед суспільством, котре забезпечує всебічний розвиток...» А якщо воно не забезпечує? Якщо воно добиває своїх поранених і слабких? Тоді його посилають. Красиво називається — соціальне відчуження, некрасиво — пофігізм.

Бідність — це не рівень доходів. Бідність — це спосіб життя, спосіб думок, коло спілкування, хода і вираз очей. Це пісні Поплавського і гумор Кроликів. Це підібганий хвіст і зацькований погляд. Якщо позбавити людей можливості жити по-людськи, вони перестають бути людьми. Вони втрачають гідність. Важко, знаєте, жебракувати з достоїнством... Це життя вбиває в нас людське задовго до смерті.

Багатство може не бути предметом щосекундного думання про нього. Бідність — не може. Про неї пам’ятають і думають щосекунди. Про багатство можна забути, захопившись, наприклад, організмом протилежної статі. Про бідність — ні. І не треба бути соціальним психологом, щоб розуміти це. Джон Кейнс, економіст й ідеолог Нового курсу Рузвельта, стверджував: коли тисне бідність, трудящі класи впадають у безсилля й апатію. А апатія — рідна сестра аномії.

Так, бідність може бути стимулом до досягнення благополуччя, безумовно. Тільки в одному-єдиному разі — якщо набути благополуччя можна, працюючи в поті чола. Якщо праця нічого не варта, бідність стає стимулом, може, ще потужнішим — до протиправних, протизаконних дій, простіше кажучи — до злочинів. Проти ближнього, дальнього, будь-кого. І проти самого себе. Знецінюється праця — знецінюється життя. Що негайно позначається, як зазначалося вище, на демографічній ситуації. А в моїй країні ця ситуація така, що вважати її хорошою навіть Держкомстат не може.

Ірландії більше немає

На 1 грудня 2003 р. населення України складало 47,66 млн. чоловік. Втім, коли ви це читаєте, нас уже набагато менше, адже чисельність українців зменшується приблизно на 30 тис. на місяць, або — щомісяця з карти країни стирається містечко чи десяток сіл.

На момент вступу Леоніда Кучми на посаду Президента, населення України становило 51,7 млн. чоловік. За дев’ять років країна втратила більш як 4 млн. громадян, що дорівнює чисельності населення Норвегії. Чи Ірландії. Або двох Словеній. Як вам більше подобається.

Ні, не всі померли. Багато хто просто назавжди виїхав. І продовжує виїжджати. Причому не сини і дочки Сіону, їде головним чином титульна нація.

Багато — не народилися. Показник народжуваності впав із 1990 по 2002 р. більш ніж у півтора рази. Однак річ не в падінні народжуваності як такому. Те, що воно, падіння, — загальноєвропейська тенденція, неодноразово підкреслював мій гарант. Він не підкреслював інше.

Те, що розуміється під загальноєвропейською тенденцією, містить у собі ще й збільшення тривалості життя, що, у свою чергу, пов’язано і визначається низьким рівнем смертності людей працездатного віку, особливо — від так званих зовнішніх впливів, тобто не від захворювань, а від нещасних випадків і самогубств.

Тим часом саме за рівнем смертності людей працездатного віку Україна вийшла на перше місце в Європі; за даними міністра охорони здоров’я А.Підаєва, смертність тільки у віковій групі 35—54 роки в Україні в 10—12 разів вища, аніж у країнах Західної Європи. За показником смертності від зовнішніх впливів, за даними Національного інституту демографічних досліджень (Франція) — Україна на другому місці в Європі, після Росії; за середньою тривалістю життя ми на одному рівні з тією ж Росією, Казахстаном, Туркменією, Киргизією та Молдовою. Середня тривалість життя у нас — 66 років. У Західній Європі — до 80 років.

У частині смертності від зовнішніх впливів — на перших місцях міцно закріпилися «випадкові отруєння» (серед яких частка отруєнь алкоголем зросла протягом 1989—2002 рр. більш ніж у 2,5 разу), самогубства. За січень—жовтень 2003 р. від зовнішніх впливів загинули майже 59 тис. чоловік (або п’ять дивізій, у військовій термінології). Майже 11 тис. із них — покінчили життя самогубством. Майже кожні 45 хвилин десь в Україні хтось добровільно йде з життя. Поки студент три пари відсидів — шість чоловік десь із життя пішли (січень—листопад — 11 446).

90% самогубств пояснюють психічними розладами особистості; у 75% випадків — причинами називають сімейно-побутові конфлікти. Тут саме місце філософськи порозмірковувати.

По-перше, про причини і приводи, що не одне й те ж. Сімейно-побутові конфлікти самі по собі не є причиною, вони лише привід і виникають, як правило, і як повідомляється в тих же офіційних зведеннях, «через незабезпеченість житлом, неможливість поділу майна між розлученими, відсутність перспектив поліпшення матеріально-побутових умов життя». Список можна продовжити.

Психічні розлади особистості (не плутати з уродженими порушеннями психіки), теж самі по собі нізвідки не беруться і не вроджені. А й у цивілізованому світі визнаються соціально детермінованими, простіше — все те, що у нас люблять списувати на «психічні розлади», є не причиною, а наслідком соціальних, як сказав би Леонід Данилович, негараздів.

По-друге, чому людина зважується на самогубство? Відповідь відома приблизно з часів Еміля Дюркгейма: через відчуття безнадійності, безсилля, провини, приниженості, одне слово — безпросвітності.

Які почуття охоплюють моїх співгромадян, коли вони думають про своє життя? За даними опитувань Центру Разумкова, 41% із них відчувають безсилля; 77% — невдоволені власним соціальним статусом, 76% — не бачать для себе соціальної перспективи. Примітне спостереження промайнуло недавно в газетах. В одному селі від рідкісного в наш час безкоштовного обстеження з 2000 чоловік відмовилися 1500. Люди не хочуть знати правду про своє здоров’я. Навіщо?

Коріння безсилля, що його відчувають мої співгромадяни, не в пострадянському патерналізмі, пригніченні ініціативи, почуття обов’язку, реальної відповідальності тощо, хоч як переконували б мене в іншому. Всі нинішні процвітаючі та благополучні, такі ініціативні й відповідальні, не впали з учорашнім дощиком на територію країни, а вийшли з того самого пострадянського простору й часу, що й 37 млн. дорослих громадян, котрі поки що живуть в Україні. А розводитися про пострадянський синдром можна ще років 70 із таким самим успіхом, як і про вроджені плями капіталізму...

Найстрашніше, найбільш безнадійне й безвихідне безсилля — перед тим, хто покликаний, призначений і зобов’язаний захищати право на людське життя й гідність, але не робить цього. Перед державою, владою, чиновником.

З газет

Ставлю на перше місце людський, соціальний вимір, яким нам до цього часу доводилося з різних причин жертвувати. І передусім, в інтересах посилення конструкції держави.

(Л.Кучма,
Інавгураційна промова, 1999 р.)

14 грудня 1998 р. гірняк шахти ім.Баракова Олександр Михалєвич спалив себе, чим прискорив завершення акції протесту шахтарів Краснодона — пікетування облдержадміністрації, що тривало 155 днів. У передсмертній записці шахтар написав: «Не можу більше терпіти й чекати якихось обіцянок, не вірю й у видачу заборгованості 15 грудня. Тому й наважився на цей учинок. Набридли знущання з боку керівництва шахти й адміністрації. Це не вихід у житті, але, можливо, через мій учинок швидше вирішаться справи. Сам тверезий і перебуваю в нормальному стані. Відповідаю за свої дії». Олександр залишив трьох дітей. П’ятиріччя його самоспалення було відзначено гірниками шахти ім.Баракова та представниками правозахисних організацій Луганська хвилиною мовчання, покладанням квітів і обіцянкою встановлення пам’ятного знака. А тепер спочатку: 155 днів шахтарі пікетували обласну адміністрацію з однією-єдиною вимогою — виплатити зароблене. Виплатили. Після зробленого Олександром Михалєвичем. А якби не зробив?

У грудні 2003 р. у районній прокуратурі Сімферополя відвідувач підірвав гранату. Загинув сам, загинув і прокурор. Відвідувач — батько дівчини, згвалтованої в 17 років двома мерзотниками. Мерзотників узяли, але п’ять років справа не могла дійти до суду. Слухання переносилося та переносилося... Батько їздив у Київ, у Генеральну прокуратуру. Коли батько дізнався, що розгляд справи перенесли в черговий раз, він залишив на столі прощального листа, взяв гранату й пішов до прокурора, котрий із самого початку курирував цю справу. Слухання відбулося негайно після смерті батька. Мерзотники одержали по шість років. А якби батько не взяв гранату?

Хоча і крайній крок далеко не завжди спонукає державних осіб на те, що вони зобов’язані робити за визначенням і за посадою.

У жовтня 2003 р. у Львові вчинив акт самоспалення викладач університету й богословської академії. Людина не витримала змагання з міською владою, що продала землю, яку не мала права продавати. Міська рада виставила ділянку на продаж, маючи на руках судове рішення про його заборону. Плювати хотіла влада українського П’ємонта на суд і його рішення. І заразом на людину з її життям.

Ви думаєте, що вже до вечора було порушено справу за фактом доведення до самогубства? А в момент, коли міському голові доповіли про те, що сталося, він поклав трубку й пустив собі кулю в лоба? А дзуськи. Три місяці з моменту початку скандалу навколо горезвісних соток голова зберігав мовчання та спокій. Він відкрив рота лише перед сотнями студентів, котрі прийшли пікетувати мерію. Та краще він його не відчиняв би. Пан Буняк сказав: «Ми, ясна річ, перепрошуємо, за цей прикрий випадок. Відповідні органи розберуться в цій ситуації і буде вжито відповідних заходів у відповідному напрямі. Передусім розберуться, чи є винні». Нормально? Загинула людина, страшно загинула, на рівному місці. А винних може й не бути.

Подав у відставку заступник голови з питань містобудування й землевпорядження Лозинський, ініціатор земельних аукціонів у місті? З чого б це? Деякі народні обранці вважали, що після випадку самоспалення він повинен самостійно подати у відставку. Настільки деякі, що питання про недовіру чиновнику, котрий довів людину до самогубства, так до порядку денного сесії і не включили. Хтось спробував промовити у присутності Лозинського слова «моральна відповідальність», на що той дав дві відповіді. З приводу моралі: «Зверніться в церкву — там вам розкажуть про мораль». І з приводу відповідальності: «Мені дуже шкода, що так сталося». І ось що зовсім не смішно — він правий. Офіційна особа, що перебуває при виконанні, повинна відповідати не за неписаними законами моралі — за це з неї спитають у пеклі. Вона повинна відповідати за законом звичайним, писаним, адже в неї, цієї особи на прізвище Лозинський, було на руках розпорядження суду...

Чим усе скінчилося? Не знаю. Створено тимчасову комісію... З’явилися цілком передбачувані чутки про деякі дивацтва загиблого. А потім пан Буняк повідомив, що все це неправда та цькування ЗМІ. А чому Буняк не подав на ЗМІ в суд? Не любить він цих справ, чи то ЗМІ, чи то суд, не уточнив... І в цьому весь секрет. Для влади та найостаннішого чиновника, котрого чинна влада голубить, немає в моїй країні закону, права й суду.

Боротьба з бідністю шляхом ставлення

Леонід Данилович звернув увагу на бідність у 2001 р., під кінець сьомого року президентства, а через два роки — узяв її під особистий контроль і відповідальність як Президент і як людина. Треба сказати, що з контролем він справляється блискуче й цілком відповідно до установки на стабільність. За всі ці «особливо останні три роки» з бідністю ніяких бід, усушок, утрусок не сталося. Навпаки, її рівень тихенько піднімається зі швидкістю 1—1,5% на рік. Якщо 2000 р. рівень бідності офіційно оцінювався в 28%, то наприкінці 2003 р. у виступі омбудсмена пролунала цифра 30%. Згадуючи про сказане раніше, Президент жорстко оцінює діяльність уряду (окремого міністерства, міністра), рішуче ставить питання перед ними ж. Та й край.

Зміни помітні навколо бідності. З бідністю починають відбуватися речі, які до соціально-економічної сфери стосунку не мають. А стосуються того, що не може бути названо своїм ім’ям, через набрання чинності законом про захист суспільної моралі. М’яко — демагогія. Бідність починають трактувати чи то як неминучість, оскільки реформи, чи то як благо, чи то наче її зовсім немає.

У центральній пресі дедалі виразніше звучать голоси, що зайве акцентування теми бідності «може внести в масову свідомість суспільства психологічну нестабільність, почуття власної національної та особистої неповноцінності, невіру в майбутнє своє та держави». Може. Якщо плутати причини з наслідками.

Дедалі більше наводиться доказів того, що «насправді розшарування за доходами в нас незначне», більшість населення України «вочевидь» не підпадає під ознаки бідності, хоча — «більшість громадян справді мають низькі доходи порівняно з офіційним прожитковим мінімумом». Але! Виявляється, «прожитковий мінімум, установлений законодавством України, є явно завищеним відносно визначення межі бідності».

Пишуть і таке: «Цікаво, що більшість українських сімей живуть за межею прожиткового мінімуму, проте ні протестів, ні масової смертності від недоїдання не спостерігається». Браво. Згодна. З протестами в нас усе ладком, сидимо по хатах, дулі в кишенях. А якою і від чого повинна бути смертність, щоб її визнати масовою від недоїдання? Від туберкульозу не підходить? Тим більше, що автор вважає: «У нормативно встановлений перелік продуктів повинні входити тільки основні види, притаманні українському раціону, — хліб, картопля, молоко, сало» і якесь тощо. Привіт від палички Коха...

Та найглибше запала в душу пропозиція, висловлена на шпальтах партійної газети СДПУ(о). Пропонується така нитка міркувань: «Якщо згадати слова нашого вітчизняного філософа Григорія Сковороди «чи не дивно, що один у достатку убогий, а інший у злиднях задоволений», то стає зрозуміло, що багатство не повинно викликати заздрість, а з іншого боку, і бідність — не порок. Таким чином, треба змінити ставлення до цієї проблеми».

Як? «Якщо говорити про приватну власність як основу багатства, то слід згадати про існування історичної суперечки між Платоном й Арістотелем... Останній говорив, що приватна власність потрібна для того, щоб люди могли виявити таку важливу рису, як щедрість. Тож коли ти багатий, то повинен використовувати це для того, щоб бути щедрим. Приватна власність, прибуток не повинні бути самоціллю. Вкрай важливо, щоб цю думку усвідомили всі». Думка справді глибока, на її усвідомлення, побоююся, у лідерів партії життя не вистачить... Мого, зокрема.

«Стосовно бідності, то коли до неї правильно ставитися, вона може стати сильним засобом загартовування». Хочете — прочитайте ще раз, не пошкодуєте. «Тому, за зразком того, як радив Арістотель, щоб керуючі й керовані періодично мінялися місцями, так і людина повинна пройти випробування багатством і бідністю». Так, де тут черга на випробування багатством? Я стояла! За Віктором Володимировичем! Григорію Михайловичу, підтвердіть!

«Доказом, що цю проблему необхідно розв’язувати передусім шляхом зміни ставлення до неї, є також твердження Сенеки: якщо хочеш жити для себе, живи для інших. При такому ставленні до себе й до інших у суспільстві може встановитися гармонія. Тому треба змінювати нашу свідомість щодо проблеми соціальної нерівності й засобів її розв’язання. Коли люди зрозуміють, що краще боротися не проти одне одного, а одне за одного, тоді й зникне протистояння між багатими й бідними». Це я не придумала. Це я прочитала й вам цитую, не можуть такі думки залишатись у вузькопартійній пресі...

А можна ще Антисфена пригадати. Він загалом говорив, що щастя людини — померти добре... Це ж як витлумачити можна в сенсі боротьби з бідністю по-соціал-демократично-об’єднаному.

А коли без блазнювання, то гидко, добродії, прирікати людей на бідність, і вдвічі гидкіше — намагатися надати цьому пристойну форму й наукову, так би мовити, легітимацію.

Переможець буде правий, переможений — просто живий...

«Нічого не варта держава, неспроможна захистити своїх громадян від духовного й матеріального зубожіння».

(Л.Кучма, промова з нагоди прийняття присяги на вірність українському народу, 1994 р.)

Га?

Тоді на честь чого «людський вимір» приносився і приноситься в жертву «конструкції держави»? Створена зусиллями мого гаранта політична система виявилася мало придатною «для українського організму». Організми втрачають бажання розмножуватися й навіть дратуватися. І без того абсурдно непомірна соціальна ціна реформ у виконанні моєї влади продовжує зростати. Однак мою владу це не дуже зачіпає, оскільки це не зачіпає її, владу. І навіть навпаки, зміцнює.

Сталість національної валюти забезпечується не політикою Нацбанку та його золотовалютними запасами, а безперервним і неухильним посиленням експлуатації працюючих і зменшенням соціальної допомоги тим, хто працювати вже не може. За роки економічної кризи, яку заведено відносити на роки до 2000-го, ВВП скоротився в 2,3 разу, а реальні грошові доходи населення й реальна заробітна плата — у 3,4 разу, тобто темпи падіння доходів у півтора разу перевищили темпи падіння ВВП.

Існує думка, що реформи вимагають жертв. Що неодмінно є ті, хто програв. Але наївні люди зі Світового банку вважають, що програш окремих груп компенсується вигодами для економіки загалом. Наше економічне зростання — дуте. Його побудовано на потворній схемі нарощування низькотехнологічного, «малоінтелектуального» експорту. Він не супроводжується ні структурною перебудовою економіки, ні структуризацією суспільства, яка відповідала б бодай індустріальній економіці, ні поліпшенням добробуту хоч скількись значимої частини громадян країни, ні збільшенням числа робочих місць, ні зміцненням соціального захисту непрацездатних. Нічим.

Так. У ситуації реформування колосальної економічної системи, багатомільйонного суспільства й величезної державної машини труднощі неминучі; безсумнівні втрати. Але: час реформування, кількість тих, що втратили, і глибина їхніх втрат — ось що головне. У моїй країні не було ніяких підстав, передумов та об’єктивних причин для скидання переважної більшості громадян у яму злиднів надовго. «Брак ресурсів не дозволив...». Це яких? Мав рацію Президент 1995 р., стверджуючи у виступі з красивою назвою «У межах правового поля»: «Саме неефективна, недієспроможна, інтелектуально слабка влада може стати головним чинником, що заважає Україні вирватися з міцних обіймів кризи».

Замість демократичної, правової, соціальної держави ми побудували потворну споруду — величезний трудовий табір імені заздрощів Льва Давидича. У цьому таборі не потрібні колючий дріт, злі пси й позбавлені сентиментів наглядачі. Він відкритий для втечі на всі чотири сторони. Але — ми самі собі наглядачі.

Не треба ілюзій. Ми вже створили культуру бідності. Звикли й готові привчити дітей і онуків. Межа сподівань більшості з нас — три прожиткові мінімуми.

В одному був чесний мій Президент. «Ніколи, — сказав він далекого 1994 р., — не обіцяв, і зараз не обіцяю, що вже завтра закінчаться всі наші біди». Пошуки та створення політичної системи, «прийнятної для українського організму» далекі від завершення. Нині можновладці не можуть домовитися про гарантії, скажемо так, накопиченого. Вони одне одному не вірять. І правильно роблять.

А ще мій Президент не помилився в своїх прогнозах від далекого 1995 р. Читаю: «Як вода в пісок, підуть міжнародні кредити, Україна не посяде гідного місця в міжнародному розподілі праці... Втратимо ринки, які мали за кордоном, і свій власний. Не забезпечимо підйом життєвого рівня наших громадян». Як у воду дивився Леонід Данилович... А виступ мав назву «Не звертати з обраного шляху»...