ПРАЦЯ ЯК ДЖЕРЕЛО, АБО ПРО КРАСУ МОЄЇ ДЕРЖАВИ

Не перебивайте мене, я хочу поговорити про зарплату. Хочу говорити, дивлячись у вічі гаранту моїх прав і свобод, усім десятьом міністрам праці й начебто соціальної політики, що сидить у тіні економіки й вічно відсутніх фінансів. Я хочу віддано подивитися їм усім у вічі й пошепки запитати, що вони роблять сьогодні ввечері? І якщо вони вільні від тяжких і, зважаючи на все, непосильних для них державних справ, то нехай пояснять мені, чому в країні, яка попереду всієї Європи за темпами зростання чогось-там і за вартістю життя зрівнялася мало не з Парижем, моя праця нічого не варта?

Любов утрьох

Праця — джерело багатства й добробуту. Принаймні так повинно бути в цивілізованому суспільстві, за входження в яке я голосувала 12 років тому. У праці беруть участь троє: найманий працівник у моїй особі, роботодавець і держава в особі влади. Називається — соціальне партнерство.

З економічного погляду, пов’язує нас те саме, що й усіх — гроші, товар товарів, засіб платежів, накопичення, інвестування і далі за текстом шкільного підручника з суспільствознавства. Але не просто гроші й далі за текстом, а мої гроші, моя зарплата. І найцікавіше полягає в тому, що і я, і держава, і роботодавець зацікавлені в моїй високій зарплаті. Я — зрозуміло. Держава — оскільки, по-перше, усі її чиновники, включаючи гарантів й арбітрів, живуть на мої податки й ними ж, по-друге, забезпечують свою та попутно мою безпеку, виконують соціальні програми й роблять усе інше, що їм належить робити. Роботодавець — оскільки йому як виробникові потрібен споживач, він же покупець, причому платоспроможний. Красиво називається — платоспроможний попит.

Цієї нехитрої любові втрьох до моєї зарплати і держава, і роботодавець, і навіть я навчилися не відразу. Знадобилися століття, перш ніж було сформульовано просту і прозору тезу: «Висока зарплата робітників — найвигідніший комерційний принцип». Між іншим, тезу сформулювали роботодавець Генрі Форд-молодший і найманий працівник Елтон Мейо, соціолог і економіст.

Держава теж дійшла такого висновку. «Наша країна нова. Вона перебуває в процесі змін і розвитку. У неї величезний потенціал юності... Але... навіть при побіжному погляді видно, що рівності можливостей... не існує... Наш народ живе тепер погано... Незалежний підприємець зникає... Якщо цей процес триватиме в такому самому темпі, до кінця століття дюжина корпорацій контролюватиме всю нашу економіку, а, певне, нині лише сотня людей керує нею. Просто ми неухильно йдемо до економічної олігархії, якщо вона не існує вже сьогодні». Правда, схоже? Але це не Леонід Кучма про Україну, це Теодор Рузвельт 1932 року про Сполучені Штати Америки.

Ситуація Великої депресії в Штатах від великого до смішного нагадує нашу власну: від «потенціалу юності» до «сумки Гувера» — так за ім’ям попередника Рузвельта американці називали свої «кравчучки». Вичерпаність екстенсивного способу розвитку, величезна кількість застарілих заводів, безробіття і злидні на тлі надвиробництва товарів, які нікому купувати... Причину хвороби назвав економіст М.Рено: «Наші біди викликано не надвиробництвом, а недоспоживанням, яке є результатом монополізації та махінацій посередників». Ліки запропонував сам президент США — відновлення купівельної спроможності громадян. Усіх громадян, оскільки «жодна нація не може існувати, наполовину збанкротувавши...».

Щоб держава стала такою розумною, я там, в Америці, не просто обрала розумного Рузвельта, я як найманий працівник страйкувала, як безробітний або вкрай зубожілий пенсіонер — влаштовувала багатотисячні марші на Вашингтон і стояла в буквальному сенсі на смерть проти армії, як дрібний роботодавець я не дозволила пустити свої ферми з молотка, саботуючи аукціони, які проводив уряд.

Я багато зробила там, в Америці... Зате сьогодні у мене там із державою та роботодавцем досить взаємна любов, партнерство й солідарність. Тепер держава, при ринковій економіці, старанно забезпечує баланс моїх, своїх і роботодавця інтересів, швидко реагуючи на найменші коливання ринку, яких і за такої ідилічної картини не бракує. У розпорядженні держави — фінансово-кредитна й податкова політика, усі «мозкові трести країни» й уся могутність фіскальної, а коли треба — репресивної машини. Держава, сама будучи найбільшим роботодавцем, установлює мінімальну зарплату, тривалість робочого дня, відпустки й пильно стежить, щоб... Тож у нашому любовному трикутнику саме держава — його основа. Потім — роботодавець, у нього засоби виробництва й калитка, нехай навіть у кредит узята. А я хоч і трудовий потенціал і без мене тут нічого не стояло б, але сторона найслабша, оскільки крім потенціалу в мене нічого немає. Навіть в Америці. Зі слабкого й почнемо. Не американського, а свого, національного найманого працівника.

Найманий працівник: праця — джерело існування

Я не найгірший у світі найманий працівник. Передусім, у мене цілковитий лад у тому, що специ називають внутрішньою та зовнішньою мотивацією. Якщо просто: внутрішня мотивація — це бажання працювати, зовнішня — необхідність робити те саме.

Я хочу працювати. У березні поточного року соціологічна служба Центру Разумкова ставила громадянам країни запитання: «Якби у вас був вибір і можна було обрати тільки одне з двох, що ви вибрали б — працювати й заробляти стільки, скільки необхідно для безбідного життя, чи мати джерело доходу, достатнього для безбідного життя, і не працювати?». Від роботи на користь нетрудового доходу відмовилися менше третини (28,1%) опитаних; шестеро з сотні (6,3%) вагалися з відповіддю. А дві третини (65,6%) співгромадян хочуть працювати й власною працею забезпечувати своє життя.

Я повинна працювати. Просто тому, що зарплата є основним, якщо не єдиним, джерелом мого доходу: за результатами першого півріччя поточного року, її частка в моєму доході перевищує 44% (тут і далі наводяться дані офіційної статистики).

Мало? Справжня значимість зарплати в моїй країні стає зрозуміла з відповідей на запитання, поставлене працюючим громадянам: якщо ви втратите роботу, то на який час вам вистачить ваших заощаджень? Половина (50,5%) опитаних повідомили, що заощаджень не мають; ще третині (33,4%) заощаджень вистачить кому на місяць (23,3%), кому менш як на півроку (11,1%); четверо зі ста (4%) зможуть прожити півроку-рік; а троє з тієї ж сотні (3,2%) — рік і більше. Якщо пригадати, що середня тривалість пошуку роботи протягом останніх трьох років становить 10 місяців, то стане ясно, що без роботи я просто не виживу.

Отака ось зовнішня мотивація. Вона змушує мене боятися втратити роботу, і це почуття поділяють зі мною 62% моїх колег — найманих працівників. Є і позбавлені страху: 22% чи то впевнених у собі, чи то таких, кому байдуже, де працювати, — вони вважають, що легко знайдуть іншу роботу; 0,6% оптимістів, котрі покладаються на захист профспілки, і майже 8% — тих, кому нинішня робота не подобається, тож її втрата особливою бідою не стане; ще майже 8% із ставленням до втрати роботи не визначилися.

Зарплата: національні особливості розуміння

Мав рацію Аристотель: говорячи про щось, визнач поняття. При спробі визначити зарплату з’ясовуємо, що у відоме кожному слово вкладають різний зміст.

Різночитання стосуються, головним чином, питання, що оплачується — щось, виготовлене мною, чи моя праця (яку в даному контексті заведено називати робочою силою, але огидно, аж надто на кінську схоже). Коли щось — то мене, як робочу силу, можна ігнорувати, роблячи вигляд, що її не потрібно підтримувати, відновлювати, збагачувати знаннями тощо; можна робити вигляд, нібито ви не знаєте, що робоча сила має звичку жити, як правило, з особою протилежної статі, від чого з’являються діти — майбутня робоча сила, яка нині потребує навіть більше, ніж моя, оскільки росте. І роблячи такий вигляд, платити мені за щось таке саме щось, яке зі мною конкретно ніякого зв’язку не має.

Коли оплачується моя праця, то розмова в сенсі зарплати починається з прожиткового мінімуму для мене та моєї родини. Саме так думали цілком буржуазні добродії Сміт, Рікардо, Мальтус і багато інших, котрі стверджували, що зарплата є ціною праці, еквівалентною кількості товарів, необхідних для підтримки життя працівника та його сім’ї. Причому перший особливо наполягав на тому, що зарплата не може дорівнювати прожитковому мінімуму, а повинна перевищувати його, оскільки тільки в цьому разі працівник буде діяльним, старанним і навіть «розумнішим», ніж за низької зарплати.

Моїй державі, певне, розумніші непотрібні. Тому офіційні визначення зарплати, по-перше, відтинають від мене мою родину (ст.43 Конституції: «Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя...»), по-друге, встановлюють, що зарплата — це ніяка не ціна праці, а «винагорода... працівнику за виконану ним роботу». І, по-третє, ігнорують будь-який зв’язок між зарплатою та прожитковим мінімумом — «Розмір заробітної плати залежить від складності й умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства». Два останні визначення — із нині чинного Закону про оплату праці.

Закон містить не менш цікаву дефініцію мінімальної зарплати, яку визначають «з урахуванням вартісної величини мінімального споживчого бюджету з поступовим зближенням рівнів цих показників у міру стабілізації та розвитку економіки країни», а встановлюється — «у розмірі, не нижче вартісної величини межі малозабезпеченості в розрахунку на працездатну особу». Вказана межа не має ніякого стосунку ні до якої особи, оскільки насправді її встановлює парламент із подачі Кабміну, виходячи не з мінімального споживчого бюджету, а з нікому не відомої «міри стабілізації та розвитку економіки країни».

А стосовно зарплати як вартості робочої сили, то моя держава знає, що таке на світі є, і затверджена 2002 р. «Концепція подальшого реформування оплати праці в Україні» навіть ставить завдання колись (оскільки дати виконання немає) «наблизити» зарплату до вартості праці. Що лише підтверджує припущення про непотрібність «розумніших» у доступному для огляду майбутньому.

Найманий працівник: життя за мінімумом

Мінімальна зарплата в моїй країні становить 185 грн., що є рівно половиною прожиткового мінімуму працюючої особи (365 грн.). Особи, так, оскільки жити по-людськи на прожитковий мінімум не можна. Його й розраховано тільки для біологічного виживання протягом нетривалого терміну. Як пайка хліба в блокадному Ленінграді, вижити 900 днів можна, жити десятиліття — не можна.

Середня зарплата теж не робить найманого робітника щасливим. Торік вона становила 376 грн. Але не треба думати, що вітчизняна статистика оперує зарплатою, справді отриманою мною на руки. Ці 376 грн., які нібито перевищують мій прожитковий мінімум, є зарплатою номінальною, брутто, простіше — «брудними». На руки я одержала десь 300 грн. і ні сольдо більше. У результаті, у моїй країні — бідність.

За результатами травневого соціологічного опитування Центру Разумкова, 26% громадян засвідчили, що їхнім сім’ям бракує грошей навіть на харчування; ще 42% — що на харчування вистачає, але купівля одягу та взуття вже проблема; 24% — ситі, вдягнені й навіть можуть щось заощаджувати, але цього «щось» замало для придбання, приміром, холодильника. І тільки 6% опитаних заявили, що запросто можуть купити і холодильник, і телевізор, але дозволити собі «усе, що хочеться» — дзуськи. Спроможних собі це дозволити серед опитаних не виявлено... За Самуельсоном, економіст є такий, до бідних слід відносити родину, що витрачає на харчування понад одну третину доходу. То скільки в мене в країні бідних?

Голос із залу: ось тільки не треба ридати над нещасними, на офіційну зарплату ніхто не живе, і ніхто правду про доходи не скаже, у нас у країні тіньова економіка ого яка, звідти в конвертиках...

Гаразд. Але, по-перше, я не хочу, щоб у моїй країні була ого яка тіньова економіка. Ну не хочу. Оскільки 60% економіки в тіні — це 60% бюджетного недофінансування всього і вся, це 60% недоплаченої пенсії, це на 60% завищені податки на тих, хто не встиг, не зміг або з принципу не хоче ховатися в тіні, це, нарешті, — профанація та руйнування, даруйте за високий стиль, усього святого: чесності й честі, довіри й поваги до себе, інших, країни, тієї ж таки держави... По-друге, візьмімо тоді не середню зарплату, а середні видатки, тобто, все витрачене мною на життя, разом із конвертиком. 2002 року сімей, у яких середньоподушні сукупні витрати нижчі від прожиткового мінімуму, було приблизно 84%. А це означає, що або в конвертику в мене не вельми багато, або (і скоріш за все) — конвертики сконцентровано головним чином у тих 6% опитаних плюс 1—2% відомих поіменно співгромадян, котрі ніколи не потрапляють в опитування. А ще це означає, що в мене в країні — недоспоживання й відсутність платоспроможного попиту. І справді — яке може бути споживання і який із мене попит, якщо я витрачаю неповних два дол. на день.

Висновок: у моїй країні мало кого турбують не тільки моє особисте життя в сенсі існування, а й збереження трудового потенціалу країни разом із відновленням платоспроможного попиту.

Роботодавець: географія інтересів

Майже 70% вітчизняного ВВП припадає на експорт. Запитання є? Немає, оскільки це саме собою свідчить, що джерело мого доходу — усередині країни, а мого роботодавця — за її межами. Ми з ним географічно не перетинаємося. Мій роботодавець, він же виробник, не зацікавлений у мені як у споживачеві, покупцеві, простіше кажучи — чхати на мене хотів. Звідки ж узятися його зацікавленості в моїй купівельній спроможності, вона ж зарплата...

Що експортуємо? Головним чином, продукцію металургії та послуги щодо транзиту енергоносіїв. З газет: «Світова вага українського металу... Ми цінуємо й пишаємося тим, що вітчизняний гірничо-металургійний комплекс... посідає сьоме місце у світі. За останні чотири роки виробництво металургійної продукції ...зросло майже на 40%... частка ГМК у ВВП України, за підсумками 2002 р., становить 27%, металурги забезпечили майже 40% валютних надходжень у держбюджет. І це, схоже, не межа». Схоже.

Ні, чудово, що ГМК працює. Чудово, що в ньому зайнято понад півмільйона людей. Чудово, що з бюджету на відновлення ГМК було спрямовано 9 млрд. грн., що «значно більше, ніж у якійсь іншій галузі економіки». Але чому в Дніпродзержинську робітники Придніпровського металургійного заводу оголосили безстрокову голодовку? Їм винні 2,5 млн. грн., приблизно по 6 тисяч кожному. Робітники чекають на зароблене понад рік. Мінпромполітики гроші обіцяє — приблизно чверть необхідного й невідомо коли. Може й взагалі не заплатити...

Адже моя металургія працює не на мене. На внутрішні потреби виділяється близько 10% її продукції, решта йде за кордон. Ціни на метал для внутрішнього ринку з початку року підвищилися на 25%. Звідси — зростання цін на все, зокрема на таку першочергову потребу робочої сили, як житло. Але моєму найбільшому роботодавцеві це байдуже, він зацікавлений у добробуті не моєму, а мого зарубіжного класового побратима.

Але й це ще не все. Наростаюче металоекспортне захоплення мого роботодавця має також інші наслідки. 1991 року українська економіка за структурою зайнятості була близька до розвинених індустріальних країн: 19,3% зайнятих працювали в сільському й рибному господарстві; 44,2% — у промисловості, будівництві, лісовому й житлово-комунальному господарстві; 4,2% — у тому, що економісти називають «виробництво й відтворення інформаційних засобів» (наука, культура тощо); у «виробництві й відтворенні людей» (ось тільки не треба, економісти — люди без почуття гумору, вони мають на увазі охорону здоров’я, фізкультуру й освіту) — 14%; у виробництві й відтворенні суспільних відносин (транспорт, зв’язок, торгівля, постачання, заготовки, фінанси, кредитування, страхування, соціальне забезпечення, управління) — 17,5%; в інших галузях — 0,8%.

Через десять років прогодування громадян країни, котрим вдалося вижити, мінус два мільйони, що перебувають на заробітках за кордоном, забезпечували вже не 19,3%, а 23,4%. Кількість тих, що виготовляють і відтворюють, у промисловості, будівництві й іншому, скоротилася майже в півтора разу — до 26,1%. Й аж ніяк не тому, що праця стала більш затребуваною в основній як на нинішній час галузі — виробництві інформаційних засобів, ні. Там кількість зайнятих упала майже вдвічі.

Отже, я, колишній викладач вищої школи, замість того, щоб сіяти розумне, добре й вічне, їду на свої шість соток, стаю в позу №6 і сію харчовий продукт. Відбиваючи, між іншим, хліб у свого співгромадянина, котрий мріє стати фермером, тим паче що сіяти продукт він може якісніше від мене. Звісно, я можу продати свої знання, щоб купити продукт у професіонала-фермера. Я, приміром, знаю такі цікаві речі, як... Але кому потрібні знання в країні, економіка якої будується аж ніяк не на них?

Якщо 1991 року зайнятість у промисловості була в 1,6 разу більшою, ніж у сільському господарстві, то 2001-го — вже в 1,3 разу меншою, ніж у секторі АПК. Причому аграрний сектор — це гучно сказано. Йдеться аж ніяк не про потужні переробні комбінати й заводи, а передусім про підсобні господарства, тобто згадані сотки, де я, стоячи в пікантній позі, створюю продукт у рамках цілком натурального господарства. Частка «любителів» цієї пози з 1991-го до 2001 року зросла майже в три з половиною рази — із 3,6% до 12,4%.

Висновок: економіка моєї країни рачкує: ми йдемо не від індустріально-аграрної економіки до індустріально-інформаційної, а навпаки — до аграрно-індустріальної. Яка у нас уже була 40 років тому. Нормально? І поки мій роботодавець виготовляє дедалі більше на експорт, він не буде зацікавлений у розвитку внутрішнього ринку та моїй зарплаті.

Україна як європейський тигр

Гаразд, нехай моя зарплата нижча від котячого прожиткового мінімуму. Але в ім’я чого? Електрифікації всієї країни? Чи, можливо, десь у степу в КБ на повну котушку вирує робота над чимось надтаємним і таким, що дозволить вирватися вперед не тільки темпу зростання, а й самому зростанню?

Пригадаймо. Недавно на світовій економічній ниві несподівано з’явився виводок азійських тигрів і сполошив розвинені країни, що мирно собі паслися. Південна Корея, Тайвань і Сінгапур швидко вийшли в число країн, які швидко розвиваються. Формула була проста: авторитарні режими плюс низька вартість праці, плюс відсутність незалежних профспілок дорівнює припливу зовнішніх капіталів й інвестицій. За рахунок яких і відбулося диво блискавичної індустріалізації тигрів.

У моїй країни є всі передумови для перетворення на тигра. Є цілком авторитарний режим, є нижче нікуди вартість праці і є Олександр Миколайович Стоян, тобто — цілковита відсутність незалежних профспілок. Проте з інвестиціями не складається.

За 10 років обсяг прямих інвестицій в Україну становить 4,5 млрд. дол. — дві третини отриманого за ті самі 10 років Польщею, або чверть одержуваного Китаєм за рік. Мій Президент пішов по світу, їздить із країни в країну та запрошує в Україну інвестиції. Недавно, ризикуючи здоров’ям і нехтуючи атиповою пневмонією, він запрошував їх із Китаю і Гонконгу, де нас поки що мало знають. Оскільки ті, хто встиг із нами познайомитися, раз і назавжди вивчили слова, якими їх зустрічає моя держава — otkat, krysha, і хто кому яким зятем доводиться. А ще моя держава полюбляє розважатися, як віслючок Іа з порожнім горщечком і драною кулькою, то запроваджуючи, то скасовуючи пільги для зовнішніх інвесторів. А ще оподаткування, про яке краще наводити довідки щодня і не в податковій, а в Гідрометцентрі...

У результаті, стараннями моєї держави в країні створено інвестиційний клімат, який можна порівняти лише з мінним полем, де міни ставили п’яні бендюжники. Правда, новий голова нашого Кабміну, перебуваючи в Женеві, заявив, що «для будь-яких інвесторів в Україні вже створено нормальні прозорі умови». Ось так чисто конкретно і сказав. У пана Кушпена реакція так собі, щелепу встиг підхопити лише на рівні поясу. А ще говорять, що донецькі порожняк не женуть і базар фільтрують. Але щоб отакий відстій по трубах...

За рівнем привабливості інвестиційного клімату моя країна 2002 року посіла четверте місце. Знизу. Навіть Нігерія нас обійшла. Зате ми попереду Болівії, Зімбабве й Гаїті. То за що я плачу мізерністю своєї зарплати?

Держава: у пошуках обгрунтувань

Ні, не можна сказати, що моя держава зовсім нічого не робить. Змін на краще, як каже мій Президент, не бачить лише сліпий. Поспішаю засвідчити зрячість: гривня стабільна, інфляція терпима, зарплата зростає. Що ще потрібно людині для щастя?

Щоб зарплата, зростаючи, зростала усе-таки від прожиткового мінімуму, а не до нього. За словами міністра праці й соціальної політики пана Папієва, «питання про встановлення економічно й соціально обгрунтованого рівня мінімальної заробітної плати повинне бути розглянуто водночас із поетапним наближенням її розміру до прожиткового мінімуму». Прочитайте це міністерське слововиверження ще раз. Ви зрозуміли, хто на кому стояв? Я — ні.

Де, хто, коли економічно обгрунтував цей рівень? З 1990 до 2002 року частка зарплати у ВВП України скоротилася з 53,1 до 43,7%, а в собівартості продукції вона становить якихось 9—10%, що як з економічного, так і з соціального погляду означає надексплуатацію робочої сили й не має ніяких об’єктивних економічних посилів.

Беня Крик повинен зняти перед моєю державою своє жовте канотьє і піти працювати в ясла нянькою. Він нікого ніколи не грабував двічі. Держава краде мою зарплату чотири рази. Адже якщо 60% економіки в тіні, і це моїх чиновників влаштовує, то гроші треба звідкись брати...

Перший раз — безпідставним установленням безпрецедентно низької зарплати. Середньомісячна зарплата в Польщі становить 500 дол. Ви хочете сказати, що я працюю в сім разів гірше поляка? Скажіть мені це в очі. І я подам на вас у суд, і стану поруч із польським робітником-меблярем (а я майстер-червонодеревець шостого розряду, між іншим); можу стати поруч із польським професором у Краківському університеті й прочитати кілька лекцій на парі польською; можу, зрештою, написати оцю статтю — вона в сім разів гірша від того, що друкується в... Ні. І поруч можуть стати всі мої співгромадяни, крім працівників жеків.

Другий — невиплатами зарплат. На 1 липня 2003 р. заборгованість становила 2,3 млрд. грн. Причому половина цієї суми — борги минулих років. 2,3 млн. працівників чекають на виплату зароблених ними грошей. Роботодавця, котрий не виплатив зарплату, можна оштрафувати й навіть на два роки посадити — у випадку, якщо він не виплатив зарплату через нецільове використання коштів. Ви бачили, як у Лук’янівці виводять на прогулянку панів українських міністрів і мільярдерів? Біжіть, вони ще там ходять по подвір’ю... А либонь і нецільове використання коштів є, і заборгованість є...

Третій — дикими податками, нарахуваннями й іншими зборами, передусім на фонд зарплати. Для того, щоб усе це платити, мій роботодавець повинен бути або дуже багатим, або дуже чесним, або повним ідіотом. Таких мало.

Четвертий — покриванням злодіїв від енергетики, житлово-комунального господарства й транспорту. Чому саме цих? Це монополісти. Чому злодіїв? Тому що енергетики (як і комунальники) включають у собівартість свого продукту видатки на свої ж власні соціальні потреби, які належить відносити на прибуток. А також заборгованості населення за спожитий продукт, які загалом не слід відносити нікуди, крім суду...

Держава: боротьба без перемоги

На економічні «чому» гарант моїх економічних прав пропонує таку відповідь: «А що ви хочете? Ми історію своєї держави писали з чистого аркуша. Не було своїх кадрів. Не було економічної науки, банківської системи. Думали, прорвемося. Але з шашкою наголо не вийшло. Ну і, мабуть, політична еліта виявилася не готова до розв’язання таких глобальних проблем». Неправда.

Чисті аркуші для написання історії держав закінчилися в Європі десь у дев’ятому столітті позаминулого тисячоліття. Відтоді у ходу тільки списані. Як досвідом інших і нашим власним, так і літерками, які старанно складали в слова ті самі Гоббс, Локк, Монтеск’є та інші, знання якого всім на заздрість продемонстрував мій Президент у промові про нагальну необхідність політичної реформи.

Не було економічної науки? Тут і коментувати нічого. У рамках цієї відсутньої науки, як і будь-якої іншої, є безліч різних теорій, концепцій і позицій. Але протягом останніх десь двохсот років там справді немає рекомендацій ні як роботодавцям багатіти за рахунок життя працівника, ні государям знекровлювати власну країну за рахунок його надексплуатації.

Ну а щодо кадрів або політичної еліти із шашкою наголо, то, по-перше, на чолі її на білому коні — сам Президент, а по-друге, еліта виявилася більше від інших готовою прорватися до національного багатства моєї країни і розікрасти його до нитки, що, з огляду на його вихідні обсяги, було завданням таки масштабним.

Ця еліта виконала ще більш глобальне завдання: вона побудувала в моїй країні унікальну як на нинішній час економіку, у якій моя зарплата нікому, крім мене, не цікава. І все, написане на початку, забудьте, це не про нас.

Моїм чиновникам мої гроші не потрібні. Вони живуть не на мої податки. Навіть, даруйте за мимовільний каламбур, податківці. За результатами опитування, проведеного газетою «Бизнес», більшість опитаних (а читачі «Бизнеса» аж ніяк не домогосподарки) вважають, що середній доход у працівника податкової — у 5—8 разів перевищує офіційну зарплату.

Ні, від офіційної зарплати мої чиновники не відмовляються. Але основне джерело їхніх доходів — не зарплата, а посада. Посада приносить їм конвертики, кому тоненькі, але багато, кому трішки, але товстіші. Але й конвертики — дрібниці та квіточки. Чиновник вимагає участі в прибутках — і одержує її. Беруть зазвичай по 20%, а то й по 30% (у Польщі, за неофіційними, ясна річ, даними — від 5% до 12%). На кого підприємець відносить видатки на дрібниці та квіточки? Правильно, на мене. А якщо не на мене, то в тінь.

І я хочу, щоб мій чиновник бився за виведення економіки з тіні й за мою зарплату?

Саме в тіні відбувалося й відбувається розкрадання й дорозкрадання все ще не приватизованих підприємств, які цілком рентабельні й без приватизації, роздавання дивовижних податкових пільг і не менш дивовижних державних гарантій під зарубіжні кредити, які не повертаються, заплющування прокурорських й інших контролюючих очей на низькі надходження в бюджет що від приватизації, що від державної власності.

Саме в тіні народилися нинішні повадки мого чиновника. Він засвоїв вищі стандарти споживання, але в упор не хоче бачити інші стандарти — правові й етичні. У цивілізованому світі чиновник теж може збрехати й украсти, але, як правило, — лише раз...

І при цьому ніхто не вважає соромним уважно рахувати гроші в кишенях чиновницьких штанів. В Італії, приміром, якщо ви чиновник і прикупили дружині норкове манто, то наступного після покупки ранку до вас прийде доброзичливий карабінер і чемно запитає: за які бабки, сіньйоре? І нехай сіньйор спробує замість виразної відповіді повісити на вуха карабінеру спагеті на кшталт податкових декларацій моїх чиновників.

Моя держава до чиновника карабінера не посилатиме. Установив своїм служивим зарплати, що не набагато перевищують мою, вона їх у тінь сама запросила й безпеку гарантувала. Хоча...

Щиро не розумію, чому діаграма, що відбиває кількість страйків у країні, не висить у рамочці над робочим столом кожного чиновника й роботодавця поруч із портретом Леоніда Даниловича. Адже справжній гарант їхньої стабільності й добробуту — аж ніяк не Президент, а круто спадаюча крива вказаної діаграми. За десять років кількість страйкуючих підприємств рік у рік падала і зменшилася в 72 рази, страйкарів — у 80 разів. Хіба не вражає приємно око сукупного роботодавця?

В очікуванні «поетапного наближення»

Поки відбувається «розгляд питання водночас із поетапним наближенням», мільйони працівників залишають мою країну. Причому — найактивніші. Основна група трудових мігрантів — молодь 17—27 років. Половина — із вищою освітою. За даними Міжнародної організації міграції, 46% українських трудових мігрантів працюють по 12 годин на добу, кожен четвертий — 13 і більше; чверть — не мають вихідних; майже 60% — постійних вихідних. Лише 15% працюють легально. І нерідко за все це мої співвітчизники розплачуються життям. За даними МЗС, за останні два роки в 69 країнах світу загинуло майже 2500 українців. Тільки з Чернівецької області на заробітки в Португалію, Чехію, Німеччину, Італію, Іспанію виїхало понад 150 тис. чоловік (16% населення області); тільки за січень поточного року 11 чоловік на цих заробітках загинули. ...Недавно газети обійшла історія про жінку, котра загинула буквально на кордоні від голодного виснаження. При ній знайшли 10 тис. дол. Кому й навіщо вона їх везла?

За експертними оцінками, втрати вітчизняної економіки через відплив робочої сили сягають 10 млрд. грн. А коли так, то хто й чому змушує моїх співгромадян шукати заробітків у десятках країн світу й помирати там?

Утім, померти за зарплату можна й удома. За кількістю людей, що віддали своє життя за мільйон тонн вугілля, моя країна посідає перше (!) місце у світі — 3,6 чоловік. У півтора разу більше, ніж у Китаї, удвічі — ніж у ПАР, утричі — ніж у Росії. 2002 року загинуло 260 шахтарів. А з європейськими країнами порівнювати нічого — там шахтарі просто не гинуть, хоча вугілля видобувають не менше, ніж в Україні.

З газет: «Сім’ям 80 загиблих на шахті ім.Баракова гірників виплачено 5,7 млн. грн. і 49 тис. дол., оплачено медичні послуги на загальну суму 79,9 тис. грн., куплено 49 квартир на суму 540 тис. грн. Для самостійного ремонту житла й оплати комунальних послуг 122 члени сімей і батьки загиблих одержали 500 тис. грн. Виплачено заборгованість за зарплату, регресними позовами й іншими грошовими виплатами 47 родичам загиблих (60,2 тис. грн.)». Кожне шахтарське життя обійшлося приблизно в 90 тис. грн. Квартири, медичні послуги й навіть оплата комунальних послуг — після смерті...

Дари данайців за мій рахунок

Зате моя держава із сил вибивається, прагнучи мене облагодіяти. 46-ма законами встановлено понад 100 видів «соціальних гарантій», простіше — пільг для більш як 15 млн. громадян. Аби виплатити всі благодіяння, потрібно чи то 17, чи то 22 млрд. грн. На що грошей у бюджеті, природно, немає. Є неповні п’ять. Точніше, передбачені...

Ситуація маячна й ганебна: мені недоплачують за мою працю, потім із цієї нагоди дають субсидію, яку виплачують із податку, взятого з моєї ж недоплаченої зарплати. І замість того, щоб я одержала гроші в касі за місцем роботи, я, по-перше, дякую та кланяюся (оскільки неповних п’ять), по-друге, витрачаю купу часу й нервів на безліч папірців, а, по-третє, на цій фантасмагорії успішно розмножується дрібний чиновник.

З газет: «Черги на оформлення субсидій на оплату комунальних послуг в Одесі зменшаться, оскільки у відповідних відділах тепер працюватимуть не один, а 3—4 співробітники. Крім того, у кожному районі міста з’являться додаткові відділи з оформлення субсидій». Як засіб боротьби з безробіттям, непогано. Можна призначити по 3—4 співробітники для перенесення милостині від перехожих до жебраків на кожному розі. Але ж маячня либонь.

Можливо, шляхом призначення цієї неймовірної кількості пільг і субсидій моя держава здійснює перерозподіл доходів на користь найнужденніших? Нічого подібного. За експертними оцінками, на 20% найнужденнішого населення припадає лише 8% загальної вартості існуючих пільг, а 35% цієї вартості споживають 20% найзабезпеченіших громадян — позаяк у складі їхніх родин є який-небудь пільговик.

Можливо, пільги та субсидії виплачуються усе-таки не зовсім із моїх податків, а податків із вітчизняних мільйонерів і мільярдерів? Знову нічого схожого. За даними ДПАУ, основну суму доходів українських громадян, котрі ніколи не потрапляють у соціологічні опитування, одержано від продажу акцій, нерухомості, від дивідендів, відчуження «іншого майна». Частка зарплати в їхньому доході не перевищує 3%. Гаразд. У віце-президента Чейні зарплата теж до 3% доходу не дотягує. Але 2000 року пан Чейні, отримавши 36 млн. дол. доходу, сплатив у скарбницю 14,3 млн. дол. податків, або майже 40% доходу.

Скільки заплатили в скарбницю вітчизняні мільйонери, якщо джерела й операції, які приносять їм їхні основні доходи, фактично не оподатковуються? Але стосовно питання, хто з нас більше сплачує — я, чи всі мільйонери разом узяті, то пан Азаров, будучи ще главою ДПАУ, обізвав мене з моїм дохлим прибутком не тільки середнім класом, а й «головним платником податків». Йому видніше.

І ще одне: без коментарів, але з пропозицією. Велику благодійну роботу веде, приміром, МВС. З газет: «Юрій Олександрович (Смирнов) — член спостережної ради Національного фонду соціального захисту «Україна — дітям», очолюваного Людмилою Кучмою. Він — ініціатор шефства МВС, обласних управлінь і районних відділів міліції над дитячими будинками. Їхніх вихованців міліція вдягає, взуває, годує, робить ремонти помешкань, купує іграшки й підручники, влаштовує свята... Міністр купує коштом МВС путівки малозабезпеченим дітям і дітям чорнобильців у санаторії Криму й особисто проводжає їх на відпочинок». У мене пропозиція: а мо’ зробити щось для ліквідації анекдотів на кшталт «сержант Петренко, п’ятеро дітей, ще не снідав»?.. Ні?

Про красу й державу

Дехто зі стародавніх греків вважав, що красивою може бути тільки річ неутилітарна, простіше кажучи — некорисна. Її можна споглядати — візуально й подумки, нею можна милуватися, одержувати естетичну насолоду, переживати, витріщившись на неї, катарсис й інші високі почуття. Але нею не можна користуватися, практичної користі від неї — нуль.

Ось у цьому давньогрецькому сенсі моя держава дуже скидається на чисте, досконале й вивершене втілення краси. Вона не непотрібна, але по-сучасному кажучи —неефективна і є благом переважно для себе самої в особі влади. Результати 12-річного керівництва моєю країною невтішні: весь цей час ми йшли в співтовариство європейських країн, а прийшли, здається, до країн третього світу.

За індексом людського розвитку Україна перебуває між Таїландом і Казахстаном.

За рівнем життя — в одній групі з Гватемалою й Суринамом.

За тривалістю життя — з Алжиром, Гондурасом, Єменом, Таджикистаном, Туреччиною і Перу.

За рівнем свободи — із Мозамбіком, Парагваєм, Шрі-Ланкою та Росією.

За рівнем економічної свободи — за нами тільки обидва Конго, Гвінея-Бісау, Алжир, Зімбабве та М’янма (це країна така, теж не в Європі). Це підсумки.

А перспективи? У рейтингу перспектив зростання Україна серед 80 країн світу посідає 77-ме місце; за рівнем мікроекономічної конкурентоспроможності — 69-те. Причому її індекси 2002 року, порівняно з попереднім роком, різко знизилися.

Але влада виглядає чудово. Вона обвішала себе стрічками й орденами, парадами й феєрверками, мої чиновники вдягнули мантії та капелюшки академіків, мало не поголовно стали шевальє та маркізами. Красиво...

Так, добродії наймані працівники, не відбулася в нас поки що взаємна любов утрьох. Були ми закохані, але. Втішає те, що в тих двох любов не назавжди.

Дарує впевненість у майбутньому те, що влада не вічна, на відміну від держави, країни й нас. У такі часи, хто сильніший, намагається вижити самотужки, слабший — приймає данайські дари. Ні те, ні інше ситуацію не змінить.

Ситуацію в країні може змінити відновлення стабільного платоспроможного попиту громадян. Примітивно кажучи, щоб економіка перестала сповзати в минуле століття і згадала про високі технології, треба, щоб я почала купувати йогурт чи, приміром, сир із дірками, байдуже що, але стільки, скільки з’їм разом із родиною та котом, а не скільки мені відпустить Кабмін у мінімальному споживчому кошику. Тоді в мене в країні з’явиться фермер, а в нього — мої гроші, отже потреба й можливість купити комп’ютер, аби його корови були не гіршими від голландських. А коли фермеру стане потрібен комп’ютер, мої вітчизняні математики, інженери, програмісти, робітники... І так до макроекономічних і макросоціальних структур. Форд не був благодійником, він хотів, щоб робітник купував його автомобілі...

Як це зробити? Може, не впадати у ступор при слові «інфляція», не ставати в позу при слові «податок» у зв’язці з «запровадження» чи «зниження»? А може... Утім, я — найманий працівник, сплачую державі податки й хочу, щоб вона відповіла на ці запитання не тезою про чистий аркуш.