ПОРАДИ ПРЕЗИДЕНТОВІ З ПРИВОДУ РАД

Так повелося, що мало не кожен похід до виборчих урн стає для багатьох з нас серйозним тестом на кмітливість. Рідкісний акт усенародного волевиявлення обходиться без того, щоб у тремтячих від усвідомлення важливості моменту руках виборця не опинялася ціла пачка різнокаліберних і різнобарвних папірців, названих бюлетенями, не заплутатися в яких здатні лише найбільш політично «просунуті» громадяни. Поєднання президентських виборів із доукомплектуванням районних рад, парламентських — із формуванням обласних, міських і сільських «законодавчих органів», обрання мерів із проведенням плебісцитів місцевого рівня — явище поширене й пояснюється необхідністю економії державних коштів. Принаймні саме цей аргумент висувався чотири року тому, коли вибори до обласних, районних, міських і сільських рад, а також міських голів, пропонувалося провести водночас із виборами до Верховної Ради, що, власне кажучи, і було здійснено. Проте чи то держава наша за цей час стала заможнішою, чи то економія на засобі «два в однім» не виправдує отриманого результату, але в умах державних мужів не останнього рангу народилася ідея цього разу розвести за часом вибори до Верховної Ради й місцевих рад.

Щоправда, якщо звернутися до історії цього питання, з’ясується, що ідея новизною не виблискує. За визнанням новоспеченого держсекретаря Міністерства юстиції Олександра Лавриновича, котрий значиться в рядах найактивніших авторів Основного Закону, свого часу він старанно подбав про те, аби парламентські та президентські вибори ніколи не змогли збігтися в часі, для чого й були обговорені в Конституції їхні чіткі терміни. А ось про вибори місцевих у гарячці конституційних жнив підзабули. Проте наполегливі вимоги не влаштовувати виборчого коктейлю лунали з вуст деяких народних обранців ще напередодні минулих виборів. Потім цю думку втілили в законопроекті, запропонованому парламенту Центральною виборчою комісією. Але законопроект було проігноровано. Губернатори — а цього разу саме вони в своєму колективному листі до Президента просять гаранта направити в парламент законопроект про перенесення виборів до місцевих рад на осінь наступного року — керуються, як видно, своїми корпоративними інтересами. Уже традиційне останніми роками для регіонального політичного процесу протистояння між главами обласних адміністрацій і мерами обласних центрів не може не викликати в губернаторському співтоваристві бажання зміцнити свої позиції, спробувавши максимально вплинути на формування облрад.

За минулий з березня 1998 року час у руках у губернаторів сконцентрувалися досить вагомі економічні ресурси, і вони зацікавлені в тому, щоб легалізувати їх через політичний вплив, тобто через гарантоване представництво в місцевих радах. Збиратися вдруге з силами, фінансами, адміністративним ресурсом центру, який не встигне за півроку як слід «відійти» від парламентських виборів, для забезпечення якісного контролю над виборами місцевими буде важко. На це, мабуть, і розраховують глави обладміністрацій, сподіваючись за такого повороту подій на обмеження втручання Києва в процес формування органів місцевого самоврядування. Утім, існує й куди прозаїчніше пояснення зацікавленості регіональних лідерів у цьому питанні: уже мало не генетичний для губернаторів страх опинитися, за умови негативних для офіційного Києва результатів виборів, серед усунутих з посади. Дуже важко видавати високі показники проходження до вищого законодавчого органу країни «правильних» депутатів, якщо водночас ти маєш забезпечити собі надійний плацдарм у місцевих радах.

Судячи з відгуків із партійних штабів, піврічна перерва між загальнонаціональною та регіональними виборчими кампаніями цілком вигідна і партіям. Причини майже ті самі, що й у губернаторів. За словами одного з лідерів партії «Реформи та порядок» Тараса Стецьківа, це дозволило б політутворенням більш концентровано підготуватися до одних й інших виборів. Однак Олександр Лавринович з цього приводу має дещо іншу точку зору. Виходячи з абстрактно-теоретичного уявлення, українські партії через своїх представників у парламенті мали б давно вже вирішити це питання, на законодавчому рівні раз і назавжди поклавши кінець практиці поєднання виборів. Але в тім-то й річ, що, як і багато іншого в нашій державі, українські партії не піддаються законам загальнолюдської логіки. До «розведення» місцевих і загальнонаціональних виборів не однаково можуть поставитися не лише різні партії, а й різні члени однієї партії.

«У сесійному залі це питання вирішуватимуть крізь призму особистого інтересу кожного народного обранця, котрий підходитиме до нього з точки зору корисності чи шкоди «розведення» для його особистої виборчої кампанії», — вважає пан Лавринович. Окрім того, скільки в нас областей, районів і мажоритарних округів, стільки й передвиборних конфігурацій, кожна з яких обумовлена пакетом потенційних кандидатів у депутати Верховної, обласних, районних, міських, сільських рад. А є ж іще й вибори міських голів. І якщо список кандидатів-лідерів усіх цих різнорівневих виборів в одному регіоні (що, звісно, малоймовірно, але допустимо) складається з представників однієї чи декількох союзницьких політичних сил, — це один розклад, а отже, й точка зору на проблему перенесення місцевих виборів. Якщо ж політична палітра кандидатського складу складніша й насиченіша, то й мотивування народного обранця, котрий облюбував собі в цьому регіоні округ, при вирішенні питання про перенесення місцевих виборів у сесійному залі буде іншим. Словом, з огляду на індивідуальні особливості виборчих умов кожного окремо взятого регіону і передвиборних планів на нього різних партій і окремих кандидатів-мажоритарників, спрогнозувати результат голосування, якщо до цього все-таки дійде, не береться навіть досвідчений Лавринович.

Тут можна було б продовжити традиційною в таких випадках думкою про те, що вирішальним чинником знову послужить позиція Президента. Але якщо гарант і має тут свої міркування, то продиктовані вони настільки малозначними інтересами, що навряд чи здатні вилитися в певну позицію. Хоча патронат першого заступника глави президентської адміністрації Юрія Єханурова, куратора регіональними питаннями, під яким губернатори виступили зі зверненням до Леоніда Даниловича, і покликаний свідчити про благословення ініціативи гарантом, усе ж незаперечним цей факт не є. По-перше, тому що лист з’явився в період, коли Президенту було явно не до подібних нюансів. По-друге, є підстави вважати, що однозначного погляду на проблему розподілу виборів у президентському оточенні поки що так і немає. І Юрій Іванович вирішив зіграти на випередження, «застовпивши» за собою авторство корисної в цілому для суспільства справи, можливо, переслідуючи при цьому й якісь власні інтереси. Щоправда, з правової точки зору, крок недосконалий. Звісно, якщо законопроект, як і просять губернатори, внесе у Верховну Раду Президент, його очікує більш шанобливе ставлення, а отже, у нього більше шансів на успіх. Ось тільки старт виборам у місцеві ради дає не закон, а постанова Верховної Ради, у якій й обумовлюється точна дата проведення заходу.

І справді, обділені увагою авторів Конституції вибори до місцевих органів влади не мають чітко обумовленого часу їхнього проведення. Говориться лише, що «термін придатності» обласних, районних, міських і сільських рад становить чотири роки. Неодмінно постане питання: якщо нині діючі ради обиралися в березні 1998 року, то як бути з їхньою легітимністю після березня 2002 року, якщо місцеві вибори на той час не відбудуться? Особливої загрози інституту місцевого самоврядування Олександр Лавринович у цьому не бачить. За його словами, та сама Конституція стверджує, що до початку роботи нового складу ради продовжує свої повноваження стара. Але за всієї довіри до юридичної підкованості Олександра Володимировича, усе ж важко позбутися сумнівів у тому, що за певного повороту подій не виникне правових колізій, можливо, навіть за участю Конституційного суду. Тож проблема не така вже й безконфліктна, як може здаватися на перший погляд.

Що безперечно — то це твердження, що часу для ухвалення рішення про перенесення місцевих виборів достатньо. Передвиборна кампанія регіонального масштабу триває не шість місяців, як загальнонаціонального, а чотири. І з парламентською постановою про її початок можна почекати до самого грудня. Тож у парламентарів, котрі вже з найближчого жовтня стають у переважній своїй більшості офіційними кандидатами в депутати Верховної Ради наступного скликання, буде час для аналізу ситуації в себе на окрузі та прикидок, наскільки їхній рідній партії вигідна відстрочка місцевих виборів. При цьому їм не варто ігнорувати той факт, що на нинішніх парламентських виборах глави обласних держадміністрацій відіграватимуть значно активнішу роль, аніж чотири роки тому. Уже почали вимальовуватися особливості нової передвиборної кампанії, які зводяться, крім усього іншого, до того, що більший упор кандидати нині роблять на роботу з регіонами, аніж на забезпечення підтримки з центру. Звісно ж, регіональні лідери неодмінно простежать, яким чином депутати відгукнуться на їхнє побажання про «розведення» виборів, результати чого суттєво вплинуть на міру теплого їхнього ставлення до кандидатів.