По той бік влади

Опозиція протестує проти політичних репресій. Як це знайомо. Навіть обличчя ті ж, тільки помінялися ролями. Один лише Святослав Піскун на своєму генеральному місці і при своїй прокурорській справі. Протест проти гонінь на лідерів опозиції — це криза жанру. Це ніяк не консолідуюча ідея. Наметове містечко за свободу Колесникова навпроти Кабміну — це карикатурно. Загони «братчиків», які штурмують «Євробачення», — це весело, але якось не зовсім порядно. Прикута до гнаного екс-губернатора Івана Різака соціал-демократка Тамара Прошкуратова — це оригінально, але, скоріш, комічно. Сколихнути народні маси така боротьба за свободу колишніх чиновників не здатна. Тема близька кожному, хто встиг за старої влади добряче накрасти чи забруднитися президентською кампанією. Саме ця ідея сьогодні є головною цементуючою силою нової опозиції. Але на вибори з таким політичним багажем опозиція не йде. Їй вистачає трьох ключових чинників: лідера, ідеології та спільної проблеми, котра стосується кожного в країні.

На роль лідера об’єднаної опозиції поки активно претендує Віктор Янукович. Його вихід у народ під грім фіналу «Євробачення» свідчить про плани утримати прапор у своїх руках під час майбутніх електоральних баталій за місця в парламенті-2006. Він усе ще формально є консолідуючою постаттю, втіленням «антиющенка» в очах тих, чия позиція залишилася неврахованою в нинішній конфігурації влади. Водночас на ньому стоїть тавро «лузера». Значна частина тих, хто проголосував у третьому турі президентських виборів за Януковича, не захоче знову зробити ставку на аутсайдера. Саме вони краще від інших розуміють, які в цій країні шанси має опозиціонер, нехай навіть їхні уявлення про роль влади та її ресурси на виборах (смію сподіватися) будуть хибними. Багатьох союзників настрахає безкомпромісна антиурядова позиція (під урядом розуміється влада в цілому), котра дається йому з неймовірними труднощами. Не даремно ж Віктор Федорович щоразу підкреслює, що в опозиції він почувається не в своїй тарілці. Мовляв, усьому виною обставини, це становище вимушене і тимчасове — все повернеться на круги своя. Але для багатьох потенційних союзників роль представника політичної сили, лідера котрої регулярно викликають у МВС і Генпрокуратуру на допити, залишається занадто небезпечною.

Віктор Медведчук поки сидить у засідці, зрідка подаючи ознаки політичного життя через прес-службу заявами та протестами. У «сірого кардинала» Леоніда Кучми, безумовно, свої амбіції. Не для того ж він продавлював політреформу, щоб віддати прем’єрське крісло за майбутньої (можливо) парламентсько-президентської республіки опонентам чи навіть союзникам. У нього свої переваги: вольовий, цілеспрямований, спортсмен, шкідливих звичок не має. Однак потенційні партнери ставляться до нього з великим упередженням. Медведчука вважають грандіозним інтриганом, майстром «кидалова» і «розводів на довіру» — Остап Ібрагімович відпочиває. Розмова «за поняттями» з ним неможлива у принципі. У Віктора Володимировича свої «поняття», він уміє витягти вигоду з усього, і будь-яке його просування означає втрати для інших. Партнери, які неодноразово обпеклися, не хочуть стати «шістками» в його політичній грі. До того ж особистий рейтинг Медведчука катастрофічно низький, а за недовірою його випереджає хіба що Леонід Кучма.

Шанси екс-президента очолити опозиційні колони зовсім невеликі. Для початку хтось мусить переконати його особисто в перспективності такого заходу. Бажаючих мало. Якщо казати відверто, їх немає зовсім. Та й аргументів у можливих переговірників украй мало. Для декого він поки що асоціюється з періодом відносної економічної стабільності, зовнішньополітичної багатовекторності, котру видають за український «особливий шлях», і політичної визначеності, коли особисте благополуччя залежить від доброї волі «тата». Нині «тато» уже не всесильний, скоріш безпорадний і, можливо, зв’язаний негласними домовленостями з переможцями. Кучма без важелів влади — це просто Леонід Данилович. Його теж можуть викликати на допит у справі Бакая. Він добре знає, як працює репресивна система, і не має ані найменшого бажання випробувати її ефективність на собі. А іншим потенційним лідером він ще й затаврований як «зрадник». Поки Леонід Данилович обачно не виявляє ані найменшого публічного інтересу до політики.

Залишаються ще «темні конячки», теоретично здатні стати лідерами опозиційного руху. Таким називали, зокрема, відправленого до буцегарні Бориса Колесникова. «В’язень совісті», до речі, до свого арешту припускав, що може очолити зведені батальйони опозиційної армії. Адже Януковича Ахметов практично списав і відлучив від годівниці. Якщо Партія регіонів і СДПУ(о) все ж вирішать зробити політичні репресії головною фішкою своєї передвиборної кампанії, підслідний вперше в історії може очолити виборчий список. Щоправда, на той час він може перетворитися на засудженого й очолити не просто список, а «групу підслідних».

Великі надії чимало людей у ПР покладали на Валерія Коновалюка, поки тривала партійна дискусія про доцільність зміни лідера. Янукович тоді зумів поставити крапку в цих розмовах, у результаті чого Коновалюк пішов очолювати «новий старий» проект «Трудова Україна». З цієї позиції претендувати на лідера опозиції він поки не в змозі. Зате з’явилися шанси у глави парламентської фракції регіоналів Раїси Богатирьової. Хоч вона і стверджує, що дискусій про зміну лідера в партії немає, але якось занадто вже прямолінійно заявляє про свою готовність прийняти на себе цю посаду, «якщо люди довірять». Поки люди, від чиєї довіри залежить політична доля Богатирьової, не виробили спільного уявлення про подальшу партійну стратегію.

Партія регіонів залишається найбільш впливовою політичною силою серед опонентів нинішньої влади. Після помітного падіння внаслідок поразки лідера на президентських виборах її рейтинг стабілізувався і, відповідно до різних соціологічних досліджень, становить 13—14%. Цей показник, за різних розкладів, забезпечує їй як мінімум друге місце на парламентських виборах. По суті, регіонали не потребують передвиборних союзників: хтозна, чи зможуть вони суттєво примножити результат, а місця в списку зажадають. Від «Братства» і ПСПУ ще можна було б відкупитися двома-трьома дорогоцінними позиціями для лідерів, а от у есдеків апетити більші. Відповідатиме їхнім амбіціям відсоток місць у загальному списку, пропорційний можливому електоральному приросту блоку в результаті союзу «донецьких» і «київських», чи вони зажадають поділитися «по-братськи»? Чи є сенс жертвувати своїми заради чужих? Для Партії регіонів мало б сенс іти на вибори самостійно, якби була впевненість у тому, що колеги по опозиційному табору здатні прорватися в законодавчий орган самотужки. Проблема в тім, що практично всі потенційні партнери мають досить сумнівні власні електоральні можливості. Це означає, що, ставши конкурентами «регіонам» на їхньому передвиборному полі, кожен зокрема, вони можуть просто повідкушувати частини опозиційного електорату і, не подолавши прохідного бар’єра, у результаті подарувати голоси своїх виборців переможцям із провладного табору. Це вже достатній привід подумати про єдиний блок. Ще один аргумент — нинішній опозиційний електорат майже не структурований ідеологічно, коли не враховувати комуністів. По суті, і за лібералів-регіоналів, і за соціал-демократів, і за маргіналів-радикалів голосуватимуть одні й ті ж самі люди, котрі почуваються особисто ураженими перемогою Ющенка на президентських виборах. Їхні партійні уподобання скоріш мають суто особистісний характер. Комусь подобається ставний Янукович, комусь — жорсткий і непохитний Медведчук, комусь — полум’яна Вітренко і вічний революціонер-витівник Корчинський. Справа смаку і нічого більше. Виходить, додавання їхніх рейтингів призведе до мінімальних втрат через ідеологічні відмінності партійних програм, і результат буде близький до математичного.

Свою роль мусить зіграти і чинник консолідації. Єдиний опозиційний фронт — це відчутна сила. Приєднатися до сильного психологічно легше, аніж вибирати між слабкими. У багатьох такий поворот уселить надію на можливість березневого реваншу. Остаточне рішення, яке Віктор Янукович обіцяє вже найближчим часом, залежатиме від того, хто переможе у внутрішньопартійній суперечці — прагматики, котрих цікавить найкращий остаточний результат для опозиції в цілому, чи індивідуалісти, передусім занепокоєні власними прохідними місцями в списку. І від того, чи закінчаться мировою угодою дебати з владою Ріната Ахметова, чи ж виникне у нього необхідність грати ва-банк в опозиційність або ж з’явиться бажання пригвинтити до своєї бізнес-імперії більш помірковане політичне крило.

Становище СДПУ(о) значно складніше. Рейтинг есдеків, попри оптимістичні заяви лідерів, перебуває десь на межі нинішнього тривідсоткового бар’єра. Хоча він і демонструє деякі тенденції до зростання, але й сама прохідна планка в новому законі про вибори може бути підвищена до чотирьох, п’яти, а то й усіх семи відсотків. Цього разу есдекам годі розраховувати на допомогу адмінресурсу. Їхні хвалені технології також значною мірою були зав’язані на доступ до важелів влади. Немає і колишнього привабливого статусу «партії влади», політичного клубу успішних бізнесменів, «золотої акції» тощо. Сьогодні СДПУ(о) серед аутсайдерів, і може розраховувати тільки на себе, свої фінансові, організаційні й технологічні можливості. Доведеться застосовувати вже забуті відносно чисті політичні технології, за які не дадуть по руках. А коли й дадуть, то неболяче. Партія вміє швидко вчитися і легко перебудовуватися під кон’юнктуру. Вже нині вона на повну силу використовує обкатані противником методи політичної боротьби, намагається копіювати вдалі ходи і приміряє на себе імідж свого часу вкрай опозиційної і постраждалої від переслідувань «Батьківщини». Спокуса самостійною участю у виборах досить велика. Це розв’яже руки, дасть широке поле для маневрів. У боротьбі технологій есдеки можуть розраховувати на значну перевагу — вони від електорату Януковича можуть відколоти значно більше, аніж навпаки. Амбіції у партійного активу великі, депутатська недоторканність потрібна багатьом, і за кожен відсоток на свій особистий рахунок вони готові заплатити дуже дорого. Єдиний список із регіоналами забезпечить стовідсоткове потрапляння партії в парламент, але дискусія про відсоткове співвідношення і розподіл місць у списку обіцяє бути дуже жорстким. Останнє слово все одно залишиться за сильнішим, і, скоріш за все, це слово виявиться не найприємнішим для есдеків. Їм краще було віддати перевагу блокуванню тільки з ПСПУ і «Братством». Обидві партії не занадто ресурсомісткі в плані фінансового забезпечення, і потягти обидва проекти есдекам по кишені. Можна розраховувати, що їхній політичний апетит ще менший, аніж матеріальний, а електоральні вигоди від союзу можуть виявитися цілком адекватними. Залишиться тільки умовити союзників пожертвувати своїми партійними брендами і йти під вивіскою соціал-демократії, щоб не розмити торгову марку, створювану роками. Втім, парою депутатських значків від них можна не відкараскатися.

Завдання ПСПУ та «Братства» просте та зрозуміле як булижник — провести в парламент трьох людей: Вітренко, Марченка й Корчинського. Заробивши при цьому максимум відчутних дивідендів. Проте це лише програма-мінімум, яку легко виконати. Травневі дослідження Київського міжнародного інституту соціології та фонду «Демократичні ініціативи» напевно мали породити в Наталії Михайлівни невиразні сумніви та здорові амбіції. 4,2% — це результат. Це дуже серйозна заявка на успіх партійного проекту. Це довгоочікувана можливість повернутися у велику політику не воїном-одиначкою, а командиром цілого парламентського загону. І це також привід вести діалог із союзниками з позиції рівного партнера, а не найманого працівника. У результаті Вітренко може зажадати для себе в загальному списку занадто багато життєвого простору, надлишок якого вже не можна буде компенсувати іншими способами, що заведе коаліційні переговори в глухий кут. Утім, самостійне плавання також не гарантує їй сприятливу погоду. У цьому разі союзники неминуче перетворяться на конкурентів, і від їхніх агресивних дій не зможе захистити жоден пакт про ненапад. Партія зіштовхнеться з дефіцитом фінансових ресурсів, змушена буде шукати спонсорів і торгувати прохідними місцями у своєму списку направо й наліво. До того ж рейтинг ПСПУ — річ дуже нестабільна. Він надзвичайно сильно залежить від регулярності присутності в медіапросторі. Вітренко може тільки сподіватися, що задекларовану владою свободу слова буде доповнено й лояльністю самих ЗМІ, що її виборча кампанія не перетвориться на екранах на клоунаду. Знову доведеться сподіватися на союзників і розробляти свою виборчу кампанію в річищі їхніх концепцій. Безпрограшним варіантом для ПСПУ буде блокування лише з «Братством». Здається, «прогресивних» виборців мало бентежить той факт, що всього років 10 тому товариш Корчинський запекло боровся з «москалями» на мітингах, ходив строєм із смолоскипами і розмахував чорно-червоним прапором із хрестом, який дуже нагадує свастику. Набагато важливіше, що він приносить у партію пенсіонерів молодий тусовочний струмінь, вдало відтіняє грубу та прямолінійну жіночу домінанту часом досить тонкою чоловічою дотепністю й гострим сарказмом. Команда Вітренко — Корчинський уже пов’язана в суспільній свідомості досить міцно. Їхній остаточний вибір залежатиме від рівня прагматичності розрахунку й об’єктивності соціології.

Комуністи на цих виборах приречені. Багато хто міг би позаздрити такій приреченості, але динаміка зміни їхньої електоральної бази засвідчує глибоко вкорінену внутріпартійну кризу. Нині для них вже й 10% є надзавданням, яке доведеться вигризати зубами. Блокуватися КПУ не може ні з ким. Це єдина партія, для котрої ідеологія є визначальним електоральним чинником. Теоретичним союзником на політичній карті України залишається лише СПУ, але вона наразі по інший бік барикад. Прірва старого конфлікту з прогресивними соціалістами залишається нездоланною. Із іншими доведеться жорстоко боротися за симпатії східних регіонів. Поза сумнівом, Компартія вирушить на вибори окремою колоною. Можливо, для неї це вже реально «последний и решительный бой». Також практично поза сумнівом, що партія подолає прохідний бар’єр і буде представлена окремою фракцією в майбутньому парламенті. Але істотної ролі в політичному житті країни вона вже не зможе відігравати.

Сумна доля НДП і «Трудової України». На сьогодні обидві партії у стані глибокої стагнації. Спроба Валерія Пустовойтенка стартувати в електоральному забігу за індивідуальною програмою, відповідно до нинішніх даних соціології, рівнозначна політичному самогубству. Куди вже гірше, але в «трудовиків» справді кепські справи. В останніх соцдосліженнях «ТУ» зараховують у розряд «інші», чий рейтинг набагато нижчий від статистичної похибки. І попередній досвід засвідчує: чистими технологіями тут не обійтися. У них є аргументи для торгівлі: обличчя, знайомі електорату, та можливість залучення спонсорів. І однаково невисокі шанси податися як в опозицію, так і у владу. «Конструктивність» своєї опозиції «Трудова Україна» задекларувала завчасно. Сергія Тігіпка, котрий не виправдав надій, змінив біля керма донеччанин Валерій Коновалюк. Останній навіть устиг оголосити Віктора Ющенка своїм соратником на тій підставі, що задекларовані Президентом принципи збігаються з партійною програмою «трудовиків». Утім, місця для «ТУ» в списку гіпотетичного єдиного провладного блоку немає. У компанії відвертих противників влади їй буде занадто незатишно. Коли правда, що інтерес до проекту одночасно виявляють обережні Рінат Ахметов і Віктор Пінчук, шанс йому може дати лише третя сила, яка стане буфером між владою й опозицією. Оптимальним партнером тут міг би бути Володимир Литвин, котрий непогано стоїть на партійних ногах, із своєю НПУ, але він наразі пов’язаний із Ющенком вербальною коаліційною угодою. Ще спокусливішою виглядає союз з Юлією Тимошенко. Друга людина в партії Олександра Кужель не приховує своєї симпатії до соціальної риторики й особистої харизми прем’єра, явно розраховуючи на своє місце в БЮТ, якщо канівські узи все-таки не витримають випробування особистими амбіціями. Аналогічна ситуація й у Валерія Пустовойтенка. Деякі необережні кроки влади, а саме арешт рахунків НДП і кадрова чистка, що зачепила партійні інтереси, можуть підштовхнути його в стан опозиції, але радикалом Валерій Павлович ніколи не був. І, схоже, не горить бажанням ним стати. Альянс із Володимиром Литвином для нього є бажаним і необхідним. «ТУ» і НДП життєво заінтересовані в розколі «канівської трійки». Але наразі змушені прораховувати й альтернативні варіанти. Скоріш за все, вони здійснять відчайдушну спробу пробитися на Грушевського самостійно, із однаково невисокими шансами.

Дії інших політичних сил, представлених і не представлених у нинішньому парламенті, мабуть, матимуть ситуаційний характер. Лідери розбіжаться під інші політичні дахи, хтось спробує сколотити (чи розкрутити) та продати за одне прохідне місце власну партію. Набагато цікавіше, як може вплинути на розклад в опозиції гіпотетичний розкол у пропрезидентському стані.

Хоч би як був заінтересований Віктор Ющенко в міцному союзі з Юлією Тимошенко, але антагонізм між сповідуваними ними принципами державного управління занадто великий. Із погляду політичної стратегії, виходом для Юлії Володимирівни могла б стати відставка. Безкомпромісна, можливо, скандальна.

Цей шанс рік тому прогаяв її попередник. Скористайся тоді Віктор Янукович порадою «Дзеркала тижня» піти, гучно грюкнувши дверима, і ми, мабуть, жили б сьогодні в іншій країні. Невідомо, яким було б це життя, але факт залишається фактом — «прозріння» Януковича стосовно «зрадництва» Кучми настало занадто пізно. Тимошенко — такий же бажаний гість в опозиції. Безумовно, вона не зможе оголосити себе союзником колишніх антагоністів, але здатна зламати усталений поділ на «наших» і «не наших», що склався після помаранчевої революції. Команду влади буде розколото на конкуруючі табори. За Юлею потягнуться ряди не асимільованих владою екс-революціонерів, у котрих «Майдан досі живе в серці». Таких ще багато. Істотній реструктуризації піддасться і протестне поле. Відкриється ціла ніша для тих, хто відкинутий владою, але не хоче більше зв’язуватися з Януковичем і Медведчуком. Нинішнім опонентам влади дуже важливо довести суспільству, що «всі ми одним миром мазані». Що сьогоднішні опозиціонери можуть так само легко повернутися у владу, як і прем’єр в опозицію. Таке рішення вигідне для Тимошенко, але, напевно, невигідне для країни. Воно поставить хрест на політичній визначеності, яка щойно було зародилася, і вкине суспільство в безодню нового переділу. Але може розв’язати одну маленьку проблему опозиції — питання лідерства. За фактом.