Після свята, або Підраховування курчат восени

Не можу сказати, що 23 серпня цього року телефони соціологічної служби Центру Разумкова обривали громадяни, котрі бажали дізнатися, чому зазначена служба, на порушення усталеної традиції, не повідомила в належний час дані про те, як країна поставилася до 17-ї річниці своєї незалежності. Дзвінки, однак, були і є, і громадяни запитували і запитують.

Відповідаємо.

Як і годиться, у належний час, у липні, служба опитування провела, результати отримала і поклала в належний портфель з метою принагідно повідомити напередодні свята.

Проте — сталися події, котрі, за нашим припущенням, могли думки громадян про незалежність країни, її цінності... дещо відкоригувати. Бо одна річ про незалежність розмірковувати під ясним небом, коли їй, власне, нічого, окрім нас самих, не загрожує. І зовсім інша, як нам здавалося, коли на наших очах одна держава, вона ж наш стратегічний партнер, показала іншому, не менш стратегічному нашому партнерові, що незалежність, суверенітет, територіальна цілісність — це такі, по суті, умовності, що ними можна невимушено, легко знехтувати. Тільки тому, що одна держава — дуже велика, а друга — ні.

Тому ми повторили опитування в останній тиждень серпня, коли згадані події вже неможливими не здавалися, але й звичними теж навряд чи. Припущення не підтвердилися. Зі ставленням громадян до незалежності власної країни і до її захисту в цілому нічого не відбулося. Зовсім. Різниця коли і є, то в межах похибки вибірки.

Два приклади. Якби референдум щодо питання державної незалежності України відбувався «сьогодні», то в липні її підтримали б 50% громадян, не підтримали б — 25%. У серпні відповідно — 52 і 22%. Якби щось сталося несподіване, то захищати країну, як правило, готові були 51—53%, а цього серпня — 48%.

Пояснити це важко.

Чи це наше споконвічне хата скраю, чужа війна, тут би вдома розібратися. Чи це ми незалежність цінуємо не надто, оскільки вона здебільшого не наша, а державна. А якщо держава у нас від нас не залежна, то нехай сама про себе дбає...

Залишається все це констатувати і навздогін святу віддавати данину традиції.

Дійові особи викладеного нижче цілком традиційні: громадяни і президент країни — гарант і її незалежності, і їхніх прав і свобод. Посада така.

Декорації теж цілком традиційні. Чинний президент, щоправда, книжок поки що не пише. Але стаття знайшлася, за часів його неформального ще кандидатства на пост гаранта. Розумна стаття. У принципі, можна було б узагалі нічого з нагоди минулого вже свята не писати, а просто її передрукувати, коми не помінявши. Усе в ній — як сьогодні написано.

На підтримку традицій

Традиція зобов’язує в день народження казати приємні слова й компліменти. Але поки що громадяни України не можуть дотриматися цієї традиції.

Показово, що найжорсткіші оцінки та безсторонні характеристики дають самі громадяни у ході соціологічних опитувань, уже традиційних напередодні свята.

Рік тому мене вразили дані Центру Разумкова: понад 53% українців зізналися, що не вважають Україну незалежною державою…

В.Ющенко, серпень 2003 р.

У липні 2008 р. зізналися, що не вважають Україну незалежною державою трохи менше — 49% її громадян. Упевнені, що Україна є справді незалежною державою, — 36%. Рівно стільки ж, скільки було 2003-го, коли до мітингу на Співочому полі залишався рік, а до першого виходу Віктора Андрійовича в ролі президента на святкову трибуну в День незалежності країни — два. І оцінки громадянами ситуації в країні Віктора Андрійовича ще вражали.

Однак тепер ці цифри Віктора Андрійовича не вражають. Він їх не бачить, не чує і чути не хоче. З того моменту, коли вони перестали відповідати його особистим, чи, як він тепер каже, приватним, уявленням про те, що повинні думати громадяни. А даремно.

По-перше, громадяни на минулих парламентських виборах уже висловили своє ставлення до політичної сили, котру Віктор Андрійович приватно підтримував. А по-друге, настала осінь. Не в тому сенсі, що за вікном вересень. А в тому, що йде третя чверть, осінь тобто, каденції Віктора Андрійовича. Час рахувати курчат. І громадяни їх уже підраховують.

Тим більше що аванси гаранту було видано небачені. Нагадаю: у квітні 2005 р. дії Віктора Андрійовича підтримували 74% громадян країни, у т.ч. 47% — повністю й беззастережно. А в серпні того ж року — країну вважали справді незалежною 49% проти 37% тих, хто її незалежною не вважав, і це був єдиний за всі роки досліджень випадок, коли баланс думок склався на користь дійсної незалежності, а...

Згадуючи все це, так і кортить засмутитися світлою печаллю і голосом Гурченко з придихом і притупуванням заспівати, «как молоды мы были, как искренне любили и верили...», втім, вона співає, здається, іншу пісню, але теж дуже зворушливу.

Зі святом, щоправда, й тоді не вельми складалося, але все ж таки. 22% громадян вважали його справді великим святом, а 40% — просто святом.

У липні вважали День незалеж­ності великим святом 15% (у серпні, у розпал святкувань і парадів — 16%). А просто офіційним святом — як було 40%, так у липні 40% і залишалося (у серпні — 44%).

Можливо, тому, що свято ж офіційне, державне, а держава наша...

Про свято і державу

Очевидно, причина настільки буденного ставлення до 24 серпня криється в тому, що держава не змогла створити ефективну демократичну модель, яка... наблизила б нас до європейських стандартів життя.

В.Ющенко, серпень 2003 р.

Так. Як було очевидно п’ять років тому, так і залишилося. За винятком згаданого нетривалого періоду блакитних фонтанів і червоних троянд, хоча це все ж таки інша пісня, там щось, здається, про «чушь прекрасную»...

Ага, так про європейські стандарти.

Багато років поспіль ми запитували громадян: «Як Ви вважаєте, яким чином, порівняно з 1991 р., змінилася ситуація в Україні в таких сферах?..». Громадяни терпляче відповідали. Щоб не дуже описувати, погляньмо на однойменну таблицю. З безлічі в ній наведених цифр можна зробити три висновки.

Перший. Якщо кинути не надто уважний погляд на весь період 2001—2008 рр., то виявиться, що, на думку громадян, ситуація майже в усіх зазначених сферах тією чи іншою мірою поліпшилася. І найбільше — в частині рівня життя населення, соціальної захищеності та рівня демократії. Проте руки, підняті для оплесків, краще опустити.

З огляду, по-перше, на майже нульову базу порівняння, особливо в частині рівня життя та соціальної захищеності (не слід забувати, що база — це 2000 р., фактично перший, коли після восьмирічного вільного падіння мільйонів громадян країни у «вільний ринок» намітилося таке-сяке економічне зростання).

По-друге — на частину громадян, яких поліпшення торкнулися. На пряме запитання про програш/виграш сім’ї від здобуття Україною незалежності респонденти прямо відповіли: більше виграли — 23%; більше програли — 47%; так і не зрозуміли — 30%.

По-третє — на темпи зазначених поліпшень. Якщо за 17 років 23%, то так довго люди не живуть. Що вони успішно й демонструють, зменшуючись у своїй кількості на 300 тис. індивідів на рік, і до 2015 р., коли очікується досягнення ВВП рівня 1990 р., доживуть приблизно 43 млн. з 51 тих, хто вийшов із точки А, але про це іншим разом.

Другий. Якщо погляд тепер сфокусувати на роках каденції Віктора Андрійовича — 2005—2008, то можна завважити, що, на думку громадян, протягом цього відрізка часу ситуація в усіх сферах тією чи іншою мірою погіршилася.

І що показово. Погіршилася вона, на думку громадян, у тих сферах, які Віктор Андрійович вважає предметом свого особливого піклування та успіхів, а самого себе в них же — якщо не взірцем, то дуже близько, у сутінках не розгледиш.

Ідеться, природно, про мораль і культуру. Навіть у серпні 2005 р. тільки 20% громадян вважали, що ситуація з суспільною мораллю поліпшилася, вважали навпаки 42%, баланс — мінус 22. Нині поліпшення бачать іще менше — 12%, погіршення 63%, баланс — мінус 51.

З культурою приблизно так само — і це ще до присвоєння звань народних артистів пп. Поплавському і Данилкові.

І тут жодних пояснень не потрібно — суспільство, в якому квітне, як сказав Віктор Андрійович, корупція, і не менше процвітає злочинність, ні моральним, ні висококультурним бути не може. За визначенням.

Бо мораль — це не проповідь, і тим більше не розповіді про те, як «ми служили священну літургію». Сказано ж у Книзі книг «за плодами пізнаєте їх». Не за словами.

Третій. Нинішні «жорсткі й безсторонні характеристики» з боку громадян рівнів злочинності, корупції, моралі та культури дуже вже схожі на липневі 2004 р. Останні за Леоніда Даниловича, які так вразили ще Віктора Андрійовича. Не полінуйтеся подивитися згадану вище таблицю. Тобто в цій частині Віктор Андрійович в якому стані країну прийняв, у такому й здає. Хочеться думати.

Але ж не зайво нагадати, що, напучуючи нового президента на великі труди праведні на ниві служіння — і далі так само красиво, громадяни висловили йому такі побажання: «рішуча боротьба зі злочинністю та корупцією» (зазначили 97% респондентів), «боротьба з олігархами» (78%), «розвиток демократії в Україні» (77%), «зміцнення незалежності країни» (76%). Саме в такій послідовності.

Певно, громадяни вважають, що без перших двох пунктів наступних бути не може. А тому — очевидно, що причина настільки буденного ставлення до 24 серпня криється в тому, що держава не змогла — і далі за текстом статті Віктора Андрійовича.

Про державу і європейські стандарти

Боляче, що Україна стала країною втрачених можливостей.

І дванадцятий рік незалежності не став винятком у цьому ланцюжку розчарувань:

Україна ще далі віддаляється від Європи.

В.Ющенко, серпень 2003 р.

Боляче. Тим більше і тим болючіше що країна Європи гідна без будь-яких сумнівів: країна прекрасна, найкраща у світі, тому що Батьківщина, і за всіх негативів більшість із нас вважають країну Україну Батьківщиною.

Тільки рік «дванадцятий» змінюємо на «сімнадцятий». Смисл і гарне слово «релевантність» не страждають. Бо «ще далі віддаляється від Європи» — це про Паризький саміт 9 вересня, минулого вівторка, на якому, як відомо, розглядали питання нової угоди України з ЄС про подальше поглиблення, розширення та перспективи.

Ну і що мав сказати нащадок римлян Саркозі, побачивши перед собою один з інститутів Української держави, коли інший залишився вдома, тому що пісочницю не поділили, чи не так поділили, чи не з тим поділили?

Не можу не зробити відступу — знову про Фрейда, котрий усе ж таки мав народитися, вирости й померти тільки в Києві, десь між Грушевського і Банковою. Чудову обмовку відомого регіонала «Брут, ти мені друг, але істина дорожча» мусять вивчати всі кафедри соціальної психології та політології країни, а студенти — писати реферати про брутальну українську політику. Бо краще годі й сказати. До речі, знаєте, як називається стаття Віктора Андрійовича, з якої епіграфи? «У реформи не граються, тим більше з політичними шулерами». Так...

Так-от, інститут, звісно, повернулася додому з перемогою. Мій друг Ніколя, каже, сказав, що двері в Європейський Союз для нас не відчинені, але й не зачинені. Чи навпаки, не зачинені, але й не відчинені...

Як на мене, то хто ці двері бачив? Немає їх і ніколи не було. Це як в анекдоті про розумника, котрий б’є лобом підлогу й канючить про виграш. Щоб виграти, потрібно купити лотерейний квиток. Щоб увійти в двері, потрібно не канючити про сигнал, а бодай у напрямку до них із місця зрушити. На дальніх підступах.

Із цим проблеми.

Тут інституції і можновладці не квапляться. Поговорити про європейські стандарти в частині прозорості, відкритості, підконтрольності влади суспільству — хлібом не годуй. Але робити це все — з якої радості?

Будуть тут європейці бігати, носа пхати куди заманеться, запитувати про різне, гроші, мовляв, де, наприклад від продажу «Криворіжсталі»...

Зі своїми простіше. Побачили громадяни, що влада не підконтрольна, зрозуміли — і сидять тихо під лавкою, купюри на хабарі збирають. А слово «Майдан», якщо громадян більше одного, краще не вимовляти, звіріють.

Держава зобов’язана формувати в громадянах два почуття: захищеності і справедливості. І все. Навіть в Османській імперії до султана зверталися з одним-єдиним: «Захисту і справедливості прошу». Для забезпечення цих самих почуттів у державі існують закон і гарант. Гарант може зватися як завгодно — від кагана до президента, а закон — він закон і є.

Отже, перше — захищеність. Відповідно до результатів серпневого опитування, переважна більшість громадян України не почуваються захищеними ні від чого. Від стихійних лих — 91%, від техногенних катастроф — 89%, від терористичних актів — 85%, від епідемічних захворювань (туберкульозу, наприклад) — 84%, від воєнної агресії — 81%, від зазіхань на власність (будь-яку, від бізнесу до житла) — 79%.

Наявність почуття захищеності засвідчили від 6% громадян, спокійних із приводу стихійних лих і техногенних катастроф, до 12% тих, хто не відчуває страху з приводу воєнної агресії. Не знайшлися що відповісти — від 2% із приводу стихійних лих до 10% — із приводу власності.

Можна, звісно, заперечити, що від стихійних лих захистити важко, на те воно й стихійне лихо. Але, по-перше, є багато способів запобігти, убезпечити, загалом — заходи превентивні вжити. У всякому разі, ліс рубати не сліпнучи від жадібності, цементу й іншого гравію красти менше, у прибережній смузі, на схилах житла не будувати і багато-багато іншого не робити.

А якщо хочете подивитися, чого робити не треба, — ласкаво просимо до столиці, тут над Аскольдовою могилою будиночок зібралися побудувати, близнюка того, із приводу якого Віктор Андрійович дуже гнівався, обіцяв особисто по цеглинці розібрати. Можете також по Дніпру або по будь-якій місцевій річечці пропливти й спробувати до берега пристати. Тільки відразу Джером-Джерома томик із собою візьміть, там гарно про приватну власність на річкові береги написано...

Про те, чи відчувають громадяни захищеність своїх прав, цього разу ми не запитували, немає потреби. Відповідне опитування було проведено в лютому цього року. Результати: протягом 2007 р. було порушено права 22% громадян країни. 58% із них нікуди не зверталися й відновлення порушених прав не просили. Бо кожен другий громадянин країни упевнений (або знає), що суди корумповані, а друге за потужністю джерело порушень прав після кримінальних структур — правоохоронний орган, міліція (58% і 45% відповідно).

Діяльність гаранта прав і свобод громадян у сфері захисту цих самих прав і свобод громадяни оцінили трохи вище «трійки» — 3,06 за п’ятибальною системою. Вся судова система країни отримала 2,53. Нижче — тільки згадана вже міліція (2,48), народні депутати (2,41) і політичні партії (2,45). Продовжувати?

Добре. Два приклади навмання без коментарів.

Перший. 1 жовтня 2007 р. за одне засідання Київрада роздала 300 га землі. Без конкурсу, без проектів землевідведення, без узгодження з Генпланом, з голосу, зокрема якимсь студентам, мабуть, за відмінне навчання. Більшість ділянок розташовані в межах різноманітних охоронних зон, червоних ліній, у прибережній смузі Дніпра, у ландшафтних заповідниках, скверах, парках і інших місцях, які суворо охороняються законом. Порушень було стільки, що не витримала навіть Генеральна прокуратура. А всі суди за субординацією нагору аж до апеляційного рішення Київради визнали незаконними і повеліли землі повернути, винних покарати.

У липні-серпні Верховний суд України скасував рішення Київського апеляційного суду про визнання видачі земель незаконною і відмовив Генпрокуратурі в касації. Рішення Верховного суду остаточне й оскарженню не підлягає.

19 серпня мер Києва, він же глава КМДА Л.Черновецький, президентом країни нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня «за значний особистий внесок у... розвиток Української держави, вагомі трудові досягнення і з нагоди 17-ї річниці незалежності України».

Другий. Був якось по телебаченню сюжет щодо чергової справи про землю на Південному березі Криму. Мер приморського містечка на запитання, а чи все в порядку з землею, чи не порушується закон, оком не змигнувши, обурився: ви що, як можна, якби ми порушували закон, то давно сиділи б у в’язниці! І очима так — кліп-кліп. У журналіста, який поставив це запитання, мову відібрало.

Бандитам — тюрми, кажете? Дуже смішно.

Друге — справедливість. Йдеться не про ту, яка є у БЮТ і за яку варто боротися. За ту справедливість нехай бореться й здобуває пан Губський, який добре вміє рахувати «підйом» на долар. Князь Монако не гідний йому шнурки зав’язувати, скільки там того Монако, 200 гектарів не набереться, а в Богдана Володимировича, кажуть, уже за 2 000 000 (прописом: два мільйони), перевалило. Після нього всі решта одержать полум’яну промову Юлії Володимирівни зі зворушливим «любі мої» і гарну фотографію, щоби поставити на етажерку серед портретів родичів.

Йдеться про нормальну справедливість розподілу і перерозподілу національного доходу, яку найзапекліший ліберал, але бодай трохи освічений і не на службі в Ріната Леонідовича, не заперечує і в дусі Шарікова не трактує.

І громадяни, котрі не всі в університетах навчалися, дуже точно справедливість розуміють і відчувають.

Із двох тверджень: «Люди повинні бути рівними в соціально-економічному, матеріальному плані. Не повинно бути багатих і бідних» і «Люди повинні бути рівними перед законом, мати рівні права. А матеріальний рівень повинен залежати від праці і здібностей» більшість — 71% — вибрали друге. Перше — тільки 26%.

З таких двох: «У суспільстві не повинно бути великої прірви між багатими і бідними» і «Не варто штучно зменшувати різницю в прибутках найбагатших і найбідніших верств населення, навіть якщо ця різниця велика» більшість — 57% — вибрали перше. Друге — 34%.

Ось між цими твердженнями і лежить справедливість. Рівність — у правах і перед законом. Нерівність — у здібностях і праці. Справедливість — у мірі.

На тому і стоїть теперішня Європа.

Про відповідальність

… Відповідальність за втрачений історичний шанс

стати частиною демократичної Європи

лежатиме на конкретних політиках,

конкретних політичних силах.

В.Ющенко, серпень 2003 р.

Це правда. Вже лежить і буде лежати.

І найбільше — за те, що у своєму нестримному прагненні поділити/переділити заводи, газети, пароплави, землі й усе, що на них, конкретні політики і конкретні політичні сили ділять, розділяють і рвуть на частини саму Україну.

Повертаючись до повторного опитування громадян. Як і було сказано, між двома опитуваннями з їхніми позиціями щодо ставлення до незалежності і готовності до захисту країни в цілому нічого не відбулося. У цілому.

У липні незалежність України, якби референдум проходив «сьогодні», підтримали б 30% жителів Сходу, не підтримали б — 41%. У серпні: підтримали б — 39%, не підтримали б — 26%.

Важко сказати, що вплинуло на піднесення патріотизму жителів Сходу, Схід, як відомо, справа тонка, а де тонко… Ні, з огляду на наведені цифри, це не про те.

Тонко в нас, громадяни, на Півдні. Там, де Крим. Дуже тонко...

У липні незалежність України підтримали б 35% жителів Півдня, не підтримали б — 36%. У серпні: підтримали б 30%, не підтримали б — 39%.

Та це не все. У разі виникнення конфлікту, схожого на серпневі події на Кавказі, але з участю України, захищати країну готові 16% жителів Півдня, не готові — 63%. І нема потреби казати про впливи ззовні, п’яті колони та інше. Для того щоб вплив ззовні проявлявся, треба дуже багато попрацювати усередині. Для гріху, як відомо, потрібні двоє.

Не можна 17 років «дерибанити» країну без наслідків. Не можна. Вона не витримає. Не від великої любові до суміжного сусіди, а від відрази і безсилої ненависті до своїх «конкретних пацанів» або «конкретних політиків і конкретних політичних сил», як кому більше подобається, перепрошую за сленг, проте це мова цієї брутальної політики.

І ці політики за цю політику будуть відповідати. Хотілося б, щоб вони, а не країна, яка для всіх для нас, громадян, — Батьківщина.

Епілог

Але хотілося б, щоб українські політики... мислили інтересами країни

і при цьому чітко прораховували власні політичні перспективи.

В.Ющенко, серпень 2003 р.

Ой, як би хотілося...

Був такий фільм «Шукайте жінку» з неперевершеною Софіко Чіаурелі. А в ньому чудовий діалог подружжя Роше, Юрського—Соловей: «Люба, ми давно мріяли вирушити разом у круїз по океану. — Із задоволенням, любий. — У різних каютах, люба? — Краще в різних океанах, любий...».

От якби Юлії Володимирівні і Вікторові Андрійовичу — по окремій країні, суверенній і не суміжній. І від України подалі. А Вікторові Федоровичу — третю. Віктору Івановичу, мабуть, не варто. По-перше, у нього і так територія є розміром у п’ять Люксембургів, шкода тільки, що в Україні. По-друге, не доріс іще, таких, як він, Юлія Володимирівна на сніданок їсть, коли худне.

А в Україні обрати, нарешті, президента з європейськими мріями Віктора Андрійовича і характером Юлії Володимирівни. Тому що єдине, у чому можна погодитися з тим, давнім Віктором Андрійовичем зразка 2003 р., так це в тому, що в перехідний період доцільнішою в державі є сильна особистісна влада хоч президента, хоч прем’єра, хоч канцлера.

Влада, узята, проте, не для того, щоб цей самий перехідний період до безкінечності продовжити: Україна — не Андорра, ділити і ділити, і ще з переділом. А для того, щоб період цей, нарешті, закінчити і кудись, нарешті, прийти.

На думку 72% громадян країни, для успішного розвитку України важлива поява сильного лідера, котрий має широкі владні повноваження. Які бажано використовувати для: створення правової держави (90%); гарантування цією правовою державою соціального захисту громадян (92%); втілення ідей рівності і справедливості (85%). Докладніше про останній — дивися вище.

Отакі курчата цієї осені.

Використані результати загальнонаціональних соціологічних опитувань, проведених Центром Разумкова, 7—23 липня 2008 р. (2006 респондентів) і 21—29 серпня (2009 респондентів), а також попередніх опитувань 2005—2008 рр. Усі опитування проведені за вибіркою, репрезентативною стосовно дорослого населення України. Під час проведення кожного опитування опитано не менш ніж 2000 респондентів, теоретична похибка вибірки не перевищує 2,3%.