Після свят, або Про допомогу рідній державі

Усе. Новий рік настав за всіма можливими календарями і попри кризу, про яку не поговорити — поганий тон. Тим більше що недавно президент звернувся до нації із закликом об’єднатися і допомогти. І не завтра, а сьогодні. А тому не зайво настрій нації оглянути. Нагадати, в якому стані духу вона увійшла в цей кризовий рік і чи сприяє він об’єднанню і допомозі рідній державі.

І якщо оглянути і нагадати, то ні.

Тому що рідна держава — це не лише країна і співгромадяни, гімн, прапор, герб і Конституція. Це ще й влада. І особи, котрі цю владу мають. У цьому й проблема. Не кожен можновладець може сказати громадянам «не запитуйте, що країна зробила для вас...» так, щоб його почули. І не кожна держава для громадян тотожна країні. На жаль.

У статті використано дані соціологічного опитування, проведеного Центром Разумкова 17—24 грудня 2008 р. Опитано 2017 респондентів старших 18 років у всіх регіонах України; теоретична похибка вибірки — 2,3%. Опитування проведено за фінансової допомоги МВФ «Відродження».

Я закликаю все українське суспільство об’єднатися навколо національних цінностей, навколо української державності.

Рідна держава потребує підтримки кожного з нас.

Повторюю — і не завтра, а сьогодні.

…Ми сильні, коли єдині. Це потрібно підтвердити саме зараз…

Ющенко, січень 2009 р.

Правий президент — у єдності сила. Але в чому біда: для забезпечення єдності і відповідно нормального виходу країни з кризи, потрібна наявність як мінімум трьох умов. Перша і головна — довіра громадян до влади. Друга — адекватні кроки влади з подолання кризи. Третя — запас міцності суспільства у всіх смислах цього словосполучення: від просто запасів у кожному індивідуальному осередку цього самого суспільства до наявності тої верстви, яка тільки й надає йому стійкості — тобто всім набридлого середнього класу.

Умова перша і головна

…Зрештою такій потужній фігурі, як президент, якось не личить гратися в рейтингові гонки.

В.Балога, вересень 2008 р.

За минулий рік повна підтрим­ка дій усіх центральних інститутів державної влади (грудень до грудня) знизилася в рази. Парламенту — в шість разів (з 9% в грудні 2007 р. до 1,5% в грудні 2008 р.). Президента — в чотири з половиною (з 18 до 4%). Уряду — втричі (з 12 до 4%).

У результаті в країні немає жодного державного інституту з позитивним балансом суспільної підтримки/непідтримки. Навіть Збройні сили отримали плюс півтора відсотка, у межах похибки.

Немає також жодного вищого державного політика/чиновника, дії якого підтримувало б громадян більше, ніж навпаки. А баланс підтримки/непідтримки коливається від мінус 3,1% у В.Литвина (напевно, тому що швидко забули) до мінус 65% у глави НБУ В.Стельмаха (тому що довго не забудуть). Для довідки: цілковита підтримка дій Віктора Андрійовича — 3%, що в шість разів менше, ніж роком раніше (19%). Юлія Володи­мирівна втратила втричі (з 33% до 11%). І навіть Віктор Федо­рович, котрий узагалі нічого не робив, під лавкою сидів, але теж удвічі втратив...

Що це означає?

Це означає, що якби Віктор Андрійович і Юлія Володимирівна прокинулися одного разу і заходилися б рука в руку, пліч-о-пліч і душа в душу серйозно розво­дити країну і кризу в різні боки. І якби разом з ними прокинулися одного разу всі 450 народних депутатів, сонмище міністрів і до них прирівняних столоначаль­ників. І якби вони запропонували антикризовий план, від якого Обама, Саркозі і увесь у Давосі присутній люд ковтнув би від заздрості язика і злетівся б у Київ досвід негайно переймати. І якби...

То нічого б не вийшло. У Обами, Саркозі і давоського люду — можливо. А у Віктора Андрійовича з Юлією Володимирівною — ні.

Тому що ділити країну зручніше вузьким колом, а піднімати — ні. Що Віктор Андрійович чудово розуміє. Адже для того щоб країну підняти, поруч із тими, хто прокинувся і запропонував план, мають пліч-о-пліч, рука в руку стати громадяни. Встати, узяти, понести й покласти цеглинки так, щоб спільний і єдиний український дім вийшов...

Саме для цього потрібні рейтинги. Саме тому, а не честолюбства заради, президенти, прем’єри та інші канцлери нормальних держав з главами їхніх центробанків включно дбають про свої рейтинги щодня і щоночі. І чітко розуміють, що високий рейтинг для політика/чиновника річ така ж необхідна, як Тлумачний словник для Віктора Степановича Черномир­діна.

…Так-от, судячи з рейтингів, громадяни в Українській державі пліч-о-пліч не стануть. А якщо щось і візьмуть, то понесуть не спільний дім будувати, а приватну свою хатинку. Тому що так багато років на очах у громадян робили всі можновладці в Українській державі, і Віктор Андрійович з Юлією Володимирівною винятком не стали.

Умова друга

Щоб у нас не склалося таке враження, що світові гроші зникли і тепер ми починаємо з білого аркуша паперу.

Ні, світові гроші залишилися, вони знаходяться в аварах; сьогодні наша мета… запропо­нувати таку політику, якій би повірили свій, і чужий привів би сюди гроші.

В.Ющенко, грудень 2008 р. (Цит. за: www.president.gov.ua)

Стосовно «свого» з викладе­ного вище все ясно. А що стосу­ється чужого з його грошима «в аварах», то є на нього цілком національна приказка «Бий свій свого, щоб чужі і духу боялися». Що наші «свої» успішно й роб­лять. Тому бравурне завершення наведеного вище висловлювання Віктора Андрійовича «Я — оптиміст, ми подолаємо і політичну кризу, і фінансову кризу, і еко­номічну кризу, ми переконано долаємо» викликає два запитання і один, але великий сумнів.

Запитання перше: якою ціною здолаємо «переконано»?

Друге: чому, власне, йдеться про гроші чужого? Де гроші моєї економіки, що розвивається вісім років поспіль небаченими темпами? Моїх «ефективних власників», моїх банків, які беруть за кожен свій пчих маржу, побачивши яку, цюріхські гноми здихають, як мухи від заздрощів? Де їхні капітали, нажиті на неймовірних кредитних ставках і монопольних цінах на послуги, як, скажімо, три гривні за переведення однієї в цю установу тільки в цьому банку?

А великий сумнів виникає з двох взаємовиключних приводів.

Перший: влада не знає, що робити. Другий: влада знає, що робити.

Підстава для першого — така ось, зокрема, відповідь Віктора Андрійовича на запитання, як позначиться криза на єдності українського суспільства: «Ми переживемо кризу так, як ми пережили кризу 1998 р. ...На мій погляд, здавалося, ми пережили її блискуче. …Ніхто так не впорався легко, як впоралася Україна. І як у 2004 р., коли ми мали кризу. І ми легко з нею впоралися. Тому що, з одного боку, і зрозуміла дорога, як рухатися. Вона непроста. Вона потребує мобілізації. Але в нас світить лампочка. Ми знаємо, куди йдемо. Є мета. А коли є мета — тоді ти можеш визначати, який вітер попутний... І так ти визначаєш курс. Головне — знати порт нашої приписки. Звідси формулюються всі... у тому числі політичні та людські рішення. Я впевнений, що ми маємо унікальне молоде покоління...» Далі, зрозуміло, про молоде покоління, яке, якщо зметикувало, де лампочка, — курс визначить. А наприкінці там ще з’ясувалося, що головне — «щоб ми рішуче, чітко йшли в майбутнє». Ось із цим не посперечаєшся, час лінійний, хочеш не хочеш, хоч ляж і вприся рішуче, а все одно чітко йдеш у майбутнє, де порт приписки.

Це було сказано 1 грудня 2008 р.

Тож із якого такого переляку Раїса Василівна допіру заявила, що «не перша неправда» саме керівника уряду «має найтрагічніші наслідки для громадян — Україна перебуває в найглибшій фінансово-економічній, банківській, політичній та соціальній кризі серед країн світу»? А ось те, що вище процитоване, трагічних для громадян наслідків не мало?

Втім, нічого секретарю Радбезу над громадянами побиватися, вони й до її заяви знали, що криза в Україні проявиться більше, ніж в інших палестинах. А якщо не проявиться, то їй допоможуть. Ще в грудні дві третини (67%) громадян країни не сумнівалися, що наслідки кризи для України будуть тяжчими, ніж для інших країн світу. А думали інакше тільки троє зі ста.

Так, отож підстава для сумнівів друга, як відзначалося, виключає першу. Тобто влада знає, що робити.

Держкомстат вирішив перейти на нову форму звітності. Про показники нашого економічного стану ми довідуватимемося один раз на квартал із відстрочкою в 90 днів, тобто — через півроку. У відповідь секретаріат президента перейнявся «відсутністю офіцій­но оприлюднених статистичних показників ВВП за січень», а особисто президент надіслав лист генеральному прокурору, як і належить гарантові законності та прав громадян на інформацію.

НБУ засекретив дані про рефінансування банків. Може, воно й на краще, якщо у сенсі трагічних наслідків для громадян. Довідавшись, що банк «Надра» отримав 7 млрд. грн. під слово честі пана Фірташа, громадяни точно заклякли, намагаючись зрозуміти болісно — під слово чого?

Президент публічно запідозрив прем’єра у «створенні підґрунтя для використання коштів стабілізаційного фонду непрозоро й не за цільовим призначенням» і зажадав, щоб уряд регламентував порядки використання зазначеного фонду. У відповідь у громадян виникли підозри, що президент знає, що каже. Кулик кулика...

Коли держави Європи готуються купувати й націоналізувати, наша прем’єр вимагає продавати й приватизувати. У відповідь парламент програми приватизації на 2009—2013 р. не ухвалив. А якийсь радник президента м’яко порадив урядові західного досвіду не копіювати. Не домовилися?

Хоча, з п’ятого боку, — як копіювати, якщо в них стабфонди, резерви та інші загашники створюються, як правило, до того, а не натомість. Пригадується, скільки пропозицій було, як використовувати гроші, що впали з індійського неба, за «Криворіж­сталь»...

І в цьому всьому засекречуванні, впорядкуванні, у цій честі від Фірташа вгадується лише одне: влада знає, що робити з кризою, — використовувати. За повною програмою, для поділу ще не поділеного і переділу раніше розданого на користь своїх.

Втім, чужим теж може обломитися. Тут закон нарешті прийняли про концесії. Як люди, дороги будуватимемо. Правда, дві статті з початкового тексту зникли — про зобов’язання концесіонера під час зазначеного будівництва надавати не менш як 90% робочих місць українським громадянам і використовувати не менш як 70% українських буд- та інших матеріалів. Отже, для чиїх робочих рук і виробників підготовлене будівництво — це ще бабка надвоє… А що як уже є відчайдухи, котрі знають, що «бий свій свого» їх має не лякати, а навпаки, ніби затуляти димовою такою завісою, і коли власні громадяни пискнуть, то Віктор Андрійович обвинуватить Юлію Володимирів­ну, Юлія Володимирівна — Віктора Андрійовича, а там і Віктор Іванович із Раїсою Василівною підтягнуться, парламент кульки запустить…

Буває, правда, перепалка всерйоз.

Днями Юлія Володимирівна порушила пакт про ненапад на Юрія Івановича Єханурова, який сидить ще тихіше, ніж Віктор Федорович, але на лавці. І дзвінко без запинки розповіла, який жах, виявляється, коїться в Міноборони. На маленький бюджет скаржаться, а самі якомусь військовому при звільненні виплатили компенсацію на півмільйона гривень.

У грудні на офіційному сайті Міноборони з’явилося звернення до громадян країни з проханням допомогти коштами тяжкопораненому у 2003 р. під час виконання службових обов’язків на території Іраку підполковнику у відставці. Чоловік пережив дві клінічні смерті, понад 30 операцій, майже повністю втратив зір. Йому була потрібна чергова операція. Не в далекому зарубіжжі й за сотні тисяч доларів, а вдома, у рідній державі, волю якої підполковник виконав сповна. Вдома, але за гроші — 10,5 тис. дол. Зрозуміло, що в сім’ї таких грошей немає. У міністерства таких грошей не знайшлося.

Якщо комусь цікаво — їх не знайшлося досі.

Цілком припускаю, що Юлія Володимирівна не знала про лихо підполковника і реакцію на нього Міноборони. Але про нараховану компенсацію вона знала давно. І про те, що відбувається в Міноборони, — теж. І викриття ці — тільки тузи з рукавчика ліхтариком у їхній грі, де місця громадянам із їхніми бідами немає.

І що Юлії Володимирівні, що Віктору Андрійовичу, що охоронцям інтересів громадян із їхнього ж табору, — їм глибоко все одно, що буде з довірою цих громадян та з ними самими.

Так, а що стосується запропонованих владою кроків на подолання, запобігання, попередження та охорону, то громадяни про них не чули (у середньому — кожен десятий), а якщо що й чули, то, природно, не вірять, що ці кроки спрямовані саме на подолання кризи, а не навпаки. Дії жодного з вищих інститутів та осіб не отримали позитивного балансу оцінок громадян. Баланс цей — на користь поглиблення кризи, і коливається від -60% стосовно НБУ до -23% стосовно прем’єра.

Умова третя, і остання

Поки що ми не відчуваємо різкої відмови від преміальних продуктів…

Зі ЗМІ, лютий 2009 р.

Для довідки: «преміальні продукти» — це не ті, які видають як премію, а ті, які преміум-класу, простіше кажучи — «верхнього цінового сегмента». Розгортаємо, наприклад, довідкове видання про парламент рідної держави і дивимося гламурну рекламу, розміщену в ньому для народних депутатів. Або уважно розглядаємо аксесуари, розміщені безпосередньо на милій дамі — народному депутату в той момент, коли вона чесно, відкрито й щиро радить громадянам жити дуже ощадливо і відкладати кожну копійку на чорний день...

Так, із часів приблизно Аристотеля відомо, що міцність суспільного ладу залежить від наявності в ньому середнього класу. Хоч би скільки про нього сперечалися і стверджували, що сутність він — уявна. Однак лише там, де він є, потужний і не тільки у складі малих бізнесменів, — є й запас міцності. І тому, наприклад, Саркозі так розсердився на вільний ринок взагалі і банки з банкірами зокрема. Знає, нащадок еллінський: рятувати треба не тільки й не стільки цю знахабнілу кровоносну систему економіки, скільки і в першу чергу купівельну спроможність середнього класу, без якої ця система нікому задарма не потрібна.

Але це в них там середній клас владі — союзник, економіці — інвестор, скривдженим — захист і опора. У нас тут середній клас економіці не інвестор, скривдженим не захист, а владі прямо гидкий. І тому в нас його в нинішній період немає. Було, правда, кілька років, коли він думав про себе, що є. Наприклад, у грудні благополучного 2007 р. до середнього класу зарахував себе 61% громадян країни, більшість тобто, як середньому класу й годиться.

Пристосувавшись до вітчизняної стабільності, трохи дивної, але все-таки, цей клас навіть почав було поводитися як йому належить. Планувати майбутнє, бачити соціальну перспективу, бути впевненим у собі та все таке інше, що в економічній його поведінці, крім постійної роботи й, відповідно, — постійного доходу, виражається також у прицінюванні до предметів середнього цінового сегмента. І, прицінившись, навіть став брати кредити на їх купівлю.

Ну, власне, на цьому все скінчилося.

У грудні 2008 р. до середнього класу зарахували себе тільки 47% громадян, а до нижчого — 45% (проти 34% у грудні 2007 р.).

І мало того, що ті, хто уявив себе середнім класом, потрапили під кризу першими, то їх ще й у створенні цієї кризи радо звинуватили. Втім, це окрема й дуже багатослівна тема.

Важливе інше, і цього іншого — троє.

Перше: умов, необхідних для забезпечення суспільної єдності та нормального виходу з кризи, у країні немає.

Друге: український середній клас, навіть відновившись після кризи, не допомагатиме рідній державі, доки вона одному громадянинові просто так дає мільярд, а в іншого дозволяє відбирати кредитну заставу в позасудовому порядку. Звісно, мало честі країні від громадянина Фірташа, але держава зобов’язана до всіх своїх громадян ставитися однаково, відповідно до закону, Конституції та іншого вище переліченого.

Третє: запас довіри, підтримки дій та інших позитивних відчуттів до інститутів влади — вичерпано. Далі, як повідомила на мітингу біля стін Київської адміністрації (справжньому мітингу, а не з дружиною, пиріжками та чаєм від мера) розгнівана леді, схожа на Свободу на барикадах Делакруа, тільки в кожусі: «Прийдемо з вилами…»... А з вилами на владні резиденції йдуть, як правило, не допомагати…

Результати цього опитування викладено також у статті Л.Шангіної «У країні — Новий рік і Йоул­лупуккі...» («ДТ» №49, 2008 р.). Повністю результати опитування див. //razumkov.org.ua/polls.php?item=41