Піскун. Перезавантаження

Неперевершений і незамінний Святослав Піскун — знову в кріслі генерального прокурора. Абстрагуючись від емоцій з приводу цього невиліковного дежавю, окреслимо головне: єдиний позитив, якого досяг президент даним призначенням, це певне, дуже умовне, врівноваження розстановки сил політичних опонентів. Оскільки до призначення в Генпрокуратуру С.Піскуна існував явний перекіс у бік «донецьких» (не так за рахунок самого Медведька, як завдяки його заступникам). У поєднанні з політичною орієнтацією МВС і простими, хоча й дорогими, можливостями переконати суддів це давало «коаліціянтам» абсолютні переваги. Проте досягнутий президентом баланс не просто тимчасовий і дуже ненадійний, він катастрофічно нетривалий.

Призначення Піскуна, абсолютно вільної і незалежної людини, могло б стати передумовою для того, щоб змучена від беззаконня країна знайшла справжнього генпрокурора. Якби ці риси Святослава Михайловича не стосувалися виключно його свободи і незалежності від узятих на себе зобов’язань. Навіть у тому разі, коли гарантом обов’яз­ковості Святослава Михайловича є пан Коломойський, у позиції Генеральної прокуратури тепер ніхто не може бути впевнений.

Ще не забутий винятковий стиль роботи Генеральної прокура­тури часів С.Піскуна попередніх каденцій. Як майстерно були організовані непроглядні димові завіси у вигляді безлічі порушених кримінальних справ — проти всіх і вся. Гучні заяви, прес-конференції, бурхлива діяльність. Через деякий час, коли дим розсіюється, при найближчому розгляді ці гучні справи раптом виявляються гарними, що райдужно переливаються всіма політичними кольорами, недешевими мильними бульбашками. Деякі з них навіть порушувалися в такий спосіб, щоб бути приреченими на закриття. Інші коригувалися по ходу.

Святослав Михайлович серйозно не зачепить інтересів ні одних, ні інших. Він триматиме на гачку всіх, граціозно лавіруючи між безліччю чужих інтересів і пам’ятаючи тільки про свій. Ніхто не може похвалитися, що впевнений у С.Піскуні, тому що за великим рахунком ця людина працює на себе. Його «коріння» нерозривно пов’язане з Азаровим, справою Фельдмана, знаменитим банком «Слов’янський». Це був початок сходження до вершин. А днями Азаров із Медведчуком, кажуть, навіть не удостоїлися честі бути прийнятими новим генеральним прокурором.

95-й номер у виборчому списку Партії регіонів С.Піскун не був там своїм. Однак і зовсім стороннім не був, і у зв’язку з цим цікаво, на що ж може розраховувати сьогодні президент, якщо навіть тоді, у 2005-му, Генпрокуратура під керівництвом С.Піскуна не завершила жодної зі справ, порушених щодо представників «злочинної влади»?

Зате президентові є чого побоюватися. Того, наприклад, що в разі потреби Генпрокуратура котком прокотиться і по ньому самому, і по його найближчому оточенню. Цей нещадний коток президент створив власними руками, перебуваючи в ситуації крайньої необхідності, але, здається, забувши про те, що ця машина рухається сама по собі, попри правила дорожнього руху та сигнали регулювальників.

Безсумнівно, найголовніше питання в порядку денному для С.Піскуна — кадрове. Тому що не можна покластися на тих колег, хто ще недавно, під час його нескінченних «трудових спорів», підписувався під посланнями, лейтмотивом яких було: «Наш генпрокурор —Медведько». Проте схоже, що якихось глобальних кадрових пертурбацій може й не бути, оскільки в областях переважно стоять люди правильні. Що ж до найближчого оточення, то, можливо, залишиться багаторазово перевірений боєць Пшонка, повернувся на посаду заступника, тільки вже першого, Голомша і нікуди не дінеться завжди необхідна Тетяна Корнякова.

А в іншому — як кажуть, нічого особистого. Звичайно, Генпрокуратура почне тепер з’ясовувати, чи зіпсувало «квартирне питання» суддю Конституційного суду Сюзанну Станік. Можливо, навіть витратить на перевірку відповідних матеріалів не дві години, як минулого разу, а цілих три. Мабуть, згадає ГПУ і про витівки «старих» членів Центральної виборчої комісії, які вже пережили чимало неспокійних днів і ночей у зв’язку зі справою про фальсифікацію виборів. Нічого серйозного, звичайно, не буде (і з огляду на порозуміння із С.Ківаловим, та й узагалі, «хто ж його посадить — він же пам’ятник»), але хворобливу нашу ЦВК, безсумнівно, підбадьорить. Може, із багатообіцяючим формулюванням у «запрошенні» — «як свідка», а можливо, навіть цілком неофіційно, просто натякаючи на таку перспективу.

Попри те, що операція з повернення Піскуна в крісло генпрокурора для багатьох була несподіванкою, звертає на себе увагу надзвичайно м’яка реакція «табору супротивників», які, за ідеєю, мають бути в паніці. Перші коментарі «коаліціянтів» були різкіші, але вже до вечора їхній тон змінився ледь не на нейтральний. Найпоказовіший виступ Мороза, який був незвично спокійний, якщо пам’ятати про стиль риторики останніх тижнів. Спершу О.Мороз сказав, мовляв, незаконно це, але потім дане питання навіть вилучили з заяви парламенту щодо необхідності поновити переговори і неприпустимість тиску на судову владу. Бачте, «Піскун не є причиною політичної кризи», а тому це питання не має бути відображене в заяві! Медведько мовчить, і це мовчання не схоже на підготовку до боротьби за втрачене крісло. А на першу ж нараду в ГПУ покірно підтягнулися всі «медведьківські» заступники. Якось підозріло все це виглядає. Чи означає це, що ті, хто треба, усе-таки були готові до такого повороту подій, чи причина такої реакції — у неосяжній широті поглядів і «багатовекторності» С.Піскуна, нікому не друга, проте нікому й не ворога?

Окремий аспект, який став уже загальним місцем, коли йдеться про дії всіх представників політичного олімпу, — це незаконність. Повною мірою це стосується і кострубатої методики відродження генпрокурора.

Призначення Піскуна — може, єдиний відносно вдалий бліцкриг президента — готувалося послідовно. І настільки ж послідовно нехтувався закон. Провадження у справі про поновлення на роботі закрите Верховним судом України. С.Піскун, який довго й ефективно боровся за своє крісло, сам відмовився від позову і просив закрити провадження з даної адміністративної справи. Потім передумав, і знову — до суду. 25 квітня, минулого четверга, суддя Шевченківського суду Остапенко відмовляє у відкритті провадження у справі про адміністративний позов С.Піскуна до президента про визнання незаконним і про скасування указу про його звільнення. Суддя посилається на статтю 109 Кодексу адміністративного судочинства України. Згідно зі статтею, повторне звернення тієї самої особи з таким самим адміністративним позовом, щодо якого постановлено ухвалу про відмову у відкритті провадження, не допускається.

Проте в другій половині того самого дня з’являється указ про призначення в.о. голови Шевченківського суду Гулька. Термін його повноважень закінчився в грудні, і його не рекомендувала на посаду Рада суддів, як того вимагає закон. Мало того, буквально тиждень тому на цю посаду було рекомендовано зовсім іншого суддю — Ірину Тельникову.

Призначення в.о. голови Шевченківського суду, безперечно, напряму пов’язано з рішенням у справі Піскуна. І от 26 квітня суддя Ю.Кухалейшвілі одноосібно (!), усупереч вимогам закону та на відміну від усіх попередніх розглядів, виносить ухвалу у справі Піскуна, чого він не міг робити в принципі. На підставі цієї ухвали президент скасовує своє рішення про звільнення С.Піскуна з посади генпрокурора, а також указ про призначення на цю посаду Медведька...

Утім, у Святослава Піскуна є шанс закріпитися на посаді генпрокурора.

Дехто припускає: як тільки Піскун без особливих репресій допоможе Ющенкові розрулювати ситуацію, після 15 травня він повернеться в парламент, за законом не маючи права на сумісництво. Але якщо раптом президент і прем’єр дійдуть консенсусу, цілком імовірно, що С.Піскун сидітиме у своєму кріслі легітимно, із дотриманням усіх процесуальних моментів і за підтримки майже всіх політичних сил. При цьому кожна з них розраховуватиме на індивідуальну лояльність генерального прокурора.