ПЕТРО ДИМИНСЬКИЙ: «ДОСИТЬ НАМ ДІЛИТИСЯ НА «СХІДНЯКІВ» І «ЗАХІДНЯКІВ»

Доля для Петра Диминського за останні півроку склалася деякою мірою не зовсім за планом. З одного боку, він представник серйозного бізнесу (із 2000 року — голова спостережної ради Дрогобицького нафтопереробного комбінату «Галичина»), а з іншого — йому судилося стати як депутату ВРУ членом фракції «Наша Україна» і членом комітету з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки. Наскільки поєднання цих характеристик є життєвим для українського політичного клімату? Події останнього тижня показали, що не дуже. Це інтерв’ю про те, чому депутат вийшов із «НУ» і як політичні розклади в країні позначаються на регіоні, звідки П.Диминський прийшов у політику.

— Так, я вийшов із фракції. Але я не пішов від Ющенка. Я і далі допомагатиму йому. Останньою краплею стало те, що політику фракції визначає так зване радикальне крило. Недавні рішення фракції, прийняті під тиском цього самого крила, негативно позначилися і на ній самій, і на регіоні, який на виборах дав їй максимальну кількість голосів. Я представляв, так би мовити, помірковану частину блоку. Ніде правди діти, обидва крила «Нашої України» обстоювали необхідність змін, які мали стосуватися як політичної, так і економічної сфери життя держави. (Власне, саме це, гадаю, для багатьох успішних підприємців стало основною мотивацією участі в парламентській діяльності.) Розбіжності між нами — у засобах здійснення цих змін. «Помірковані» (тепер уже колишні) дотримуються думки, що зміни мають відбуватися поступально, у рамках правового поля. Радикальне ж крило блоку стоїть на позиції, що все необхідно вирішувати негайно, користуючись при цьому революційними методами. Однак давайте, зрештою, дивитися на речі розплющеними очима, бачити дійсне, а не бажане. В Україні сьогодні немає об’єктивних ознак революційної ситуації. Причому в моєму розумінні революція — це не лише штурм Бастилії чи Зимового палацу, вона може відбуватися, як про це писав С.Хантінгтон, і за допомогою парламентських виборів. Однак і тут революції не сталося. «Верхи» можуть управляти (інша річ — наскільки це подобається «низам»), а «низи» не дуже рвуться на барикади. Це об’єктивна реальність, із якою слід рахуватися. А деякі наші радикали вважають, що їхнього революційного запалу вистачить, щоб «спопелити режим». З моєї точки зору, це чистої води більшовизм або хворобливе бажання будь-що прийти до влади. Ні першого, ні другого я не приймаю. Як правило, цей радикалізм йде від тих, хто вже побував біля владного керма і мав усі можливості реально проявити свої здібності.

У парламенті потенційно давно існує можливість створення нелівої більшості. Я її формував би на основі співробітництва між нашоукраїнцями, трудовиками та регіоналами. Така більшість була б досить працездатною та самодостатньою...

— Настільки самодостатньою, що могла б не в усьому дослухатися думки гаранта?..

— Скажімо так: та більшість вигідно різнилася б від нинішньої... У принципових питаннях між нами розбіжності незначні, є чимало точок дотику. Така більшість дала б можливість стабілізувати становище в парламенті, домовитися між собою про його керівництво та комітети, а згодом — і про коаліційний уряд. На жаль, радикальне крило «Нашої України» зуміло нав’язати блоку неприродний для нього союз із комуністами, соціалістами, бютівцями, що наполохало центристів, змусило останніх формувати більшість в іншій конфігурації.

— «Наша Україна» проголосувала проти Віктора Януковича. Ви дотримувалися прямо протилежної точки зору, але підкорилися партійній дисципліні. Чи була відмова «НУ» підтримати нинішнього прем’єра однією з причин виходу з фракції?

— Так, це була остання крапля, що змусила мене прийняти настільки радикальне рішення.

— Ви маєте намір примкнути до більшості?

— Ні, це не входить у мої плани.

— А створити власну фракцію?

— Ну, який позафракційний депутат не мріє про власну фракцію. Я не виключаю такого варіанта.

— У «Нашій Україні» залишилися люди, яких ви контролюєте і які з вами пов’язані. Чи не збираєтеся ви створювати свою фракцію на їхній базі?

— Ні, це було б однозначною дією, спрямованою проти Віктора Андрійовича, а я цього не хочу і цього не прагну.

— Ви сказали, що останні рішення фракції негативно позначилися на ній самій. У чому це проявилося?

— Ніша радикалізму зайнята соціалістами, комуністами, бютівцями. Радикали за своєю природою покликані розхитувати стабільність. У нинішній ситуації це працює на Медведчука. Максимальну користь із цієї ситуації отримала СДПУ(о).

— А в чому негативні результати останніх рішень фракції позначилися на західному регіоні? У тому, що наша область недавно не отримала субвенцій? Адже «правильні області» фінансовою увагою обділені не були. Позбавленням субвенцій нашу область покарали за її незрівнянно активнішу участь в акції «Повстань, Україно!»?

— Було б нерозумно заперечувати, що проблеми економіки та політики тісно пов’язані між собою. Перефразуючи відомого класика, можна сказати, що в сучасних українських умовах економіка стала концентрованим проявом політики, одним із її (політики) інструментів. Не знає і не бачить цього лише наївний або сліпий. Я розумію учасників акції. Люди вимагають кращого життя, ними рухають розпач і надія. Мене не особливо дивує центральна влада. Що дивного в «непривітному ставленні» центру до тих, хто ще вчора вимагав його відставки? Я не перестаю дивуватися тим буревісникам, які свідомо штовхають людей на барикади, розуміючи, що це не доведе до добра. Логіка поведінки радикальних політичних лідерів: «Боротьба — усе, кінцева мета — ніщо!» «Натхненників революції» передусім хвилюють власні політичні дивіденди, а не ті проблеми, із якими стикаються жителі області. Для мене мистецтво політики — це мистецтво вирішення проблем, а не їхнє створення.

— У продовження зачеплених вами регіональних проблем... Львівщина — переважно аграрний регіон. Водночас наш край отримав у спадщину від Радянського Союзу чимало індустріальних об’єктів. Сьогодні вони майже повністю лежать, і лягли задовго до останніх рішень фракції «Наша Україна». Напевне, причина стагнації цих підприємств не лише в так званому перехідному періоді. Цей регіон, є така думка, відчуває на собі свідоме депресування з боку центральної влади, метою якого є підрив базису революційно-патріотичного руху взагалі. У Львові розвалюють «Електрон», а десь на Дніпропетровщині запускають виробництво телевізорів. Те ж з автобусами тощо.

— Абсолютно згоден із вами, що не можна всі економічні проблеми регіону зводити лише до труднощів перехідного періоду. Ми можемо десятки разів пояснювати один одному, що нам дісталася тяжка спадщина від колишнього Союзу, що регіон дискримінується центральною владою, що на нас негативно позначається лобізм східних регіонів — і все марно. З моєї точки зору, питання про причини відставання заходу України від її сходу значно корисніше було б формулювати в такій площині: а що зроблено для подолання кризи в регіоні його представниками? Задля справедливості давайте згадаємо про те, що Львівщина також мала своїх людей на ключових посадах в органах центральної влади. Свого часу віце-прем’єрами були І.Юхновський, В.Пинзеник, М.Гладій, міністром економіки — О.Шлапак. І що?

У нас на Львівщині як у політичних лідерів, так і у населення, традиційно превалює ставлення до економічних проблем як до другорядних. У центрі уваги нашої громадськості довгі роки були проблеми збереження національної культури, мови, символіки. Тому найбільше підтримують і поважають у нас політиків-поетів і політиків-прозаїків. А професійно обстоювати економічні інтереси області в Києві нікому. Чи варто тепер дивуватися, що в економічному розвитку ми опинилися не серед перших... Ви згадали про знаменитий у минулому львівський завод «Електрон». А згадайте, скільки зусиль витратило його керівництво на боротьбу з місцевими «патріотами», котрі своїми постійними нападками не давали підприємству нормально працювати? Наше політично активне населення з піною на губах воює за кілька гектарів польського чи єврейського кладовища і пасивно споглядає на тисячі гектарів полів, що заростають і піддаються ерозії.

— Ви зачепили деяких представників області, у минулому вхожих у велику владу, які не зуміли багато зробити для своєї малої батьківщини. Та, вочевидь, роль особистості, котра не посідає найбільш ключової посади, в історії не настільки вже й значна. Певне, для результативного вирішення проблем західного регіону потрібне власне лобі. Як ви гадаєте, що заважає депутатам від Львівщини консолідуватися, як це, приміром, зробили донецькі чи дніпропетровські? І як швидко у цьому питанні ми можемо очікувати позитивного прориву?

— Політика — це й арифметика, і оперує вона лише значними величинами. Малі величини нею до уваги не беруться. Основною величиною в політиці є кількість голосів, які регіон може зібрати на виборах. За цим показником Львівщина суттєво поступається ряду східних областей, у яких домінуючий вплив на загальноукраїнську політику. Галичина може конкурувати з іншими регіонами лише за умови, що вона діє консолідовано. Хоч як парадоксально, але основними порушниками цієї єдності є не ліві політичні сили (тут вони традиційно мають незначну підтримку), а радикальні праві, позиція яких знаходить серйозний відгук у серцях галичан. Чимало українських політиків на радикалізмі галичан паразитують, забуваючи після виборів про свій радикалізм і про своїх виборців. У списках загальноук-
раїнських партій і політичних блоків не так багато людей, готових лобіювати галицькі інтереси. Бракує і депутатів-мажоритарників для формування серйозного парламентського лобі. Це ще одна проблема, пов’язана з ідеєю переходу на суто пропорційну систему виборів. А яким чином за такої системи будуть враховуватися і реалізовуватися регіональні інтереси? Вихід тут можливий або у створенні двопалатного парламенту, де одна з палат представлятиме інтереси регіонів, або у формуванні такого типу пропорційної виборчої системи, за якого виборці голосували б за регіональні партійні списки та регіональних лідерів.

— Як ви оцінюєте загострення протистояння між обласною податковою адміністрацією та підприємцями, що входять у «Нашу Україну»? Що це, зіткнення двох передвиборних сил — ющенківців і медведчуківців?

— Я думаю, що в даному випадку ми маємо справу не просто з протистоянням між прибічниками В.Ющенка й В.Медведчука. Суть проблеми полягає в характері взаємин, які сьогодні склалися в області між основною масою підприємців і фіскальними органами. Між ними завжди існували суперечності, зумовлені діаметрально протилежними інтересами. Але те, що відбувається нині у Львівській області, виходить за рамки цих об’єктивно існуючих суперечностей. Рівень невдоволення підприємців діяльністю місцевої податкової адміністрації сягнув критичної межі. З області тікають великі підприємці. Дрібні — просто стогнуть: для міграції в інші регіони в них бракує потенціалу. Причому, людей особливо дратує той факт, що все це відбувається на тлі ініціатив керівництва ДПАУ, спрямованих на лібералізацію відносин між підприємцями й податковими органами. А те, що це протистояння відбувається в надміру політизованій області, як і те, що воно є особистісним, — надає йому особливої гостроти.

— За однією з версій, жорсткий пресинг останнього часу з боку обласної податкової служби щодо підприємств із участю західного капіталу пояснюється тим, що молодший Медведчук виконував установку старшого Медведчука, котрий нібито має бажання настрахати західних інвесторів й остаточно кинути Україну в обійми Росії. Наскільки правдоподібним вам видається таке припущення?

— Капітал — явище інтернаціональне, він працює там, де йому створюють більш вигідні умови. Тому часто капітал іде в країни, не зважаючи на існуючі там політичні ситуації. Експансія іноземного капіталу в країни, що розвиваються, — яскраве тому підтвердження. (Утім, і вітчизняний капітал, візьму на себе відповідальність стверджувати, готовий терпіти «повільне впровадження ідеалів і демократії в нашій країні», якщо тільки цей режим забезпечить стабільність для економіки.) В Україні створенням привабливого клімату для будь-яких іноземних інвестицій, хоч західних, хоч російських, ніхто себе не обтяжує. Ви навели чиєсь припущення про те, що акцію податкової у Львові спрямовано проти західних інвесторів. А хіба зухвале затримання в Києві російського бізнесмена Григоришина спрямовано на те, щоб кинути Україну в обійми Росії?! А рішення Львівської міської ради щодо польських поховань, ініційоване правими силами, хіба наближає нас до європейського співтовариства?! Як після цього нас повинні сприймати у світі? Яким там має бути ставлення до України й до мільйонів наших краян, котрі живуть за її межами?

Я — супротивник надмірної присутності іноземного капіталу в нашій економіці. Ми повинні створити належні умови для розвитку, передусім, вітчизняного виробництва й залучення внутрішніх інвестицій. Ми можемо й повинні самі себе фінансувати! Позитивний досвід цього є. Погляньте на позитивну динаміку розвитку таких велетнів, як «Криворіжсталь», «Укрзалізниця». Хоча це зовсім не означає, що закордонних бізнесменів, котрі сюди вже прийшли, потрібно душити нецивілізованими методами. Держава на цілком законних підставах може вдаватися до протекціоністської політики. Але тут причина криється в іншому.

У країні склалася пагубна ситуація. Народне волевиявлення, яке є джерелом влади, практично усунуто від контролю над ресурсами, народ не впливає на основні механізми цього контролю: податкову службу, органи правопорядку, прокуратури тощо. А коли громадськість не може ефективно перевірити ці установи, то не може бути впевненою і в тому, що вони діють у її інтересах, а не в інтересах окремих бізнесів — груп чи сімей. Подумайте тільки, за розрахунками В.Ланового, щороку близько 80—90 млрд. грн. розподіляється за допомогою механізму корупції та розходиться по кишенях! А ми стоїмо перед іноземними інвесторами з простягнутою рукою.

— Львівщину вважають вотчиною правих сил. Тим часом ми спостерігаємо прагнення перехопити ініціативу в правих із боку, скажемо так, певної центристської сили. В обласній раді об’єднані соціал-демократи зуміли збити фракцію, до якої «долучили» й депутатів, далеких від СДПУ(о). Сьогодні ця фракція успішно блокує принципові починання, ініційовані «НУ». «Дивним чином» тим-таки «об’єднаним» удалося створити фракцію і в міській раді. Як ви прогнозуєте розвиток цієї тенденції?

— Фракції, створені не на основі ідейної єдності, не мають перспективи. Кілька політичних структур мають ознаки клієнтел, які живуть і розвиваються синхронно зі своїм патроном, чи більш-менш вдалих політичних (а частіше виборчих) проектів. До перших я відношу СДПУ (о) й «Батьківщину», а до других — ПРП. Єдиною політичною організацією Львівщини, яка справді має ознаки класичної партії, є Народний рух України. Інша річ, що НРУ сьогодні також потребує змін. Він повинен бути готовим до роботи в нових політичних умовах, відмінних від тих, у яких йому випало формуватися. Руху, приміром, непогано було б навчитися методів блокування, прийомів «підкилимової» політики в представників «певної центристської сили».

— Якщо Велика Україна, у якій першу скрипку грають, умовно кажучи, непатріоти, ніяк не стане на цивілізований шлях розвитку, то, можливо, Галичині варто прислухатися до голосу місцевих ідеологів сепаратизму?

— До цієї ідеї галичан справді підштовхує усвідомлення ними своєї «рукотворної периферійності», неможливості реалізувати національну ідею в масштабах всієї України, євразійський вектор інтеграційних процесів. Політика ігнорування центральною владою потреб регіону справді сприяє сепаратистським тенденціям. Український істеблішмент так багато зусиль докладає, щоб інтегруватися в Європу, щоб сподобатися Росії, і так мало робить для того, щоб налагодити контакт усередині країни! У зв’язку з цим вважаю, що позитивним є досвід співробітництва між Львівщиною та Донецькою областю, яке останнім часом значно активізувалося. Годі нам ділитися на «східняків» і «західняків».

— Крім наявності ефективного лобі й потужної економіки (працюючих підприємств), показником могутності того чи іншого регіону (політичної сили) є... футбол. СДПУ(о) у політичних цілях інтенсивно використовує «Динамо», «донецькі» — «Шахтар». Ні «Наша Україна», ні Львівщина, на жаль, не можуть протиставити якийсь аналог. У принципі, у нас є «Карпати», але ця команда ніяк не стане гідним опонентом згаданим вище командам. Чому?

— Ви маєте рацію: футбольні клуби є своєрідними візитними картками регіонів, показником їхніх можливостей. Зусиллями тільки одного інвестора, яким для «Карпат» є НПК «Галичина», тут не обійтися. Утримання футбольного клубу, крім значних коштів, потребує комплексної та продуманої стратегії, просто підтримки місцевої влади. Необхідно реалізувати цілісну програму розвитку футболу, не тільки професійного, а й аматорського, юнацького, дитячого, у реалізації якої була б зацікавлена і влада. У наведених вами прикладах успішного розвитку футбольних клубів таку форму співробітництва підприємців і влади знайшли і це дає свої позитивні результати. А ми поки що тільки формуємо таку програму. Правда, дається це дуже важко. Якщо в обласного керівництва ми зустрічаємо певне розуміння, то з керівництвом обласного центру...

Я зустрічався з новим міським головою Львова Любомиром Буняком, обговорював із ним це питання. Але він не лише не прийняв запропонованих ідей щодо розвитку футболу, а й, м’яко кажучи, належним чином не вислухав. Якщо зі мною, народним депутатом, поводяться так, то можу собі тільки уявити стиль спілкування нинішнього міського голови з підлеглими! Буняк — типовий керівник радянської доби, котрий діє за відомим принципом — «Я начальник, тому я правий!». Як, на вашу думку, можна характеризувати поведінку Л.Буняка під час скнилівської трагедії, коли він незграбно намагався зняти з себе відповідальність за проведення показових польотів, і грубість до журналістів провідних регіональних видань, коли він в ультимативній формі вимагав від них залишити прес-конференцію?! Шок у депутатів міської ради викликало оприлюднене лідером крайової організації Руху Ярославом Кендзьором висловлювання мера, у якому він назвав їх «малокваліфікованими горлопанами». Ця явна неповага не просто до депутатів, а й до всіх львів’ян, котрі цих депутатів обрали. За роки керівництва містом Василем Куйбідою люди вже відвикли від такої принизливої манери спілкування.

— Можливо, новий мер не перейнявся футбольним проектом, який «належить до сфери дозвілля», бо в нього гори проблем із міським господарством?

— Не думаю. Я пропонував йому від себе й від своїх колег за бізнесом підтримку в вирішенні непростих питань міста. Зокрема, у розв’язанні проблем, пов’язаних із водо- й теплопостачанням, із житловим будівництвом. Буняк уперто відмовляється від співробітництва. Думаю, тут спрацювали особистісні мотиви, які в політиці не цілком прийнятні. Блок «Наша Україна» на минулих виборах на посаду міського голови підтримував попереднього мера, члена крайової організації Руху Василя Куйбіду.

Замість того, щоб консолідувати навколо себе депутатський корпус, більшість у якому належить фракції «Наша Україна», міський голова розпочав із ним боротьбу, спираючись при цьому на фракцію, фактично керовану представниками СДПУ (о). Одного за одним із посад звільняють керівників, єдиною «провиною» котрих була належність до Руху.

Любомир Костянтинович привабив виборця своїми популістськими обіцянками рішуче поліпшити стан міського господарства. Особливо спокусливими виглядали обіцянки налагодити за два роки подачу води. Але економічний бліцкриг не вдався. Комунальні служби міста до опалювального сезону цілком не готові. Столиця Галичини елементарно замерзає. Новий мер на вході в зиму заходився експериментувати з оплатою тепла, що загрожує системі повним колапсом. При цьому «експериментування» не спрямовано на назріле реформування комунального господарства — градоначальник вдається до примітивного адміністративного тиску на жеки й городян.

Здоровий глузд у вчинках нового мера помітити важко. Принаймні для мене, людини, котра багато чого досягла в ринкових умовах, його поведінка залишається загадкою. Усі проблеми міста Буняк намагається пояснити тим, що йому від попереднього керівництва дісталася суцільна розруха. А мені здається навпаки: від попередньої команди залишилися відносно непоганий бюджет і прогресивна система муніципального управління. Словом, міському голові, на жаль, так і не вдалося організувати конструктивну роботу ні виконавчої влади, ні депутатського корпусу. За політиканством, що вирує в міській раді, до ефективного виконання конкретних справ руки так і не дійшли. А в остаточному результаті страждають люди, терпіння котрих, схоже, вичерпується.