ПЕРСПЕКТИВИ ПРОФЕСІЙНОЇ АРМІЇ

Багато авторів статей у презентованому часописі — журналіст С.Гончаров, спеціальний радник генерального секретаря НАТО з питань країн Центральної і Східної Європи К.Доннеллі, провідний науковий співробітник Центру дослідження конфліктів британець Дж.Шерр — справедливо відзначають: комплектування за контрактом саме по собі не є панацеєю, й рівень боєздатності багатьох «призовних» армій анітрохи не нижчий, ніж таких «професійних», як, приміром, у Нігерії.

Досить прикметно, що понад чверть опитаних експертів як корисний для нас приклад назвали й Німеччину, якої в поданому їм списку просто не було, а окремі учасники «круглого столу» пропонували навіть врахувати досвід «призовних» армій Польщі та країн Скандинавії. До речі, серед запропонованих країн місця розподілилися таким чином: 27,3% опитаних експертів вважають найкориснішим для України досвід професійних ЗС Франції; 23,6% — США; 21,8% — Нідерландів; 12,7% — ПАР; 10,9% — Канади; 9,1% — Великобританії; 5,5% — Бельгії; по 1,8% — Аргентини та Нігерії (окремі респонденти давали більше однієї відповіді). Такий розкид думок експертів наводить на міркування. Або ми не дуже ознайомлені з зарубіжним досвідом, або поки що абсолютно по-різному уявляємо, як повинна формуватися професійна армія.

Цікаво зазначити, що багато іноземних учасників дискусії ентузіазму українців не поділяли. Військовий аташе посольства ФРН полковник Б.-Д.Шульте зупинився на перевагах загальної повинності, порівняно з добровільним комплектуванням, — вихованні патріотизму, справедливості виконання військового обов’язку більшістю молодих людей, представництві в армії різних груп населення тощо. Про можливі проблеми набору «контрактників» потрібної якості розповів військовий аташе посольства Королівства Нідерландів підполковник Г.Тіммер. А важливість ролі громадянського суспільства в розв’язанні оборонних питань взагалі, й зокрема у виборі на користь комплектування ЗС Швеції за призовом, розкрив у своєму виступі посол Королівства Швеції в Україні пан О.Петерсон.

Проте, розглядаючи «позитивний» досвід стабільних і процвітаючих країн Північної Європи, варто, звісно, враховувати, що в Німеччині, приміром, звичайний призовник бундесверу одержує 405 марок на місяць, а єфрейтор — 450. На харчування в позаслужбовий час їм виплачують 117 марок на місяць. Солдат отримує на Різдво 375 марок, а при звільненні — 1500 марок. При добровільному продовженні служби більш як на 10 місяців грошові виплати збільшуються до 1200 марок на місяць. Солдатам надають 22 робочі дні відпустки тощо. Загалом у Німеччині проходять строкову або альтернативну службу близько 70—75% юнаків, а, приміром, у Фінляндії призиваються понад 80%, причому проходження служби справді вважається почесним обов’язком.

В Україні картина разюче інша. По-перше, аналіз динаміки соціально-демографічних показників протягом кінця 1980—1990-х рр. засвідчує глибоку соціально-демографічну кризу в нашій державі: знижується народжуваність, погіршуються показники стану здоров’я та освітнього рівня, що зумовлено загальним зниженням рівня життя населення та збільшенням груп соціального ризику. З 1989 р. спостерігається стійка тенденція зменшення чисельності народжених хлопчиків, у 2000 р. кількість їх зменшилася, порівняно з 1986 р., більш ніж удвічі. Наслідки кризи позначаться на комплектуванні ЗС уже з 2005—2007 рр., коли призовного віку досягнуть хлопці, народжені в 1989—1990 рр. Чисельність призовного контингенту помітно зменшиться, відповідно звузиться коло придатних до військової служби призовників. Оскільки лише 25% дітей народжуються здоровими, можна стверджувати: протягом 2005—2020 рр. потенційний контингент призовників, котрі відповідають кваліфікаційним вимогам, зменшиться в цілому увосьмеро. Якщо ж узяти до уваги тенденції поширення серед дітей інфекційних хвороб із тяжкими наслідками, то ситуація видається зовсім критичною.

По-друге, у нас, порівняно з «ними», багато чого навпаки: 80% юнаків з різних причин не призиваються на службу. Сьогодні призовна служба в Україні фактично є додатковим соціальним і фінансовим податком. Суспільство змушує сплачувати його п’яту частину молодих людей віком 18—25 років, котрі виявилися досить здоровими, не мають права на відстрочку й не ухиляються від призову. У 1982 р. строкову службу проходило понад 85% призовного ресурсу. У 1992 р. — 55%. На ситуацію помітно вплинуло різке скорочення чисельності ЗС, розпочате в 1992 р.: у 1997—2000 рр. строкову службу проходило лише 12—15% призовного ресурсу; у 2000—2001 рр. (після зниження верхньої межі призовного віку з 28 до 25 років) — 16—20%. Призвані на строкову службу опиняються в неоднакових умовах, порівняно зі своїми цивільними ровесниками, а також із військовослужбовцями-контрактниками. Останні за виконання практично тих самих обов’язків отримують платню на порядок вищу (строковики — 20—30 грн., а контрактники 200—400 грн.) і мають більші страхові компенсації та пільги. Призов на строкову службу фактично став вибірковим, довільним і залежить від суб’єктивного чинника — позиції військкомату. Така ситуація призводить до поширення зловживань, корупції, порушень соціальної справедливості, служить додатковим чинником морально-психологічного дискомфорту строковиків.

По-третє, примусовість, вибірковість, циклічна змінюваність частини контингенту військовиків автоматично поділяє їх на «старших» і «молодших», нерідко створюючи несприятливу морально-психологічну ситуацію в середовищі строковиків. Спостерігається високий рівень злочинів і правопорушень, пов’язаних із насильством, нестатутними взаєминами в ЗС України (дідівщиною). Хоча за кількісними показниками судимість за ці види злочинів рік у рік зменшується, її частка в загальній кількості злочинів у ЗС стабільно зростає. Так, в усіх військових формуваннях Західного регіону України в 1994 р. за ці злочини засуджено 18,5% від загального числа засуджених військовослужбовців; у 2000 р. — 20,7%; у 2001 р. — 23% (на жаль, як справедливо зазначила голова Організації солдатських матерів України В.Артамонова, з 1997 р. МО України не публікує конкретної статистики правопорушень у ЗС). Трапляються й випадки насильства над підлеглими з боку самих командирів. У 2001 р. і протягом першого кварталу 2002 р. військові суди Західного регіону засудили 24 офіцери та прапорщики за перевищення службових повноважень стосовно підлеглих.

Усе це породжує в громадськості недовіру до армії, а в призовників — відчуття страху й депресії, що провокує ухиляння від служби, самогубства.

Напевно, тому не здивувало пожвавлення на «круглому столі», викликане аргументом президента Центру Разумкова А.Гриценка, який запропонував порівняння: «Якщо зайти, приміром, у нашу казарму зараз і оголосити, що завтра всі звільняються, — що буде, уявляєте? І зайдіть до американських солдатів із тим самим... — вас до суду потягнуть. Бо люди розраховували служити, утримувати родини... Зовсім інший підхід з погляду прав людини та ставлення до справи».

Серед причин, що визначають необхідність переходу до професійної армії, експерти поставили на перше місце стратегічний чинник — непотрібність утримання чисельної призовної армії (49,1%). Хоча не менш значимі, на думку експертів, і соціальні чинники — демографічна криза та погіршення загального стану здоров’я призовників (36,4%); необхідність ліквідації негативних явищ, пов’язаних із призовом (30,9%); соціальна несправедливість вибіркового призову, коли в ряди ЗС призивають лише кожного п’ятого підлітка (27,3%).

Мабуть, за загальним балансом стратегічних і соціальних чинників, що визначають вибір системи комплектування, Україні більше підходить досвід не Німеччини чи скандинавських країн, а «контрактних» армій Південної Африки й Аргентини (висвітлений у статтях посла ПАР в Україні Д. ван Тондера і заступника головнокомандуючого Сухопутними військами Аргентини генерала Е.Хурчишина), які мають частково схожу з українською гостроту соціальних проблем. Тому в нашому випадку з тотожністю термінів «контрактна (добровільна) армія» та «професійна армія», хоч і з застереженнями, але можна, мабуть, погодитися.

Професійна — означає сучасна?

Народ від переходу армії на професійну основу чекає передусім «високої бойової готовності, можливості ефективно захистити державу, та її національні інтереси» — 47,2% опитаних (див. діаграму). Далі йдуть такі важливі моменти, як можливість фахової самореалізації тих, кому подобається військова служба (39,2%), ліквідація дідівщини й ін. негативних явищ у нинішніх ЗС (32,9%) та скасування обов’язкової військової повинності для юнаків (30,6%).

Здається, ніхто, навіть противники професіоналізації, не заперечують, що Україні потрібна саме сучасна боєздатна армія. Теоретично можна, звісно, вирішувати військові завдання й без неї — силами союзників або поліції, як, приміром, Ісландія та Панама; або, спираючись на чисельний резерв, шляхом озброєння значної частини населення, як Швейцарія.

Ніхто не проти сучасної професійної армії, проте ні з указу Президента, ні з Держпрограми остаточно не зрозуміло, скільки це задоволення коштуватиме. Якщо вірити твердженню голови Державної комісії з питань оборонно-промислового комплексу України В.Горбуліна (стаття в «ДТ», грудень 2001 р.), то «дешевої обороноздатності не буває, і оборонні потреби країни мають фінансуватися як мінімум не гірше, ніж у колишніх соціалістичних державах, сусідніх з Україною» (дані стосовно деяких із них, порівняно з Україною, наводяться в таблиці 1).

З урахуванням того, що Угорщина, Польща та Чехія вже є членами НАТО, куди Україна планує в майбутньому вступити, можна прикинути й наші «як мінімум можливості», хоча б на їхньому рівні (не кажучи вже про рівень могутніших у військовому й економічному плані членів альянсу). Для розрахунку орієнтирів оборонного бюджету й чисельності ЗС України скористаємося прогнозними показниками експертів Центру Разумкова (Табл. 2).

Напевно, ці оцінки, розраховані за досить оптимістичним прогнозом і за нормативами не найбагатших і непрофесійних армій НАТО, засвідчують, що навіть до 2015 р. побудувати заплановане зараз, найімовірніше, не вдасться. Нагадаємо ці останні планові показники — 240 тис. військовиків та 60 тис. цивільних — відповідно до Концепції переходу від 7 квітня 2001 р., а тепер — 180 тис. військовослужбовців і 50 тис. цивільних — відповідно до Держпрограми переходу від 17 квітня 2002 р.

Чому не вдасться? Причин того чимало, і не лише об’єктивних (обмежені можливості економіки, позаблоковий статус — необхідність розраховувати лише на свої сили), а й суб’єктивних. Зокрема стало вже традицією ухвалювати програми в галузі оборони, по-перше, тільки указами Президента, без розгляду в парламенті; по-друге, всі програми на найближчий час зводити лише до скорочень і перерозподілів, а радикальні рішення залишати на потім — після 2005 р., після 2010 р., 2015 р...; і по-третє, не публікувати реального фінансово-економічного обгрунтування прийнятих програм та методики його підготовки.

До речі, постанова Кабміну від 16 листопада 2001 р. «Прогнозні показники...», на підставі якої нібито проводили розрахунки перспективних оборонних потреб, має гриф «не для друку». Та й сама Держпрограма переходу, ухвалена 17 квітня 2002 р., у ЗМІ поки що не публікувалася. У цьому випадку не виконується обов’язкова для демократичних держав умова відкритості діалогу між армією та політичною адміністрацією, з одного боку, і громадянами — з другого.

Додамо: Держпрограму Верховна Рада не розглядала (її туди не направляли). Тому, напевно, нелогічно під час ухвалення державного бюджету вимагати від народних обранців необхідного співчуття й відповідальності щодо програм, яких вони не затверджували.

Результат такої ситуації ми спостерігаємо рік у рік. Приміром, у 2001 р. (за даними помічника міністра оборони України з питань організації бюджетної та фінансово-економічної діяльності генерал-майора В.Мунтіяна) нормативна потреба фінансування Державної програми реформування і розвитку ЗС України становила 1425 млн. грн., а реально профінансовано лише 259 млн. грн. А в 2002 р. ситуація ще гірша: норматив — 1316 млн. грн., а на 20 травня профінансовано лише 20 млн. грн.

До речі, саме з питання ухвалення Держпрограми Верховною Радою, яке викликало на «круглому столі» гостру полеміку, експерти визначилися абсолютно одностайно — 90,9% опитаних переконані: Держпрограму повинна затверджувати Верховна Рада (9,1% висловилися проти). Результати опитування лідерів політичних партій і блоків (лютий 2002 р.) також свідчать, що всі шість політичних партій та блоків — переможці парламентських виборів — виступають за ухвалення Верховною Радою програм реформування (розвитку) ЗС України і, таким чином, за більшу відповідальність парламенту за реалізацію цих програм. А якщо парламент справді вирішить узяти на себе цю велику відповідальність, то де гарантія, що затверджена Президентом Держпрограма не зазнає суттєвих коректив?

Ситуація погіршується й неузгодженістю в питаннях законодавчого регулювання бюджетного процесу — різними законодавчими актами наперед «зафіксовано» понад 40% ВВП: на освіту (не менше 10%), культуру (не менше 8%), науку (не менше 1,7%), національну оборону (не менше 3%), охорона здоров’я (не менше 10%) та ін., при тому що через бюджет розподіляється вдвічі менше — близько 25% ВВП. Це, звісно ж, позначається на можливості планувати витрати на перспективу — якщо в закони закладено нездійсненні норми і їх ніхто не дотримується, то перспективи виконання підзаконних актів (програм реформування, розвитку та ін.) ще туманніші.

У принципі, процесу трансформації ЗС міг би сприяти досвід участі військовиків України в миротворчих операціях (туди направляють виключно на добровільній основі), так само як і досвід партнерів з міжнародного військового співробітництва. Проте ефективної системи впровадження досвіду, набутого за 10 років участі в миротворчих операціях, створити ще не вдалося, і передусім через мізерний рівень фінансування ЗС, коли проблемою стає буквально все: і утримання в армії досвідчених кадрів, і організація належної бойової підготовки, і хоча б символічна модернізація озброєння та військової техніки тощо.

Загалом, напрошується невтішний висновок: при збереженні нинішнього ставлення до армії, спираючись лише на власні сили, сучасних професійних ЗС нам не створити... І тим більше в рамках тієї чисельності, яку обгрунтовують нині.

Підстави для такого висновку очевидні: військова техніка дорожчає вдвічі через кожні 7—10 років, скорочення армії на першому етапі потребує значних додаткових коштів, у черзі на житло стоять понад 50 тис. військовиків (і їх ставатиме дедалі більше з появою нових «контрактників»), залучення до служби в ЗС добровольців потрібної якості з часом дорожчатиме, — але ці та інші чинники вже протягом багатьох років ігноруються при виділенні бюджетних коштів за статтею «національна оборона». У цих умовах створення професійних Передових сил оборони (ядро майбутніх ЗС у складі Стратегічних неядерних сил стримування, Сил швидкого реагування та Військ прикриття) чисельністю близько 40 тис. військовослужбовців видається реалістичним завданням, але тільки в разі радикальнішого скорочення чисельності іншої частини ЗС (Основних сил оборони) паралельно зі створенням дешевшого активного (добровільного) резерву.

Є, щоправда, ще один нюанс. Найкоротший шлях до забезпечення умов для переходу до професійної армії — членство в потужному військовому блоці з отриманням гарантій незалежності й територіальної цілісності держави. Тоді частину військових завдань, а з ними й фінансовий тягар можна буде перерозподілити між союзниками. Це справді дозволило б радикальніше скоротити чисельність як регулярних ЗС, так і резерву.

Професіонал — означає патріот...
чи найманець?

Безумовно, армія, формально укомплектована на контрактній основі, не стає відразу професійною в сенсі компетентності (рівня професіоналізму). Начальник Головного організаційно-мобілізаційного управління Генштабу генерал-лейтенант Н.Матюх, який виступив на «круглому столі», цілком має рацію, стверджуючи, що «підписати контракт і обійняти відповідну посаду в ЗС — зовсім не означає стати професіоналом». І тим більше не можна (як це робиться тепер) зводити дискусію про професіоналізацію ЗС в основному до величини грошового забезпечення контрактника.

У додатку до Держпрограми наведено прогнозовані показники стрімко зростаючого грошового забезпечення військовослужбовця контрактної служби: на 2005 р. — 11006 грн., 2010 р. — 30206 грн., 2015 р. — 37143 грн. Проте це все номінальні величини. Реально ж, з урахуванням прогнозованих за ймовірним сценарієм щорічних рівнів інфляції, розміри грошового забезпечення контрактника вийдуть значно меншими: на 2005 р. — 8177 грн., 2010 р. — 16597 грн., 2015 р. — 15619 грн. Тобто номінальна зарплата — це одне, а реальна — інше. Хоча, по суті, якщо заяви військового керівництва сприймати як своєрідну рекламу контрактної служби, то немає проблем — адже ніхто не може вгадати, що день прийдешній нам готує. Можливо, і справдяться обіцянки…

Проблема бачиться, проте, і «не в самих грошах, і не в їх кількості», а в тому, що розмови про професійну армію концентруються майже виключно навколо цих самих грошей. Звужуючи таким чином поняття професіонала... до найманця? Втім, про гроші. За яку суму сьогодні наші громадяни пішли б служити у професійну армію? Почнемо з того, що трохи менше половини опитаних (43,8%) узагалі не пішли б служити за контрактом ні за які гроші й не радили б цього своїм дітям та родичам. А ось найбільше число (третина) з тих, хто не проти, визначили бажані розміри грошового утримання від 1000 до 5000 грн. Ці оцінки кореспондуються і з думкою експертів, найбільша кількість яких (38,2%) визначила прийнятний рівень місячного грошового забезпечення контрактника від 1000 до 5000 грн.

Звісно, при нинішньому рівні середньої зарплати та безробіття лише набрати контрактників, особливо у віддалених гарнізонах, можна й за мінімумом. Але якщо знадобиться дефіцитний фахівець або треба буде втримати кваліфікованого професіонала від звільнення, то вже в недалекому майбутньому варто виходити з сум, запропонованих найбільшою групою і громадян, і експертів, — від 1000 до 5000 грн.

Грошове забезпечення, поза сумнівом, річ важлива, але, у свою чергу, потенційний кандидат має відповідати багатьом жорстким вимогам, без чого неможливо досягти високої боєздатності. При цьому не можна не погодитися з думкою учасника «круглого столу», радника голови Служби безпеки України генерал-лейтенанта О.Скіпальського, що все-таки головна компонента професіоналізму військовослужбовця — патріотизм, уміння відокремлювати саме патріотичний підхід до служби в ЗС від меркантильних інтересів.

Справді, згаданий вище публічний акцент на грошовому утриманні й відсування на другий план вимог і переваг професійної служби здатен, по-перше, спровокувати приплив до армії «заробітчан», яким не відомі слова «обов’язок» і «самопожертва». По-друге, може бути ослаблений зворотний зв’язок із суспільством, і професійна армія ризикує перетворитися на «закриту касту» військових профі. І по-третє, у суспільній свідомості може сформуватися сприйняття контрактників як найманців, а не патріотів — захисників Батьківщини.

У цьому плані цікаво, які нині асоціації викликає в наших співвітчизників професіонал-контрактник? Хто він для них — патріот чи найманець? У найбільшої частини респондентів (33%) образ військового професіонала асоціюється передусім із надійним захисником Батьківщини, справжнім патріотом. Кожен п’ятий (21,5%) уявляє його бійцем, суперменом, здатним самостійно виконати найскладніші завдання і знайти вихід з будь-якої ситуації. Далі йдуть дві цілком рутинні характеристики: пересічний громадянин, який виконує свою повсякденну роботу — служити в армії (16%), і такий самий військовослужбовець, як і тепер, тільки матеріально забезпечений (12,5%). Лише кожен дев’ятий (11,8%) опитаний громадянин України вбачає у професійному військовику найманця, що воює за гроші.

Досвід підготовки професійних армій підтверджує важливість не лише матеріальної винагороди, а й виховання патріотизму, відповідальності за безпеку своєї країни, а також пропаганди принадності військової служби, її романтики, можливості самореалізації в «адреналінових» умовах, придбання навичок, яких не здобути на «гражданці».

Висновок

На думку експертів Центру Разумкова, нинішні плани переходу до професійної армії в цілому відповідають загальним умовам — перспективам розвитку військово-стратегічної ситуації в регіоні навколо України, а також сучасним тенденціям розвитку військового мистецтва.

Крім того, добровільне комплектування, на відміну від примусового й вибіркового призову, здатне: запобігти впливові демографічних коливань і негативних наслідків зниження рівня життя населення; усунути негативні явища, викликані призовною системою, яка порушує соціальну справедливість у виконанні громадянами військового обов’язку та провокує несприятливий морально-психологічний клімат у середовищі військовослужбовців; забезпечити контрактникам плату й соціальні пільги, які є задовільною компенсацією за військову службу.

Водночас можливість реалізації нинішніх планів не беззастережна й викликає занепокоєння, оскільки перспективи належного забезпечення переходу до комплектування армії за контрактом на сьогодні залишаються туманними.

Щоб вивести оборону зі сфери правильних декларацій, позбавлених послідовного підкріплення ресурсами, на рівень прийняття свідомих конкретних рішень, державі сил явно бракує. Очевидно, як і годиться в демократичній державі, у такій ситуації громадянське суспільство має допомогти владі ширше розплющити очі на наявні проблеми. Отже, потрібна не лише всенародна підтримка взагалі, а й всенародна дискусія про перспективи професіоналізації української армії зокрема. Суспільство має не просто засвідчити свої переваги, а й переконати політиків у тому, що професійна армія потрібна йому так само, як свобода слова чи гідна зарплата. Адже справа дорога, а гроші з неба не падають — не буде усвідомленої необхідності витрачатися на армію, не буде й грошей.

Той факт, що серед експертів немає спільної думки щодо багатьох аспектів як переходу до професійної армії, так і з приводу її майбутніх параметрів (моделі), також свідчить на користь важливості змістовних дискусій, які передують конкретним рішенням. Під час дискусій, хай навіть з участю «так званих експертів», є шанс викристалізувати уявлення про ту модель, яка справді і під силу, і потрібна Україні, а не продовжувати ухвалювати програми, що потім нескінченно уточнюються і належним чином не фінансуються.