ПЕРСОНАЛІЗАЦІЯ ВЛАДИ: ЗАКОННИЙ АВТОРИТЕТ ЧИ «АВТОРИТЕТ» «У ЗАКОНІ»?

Демократія — влада безхмарних часів

Народи західних країн сьогодні з тривогою шукають політичних лідерів — провідників, здатних очолити країну в скрутний час, тих, кого ще у Стародавній Греції дуже симптоматично називали стратегами-автократорами.

Загальновідомо, що всі відомі форми парламентаризму не «тримають удару» надзвичайних ситуацій, не витримують зіткнення зі справді «суворою реальністю». Всі вони потребують більш-менш тепличних умов, приживаються у порівняно невеликих країнах, на тлі високого добробуту переважної більшості їх жителів, «на узбіччі» будь-яких серйозних військових загроз, стихійних лих і соціально-економічної нестабільності.

І це далеко не випадково, адже за ідеал сучасній ліберальній парламентській демократії править ідея про те, що будь-який громадянин країни, досягши певного віку, отримує активне і пасивне виборче право й потенційно може займати найвищі щаблі у верховній владі. Тобто якщо й не ленінська «кухарка», то принаймні освічений представник середнього класу», «спеціаліст» може і повинен керувати державою. За такого підходу ефективна влада (як і ефективна ринкова економіка) — це влада, в якій усе «крутиться» немовби само собою, без втручання із-зовні, це «державна машина», якою після закінчення політичних «курсів водіїв» може керувати практично кожен. Державна влада — то «нічний сторож» типу наших вахтерів-пенсіонерів, покликаних не так усувати небезпеку, як сигналізувати про її наявність. Основне ж гасло такого типу влади «Не нашкодь!»

Видатні, непересічні особистості для такої політичної системи, ідеалом якої стала керована «невидимою рукою» добровільного узгодження конкурентних інтересів ліберальна ринкова економіка, справді виступають лише як зайвий, а то й ворожий елемент, який вносить непотрібні викривлення у відлагоджений механізм поділу і взаємного стримування «агентів» політичного ринку — різних гілок влади. Адже неповторність індивідуальності неформальних лідерів, заснована на реальному — «за покликанням», а не формальному — «за посадою» авторитеті, який вони завойовують своєю рішучістю, послідовністю, сприймається при класичному парламентаризмі як непотрібний, а то й небезпечний «волюнтаризм». Адже у вік сучасних комп’ютерних технологій та телекомунікацій, коли постійні соціологічні опитування в режимі постійно діючого референдуму, здається, реалізують споконвічний ідеал «прямої» демократії щодо керування або, принаймні, постійного впливу населення на прийняття політичних рішень, політик — це той, хто, не допускаючи жодних «відсебеньок», лише постійно дослухається до голосу народу саме як «гласу божого» і коректує свої дії відповідно до його вимог.

Тому зовсім не випадково один з головних ідеологів теорії постіндустріального суспільства Елвіс Тоффлер у своїй відомій праці «Третя хвиля» прямо пише, що в епоху сучасної демократії, «коли ми мчимо в новий етап цивілізації», такі «потужні лідери індустріальних суспільств», як Рузвельт, Черчілль, Тетчер, Де Голь, Аденауер, «виглядали б так само недоречно і безглуздо, як Божевільний король Людвіг у Білому Домі».

Втім, це дуже небезпечна ілюзія...

Прем’єр-міністр — як провідник...
волі парламенту

Парламентсько-президентський конституційний устрій затверджений, зокрема, в італійській, німецькій та чеській конституціях, згідно з якими, парламентарі опосередкованим голосуванням обирають значною мірою «весільного» президента.

Практично всі керівники лівих партій так чи інакше відстоюють ідею повернення до «автентичної» «влади рад», при якій, як відомо, виконавчі структури («держрада»), за Конституцією, виконують свої функції лише тимчасово, в перервах між сесіями, а країною керує особливий орган — величезний за чисельністю «З’їзд рад», або «Національна асамблея», в якій персональна відповідальність тоне у відповідальності колективній, за принципами «кругової поруки». Тим більше що цей «орган» одночасно поєднує в собі законодавчі й виконавчі функції (подібна модель влади і сьогодні існує на Кубі).

І, нарешті, останній тип парламентаризму — «система кабінету». У цій системі, до якої тяжіє, наприклад, британський парламентаризм, прем’єр-міністр справді займає найбільш самостійну персоніфіковану позицію. Але заодно він не перестає бути лідером найпотужнішої партії, не може не залежати від фракційної більшості і парламенту загалом. Тому прем’єр, так би мовити, «за визначенням», неминуче змушений концентруватися на тактичних питаннях контролю за виконанням уже прийнятих «головною» законодавчою гілкою влади «законів та постанов», постійному вирішенні поточних справ. Прем’єр — не хто інший як «головний бюрократ», у позитивному західному розумінні цього терміну.

Навіть найсамостійніший прем’єр занадто залежить від парламенту. Причому сама нижня палата в кризовій ситуації не може не політизуватися, стаючи дедалі більш популістською. Звідсіля, до речі, гранична нестабільність урядів при парламентській системі. Достатньо сказати, що у класичній парламентській Третій французькій республіці уряди змінювались приблизно кожні шість місяців, а після закінчення Другої світової війни в Італійській республіці керує вже 59-й уряд. (Ми з нашою майже щорічною зміною урядів теж поки що витримуємо цей «графік».)

Сповна усвідомлює, що статус прем’єра як «першої посадової особи», лише «глави кабінету», ставить її в залежність від колегіальної гілки влади, і людина, яка обіймає посаду прем’єр-міністра. Тому вона будь-що прагнутиме до незалежності не тільки від рідної партії, а й від парламенту загалом. Свого часу так вчинив Шарль де Голль, помінявши статус парламентського «кулуарного» президента на загальнонаціонального лідера, якого обирає весь народ.

Та й Леонід Кучма в ранзі прем’єра цілком логічно не захотів, навіть отримавши додаткові повноваження, зокрема право декретотворення, залишатись фактично лише «виконуючим обов’язки» Президента. Причому йдеться про намагання стати саме «повноцінним», а не «кишеньковим» президентом, функції якого максимально наближені до статусу парламентського монарха (від посад таких парламентських монархів свого часу категорично відмовились Наполеон і Гітлер).

З другого боку, залишатись потужним прем’єром при слабкому «парламентському» президенті або абсолютистському патримоніальному монархові також абсолютно безперспективно. Найяскравішим тут є приклад Отто Бісмарка, який, навіть маючи посаду «суперпрем’єра» — канцлера, творив Німеччину як новітню державу європейського типу, значною мірою долаючи опір діючого монарха, і через конфлікт з його наступником врешті-решт був змушений піти у вельми «не добровільну» відставку.

Але ж саме до такої, як на мене — неконструктивної, владної моделі фактично вели пропозиції «Нашої України» стосовно підписання спільної угоди про переділ влади з «Єдою» в процесі формування нового парламенту. Насамперед ідеться про пропозицію «Нашої України» щодо повернення Віктора Ющенка на посаду прем’єр-міністра тепер уже як лідера потенційно найпотужнішої фракції.

Класичний парламентаризм: частина більша за ціле?

Отже, якщо прем’єр як функціонер за посадою виявиться справжнім лідером за покликанням і очолить виконавчу владу в час доленосних рішень, він швидко відчує не тільки страшну обмеженість своїх повноважень, а й їх обмеженість у ситуаціях, які потребують максимально оперативного реагування законодавчої гілки влади як такої.

Адже основними системними вадами будь-якого колегіального органу є саме повільність прийняття рішень і втілення їх у законодавчі акти. Складні й довготривалі процедури парламентського узгодження та обговорення законопроектів у «доленосні» моменти історії роблять парламентаріїв «завжди вчорашніми», такими собі управлінськими динозаврами, які лише збираються реагувати на сигнал з-зовні на ситуацію, яка вже минула і, можливо, змінилась на протилежну у своїх «вимогах» до адекватних відповідних дій («парламент» — дослівно з французької «говорильня»). І так «усереднений» зміст законів, як правило, побудованих за принципом «ні вашим, ні нашим», у кризові періоди, коли поляризуються (особливо в питаннях переділу «шагреневої шкіри» бюджету), і без того різновекторні інтереси різних фракцій та депутатських груп, стає взагалі «ніяким».

І це цілком природно, адже навіть найпотужніша партія, на основі якої утворюється парламентська більшість, декларуючи загальнонаціональні пріоритети, насправді не може їх відстоювати «за визначенням», бо, виходячи зі своєї ідеологічної програми, у першу чергу «зосереджена» на інтересах якоїсь частини суспільства («партія» в перекладі — «частина»).

Що ж до «мажоритарників», то вони і поготів звітують насамперед перед виборцями свого «рідного» округу (одним з головних передвиборних гасел нещодавніх виборів було надання електоратові права відкликання депутатів, котрі «не виправдали довіри народу»).

Проблема полягає в тому, що, як переконливо довели ще видатні західні економісти і політологи Джон Стюарт Міл та Йозеф Шумпетер, будь-яка більшість, яка перемагає в процесі обговорення складних неоднозначних проблем у самому парламенті через орієнтацію на популістські рішення та згадану клановість інтересів, як правило, є менш конструктивною, ніж позбавлена права прийняття рішення меншість. Адже ця більшість, своєю чергою, обрана на загальних виборах пересічним громадянином, який складає «усереднений клас», не дуже компетентний у складних проблемах подолання системних криз і схильний довіряти тим, хто обіцяє «все і негайно».

Сучасний історик Ерік Гобсбаум, відомий фахівець із вивчення соціальних катастроф, у своїй відомій праці з симптоматичною назвою «Вік екстремізму» попереджає про нетиповість «Золотого віку» 60-х років у цілому катастрофічного XX століття, коли, власне, й запанували в західних країнах сучасні ліберальні демократії, і застерігає, що парламентська система — це вельми громіздкий «двигун», який складається із багатьох усереднених «гвинтиків» — парламентаріїв, працює тільки для того, щоб тягти себе самого.

До того ж вербувати «агентів впливу» серед парламентаріїв, які завжди можуть свою граничну безвідповідальність навіть у режимі поіменного голосування пояснити посиланнями на партійну дисципліну та фракційні кон’юнктурні інтереси, значно легше, ніж уповноваженого всім населенням президента, що завжди, так би мовити, «на видноті». Звичайно, за умови, коли існує реальний механізм імпічменту, головною підставою для якого в усіх цивілізованих країнах є зрада президентом національних інтересів (а, наприклад, за французькою Конституцією класичної президентської республіки, згідно з якою президент офіційно проголошений гарантом саме національної незалежності країни, ця підстава розглядається як єдина для порушення вищезгаданої процедури проти глави держави).

На тлі загострення кризових явищ (дуже часто ними ж і спровокованих) практично всі парламентські режими, які існували до шістдесятих років XX століття, виявили повну неефективність. Це, наприклад, стосується практично всіх варіантів французького парламентаризму. Нездатними впоратися із, за словами видатного історіософа Арнольда Тойнбі, «викликами історії» виявилися і класичні парламентські республіки з однопалатними парламентами, і абсолютистські конституційні неомонархії з суто декоративними нижньою та верхньою палатами, які стали останнім проявом пострадянської політичної моди, і парламентсько-президентські республіки на чолі з «зіц» президентами, зосередженими на суто зовнішньополітичних представницьких функціях.

Отже, зовсім не випадково у ситуації перманентних надзвичайних станів, коли необхідність введення «президентського правління» просто ставала очевидною, до влади приходили або безпосередньо військові — Наполеон, Гінденбург, Франко, Салазар, Де Голль, Піночет, Пілсудський, Хорті, Манергейм, Скоропадський, або лідери, яким такий авторитарно-мобілізаційний тип управління теж був органічно притаманний, — Кромвель, Бісмарк, Рузвельт, Черчілль, Тетчер, Ден Сяо Пін. Причому, попри всі наступні «відкати» від досягнутого, витоки яких потрібно обговорити окремо, їм вдавалося об’єднати строкате населення в модерну державу або відстоювати суверенітет власної країни у страшних катастрофах ХХ століття, долати надзвичайно важкі економічні кризи.

Несвоєчасна парламентська республіка: демократія-охлократія-тиранія

Але ідеологи українського парламентаризму часто заявляють: нехай парламентська демократія з властивим їй «розмиванням» владних повноважень по всьому владному полю і не є найбільш ефективною, з точки зору своєї оперативності, мобільності, стратегічної прогнозності, але вона все ж таки максимально усуває небезпеку узурпації влади і повернення буквально «до болю знайомого» з попередньої історії варіанту політичного тоталітаризму». Справді, адже навіть у діяльності вищенаведених видатних реформаторів-особистостей межа між конституційним авторитаризмом та відкритою диктатурою нерідко була досить умовною. І це особливо небезпечно саме тому, що тенденція до дедалі більшої бутафоризації та імітації демократичних колегіальних органів виразно простежується на переважній частині пострадянського простору. То нехай буде й не краще, аби не було гірше! Нехай існує максимально збалансована парламентська система стримувань і противаг, без перекосу в бік виконавчої гілки влади. Тим більше що в нинішній ситуації поки що практично ніде взяти своїх Бісмарків, Де Голлів або Черчіллів, для яких поняття «Батьківщина» було священним, а боротьба за досягнення максимальної національної незалежності, у цивілізованому сенсі цього слова, — головною справою всього життя.

Справді, а що коли наступний президент виявиться не оспіваним Іваном Франком в однойменній поемі «Мойсеєм», а черговим Іваном Сусаніним і після нових поневірянь по пустелях яких-небудь «шокових терапій» остаточно заведе народ не в «край обітований» сучасного постіндустріального суспільства, а в болото страшної своєю неподоланністю неорадянщини?! Адже сьогодні ми справді маємо ситуацію, за якої, особливо після чергової «чистки кадрів», навіть без будь-якої фальсифікації виборів може не виявитись жодного політичного провідника, гідного високих завдань, які стоять перед Україною. Саме про таку ситуацію ще на початку дев’яностих співав один із найталановитіших рок-музикантів Юрій Шевчук: «ось прийшла погодка, кого хочеш обирай із десяти холуїв».

Так-то воно так, але не зовсім. Адже головна проблема якраз і полягає в тому, що навіть найбільш «деперсоналізована» парламентська демократія у принципі не може бути ефективним «запобіжником» від тоталітарної диктатури! Зосередження повноти виконавчої влади в руках прем’єр-міністра не менш небезпечне, ніж культ президентської особи (особливо в українському та російському варіантах, коли, за Конституцією, саме прем’єр у разі недієздатності президента успадковує статус «всенародно обраного», тобто є віцепрезидентом «за сумісництвом»).

Мушу нагадати, що якраз і фюрер, і дуче, перш ніж узурпувати владу, перемогли разом зі своїми партіями на офіційних парламентських виборах і стали цілком легітимними прем’єр-міністрами.

Більше того, як свідчить історія, всі спроби розосередити або деперсоналізувати виконавчу владу з метою запобігти її узурпації, чи то у формі римських консульських тріумвіратів, чи їх аналогів у Другій французькій республіці, — завжди призводили до результатів, протилежних очікуваним. Це ж стосується так званої «влади чотирьох», з якої починалась диктатура Піночета, або навіть французької Директорії, у якій п’ять (!) директорів головували по черзі кожні декілька місяців. І це не випадково. Адже всі спроби такого «розмивання» або «розмазування» авторитарного компонента виконавчої влади обов’язково призводять до втрати її ефективності і дуже швидко обертаються ситуацією, коли в «провідниках» одночасно опиняються «лебідь, рак та щука», тоді як «віз» реформ залишатиметься «і нині там».

Тому всі спроби з метою запобігання рецидивам нацизму побудувати у Німеччині, Італії та Японії абсолютно ідеальну систему взаємного стримування гілок влади (чого лишень варте право взаємного вето прем’єра та нижньої Палати представників), неминуче вкрай негативно позначаються на антикризовому потенціалі цих парламентських систем.

Наприклад, Англія, яка явно правила за взірець ідеальної демократії при побудові багатьох сучасних парламентських державних устроїв, на мій погляд, є значно унікальнішою, ніж президентські США, які Золотарьов фактично вважає, швидше, винятком із традиції західної демократії, ніж її правилом. Адже глибоко вкоріненої у менталітеті британців потужної консервативно-монархічної традиції, на якій виросла сучасна політична нація, немає не тільки на пострадянському просторі, а й у багатьох західних країнах, які, навпаки, утвердились як сучасні держави через радикальне заперечення монархізму.

Завдяки існуванню цієї традиції харизматичний прем’єр у скрутні для Великої Британії часи може ставати справжнім лідером нації. Наприклад, за однозначним визнанням фахівців, Черчілль і Тетчер, спираючись на традиції англійського «звичаєвого» права, де-факто були справжніми авторитарними президентами, не порушуючи авторитету монархічних інститутів, які є символом народного суверенітету. Але не забуваймо, що вирішення головного для практично всіх країн пострадянського простору завдання — побудови суверенної політичної нації — у Британії відбулось за мінімальних перешкод. А ось США та Франція, які, як і Україна, «вирішували» це завдання під значним тиском зовнішньої та внутрішньої реакції, стали класичними президентськими республіками.

Що ж стосується суто колегіальних політичних структур, то всі «уроки комун» незаперечно свідчать: у міру наростання будь-якої революційної ситуації всі вони із залізною невідпорністю еволюціонують до терористичного режиму «залізної руки». Не випадково уже в античності було усвідомлено, що демократія рано чи пізно закінчується охлократією — владою натовпу і хаосом, а потім тиранією вже практично необмеженої одноосібної влади.

Так, при радянському типі «прямого народовладдя» швидко з’ясовується, що громіздкий з’їзд «народних обранців» «від верстата», які, до того ж, фактично мають повноваження делегатів, а не повноцінних депутатів, зі спрощеним механізмом відкликання і скороченим терміном обрання (з метою запобіганню «відриву від мас»), абсолютно не здатний забезпечувати виконання покладеної на нього повноти одночасно законодавчих і виконавчих функцій.

Як водиться, реальна влада спочатку тимчасово передається «президіям» та «секретаріатам», і вже невдовзі звичайні секретарі перетворюються на «ленінський ЦК», а за умови відсутності механізмів волевиявлення опозиції, під гаслом «хто не з нами, той проти нас!», коли «слуги народу» усувають «ворогів народу», шляхом «природного відбору» павуків у банці «обирається» «генеральний секретар», повноваженням якого позаздрили б золотоординські хани. Цілковито ж керовані вічові «з’їзди рад», утворені з «представників трудових колективів», надалі одноголосно затверджують підготовлені «робочими органами» резолюції і підтримують «лінію партії».

Але й суто парламентські Законодавчі збори Першої французької республіки під тиском зовнішньої і внутрішньої реакції врешті-решт були вимушені делегувати свої повноваження тимчасовій структурі — Конвенту. У свою чергу, цю напівлегальну структуру вже без проблем замінила «організація професійних революціонерів» типу майбутнього КДБ під назвою «Комітет суспільного порятунку».

Ну, а далі йдуть відчайдушні і щирі спроби якобінців, за відсутності легальної авторитарної влади (хоча вже тоді звучали пропозиції запровадити інститут повноцінного президентства), нелегальним шляхом підсилити виконавську вертикаль, що вже тоді призвело до виникнення інституту «комісарів» та «революційного трибуналу», який запустив механізм «революційного терору» (не даремно Леніну якобінці завжди правили за взірець).

Але у такому разі виникає слушне запитання: чи можливо взагалі проскочити між Сциллою неорадянського «демократичного централізму», коли всі інститути демократії — лише декорації на політичній сцені, на якій залишається тільки один актор, він же «головний герой», — і Харибдою парламентських мітингів та бійок «трибунів» біля трибуни, які інколи закінчуються танками, що б’ють прямою наводкою по «депутатському корпусу»?! Відповідь — позитивна: існує модель влади, максимально «пристосована» до розв’язання проблеми державотворення в перехідних, ще напівколоніальних суспільствах. Йдеться про особливий президентський авторитаризм, при якому створено достатньо ефективні запобіжники перетворенню «законного авторитета» в «авторитет у законі».

Але розв’язання цієї проблеми перебуває за межами журналістської «попси», представники якої на рівні «нездорового глузду» з часів всеукраїнського референдуму займаються нескінченними перетасовуваннями засмальцьованої колоди з чотирьох давно битих політичних карт під назвами «президентська», «парламентська», «парламентсько-президентська», «президентсько-парламентська» республіки.

Необхідна широка дискусія фахівців-аналітиків щодо комплексного системного реформування існуючого в Україні політичного режиму, вже фактично розпочата на шпальтах «ДТ».