Партійний розпад

Повторні місцеві вибори в окремих містах України вкотре підтвердили тренд на домінування локальних партій. Тиждень тому на виборах у Броварах перемогла партія «Команда Ігоря Сапожка «Єдність», у Новгород-Сіверському — кандидатка від партії «Рідний дім» Людмила Ткаченко. На виборах 25 жовтня 2020 року майже в усіх обласних центрах перемогли висуванці непарламентських партій.

Зазвичай це були іменні проєкти чинних міських голів, легалізовані через партійні бренди. Під ці проєкти було перейменовано законно зареєстровані політичні партії, проведено рекламні кампанії, і в результаті не лише отримано переможні результати на виборах міських голів, а й сформовано великі фракції в міських радах. У багатьох областях партія міського голови стала «зручним прапором» і для мерів райцентрів, у яких виявилося більше спільних інтересів із колегою з обласного центру, ніж із великими партійними вождями в Києві.

Партизацію виборів автори виборчої реформи подавали як крок до політичної структуризації суспільства та підвищення відповідальності обраних представників. Насправді парламентські фракції просто розраховували на безкоштовну розбудову своїх партійних мереж за рахунок ресурсів місцевих фінансових груп. У результаті, маємо політичну корупцію під час торгівлі партіями «під ключ», а клаптикова партійна карта стала карикатурою на застосування британської партійної системи в наших умовах.

Децентралізація і передача вагомої частини фінансів та владних повноважень від місцевих державних адміністрацій, які представляють центральну владу, обраним радам громад і без того створила ризики для сепаратистських настроїв. Так склалося, що ключову горизонтальну реформу в країні завершує інституційно слабкий Центр. Руйнування чи ослаблення партійних вертикалей лише посилює автономію місцевих еліт від захопленого собою й зайнятого політичними чварами Києва.

Довіра виборців до політичних партій як інституції в таких умовах продовжує тільки падати, лояльність до місцевих персоналій майже завжди стає важливішим чинником політичного вибору, ніж розмиті й неодноразово скомпрометовані ідеологічні засади всеукраїнських парламентських партій.

Причини («Кто виноват?») 

 Партійна система в Україні еволюціонувала з урахуванням місцевої культурної специфіки та економічних реалій. Навіть у західних демократіях запровадження загального виборчого права та розвиток соцмереж призвели до явища, яка вже характеризують як «вибух популізму». Виборці дедалі менше цікавляться виборчими програмами, а головними чинниками перемоги стають нестандартні образи політиків, скандальні заяви та компромат на конкурентів.

Навіть освічений середній клас, який мав би зважати на економічні платформи і моделі соціального забезпечення, дедалі частіше «голосує серцем». Із українськими показниками ВВП на душу населення найвагомішими аргументами у виборчій агітації стають матеріальні блага: від свіжого асфальту у дворі до розрахунку згідно з відомістю в підворітні біля виборчої дільниці.

Партії загалом дедалі менше різняться в частині економічної та соціальної політики. Перед виборами їхні лідери обіцяють вирішувати проблеми пенсіонерів, учителів та лікарів, а, прийшовши до влади, чомусь лобіюють інтереси українських олігархів або іноземних корпорацій. Єдиною значною відмінністю між політичними партіями залишається ставлення до російської мови та радянської історії, якими вони традиційно маніпулюють. Але ці питання перебувають досить низько у пріоритеті проблематики виборців.

Коли парламентські партії побачили, що «вершки» регіональних політичних еліт відмовляються висуватися під їхніми прапорами, в багатьох випадках було оголошено аукціони на отримання партійної франшизи. І переможцями торгів стали не найбільш шановані місцеві політики. Передача партійних печаток часто супроводжувалася публічними скандалами, що ще більше підірвало авторитет старих поважних партій.

Утома від старих політиків породжує запит на нові обличчя. У західних демократіях цю проблему вирішує ротація лідерів партій. Зазвичай після поразки на виборах партія змінює фронтмена. Нова особа не обтяжує партію своїм особистим антирейтингом, вона створює інтригу, викликає надію на нові цікаві рішення, і таким чином партія нарощує рейтинг перед наступними виборами.

В Україні, фактично, всі політичні лідери можуть заявити «Партія — це я», кадрові ліфти в партійній бюрократії перебувають на перманентному ремонті, антирейтинги зашкалюють. Запит на нові обличчя реалізується через створення партійних проєктів із впізнаваних зірок спорту, мистецтва та шоу-бізнесу, з відповідними наслідками і скорим повторенням запиту на нові «нові обличчя».

У таких умовах перевірені безпартійні міцні господарники стають логічним вибором, цементуючи неофеодальну систему з васальними обов’язками та податями. Законодавці скасували можливість самовисування у громадах чисельністю за 10 тисяч виборців, і це підштовхнуло міських голів до розконсервації куплених про всяк випадок партійних свідоцтв. Кожен міський голова потребував свого партійного бренду для формування власної фракції, і закон їм це дозволяв. Партії декларували свій всеукраїнський статус підписами на момент реєстрації, але не мусили якось підтверджувати його під час виборчої кампанії.

У новітній історії України досить часто адміністративним шляхом формувалася «партія влади», куди в добровільно-примусовому порядку заганяли місцевий партгоспактив і вимагали звітності щодо кількості членів та мандатів. До честі В.Зеленського, він припинив практику насильної партизації місцевих еліт, а президентська партія намагалася залучати до своїх списків раніше не помічених у політиці кандидатів, часто без відповідного досвіду політичних кампаній.

Рецепти виходу («Что делать?») 

Проблема партійної атомізації — комплексна й не має єдиного простого демократичного рішення для розв’язання. Найпростішим видається каральний підхід. Верховна Рада могла б зробити жорсткішими критерії для реєстрації та діяльності політичних партій. Тим часом, навіть ретельно перевіряючи дотримання чинного законодавства, Міністерство юстиції може значно скоротити реєстр партій. Правда, пікантною виявиться доля обраних від цих партій депутатів місцевих рад, які перемогли на виборах у своїх громадах.

У разі запровадження нових дискримінаційних цензів для політичних партій може бути введено заборону іменних проєктів. Хоча в багатьох містах перемогу отримали не іменні команди, а партійні проєкти під нейтральними назвами.

Перед місцевими виборами обговорювалася ідея запровадити загальноукраїнський виборчий поріг. Тобто для отримання мандатів партія мала б набрати понад 5%, до прикладу, в третині областей. Проте ця ідея викличе протести як міських голів, так і міжнародних експертних інституцій. Додатковим аргументом проти акценту на каральних методах є пересторога щодо угорських партій на Закарпатті. Нині міждержавні відносини України та Угорщини почали стабілізуватися, і їх цінність навряд чи варто ставити під удар, створюючи ризики заборони угорських партій в Україні.

Складніший і триваліший спосіб побудови модернової партійної системи — розвиток внутрішньопартійної демократії, просвіта виборців, мінімізація впливу фінансових донорів на формування партійних списків та голосування відповідних фракцій. Тут простими умовляннями і слайдами з міжнародним досвідом не обмежитися. До прикладу, може бути запроваджено заборону на розміщення беззмістовних площ зовнішньої реклами, які перевищують два квадратних метри, чи роликів, коротших від трьох хвилин.

Це має підштовхнути партії до проведення змістовніших ідеологічних кампаній, з акцентом на партійних програмах, а не на особистих чарах кандидатських облич. І, звісно, підвищення добробуту населення та збільшення чисельності середнього класу мають привести до переходу таких виборців на наступну сходинку піраміди Маслоу, туди, де вже визріли усвідомлене голосування та відповідальність за зроблений вибір. На жаль, трендом постковідного світу, навпаки, буде скорочення середнього класу, із відповідними наслідками для електоральної поведінки.

Виборчий кодекс у кожному разі потрібно удосконалювати. Оскільки практика показала хибність партизації виборів у малих містах, від неї варто відмовитися. Справді, міська рада там має опікуватися питаннями забудови та благоустрою, а не партійної ідеології. Повернення можливості самовисування бодай позбавить нас карикатурного партбудівництва — коли партійні свідоцтва і франшизи продавалися в терміновому порядку, а колір прапора над офісом змінювався за день до подання партійних списків.

Ризики появи місцевої фронди в короткотерміновій перспективі лише зростатимуть. А зовнішні втручання можуть перетворити їх на реальний сепаратизм. Після проведення децентралізації мережа місцевих державних адміністрацій уже не є тим цементуючим фактором, який утримував місцеві еліти від непродуманих вчинків. Навіть перетворення голів МДА на префектів не додасть їм реальних важелів на територіях.

А поки що в більшості місцевих рад створено неформальні коаліції з участю партій місцевих еліт з одного боку, та президентської партії — з іншого. Налагоджується спільна робота, ухвалено бюджети, призначено керівників комунальних підприємств. Є запас часу для проведення реформи партійної та виборчої системи, і результатом реформ має бути залучення місцевих еліт до вироблення всеукраїнської політики та справедливий механізм формування політичного представництва у місцевих радах і парламенті.