«Отселе принуждать мы будем к миру…»

Як відомо, у світі великої політики не буває ні вічних ворогів, ні вічних друзів, ні вічних союзників. Є лише вічні інтереси. Росія багато літ уперто намагається бути винятком із загального правила. Формулу винятковості держави свого часу вивів Олександр III: «У Росії немає друзів, нашої величезності бояться... В усьому світі в нас тільки два вірні союзники — наша армія і флот. Всі решта за першої ж нагоди самі ополчаться проти нас…»

Давнє переконання «царя-миротворця» і сьогодні поділяють багато пташенят двоглавого орла. Зокрема й високопоставлені. Наведену вище фразу охоче цитують безліч російських VIP. Починаючи з Путіна. Екс-президент РФ, що розпочав свою кар’єру з «переможної війни» в Чечні, взагалі має схильність до розлогих промов про особливу місію славетного російського воїнства. Два роки тому у своєму посланні до Федеральних зборів РФ господар Кремля з очевидним задоволенням процитував філософа Івана Ільїна, який вважав, що саме солдат «представляє всеросійську народну єдність, російську державну волю, силу та честь». Володимир Володимирович точку зору автора знаменитого трактату «Про опір злу силою» палко підтримав. Заодно поділившись амбіційною мрією: «У нас повинні бути Збройні сили, здатні одночасно вести боротьбу у глобальному, регіональному, а якщо знадобиться — і в кількох локальних конфліктах».

Готовність збільшувати чисельність своїх військових контингентів на пострадянському просторі Москва останніми роками декларувала неодноразово. У травні 2003-го головковерх Володимир Путін заявив відверто: «Повинен прямо сказати: ми розглядаємо простір СНД як сферу наших стратегічних інтересів». Менш ніж за півроку думку патрона розвинув голова військового відомства Сергій Іванов: «Ми нарощуємо й нарощуватимемо свою присутність у країнах СНД».

Політика силового тиску і силового стримування була й залишається дуже поширеним засобом ведення великих геополітичних ігор. Проте дійовий ефект вона дає лише тоді, коли підкріплена необхідними дипломатичними зусиллями. Крім того, як свідчить недавній історичний досвід, брязкання зброєю під силу не всім. Саме гонка озброєнь і кровопролитна війна в Афганістані ґрунтовно підточили сили СРСР, ставши однією з причин оглушливого краху Радянського Союзу, який здавався безсмертним.

Росію, що останнім часом узяла курс на серйозну модернізацію збройних сил, сумний досвід попередника, схоже, не лякає. Зростання цін на енергоносії дозволяє послідовно збільшувати витрати на утримання «двох вірних союзників» дер­жави. А заодно й визначає суть сучасної російської дипломатії. Статус контролера поставок газу в Європу дозволяє Кремлю робити значно більш зговірливими багатьох впливових геополітичних гравців на континенті, передусім Німеч­чину, Італію та Францію. «Величезність» можливостей Росії в цій сфері справді лякає багатьох із тих, хто міг би проти неї «ополчитися». Дипломатія «газового шантажу» виявилася не менш ефективною, ніж дипломатія «ядерного шантажу», яка дала Москві чимало зовнішньополітичних дивідендів. Недарма Володи­мир Жири­нов­ський дозволив собі творчо переосмис­лити знамениту фразу Олек­сандра III: «За ці сто з гаком років нічого не змінилося. Як і раніше, в Росії справжніми союз­никами є тільки її армія та флот. Плюс ядерні сили. Тому їх треба берегти і плекати».

Геополітична самотність держави сприймається масою росіян як свідчення особливої історичної місії. «Росія, що повертає колишню велич, проти решти світу, який страшиться її відродження» — приблизно так ідентифікує переважна більшість громадян РФ місце своєї країни на мапі світу. Російським володарям досить легко вдається виправдати в очах населення практично будь-яке застосування сили. Така підтримка має глибоко ірраціональний характер і грунтується на вірі в богообраність свого народу, культивовану століттями.

До речі, сьогодні досить багато впливових персон у РФ серйозно вірять у здатність країни виграти у США супереч­ку за геополітичне панування, заперечуючи прямий зв’язок між імперськими амбіціями та економічною могутністю. Цікаво, що при цьому представники чисельної російської «партії війни» часто цитують В’ячеслава Ігрунова, який не належить до сонму «яструбів». Років десять тому директор Міжнародного інституту гуманітарно-політичних досліджень зазначив: «Відомо багато випадків в історії, коли досить бідні, невеличкі держави завойовували простори і велетенські, сильні, економічно благополучні, багаті держави. Таких випадків я міг би навести безліч... Наприклад, Цінська держава, периферійна, досить слабка економічно держава завоювала величезні простори Китаю... Саме тому я вважаю, що найголовніше для держави — існування такої собі національної ідеології, національної системи цінностей, заради яких живуть громадяни...»

Сьогодні слова Ігрунова, в які він вкладав цілком певний смисл, набули іншого звучання. Теза про відродження слави та величі стала квазіідеологією сучасної Росії. Росіяни впевнені не тільки у своєму праві на «опір злу силою», а й у своєму праві визначати, що є зло, і встановлювати масштаби «опору».

Говорячи про право на застосування сили, московські правителі ретельно уникають терміна «війна». Російські можновладці останніх років помітно збагатили активний запас політичної лексики. «Відновлення конституційного порядку», «контртерористична операція», «стримуючі заходи». Нарешті — «примус до миру». Особливо люблять росіяни ідіому «миротворення», наповнюючи новозаповітне слово власним змістом. На початку століття деякі ЗМІ РФ договорилися до того, що іменували миротворцями учасників бойових дій у Чечні.

Відомий експерт, працівник стокгольмського Інституту міжнародних проблем Лена Йонсон відзначила важливу деталь: «Миротворчі заходи Росії мають низку специфічних особливостей. Російські поняття «миротворчість» і «операції з підтримки миру» відрізняються від того, що велять правила ООН і традиційній миротворчості, і так званій миротворчості другого покоління. Російські операції слід оцінювати як антиповстанські або поліцейські... Російська політика в регіональних конфліктах розвивалася на двох частково суперечливих мотивах — зупинити збройний конфлікт і зберегти свою присутність...»

Підрозділи 14-ї армії у Придністров’ї та 201-ї дивізії в Таджикистані, по суті, були повноцінними учасниками громадянської війни, стаючи на бік одного з учасників. Безумовно, військові сприяли припиненню цих та багатьох інших зброй­них конфліктів, які спалахували в різних куточках колишнього СРСР на початку 90-х і часто перетворювались на відверту жорстоку різанину. Ставши, відповідно, на бік абхазів та придністровців і ведучи бої з частинами регулярних армій Грузії та Молдавії, російські воєначальники залишали за собою право застосовувати силу до своїх союзників. Командувач російського контингенту в Абхазії генерал Кондратьєв вдавався до заходів із приборкання абхазьких загонів, які виходили з-під його контролю. А командир 14-ї армії генерал Лебедь не соромився каральних операцій проти придністровських польових командирів, які не хотіли підкорятися.

Дислокація російських військових контингентів у колишніх «гарячих точках» справді частково служить чинником стримування нових війн. Але назвати цю місію миротворчою складно. Прибор­куючи учасників конфлікту, Росія домагалася не тільки припинення бойових дій, а й збереження свого контролю. Військова присутність дає можливість впливати на політику держав і цілих регіонів. Але завдання досягти повноцінного миру з допомогою таких засобів виконати неможливо.

Утім, наявність контингенту «умиротворителів» ВР РФ не є єдино можливим запобіжником від нового крово­пролиття. Прикладом може служити Нагірний Карабах. На відміну від Абхазії, Осетії, Придністров’я, Таджикистану, там немає бійців у камуфляжі «Тундра» з триколором на шевроні. Але немає й війни. Крихке перемир’я грунтується, по суті, на усній домовленості влади двох держав.

Росія, яка на початку століття взяла курс на воєнну експансію, спробувала змінити ситуацію. 2006 року після жорст­ких заяв міністра оборони Азербайджану Сафара Абієва про готовність його країни «вжити всіх заходів для відновлення своєї територіальної цілісності, включаючи Нагірний Карабах» його колега Сергій Іванов відразу висловив готовність надіслати в самопроголошену республіку російських носіїв блакитних касок. Аналогічна (і ще більш наполеглива) пропозиція від Москви надійшла й 2007-го.

Проте і Єреван, і Баку, які рівною мірою не бажають сваритися з Росією, що обростає мускулами, належного розуміння щодо ініціатив Кремля, проте, не висловили.

Символічно, що за два місяці до початку бойових дій у Південній Осетії проблеми невизнаних республік і питання миротворчості дуже жваво обговорювалися на саміті «ЄС—Росія» у Ханти-Мансійську. Західні експерти, коментуючи ці теми для європейських мас-медіа, зазначали кризу російського миротворства, нездатність Москви конструктивно вплинути на ситуацію, прогнозували можливість появи міжнародного контингенту блакитних шоломів у Південній Осетії, Абхазії й Придністров’ї, а також залучення Євросоюзу до переговорів щодо Нагірного Карабаху. Специ вважали, що «європеїзація» процесу нарешті виведе його з застою, звертаючи увагу на готовність керівництва Грузії, Молдови й Азербайджану підтримати такі починання Брюсселя. Преса РФ на такі ініціативи відреагувала звично — «Російських миротворців витискують із Південної Осетії», «Росія втрачає головні позиції на просторі традиційного російського впливу»...

Це було у червні. У серпні російські «примушувачі до миру» успішно довели свою спроможність. Москва нині зірко стежить за дотриманням геополітичного паритету. Не дуже давно відповіддю на розгортання американських військових баз у Середній Азії стало нарощування військової присутності Росії в Таджикистані, Узбекистані й Киргизії.

Наявність вибухонебезпечних точок на просторі колишнього СРСР росіянам за великим рахунком до речі. Зберігаючи військовий (а отже, й політичний) контроль над цими територіями, вони можуть активно впливати на міжнародні процеси, маючи з цього очевидну зовнішньополітичну й економічну вигоду. Практично всі проблемні регіони розташовані на важливих ділянках існуючих і планованих стратегічних транспортних, газових і нафтових магістралей.

Спираючись на «миротворчі» багнети, Москва може диктувати свою волю й домагатися реалізації найбільш масштабних економічних проектів. Емісари Чубайса й Дерипаски, Вексельберга й Макарова — часті гості в колишніх гарячих точках, де їм зі зрозумілих причин найчастіше надають режим найбільшого сприяння, навряд чи можливий за інших політичних обставин. Люди, котрі сидять на порохових бочках, більш схильні до поступливості. Якщо треба — Москва нагадує про існування ґнота.

На свавілля й загравання з Заходом, які дозволяють собі партнери із СНД, Москва реагує жорстко. Відкрито конфліктувати з Туркменистаном і Казахстаном Росія поки собі не дозволяє. Багато в чому тому, що там точок, охолоджених російськими блакитними шоломами, немає. Заяви Гурбангули Бердимухаммедова про підтримку американського проекту будівництва Транскаспійського трубопроводу і Нурсултана Назарбаєва про готовність утилізувати застаріле радянське озброєння й боєприпаси спільно із НАТО Кремлем взяте до відома. А от із Вороніним, котрий вимагав замінити російських миротворців на міжнародний контингент, ніхто особливо не церемонився. Сергій Іванов був прямий: «Хочуть вивести? Хотіти взагалі-то не шкодить, нічого поганого в цьому немає — у хотінні». І оголосив, що російська присутність у зоні конфлікту потрібна доти, доки там залишається власність Росії. Майно 14-ї армії, що перебуває в Придністров’ї, Москва вивозити не поспішає. Посилається то на зруйновану війною залізничну гілку, то на небажання керівництва ПМР віддавати зброю й боєприпаси, залишені армією Лебедя. Те, що РФ таким чином порушує угоди, підписані 1999 року в Стамбулі, які зобов’язують її вивести з ПМР особовий склад, озброєння і техніку до кінця
2001-го, Кремль не бентежить. Більш того, нині, у зв’язку з подіями в Південній Осетії, деякі високопоставлені московські політики кажуть про потребу піти назустріч побажанням придністровського лідера Смирнова і збільшити російський контингент у невизнаній республіці як мінімум удвічі.

Сьогодні оперативна група російських військ на території Придністров’я налічує близько тисячі осіб і включає в себе два мотострілкові батальйони, батальйон охорони, вертолітний загін і підрозділи забезпечення. Нині, за неофіційною інформацією, обговорюється можливість збільшити чисельність угруповання до розмірів бригади.

Не церемонилися росіяни і з Каримовим. Після того як 2001-го він різко висловився проти появи російської військової бази в Киргизії, російські ЗМІ відразу пригадали узбецькому лідерові фразу легендарного афганського моджахеда Хекматіара: «Самарканд і Бухара — це наші міста на нашій землі...». Кілька прикордонних інцидентів з участю ісламських бойовиків зробили Іслама більш тямущим. Узбецький президент, котрий доклав чимало зусиль для появи американської військової бази «Ханабад» на території своєї країни, 2005-го під тиском Москви поставив вимогу ліквідувати її. А 2006-го базу «Ханабад» почали використовувати російські військові для оперативного нарощування й розгортання своїх військ у Центральній Азії.

Киргизія, яка не бажала віддавати росіянам колишній радянський аеродром і авіашколу в Канті для розгортання бази російських ВПС, стала дещо зговірливішою після двох вторгнень ісламістів 1999-го і 2000-го. 2002-го, після того як поблизу Бішкека з’явилася американська повітряна база «Манас», росіяни форсували переговірний процес. Аскар Акаєв, загрузнувши в боротьбі з опозицією, яка набирала силу, і в нескінченних прикордонних проблемах з Узбекистаном і Таджикистаном, здався. 2003 року 999-у російську базу, на якій тепер дислокуються російські штурмовики Су-25, було урочисто відкрито. Навесні 2005-го Акаєв, так само як і Каримов, поставив вимогу вивести з території республіки американських військових. Влітку того ж року, вже за нового президента, Бакієва, угода про статус та умови перебування російських льотчиків набула чинності.

Крім того, згідно з відомостями відкритих джерел, у Киргизії розташовано ще кілька військових російських об’єктів, зокрема випробувальна база протичовнової торпедної зброї, пункт дальнього зв’язку з підводними човнами, які перебувають на бойовому чергуванні, та сейсмічна станція, яка функціонує в інтересах Ракетних військ стратегічного призначення.

Курманбеку Бакієву, котрий намагався дистанціюватися від Москви, відразу дали зрозуміти, хто тримає під контролем ситуацію в Центральній Азії. Щойно киргизький лідер почав ігнорувати російські економічні пропозиції, його вчорашній соратник у «революції тюльпанів» Фелікс Кулов, котрий пізніше очолив опозицію, виступив з ідеєю створення конфедерації Росії і Киргизії...

Спеціалісти відзначають умілу роботу росіян з опозицією в азіатських республіках. Специфіка розселення — вічний головний біль місцевих лідерів. Таджицький Памір компактно заселений киргизами. Південь Узбекистану, Самарканд, Бухара — центри традиційного проживання таджиків. На території Киргизії — чотири узбецькі анклави. Держкордони між республіками не завжди існують навіть на папері. Представники різних народів не завжди ладнають одне з одним. (Порівняно недавня перестрілка з участю узбецьких і таджицьких прикордонників — ще одне тому підтвердження.) Поширення фундаменталістських настроїв — очевидне. Бунтівний Афганістан — під боком. Наявні протиріччя, на думку експертів, Росія вміло використовує і, якщо треба, підігріває. Проблеми й заворушення в республіках виникають саме тоді, коли Кремлю необхідно вирішити якесь стратегічне питання.

Росіяни залишаються єдиною військовою опорою центральноазіатських режимів і місцевих еліт. Особливо має потребу в них влада Таджикистану, який пережив кровопролитну громадянську війну й регулярно піддається нападам озброєних ісламістських загонів. Емомалі Рахмон довго відмовлявся узаконювати військову російську базу, проте 2004-го Росія домоглася свого. В її власність було передано оптико-електронний вузол системи контролю за космічним простором «Нурек». На базі 201-ї мотострілецької дивізії було розгорнуто військову базу (три полки, дислоковані в Душанбе, Кулябі та Курган-Тюбе). Крім того, в Таджикистані розміщено самохідний артилерійський полк, зенітно-ракетний полк, дивізіон установок системи залпового вогню «Град», авіагрупа (п’ять Су-25), вертолітна ескадрилья, окремий батальйон розвідки та радіоелектронної боротьби. На озброєнні угруповання перебувають приблизно 100 танків і 300 БМП, БТР і БРДМ. Чисельність угруповання — близько семи з половиною тисяч осіб. Питання про оплату бази влада республіки зняла.

У відповідь на зговірливість Душанбе Москва списала держборг Таджикистану й пообіцяла інвестиції розміром два мільярди доларів, а також пообіцяла побудувати Сангтудинську та Рогунську ГЕС.

На початку грудня 2004 року Росія офіційно закінчила передавати Таджикистану 881 кілометр 600 метрів памірської ділянки таджицько-афганського кордону, яку до цього охороняли російські військовослужбовці. Проте в Таджикистані залишилася оперативна група прикордонної служби ФСБ Росії та радники при кожному з прикордонних загонів.

Через чотири дні після початку боїв у Південній Осетії в Душанбе пройшло 29-е засідання Координаційного комітету з питань протиповітряної оборони (ППО) при Раді міністрів оборони учасників СНД. На засіданні комітету було вирішено, що в найближчий рік Росія направить країнам, які беруть участь в об’єднаній системі ППО СНД, 21,5 мільйона рублів на модернізацію протиповітряної оборони. Чотири мільйони має отримати Таджикистан, 1,3 мільйона — Узбекистан...

Дипломатія багнета і пряника. Так назвав один британський дипломат політику Росії в боротьбі за каспійську нафту й азіатський газ.

Зберігаючи контроль за колишніми гарячими точками, Росія має на увазі дуже різні цілі. Якщо говорити про ситуацію із самопроголошеними республіками, то тут справжнісінький Клондайк ще й для тіньового, кримінального бізнесу. Невизнані держави — це чорні діри, в яких відбілюють брудні мільярди. Це — гігантські партії наркотиків і зброї, ешелони неврахованої нафти, контрафактного спирту та безакцизного тютюну, колони крадених машин, тонни фальшивих грошей. На всьому цьому дуже непогано заробляють люди, які мають високопоставлених лобістів у кремлівських кабінетах.

Присутній і військово-політичний аспект. Здійснюючи протекторат невизнаних режимів, Росія гальмує процес можливого вступу Грузії і Молдови до НАТО (туди не приймають держав із нерозв’язаними територіальними проблемами) і зберігає дестабілізацію в регіонах.

Тому дуже сумнівно, що Росія захоче визнати незалежність Південної Осетії, Абхазії та Придністров’я, хоча 14 серпня Дмитро Медведєв і заявив, що «Росія підтримає будь-яке рішення Південної Осетії та Абхазії стосовно статусу цих республік і слугуватиме їхньою гарантією у світі». Двома днями раніше аналогічну заяву зробило керівництво російського парламенту.

Мало хто згадує, що в РФ іще сім років тому було ухвалено Закон «Про порядок прийняття до Російської Федерації та утворення в її складі нового суб’єкта РФ», який дозволяє приєднувати «іноземну державу чи її частини». Прохання здобувача адресується президентові РФ, який повідомляє про нього Раді Федерації, Державній думі та уряду. Після цього з новим суб’єктом укладається спеціальна угода, яку направляють до Конституційного суду. Процедура нескладна, проте навряд чи в Росії до неї вдадуться. Нові бюджетні витрати ні до чого. Нові суперечки із Заходом — також. Контроль є дешевшим і ефективнішим за володіння. В каламутній воді ловити рибу простіше. Політика багнета, помножена на «газову дипломатію» — універсальний засіб пошуку агресорів і примушування їх до миру. В будь-якій точці, де є російські «миротворці». І російські інтереси.