Онтологія провокаторства

Вони завжди з'являються нізвідки. З казковими вигаданими біографіями, мнимими заслугами і неймовірною поінформованістю. При будь-якій соціальній напрузі лізуть з усіх щілин, разом із психопатами й істеричними особами. Нерідко водночас ними і є. Пригадую, наприкінці 80-х їх з'явилася одночасно незліченна кількість. Вони виголошували ультрарадикальні на ті часи тексти, робили неймовірні з погляду безпеки вчинки, але при цьому анітрохи від того не страждали. На відміну від людей, котрі їм повірили.

З роками, в часи "України без Кучми", довелося навіть написати спеціальну методичку - як розпізнати провокатора в натовпі демонстрантів, які ролі і сценарії їм запрограмовані відповідно до віку і статі. Часи й політичні уподобання дуже змінилися, але завдання провокатора залишилися колишніми: активізувати небайдужих, замкнути на собі, запропонувати запаморочливий сценарій, спокусивши швидким тріумфом і легкою славою. …І зрадити.

З іншого боку, пошук провокаторів - улюблена гра самих провокаторів у ситуації, коли революційний рух природно збавляє темп на поворотах історії. У них активізуються дві основні риси: інстинкт відчайдушного гравця і нездоланна потреба в акторстві. Романтики, які розраховували на лаври і шампанське наприкінці заїзду, у поворот не вписуються. Свою незграбність виправдовують тим, що ніякого повороту тут бути не мало, - це справа рук провокаторів. Провокатори ж їм душевно пояснюють, що так і є, і по секрету тичуть пальцем в об'єкти власних розробок. Немає нічого, що поширюється швидше, ніж секретна інформація.

Євромайдан у нинішньому його стані перебуває саме в такій фазі соціального розвитку. Провокативна ж складова з перекиданням відповідальності була з самого початку. Хоча й виглядала примітивно: на початку грудня Дмитро Корчинський, що нині безвісти випарувався, звинувачував у провокаціях на Банковій "різних "порошенків".

До більшовицької революції в Росії лідер Бойової організації есерів і водночас високооплачуваний агент царської охранки Євно Азеф не просто "зливав" своїх товаришів. Він паралельно готував і здійснював справжні теракти проти режиму, не повідомляючи про них поліції. Внаслідок чого, навіть маючи незаперечні докази його зради, есери не могли в це повірити. Окремі від розпачу навіть застрелилися. Історія Азефа (наприклад, у викладі Марка Алданова) - вкрай корисна, повчальна й рекомендована до прочитання в ці дні, якщо бракує часу прочитати "Біси" Ф.Достоєвського. Про рівень моралі таких людей свідчить те, що Азеф вважав Леніна лібералом і пацифістом.

У дослідженні провокаторства визначальними є не внутрішні спонукання. Вони цілком можуть бути високими. Навіть записні лиходії пояснюють свої вчинки добрими намірами. Важливий ефект, результуюча складова зовні красивого заклику.

Політичною реінкарнацією еталонного Корчинського цілком можна вважати вдумливого й турботливого Олексія Арестовича, який м'яко увійшов у революційні хвилі, як десантне судно на повітряній подушці. "Стратегія теплого океану" на практиці почала виглядати технологією варіння жаб заживо, коли непомітно для них самих температура води підвищується до кипіння. Якби не спроба видати себе, окрім усього іншого, ще й за лідера Автомайдану (тоді як його реальні лідери хто в підпіллі, хто у в'язниці, а хто в лікарні після тортур), то, може, і пролізло б.

Загальноосвітня антирежимна програма "теплого океану" привернула чимало молоді, нагадуючи "поліцейський соціалізм". Доктрина полягала в насаджуванні фальшивих революційних організацій, які діяли під опікою охранки, з метою переведення радикальних настроїв у спокійніше русло. Ініціатором у 1901-1903 рр. виступив начальник московського охоронного відділення Сергій Зубатов. Однак рух набув масового характеру. І тодішні олігархи поскаржилися в Мінфін, що загравання з народом його лише підбурює. В умовах піднесення революційного руху царський уряд не ризикнув продовжувати експеримент. Улітку 1903 р. гуртки було ліквідовано, Зубатов відсторонений. 1917-го, почувши про відречення царя від престолу, він застрелився.

Організація "Спільна справа", лідером якої є Олександр Данилюк, зараз, мабуть, найбільш рейтингова за обвинуваченнями у провокаційній діяльності, зокрема й з-за кордону. Це насторожує, приблизно як 101% волевиявлення в електоральних уподобаннях. Однак вказує на такі тенденції. Не важливо, чи правильно Данилюк захоплює міністерства. Чиновники цим фактом справді вкрай налякані. А крім того, це не вписується в жодні плани політиків-перемовників й ламає можливість домовлятися закулісно. Що, може, не дуже морально, але з погляду політики, - більш затребувано. Це той тип керованої або не дуже отаманщини, при якій Заходу сковуються руки у справі захисту України, а у Росії, навпаки, розвязуються.

Так, головні переговорники у нас, м'яко кажучи, не дуже. Другий ешелон виглядає значно пристойніше. Але ж не можна ж всерйоз вважати, що відсутність досі швидкого розстрілу і розмазування останків людей по всьому Хрещатику в стилі а-ля Тяньаньмень - виключно результат хоробрості "Правого сектору". Якщо невелика групка посилає подалі, наприклад майже віце-прем'єра з гуманітарки, і він змушений піти, - то це може бути дуже чесно, але це ще й знак Європі, що говорити у стані повстанців уже ні з ким.

Такі типажі мають своїм прообразом незрівнянного "попа Гапона", спільними зусиллями царської охранки та більшовиків перетвореного на жупел кривавого провокаторства. Реальний Григорій Гапон, аскет і революціонер, був неймовірно харизматичним та надзвичайно популярним. У певні роки між революціями його ім'я не сходило з перших шпальт газет. Він затьмарював інших радикалів, приблизно як Юлія Тимошенко. Гапон свідомо дотримувався принципу "мета виправдовує засоби" і брав гроші на революцію з будь-яких джерел, у чому згодом його й звинуватили революціонери, відчуваючи конкуренцію. Убили його есери з тих-таки конкурентних міркувань. Але дослідники кажуть, що, незалежно від особи творця, "гапонівщина" вже виключно втемну використовувалася охранкою, з урахуванням помилок "зубатовщини".

Чи є провокатором "Правий сектор"? З такою кількістю людей, яка у разі небезпеки приходить їм на допомогу, запитання втрачає початковий смисл. Коли купка провокує відносно інертну масу, то це - провокатори. А коли маса йде за ними на перший заклик, то це - вже авангард.

Прототипом ультраправих з ультралівою тактикою, які зазнали жертв у бою і стали улюбленцями революційних мас, може слугувати український ультрарадикал часів Директорії Микола Міхновський. У 1904 р., наприклад, його партія УНП підірвала пам'ятник Пушкіну в Харкові на знак протесту проти 250-річчя Переяславської ради. Українські ліберали боялися його як чорт ладану, всіляко третирували. І, махнувши рукою на публічну політику, він узявся за створення армії.

"Правий сектор" не вигадував якогось особливого майданного радикалізму. Невдоволення мас, яке перероджується в ненависть, бунт, що переростає в повстання, зобов'язані були "ословеснити" й опредметнити, хай у непримиренних, але політичних діях лідери опозиційних партій. Вони ж у відповідальний момент, м'яко кажучи, розгубилися. В утворену пустоту смислів ринув "Правий сектор", захоплюючи за собою інших.

Тому список гіпотетичних провокаторів можна було б розширювати аж до трьох лідерів опозиції. Очевидна обумовленість їхньої поведінки залежністю від усе ще чинної влади дедалі більше дратує навіть їхніх прибічників. Не можна одночасно несамовито кричати "банду геть!" і тут-таки тиснути руку офіційному лідеру цієї ж "бандигеть". Штрейкбрехерська поведінка, чудово проілюстрована свого часу Херлуфом Бідструпом, строго кажучи, не є провокативною, але такою здається. На жаль.

І про майбутнє. По всій Україні - сотні тисяч людей, які більш-менш успішно перетворюють у врадіївки поки що тільки обладміністрації. Вони - не дипломати й не політики, вони не сприймають тонкощів переговорного процесу. Їх уже били, і, можливо, когось із них у процесі "зачисток" навіть уб'ють. Вони не сприймуть жодних половинчастих заходів та поступок, у них немає лідера й організації. Їхня єдина організація - Україна.

Це - потенційна "армія ночі", мотивована вже особистою помстою владі, яку, у разі чергового владного "кидка", зупинити так само неможливо, як загасити торф'яну пожежу.

Звісно, всі легальні політики одностайно назвуть їх провокаторами. Але їм уже буде байдуже.