На світанку із загоном

Доки виходять газети, треба встигнути, і - прямим текстом. Уникнувши словобоязні, цієї бридкої цивілізаційної хвороби. Адже "громадянський конфлікт", міркуючи тверезо, - це коли люди сваряться. Це означає, що вони матюкаються, плюються, може навіть око підіб'ють. У сварці своїй апелюють до інших громадян, зазвичай ті їх розбороняють. Усі при цьому залишаються людьми цивільними.

А коли люди з "шотганів", СГД і "макарових" прицільним і швидким вогнем убивають інших людей по той бік палаючих барикад - це війна.

Абсолютно неважливо, що написано в підручниках із цього приводу. Люди так влаштовані, що діють на підставі того, що вони відчувають, а не як є "насправді".

У насильства, яке відбувається, завжди є симетричні терміни для виправдання своїх дій та осуду чужих. У них - "брудні шпигуни", а тут - "високодуховні розвідники". У них - "криваві вбивства", у нас - "справедлива відплата". Їхні поранені - завжди "постраждалі", наші - завжди "герої".

І коли ми відчуваємо, що в нас - війна, то неможливо прийняти логіку людей, для яких це - "безлад". Наче йдеться не про країну, а про кухонну раковину.

Бо це - все ще наша країна.

Перефразовуючи відомий вислів фон Клаузевіца, громадянська війна - це продовження громадянської політики громадянськими засобами. Тобто тим, що в громадян є під рукою на даний спливаючий кров'ю момент.

Кілька моїх колег, громадських активістів, на це словосполучення злякано махають рукою, чи то намагаючись перехреститися, чи то відганяючи мару. Закономірний результат пропаганди, яка формувала уявлення про громадянську війну у вигляді красивих кавалерійських атак, франтівських тачанок та офіцерів, що співають Вертинського під гітару, чекаючи пароплав у Туреччину. Батько, який встиг замолоду послужити в петлюрівській армії, розповідав, що найяскравіше враження залишилося від того, як Петлюра за дві години свого виступу на якомусь залізничному роз'їзді під Києвом самотужки загітував кілька вагонів червоноармійців не висаджуватися в Києві, а їхати додому або переходити на бік Директорії.

Тобто основна частина громадянської війни - це конфлікт світоглядів, якого не здолати іншими засобами. Ідеології і релігії суть лише частини цих світоглядів, як і ставлення до засобів виробництва. Подальші класичні визначення, хоч би якими вони були політологічними, все одно грішать на оціночність суджень. Наприклад, ознаками громадянської війни є залучення цивільного населення і викликані цим значні втрати. Це - великомасштабне збройне протистояння між організованими групами всередині країни. З лінійкою до цих визначень підходити якось соромно, а на практиці зрозуміло, що в нас - війська, а в них - незаконні бандформування, у нас - уряд, а в них - анархія, безодня хаосу та безвладдя. І так далі.

Є стабільніші параметри. Наявність елементів державної військово-політичної машини у всіх воюючих сторін і загальнонаціональний розмах подій. Однією зі сторін конфлікту завжди є держава. Стандартна цифра - тисяча загиблих за рік. Якщо в нас за кілька днів загинуло семеро людей, то за динамікою цілком відповідаємо, про державу - і так ясно. З елементами також складається.

Тим часом такі мляві збройні конфлікти, як ірландський або баскський, настільки розмиті в часі, що неможливо точно класифікувати їх як один довгограючий чи суму окремих спалахів насильства. Домінуюча влада говорить про одиничні терористичні прояви, повстанці - про боротьбу, яка сягає корінням у глибину століть.

Партизанська війна як різновид громадянської відрізняється тим, що використовує зі стратегічною метою і як місце базування або рельєф (ліс, гори), або специфічний час доби. Удень - мирний селянин, уночі - повстанець: "я на рассвете уйду с отрядом гарибальдийских партизан". Розвідувально-диверсійні групи по 4-5 осіб, знищення транспорту, складів, комунікацій, знакових постатей противника.

"Опір" як термін французького походження - це невелике збройне підпілля, але з розгалуженою гуманітарно-пропагандистською складовою, подвійними агентами, таємними дисидентами, великим тилом і масовим співчуттям населення.

"Міська герилья" як специфічно міська війна була винайдена у 60-х у тій-таки Латинській Америці Карлосом Марігеллою, який написав непоганий підручник із цієї справи, але "армії", яким доводиться виконувати поліцейські функції, їй не властиві. І це те "вузьке місце", в яке б'є герилья.

Та є ще феномен, котрий у нас більш ніж помітний, є точним маркером громадянської війни і незаперечно вказує на те, що термін до нас можна застосовувати. Це - "ескадрони смерті". Люди з цивільних або в цивільному, яких "дахують" поліція й армія, які чинять свавілля в обмін на гроші та привілеї. Хоч термін родом із Колумбії, явище існувало в безлічі режимів, які переходять до диктатури. Використання цивільних людей для погромів, залякування, терору, катувань і викрадення в нас є. Ну й ми прикидаємося, що не розуміємо, ким вони використовуються. Є діапазон - від шпанюків-"тітушок" до таких собі поважних чоловіків у пальтах і шапках, які професійно катували Ігоря Луценка і вбили Юрія Вербицького. Так би мовити, причина смерті - українець.

Характерно, що найактивніше така винищувальна практика процвітала в країнах Латинської Америки, зневажливо іменованих "банановими". Цей термін із радянської пропаганди вказував на ілюзорну самостійність цих держав, які насправді перебували під прямим контролем транснаціональних корпорацій. Поліцейські режими цих країн надавали своїм карателям певного політико-правового статусу "захисників стабільності", борців із ворожою ідеологією і так далі.

Українська залежність від Росії - такого масштабу, що її окремою статтею в нашу Конституцію записати можна. Щоб раз і назавжди. Діють на території України феесбешні "ескадрони" з виразно кавказьким "почерком" чи це наша доморосла сволота - неважливо. У масовій свідомості явище це й так найвиразніша частина війни. Є візуалізована лінія фронту, і є група диверсантів, що орудує в тилу, і є контррозвідка, свій "смерш" у вигляді Автомайдану. І важливо зазначити, що психічний захист постійно намагається змінити цей тренд на боротьбу з окупацією, інтервенцією, загарбниками та іншою зовнішньою агресією.

Пережити й усвідомити факт, що по той бік лінії вогню стоять такі самі громадяни цієї ж, усе ще, країни - нестерпно важко. Тому будь-яке воєнне насильство потребує дегуманізації противника, знеособлення й "опускання" на примітивний рівень ментальності. Не-громадянина, не-патріота, не-прибічника стабільності та "покращення" убити легше. Таким чином формується світла ідеологічна складова, противники якої за визначенням - сили пітьми.

Тому у громадянської війни є ще обов'язкова умова - психологічне відчуття світанку, який неодмінно має настати. Тому що до війни призводить стан, у якому такі день і ніч, якими вони є, вже нікого не влаштовують.

Тільки світанок. Тільки перемога. Або смерть.