Обстановка взаємної недовіри

Винесене в заголовок визначення, як на мене, красномовно характеризує те, що відбувається у вітчизняному парламенті. Усі домовляються з усіма. Кожен намагається кинути ближнього свого. Кожен налаштовується на найгірше, не перестаючи ревно вірити в найкраще.

Головними дійовими особами спектаклю досі залишаються громадяни, котрі рідко показуються з-за лаштунків. Два Віктори — Ющенко та Балога — успішно розіграли дебют. Коли партія перейшла в мітельшпіль, відбувся хід конем, і Тимошенко опинилася в цейтноті. Її противники сподіваються, що це — цугцванг. Її соратники переконані: лідер БЮТу з властивим їй блиском розіграє гамбіт, який закінчиться матом у три ходи.

Однак про все по порядку. У вівторок Арсеній Яценюк підтвердив обгрунтованість одного зі своїх прізвиськ і несподівано для багатьох став наймолодшим головою ВР у вітчизняній історії.

Ні для кого не є секретом, із яким роздратуванням гарант сприйняв поствиборну самостійність своїх вчорашніх улюбленців — В’ячеслава Кириленка та Юрія Луценка. Причин для невдоволення у Віктора Андрійовича було предосить. Головні:

— спроби встановити довірчі стосунки з Тимошенко в обхід Банкової;

— різка публічна критика самої ідеї широкої коаліції;

— обструкція, влаштована Івану Плющу, котрий налаштувався на спікерський «хет-трик».

Так пробив зоряний час ще одного президентського фаворита — Арсенія Яценюка, котрий, на відміну від своїх колег, не зробив жодного різкого руху. На чому, власне, і зробив кар’єру.

Дивно, але факт: у стані тих же «Регіонів» у керівника зовнішньополітичного відомства симпатиків більше, аніж у його рідному «НУ—НС». Команду Януковича й Ахме­това президентський повірник влаштовував максимально: гнучкий, згідливий, до організації і втілення самостійних політичних інтриг (принаймні з погляду вождів ПР) ще не дозрів. Узагалі Арсенія Петровича «дони» сприймали виключно як намісника глави дер­жави у вищому законодавчому органі. Це багато що спрощувало.

Водночас у лавах помаранчевих ставлення до соратника було не вельми однозначним. Хтось заздрив стрімкій кар’єрі, хтось підозрював у невмінні тримати удар, хтось сумнівався в наявності потрібного досвіду і професійної підготовки. Навіть ті, хто щиро симпатизував колезі, настільки ж щиро сумнівалися, чи по синкові шапка Мономаха. Для ветеранів мистецтва можливого (яких у лавах «НУ—НС» не бракує) Яценюк не був і, з огляду на природні причини, не міг бути авторитетом. Побілені сивинами аксакали звикли дивитися на стрімко вирослий зелений саксаул згори вниз. Зміна декорацій, ніде правди діти, болісно вражала самолюбство. До того ж більшість «наших самбістів», як і більшість «регіоналів», сприймали майбутнього спікера виключно як слухняного виконавця президентської волі. У цьому був елемент певного приниження — найбільш демократичній (що є об’єктивним фактом) політичній силі в нинішньому парламенті спікера нав’язали. По суті, призначили. Збережені у найвищому представницькому органі поборники народовладдя були ображені таким поворотом.

Але в політиці любити — не значить одружитися, а нелюбов не є підставою для розлучення. Па­м’ять про крах коаліціади річної давнини ще свіжа. Тому помаранчеві (чимало хто — згнітивши серце, інші — скриплячи зубами) погодились із запропонованою кандидатурою.

Тимошенко, готова жертвувати малим у надії отримати все, доклала максимум зусиль для успішного проведення операції «Яценюк–спікер». Вона була зацікавлена в максимально швидкому обранні парламентського керівництва. У зв’язку з чим запропонувала обрати голову ВР і двох його заступників так званим пакетом. Крісла віце-спікерів пропонувалося посісти комуністові Мартинюку і представнику БЮТу Миколі Томенку.

Підсовуючи колегам таку схему, Юлія Володимирівна вкладала одним залпом п’ятьох угодованих вальдшнепів. По-перше, заощаджувала дорогоцінний час. По-друге, використання «пакета» передбачало відкрите голосування, а не таємне, під час якого, відомо, всяке трапляється. По-третє, лідер БЮТу публічно демонструвала розрекламовану готовність поділитися посадами з опозицією. По-четверте, кадровий хабар комуністам дозволяв Ю.В. розраховувати на відповідну лояльність у ході майбутнього голосування за кандидатуру прем’єра. Тимошенко небезпідставно підозрює, що не всі члени ідейно близького «НУ—НС» жадають бачити її біля стерна уряду. Ситуація зобов’язувала шукати прихованих резервів. Зрештою, вождя «сердечних» (наскільки відомо) пов’язують непогані особисті стосунки з Адамом Івановичем. Отже, його перебування на посту першого заступника керівника парламенту могло виявитися їй на руку. Тим більше що перший віце-спікер, як відомо, курирує бюджетний процес. Чимало людей резонно припускали, що з ідейним супротивником Мартинюком прем’єру Тимошенко було б набагато простіше знаходити спільну мову, аніж із політичним союзником Яценюком.

Однак постріл виявився холостим. Комуністи, які спочатку пристали на пакетне голосування (до речі, досить сумнівне з правового погляду), дуже скоро від цієї ідеї відмовилися. Регіонали оперативно знайшли ефективні засоби, щоб переконати своїх колег по спочилій антикризовій коаліції в іншому. У підопічних в.о. прем’єра були свої резони «рвати» пакет і валити загалом милого донецькому серцю Яценюка.

Перше. Неучасть комуністів у процесі позбавляла БЮТ і «НУ—НС» маневру. У ПР до останньої хвилини вірили, що, попрацювавши з депутатами індивідуально, вони можуть зломити коаліційну єдність і хтось із 227 неодмінно спасує. Провал Яценюка неминуче означав новий раунд переговорів, у які регіонали планували якнайактивніше втрутитися.

Друге. Відмова від пакета означала обрання спікера таємним голосуванням. У такій ситуації вербувати потенційних відмовників було значно простіше.

Третє. «Донцям» важливо було зберегти комуністів як союзників і не допустити їх входження в договірні відносини з Тимошенко. Багато хто в ПР свято вірує: їхнє перебування в опозиції не затягнеться. Вони прогнозують неминучий відкритий конфлікт між Тимо­шенко і Ющенком, а також швидкий розвал фракції «НУ—НС». Альянс Партії регіонів і КПУ має стати фундаментом майбутньої коа­ліції, до якої (за задумами авторів плану) мають увійти також блок Литвина і (на умовах індивідуального членства) майбутні перебіжчики з пропрезидентської фракції. В ухвалення закону про імперативний мандат у «Регіо­нах» не вірять, дочасного розпуску не бояться — за Консти­туцією, чіпати цей парламент не можна як мінімум рік.

Переконавши представників КПУ відмовитися від пакета, регіонали пообіцяли підтримати претензії Мартинюка на посаду першого віце-спікера після обрання голови парламенту.

До речі, дров у вогонь мимоволі підкинули самі коаліціянти. Обговорення вмісту пакета, що проходило на зборах учасників коаліції, транслювалося в прямому ефірі під час однієї з численних перерв у роботі першої сесії. Полілог був дуже бурхливий. Чимало чле­нів «НУ—НС» категорично протестували проти введення до парламентської президії Мартинюка, підозрюючи, що в такому разі саме досвідчений Адам буде фактичним керівником парламенту. Багато депутатів-комуністів це телешоу дивилися. Почули про свою партію і свого колегу чимало нехорошого. Дехто цілком щиро образився

В успіх Яценюка ні в КПУ, ні в ПР до кінця не вірили (до речі, як і він сам, — це чітко читалося на його обличчі). Результативне голосування стало для багатьох «донців» справжнім шоком. Від якого вони, втім, швидко оговталися. Не надто демократична процеду­ра обрання спікера стала приводом для критики, але не більше.

Нагадаємо, що кожен із членів БЮТу—«НУ—НС» зобов’язаний був демонструвати «правильно» заповнений бюлетень суворим контролерам — Тимошенко і Турчинову. Було в цьому щось огидне. Від розмов на тему «таємниця голосування — право, а не обов’язок» за версту тхнуло кучмізмом. Той факт, що цю тезу ревно захищали стійкі борці з кучмізмом, ганьбу тільки посилював. Закиди в насадженні «казарменої демократії» і «втіленні в життя візантійщини» були справедливі. Та тільки не регіоналам годилося їх озвучувати. Нинішнє голосування було точною копією торішнього, такого ж казарменого і мерзенного.

І ще одне враження, дуже суб’єктивне, але досить поширене. Багатьох прикро вразив не лише сам факт публічного приниження, а й те, що роль верховного наглядача взяла на себе особисто Ю.В. На підставі побаченого можна було зробити два сумних висновки. Перший — союзники не довіряють одне одному. Другий — Тимошенко не вірить нікому. Після цього розмірковувати про згуртованість коман­ди і життєздатність коаліції непросто.

Хай там як, а коаліціянти зробили свій вибір і заплатили свою ціну за здійснення задуманого. Тимошенко на півкроку наблизилася до прем’єрства.

І тут Віктор Андрійович (чи все ж таки Віктор Іванович?) пішов конячкою. У четвер свіжоспечений спікер повідомив, що з останньою оказією з вулиці Банкової прибуло президентське подання на прем’єра Тимошенко. Ця оказія добряче підбадьорила упалий було дух регіоналів і не на жарт виклика­ла замішання прибічників Тимо­шенко.

Сам по собі факт найвищого благословення формального підступу не містить. Якби не кукан супровідних обставин.

Пояснимо. Але для початку дещо нагадаємо. Нюанс перший: у президента є п’ятнадцять днів на те, щоб розглянути запропоновану парламентом кандидатуру глави уряду і внести відповідне подання. Нюанс другий: після отримання президентської згоди парламенту надається всього п’ять днів на те, щоб задовольнити претензії претендента на прем’єрське звання. І нарешті останнє: у тексті коаліційної угоди, котра виконує роль правового фундаменту нової більшос­ті, міститься нав’язана президентом серйозна умова. Суть вимоги така: Рада вправі голосувати за прем’єра лише тоді, коли депутатський корпус прийме дюжину перелічених у договорі законів.

Після того як президентський ставленик набув спікерського статусу, члени БЮТу висловили публічну надію, що гарант виявиться порядною людиною і подання на Тимошенко внесе без зволікань. Суть натяку була гранично ясною. Небажання Віктора Андрійовича бачити Юлію Володимирівну прем’єром загальновідоме. Числен­ні заяви його оточення про те, що глава держави має юридичне право знехтувати вибором більшості, — теж не таємниця. Про бажання президента залучити в коаліцію регіоналів останнім часом не казав тільки ледачий. У Блоці Тимошенко боялися, що Ющенко в останній момент відмовиться від даного слова. Або як мінімум тягтиме.

Як наврочили. Віктор Андрійович виявив надоперативність. Ну і що в цьому поганого? Розберемо ситуацію.

Перше. Пакет законів відсутній як такий. У секторі реєстрації він не зареєстрований. За деякими відомостями, у стані більшої або меншої готовності перебувають лише чотири документи. При цьому в БЮТі, зважаючи на все, його не бачив ніхто. У «НУ—НС», за неперевіреною інформацією, з розробками ознайомлені лише троє — Онищук, Ключковський і Зварич. Скільки часу піде на процес усунення недоробок і узгодження, можна тільки гадати.

Друге. Опозиція (передусім регіонали) недвозначно дала зрозуміти, що не дозволить розпочати розгляд будь-яких законопроектів, доки не буде остаточно обрано все керівництво парламенту, а кожен із народних обранців не обере собі комітет до душі. Процес цей може виявитися болісно тривалим. Усклад­нюючим чинником є те, що розподілити начальницькі крісла в комітетах складно доти, доки... не сформовано уряду. У кожній із фракцій визначено список осіб, яких (у разі чого) буде відряджено до Кабміну. А досі неясно, хто цей самий Кабмін сформує. На додаток до всього депутати до цього часу не визначилися, за якою схемою ділити портфелі — за пропорційною ознакою чи з допомогою механізму коефіцієнтів.

Третє. Легко припустити, що після того як одну умову буде виконано, «меншовики» висунуть нову. І зажадають розглядати кожен законопроект окремо. У суворій відповідності до процедури — із висновком профільного комітету, прогонкою через кілька читань.

Четверте. Претендент на здобуття посади прем’єра повинен пройти співбесіду з усіма фракціями. Це — шматок часу. Опоненти можуть ці зустрічі зривати. І не тільки їх, а й пленарні засідання. А годинничок цокатиме.

П’яте. Два дні з п’яти припадають на вихідні. Турчинов блискавично запропонував колегам зробити суботу й неділю робочими днями, але належного розуміння не зустрів.

Підсумовуйте. Чи можна встигнути зробити все викладене вище за строк настільки малий. Найстараннішій Попелюшці такий фронт робіт не під силу.

Ось чому така швидка реакція президента спантеличила одних і підбадьорила інших. У БЮТ відчули запах кидка. У ПР побачили натяк на запрошення до співробітництва. Формально Ющенко зробив широкий жест. Реально — гранично звузив поле для маневру.

Цим список єзуїтських щедрот не обмежився. У четвер телеканали ретранслювали заяву Віктора Андрійовича, в якій він милостиво дозволив ухвалювати закони піс­ля голосування за прем’єра. Чим тільки посилив приниження коаліціантів. Спочатку гарант забув, що визначення кандидатури спікера — внутрішнє конституційне право депутатів. Потім забув, що угода — внутрішній документ коаліції. І записане там — зобов’язання перед електоратом, а не перед президентом. Який, у даному разі, є лише одним із виборців.

Сказане президентом коштувало недорого. Вже наступного дня Балога нагадав депутатському корпусу про зобов’язання невідкладно ухвалити 12 першочергових законів. З юридичного погляду, начальник президентської канцелярії обранцям народу — ніякий не указ. Але практика жорсткіша за теорію. А тому та частина коаліції, котра пов’язує свої плани саме з урядом Тимошенко, спрямовує всі свої зусилля на те, щоб пакет необхідних нормативних актів максимально звузився. БЮТ заслав на Банкову пропозицію: поки обмежитися одним законом про Кабінет міністрів. По-перше, саме він наразі цікавить Ющенко найбільше. По-друге, він, судячи з усього, єдиний, цілком підготовлений. Багато часу на його розробку не витрачали. За основу було взято торішній проект, підготовлений на Банковій, який передбачав максимальний вплив президента на діяльність виконавчої влади. На момент написан­ня цього матеріалу відповідь Вікто­ра Андрійовича (чи все ж таки Вік­тора Івановича?) відома не була.

Після тривалих переговорів у БЮТ ухвалили вольове рішення — будь-що організувати голосування за прем’єра і весь склад уряду найближчого вівторка. Не озираючись на коаліційну угоду, регламент та позицію опонентів.

Вихідні Тимошенко має намір витратити на остаточне узгодження списку Кабінету та необхідні зустрічі з фракціями. Серйозні надії Юлія Володимирівна покладає на особисту розмову з гарантом. Хоча в її оточенні побоюються, що рандеву може й не відбутися.

Натомість з Віктором Федоро­вичем Віктор Андрійович спілкується регулярно. Останній безпосередній контакт мав місце в четвер, а телефонні розмови фіксуються ледь не щодня. І, за чутками, від розмови до розмови упевненість в.о. у світлому майбутньому міцнішає. Янукович, Азаров і багато інших впливових «донів» просто відмовляються вірити, що поїзд влади пройде повз них. Частина фракції поділяє їхню упевненість, інша — з цього приводу непокоїться. Безпідставний оптимізм, як відомо, поганий спільник у процесі вироблення адекватних рішень. З іншого боку, сліпа віра часто виступає запорукою перемоги, в яку відмовляються вірити реалісти.

Тертя в ПР не настільки помітні, як чвари в «НУ—НС», але те, що вони існують — факт. Наприк­лад, фракція фактично розділилася в питанні про віце-спікерські амбіції Раїси Богатирьової. Прагма­тики, котрі налаштовуються на життя в суворих умовах опозиції, закликають використовувати будь-який шанс долучитися до владного ресурсу. Романтики, упевнені у швидкому здобутті всієї повноти влади, закликають пожертвувати малим задля збереження союзу з комуністами. У результаті кандидатура Раїси Василівни підтримана не була, і «Регіони» офіційно підтримали претензії Мартинюка. На результат суперечки, швидше за все, вплинула й особиста позиція Януковича, котрий не бажає посилення позицій Ахметова.

Вимушена пауза в роботі парламенту (перерву оголошено до вівторка) дала можливість зрозуміти, до якої міри всім потрібен Литвин. Тимошенко докладає всіх зусиль, аби залучити його до співпраці з коаліцією. «Регіони» наполегливо кличуть в об’єднану опозицію. Екс-спікер не квапиться ні туди, ні сюди. У віце-спікери (а такий варіант теж обговорювали) він теж не поспішає. По-перше, для колишнього голови це буде явним пониженням у класі. По-друге, перехід нагору загрожує остаточною втратою контролю над фракцією. ПР, за певних умов, готова була бачити віце-спікером Михайла Сиро­ту. Михайло Дмитрович, подейкують, був не проти, але Володимир Михайлович дотримувався іншої точки зору.

Зацікавлена в голосах фракції БЛ Тимошенко висловила готовність урахувати будь-які розумні побажання Литвина, паралельно розставляючи персональні тенета для кожного члена його депутатської групи. Поки Володимир Ми­хай­лович озвучив лише одну кадрову претензію — бюджетний комітет. Те, що його висуванець у черзі претендентів буде п’ятнадцятим, Литвина не бентежить. Ще одна вимога — особиста зустріч із президентом (і отримання гарантій того, що конструктивне співробітництво з помаранчевою більшістю віддячиться сторицею) — здається, так і залишилася невиконаною.

БЮТ укоськує не лише Литвина, а й комуністів, висловивши готовність підтримати Мартинюка. Але в найменш слушний момент у справу втрутився Роман Зварич, який заявив, що «НУ—НС» ніколи не підтримає комуніста. Заодно колишній глава Мін’юсту порівняв Литвина з дівицею, котра хоче заміж, але не хоче розставатися з цнотою. Красномовство і тактовність пропрезидентського депутата істотно ускладнили Тимошенко шлях пошуку точок дотику і з КПУ, і з Литвином. А спостерігачі зайвий раз переконалися, наскільки одностайні коаліціанти.

Але Тимошенко не має наміру зупинятися на півдорозі. Сьогодні вона ладна заплатити практично будь-яку ціну за те, що б у вівторок удруге ввійти в ту ж саму болотисту річку. Зрив голосування може й не мати юридичних наслідків (хоча з цього приводу у сторін різні думки), але з психологічної точки зору це буде ударом. Яценюк у п’ятницю заявив, що кандидатуру Тимошенко можна вносити безконечно. Регіонали заперечили, що це не так.

Однак у штабі Тимошенко розуміють: якщо Ю.В. не стане пре­м’єром на початку наступного тижня, швидше за все, вона не стане ним ніколи. Підносити такий подарунок «Регіонам» і Ющенку (з Балогою?) лідерка БЮТ не бажає.

Тож вихідні наші політики напевне проведуть у вже традиційній, гарячій, недружній обстановці.