Все ж таки запровадження заборони на перехід народних депутатів з однієї фракції в іншу позбавить вітчизняну політику неабиякої дози гостроти. Здавалося, випадки депутатських входів-виходів, що відбувалися протягом багаторічної історії вітчизняного парламентаризму, давно систематизовані й класифіковані відповідно до спонукальних мотивів. І при кожному черговому акті зміни фракційної приналежності спостерігачам залишається, позіхаючи, тільки заносити прізвище «мігранта» у відповідну графу: результат впливу вагомими (найчастіше конвертованими) аргументами, спосіб порятунку підконтрольного бізнесу, розбіжність у поглядах на принципові питання з керівництвом фракції (рідко, але трапляється). Однак, як засвідчило життя, цей перелік ніколи не можна вважати вичерпаним.
Олександр Омельченко вийшов із «Нашої України» майже відразу після того, як фракційне керівництво заявило про підготовку проти «НУ» диверсії: найближчим часом, мовляв, вона втратить із десяток народних обранців. Того ж самого дня, коли було оголошено про рішення пана Омельченка, з «Нашою Україною» вирішив розпрощатися і Юрій Артеменко. Пов’язавши ці два випадки воєдино, можна було б сказати: прогноз починає збуватися. Якби цим двом виходам не передував один вхід.
За словами деяких представників «НУ», збільшення фракції навіть на одну людину її лідер сприймає як свою особисту велику людську удачу. Напевно, тому бажання Леоніда Черновецького, який доти ходив у позафракційниках, влитися в лави «Нашої України» задовольнили без зайвих формальностей та зволікань. Кажуть, що його заяву про вступ у фракцію Ющенка підписав сам Віктор Андрійович. Протегував неофітові політичний координатор блоку Петро Порошенко. Він же, за деякими даними, розвіяв сумніви керівника «НУ» в тому, чи не викличе прийом Черновецького в лави «нашоукраїнців» незадоволення в окремих членів фракції. Як виявилося, Петро Олексійович трохи переоцінив власну здатність передбачення. Офіційною причиною свого призупинення членства у фракції Олександр Омельченко назвав прихід у фракцію депутата-банкіра, «моральні та людські риси якого суперечать» його життєвим принципам.
Серед багатьох ворогів київського мера, сином якого і є народний депутат, що вийшов із «Нашої України», Леонід Черновецький, мабуть, посідає місце в топ-десятці. В основі цього протистояння, якщо вірити інформованим джерелам, війна, пов’язана з розміщенням у столиці численних відділень «Правекс-банку». Викуповуючи під приміщення свого банку перші поверхи житлових будинків і переобладнуючи їх під офіси, керівництво «Правексу», до якого Леонід Михайлович безпосередньо причетний, не погоджувалося з вимогою Київміськадміністрації платити орендну плату, виходячи з розцінок на нежилий фонд. У результаті конфлікт вилився в нескінченні судові позови і, як це часто трапляється, зі сфери господарчо-бізнесової був перенесений у політичну площину. Хоча окремі методи, якими Леонід Черновецький, до речі, депутат-мажоритарник від одного зі столичних округів, користувався для зведення порахунків зі своїм опонентом, дуже важко назвати адекватними. Так, дві історії зі збитими на трасі під Києвом людьми, що сталися з невеликою перервою в часі (першого разу дитина загинула під колесами автомобіля, який чи то належав самому Черновецькому, чи був його службовою машиною, а другого разу — ДТП зі смертельним кінцем сталася з особистою участю депутата), були, як заявив пан Черновецький, «підлаштовані для його дискредитації як політика і людини місцевою київською владою».
Саме Черновецький доклав чимало зусиль для того, щоб «скинути» Омельченка-старшого з київського престолу. А коли питання про те, підлягає Олександр Олександрович звільненню з посади глави столичної міскдержадміністрації у зв’язку з досягненням гранично допустимого для держчиновника віку чи ні, сягнуло найбільшої гостроти, соціально активний Черновецький подав із цього приводу позов у Печерський районний суд. Це далеко не повний перелік «болю, бід і образ», що стоять між Омельченком та Черновецьким. Але, здається, і переліченого досить, щоб можна було передбачити реакцію, яку викличе в Омельченка-молодшого перспектива сусідства по депутатській лаві з Леонідом Михайловичем.
У відповідь на прохання «ДТ» докладніше розповісти про свій вихід із «Нашої України» депутат Омельченко заявив, що в телефонній розмові з лідером фракції (вона відбулася, зауважимо, не до, а після того, що сталося) було досягнуто домовленості не коментувати цю ситуацію. Принаймні доти, доки не відбудеться грунтовна розмова на цю тему у форматі Ющенко—Омельченко—Порошенко. Щоправда, останній зі згаданої трійці в четвер у телеінтерв’ю заявив, що в регламенті Верховної Ради немає норми про призупинення членства у фракції. Є лише або вступ, або вихід із неї. А коли так, вважає Порошенко, Омельченко з Артеменком не виходили з фракції, «тому їм нікуди повертатися», оскільки «вони на сьогодні перебувають у лавах «Нашої України». Чи означає це, що координатор блоку не бачить проблеми і не має наміру докладати зусиль до її вирішення? Чи це просто спроба виправдати свій прорахунок?
Хай там як, вирішальне слово залишається за Ющенком, який має сказати його по поверненні з Бельгії. Це саме той випадок, коли краще пізно, ніж ніколи. Оскільки йдеться не просто про збільшення чи зменшення чисельності фракції. Справа торкнулася стосунків між «Нашою Україною» і такою досить важливою, особливо напередодні виборів, політичною постаттю, як мер столиці. Омельченко-старший завжди з увагою ставився до потреб блоку навіть у тих випадках, коли це могло суперечити його інтересам. Ряд людей, членів «НУ» або помічених в активних контактах із блоком, яким влада перешкодила робити бізнес в інших регіонах України, знайшли притулок у Києві. Та саме перебування його сина у фракції Ющенка можна вважати результатом певного героїзму столичного градоначальника, який протягом усього цього часу відчував пресинг із боку президентської адміністрації, що прагнула позбавити його посади глави міськдержадміністрації. І до речі, резони тих, хто вважає, ніби Омельченко-син давно шукав приводу вийти з опозиційної фракції, а зараз він знайшовся, трохи непереконливі. Коли вже й був сенс у такий спосіб демонструвати лояльність до Банкової, то вже аж ніяк не після рішення Конституційного суду (завдяки якому київський мер залишається повновладним градоначальником і в його опонентів більше немає підстав вимагати його відставки), а до того.
І, напевно, має рацію депутат Омельченко, коли каже, що вся ця історія — результат конфлікту не двох людей, а двох світоглядів. Адже різними своїми заявами і діями «Наша Україна» неодноразово свідчила про підтримку тих методів ведення міського господарства, які практикує мер Омельченко, а також його політики. Черновецький не просто їх критикував, а проводив цілі антиомельченківські кампанії. Приймати до своїх лав людину, орієнтуючись на кількісні показники парламентської фракції, а не те, чи відповідають її погляди поглядам блоку, — щонайменше, нерозумно.
Важко знайти бодай дещицю розсудливості і в рішенні відчинити двері свого парламентського об’єднання людині, котра протегує харизматичній церкві пастора Сандея Аделаджі, причетного до двох смертей, відомого своїми заявами, які рідко мають щось спільне з політкоректністю. Можливо, з погляду фінансового забезпечення президентської кампанії Віктора Ющенка, людина, котра першою в Києві стала роз’їжджати на «Мерседесі—Майбаху» (вартість базової моделі близько півмільйона євро) і корисна. Але чи співвідноситься така користь зі шкодою, що буде завдана репутації «Нашої України» та її лідера?