Обережно, списки відкриваються. Навіщо змінювати правила проведення виборів

Загадка для знавців української політики. Що спільного в Юрія Костенка й Віктора Януковича? Не поспішайте відповідати «нічого». По-перше, обидва вони — партійні лідери. По-друге, у їхніх партій дуже схожий колір стягів — синій. А по-третє, їм обом подобаються... вибори за відкритими списками. Коли виборець не тільки голосує за партію загалом, але й за конкретного кандидата від партії. Власне, лідер Української народної партії про те, що наступні парламентські вибори — бажано позачергові — мають проводитися за пропорційною системою з відкритими списками, заявив ще у березні. Після цього президент підписав свій знаменитий указ про розпуск парламенту, і УНП, разом з іншими прихильниками президента, почала готуватися до голосування за чинним законом, тобто за списками закритими. Партія регіонів тоді ж офіційно заявила, що вважає указ неконституційним і чекає кампанії 2011 року. А неофіційно — включила «костенківську» (і не тільки його, між іншим) ідею в пакет пропозицій, які, на думку переговірників від біло-синіх, можуть стати основою для компромісу між коаліцією і президентом. Інформація ця непідтверджена, і регіонали в будь-який момент можуть її спростувати. Але експерти вже ламають голови: а навіщо це потрібно Януковичу?

Міна спрямованої дії

У версію про те, що прем’єр полюбив систему відкритих списків тільки через її «європейськість», люди втаємничені не дуже вірять. І не тільки тому, що в різних країнах Європи застосовуються різні способи голосування — зокрема й мажоритарна система, яка працювала в Україні в 90-х, і навіть екзотична «система єдиного переданого голосу». Просто про європейські цінності більшість вітчизняних політиків згадують тоді, коли їм потрібна гарна обгортка для упаковування суто практичного особистого інтересу. І відразу ж забуває, якщо між «формою» і «змістом» виникають протиріччя.

Навіть заповзяті «західники», які агітують за вступ до НАТО, можуть водночас наполягати на введенні імперативного мандата — хоч би що про це казали у Венеціанській комісії. А Партія регіонів і так «західництвом» ніколи не вирізнялася. Отож, коли і прокинулася в Януковича любов до Європи, треба шукати цілком конкретний інтерес.

Відкриті списки не додають і не зменшують кількості виборців, які голосують за партію. Вони змінюють порядок кандидатів, збільшуючи шанси на потрапляння до парламенту осіб більш розкручених або принаймні відомих виборцеві. Нескладний аналіз свідчить: переважна частина таких людей у списку ПР — це люди, близькі Януковичу особисто. Спонсори партії теж взагалі-то на очах, та ось прізвища їхніх офіс-менеджерів, помічників і водіїв навіть активним прихильникам регіоналів мало про що кажуть. Отож введення відкритих списків може різко змінити співвідношення сил у майбутній фракції. І якщо нині неформальна «група Ахметова» цілком спроможна зрівноважити «групу Януковича», то після зміни виборчого законодавства все може помінятися. Тим більше що у разі виборів список ПР може розширитися за рахунок «залучених зірок» — знову ж таки більше орієнтованих на прем’єра.

Зрозуміло, це всього лише версія. І загалом, можна знайти резони у відкритих списках навіть для спонсорів регіоналів — зрештою, якщо вони роблять ставку на модернізацію партії, а ПР потребує припливу людей свіжих і водночас відомих виборцеві, то відкриті списки можуть допомогти прискорити таку «селекцію». Тільки от не в найближчому майбутньому — отож позачергових виборів таке припущення навряд чи стосується.

Не можна виключати і того, що виборчі нововведення спрямовані й проти конкурентів регіоналів. Адже «перетрушування списку» загрожує всім учасникам передвиборного змагання в однаковій мірі, й бізнесмени ще не раз подумають — чи варто фінансувати партію, яка не може гарантувати їм і їх протеже депутатський мандат. Бютівці, скажімо, нещодавно критикували чинну виборчу систему, але тепер зробили свої списки двічі закритими — виборець не може не тільки поміняти кандидатів місцями, але навіть дізнатися, чому вони розташовані саме в такому порядку — пресу на з’їзд просто не пустили.

Зате ініціативу регіоналів цілком можуть підтримати нашоукраїнці — нелюбих для вибор­ців «любих друзів» від партійного керівництва і так відтіснили, а «самбістів» Луценка — за винятком його самого — громадяни знають мало, і конкуренцію оранжевим політичним зіркам вони навряд чи складуть. Цілком «за» і комуністи, і соціалісти — якщо останні, звичайно, ще сподіваються потрапити до Верховної Ради наступного скликання.

Не всі списки однаково відкриті

Утім, багато що залежатиме від того, який саме вигляд матиме система відкритих списків в українському виконанні. У чистому вигляді вона могла б бути такою: виборець, одержуючи бюлетень, може поставити в ньому не просто хрестик або галочку навпроти симпатичної йому партії чи блоку, але й порядковий номер кандидата, якому він віддає перевагу. На підрахунок голосів і визначення кількості мандатів, отриманих учасниками виборів, це не впливає, тільки одержують їх ті кандидати, номери котрих найчастіше зустрічаються в бюлетенях.

Утім, багато політиків вважають таку систему громіздкою — списки всіх партій у бюлетені не роздрукуєш, знайти симпатичного кандидата в одному документі й правильно відтворити його номер в іншому здатен не кожний, неминучі помилки, виправлення, спроби їх виправити, і як наслідок — зіпсовані бюлетені. Затягується й час на підрахунок голосів — спочатку бюлетені доведеться розкладати по пачках за партійним принципом, потім — за кожним кандидатом окремо, члени виборчкомів можуть заплутатися й узагалі зірвати процес.

Альтернативний варіант — коли країна ділиться на 450 виборчих округів, але кандидатів у них можуть висувати тільки партії. Тоді чисельність фракції визначається кількістю голосів, поданих за всіх кандидатів від партії по всій країні, а порядок кандидатів у списку — за кількістю голосів, зібраних кожним. Колись таку схему пропонував Богдан Губський — тоді ще активний учасник «прокучмівської більшості» у Раді четвертого скликання. Її забракували як варіант «реакційної» мажоритарної системи.

Тепер найактивніше просувають «змішану» схему, вироблену нашоукраїнцем Юрієм Ключковським. Вона передбачає введення регіональних списків — виборцеві в цьому разі не потрібно вибирати одного кандидата з сотні-двох, а вказати, скажімо, одного з п’яти-десяти, висунутих «улюбленою» партією в його регіоні. Подальший підрахунок ведеться так само, як і в системі, запропонованій Губським. Правда, й у першому, й у другому випадках вибір істотно обмежений. І якщо, скажімо, Тарас Чорновіл, Віктор Пинзеник або Олексій Івченко висунутий кандидатом не в його області (округу), допомогти йому піднятися в списку вище виборець ніяк не може. А отже, відновлюються вади чинної системи. Із закритими списками.

Експерименти на живих людях

Зрозуміло, ідеальних виборчих систем не існує. І навіть у системи закритих списків є свої переваги. Тільки-от у нас чомусь насамперед виявляються мінуси, а вже потім плюси.

Експерти, приміром, сподівалися, що чинна система допоможе провести до Верховної Ради професіоналів-юристів і технарів, можливо, не відомих широкій публіці, зате таких, які вміють писати закони (зрештою, парламент не тільки представницький, але й законодавчий орган). Замість цього в списки натовпилися бізнесмени з обслугою і партійними клерками. Дарма, втішали напередодні виборів політики, функціонери принаймні знають, що таке дисципліна. На ділі «вірні партійці» побігли через лінію фронту коли не першими, то другими, стрімко обганяючи «бариг». Замість політичної структуризації й сучасних масових партій ми одержали якусь подобу феодальних дружин, пов’язаних із сеньйорами неміцними узами васальної клятви, і майже феодальна роздробленість країни на «західні» і «східні» уділи.

Саме тому, перш ніж укотре змінювати виборчу систему, важливо оцінити можливі ризики. Адже й у відкритих списках є істотні побічні ефекти. Так, вони дають ширші можливості для розкручування яскравих політиків, які запам’ятовуються. Але в наших умовах політики запам’ятовуються передусім радикальними заявами й екстравагантними витівками. Тож ймовірно, що на зміну сірим клеркам й ідейно хистким секретаркам прийдуть полум’яні трибуни й непохитні борці, але, на жаль, не здатні на політичні компроміси, не кажучи вже про копітку роботу. І розкол країни, про небезпеку якого кажуть нині з усіх трибун, буде не переборено, він ще більше поглибиться.

До того ж важливо зрозуміти, у якому саме пакеті пропонуються зміни виборчого законодавства. І як ці й інші пропозиції вписуються в Конституцію і встановлені законом терміни проведення передвиборної кампанії. На це — вже традиційно — політики практично не зважають. Хоча й переконують одне одного діяти «виключно у правовому полі». От тільки про яке «правове поле» йдеться, коли сторони всерйоз обговорюють можливість перенесення термінів позачергових виборів? У Конституції термін зазначено чітко — 60 днів після обнародування указу. Якщо указ не скасовано, нехай навіть припинено (а це, до речі, що за норма?) — інших термінів бути просто не може. Чи сторони конфлікту, які обвинувачують одна одну в порушенні Основного Закону, вважають, що вийти з кризи можна, порушивши Конституцію гуртом, за обопільною згодою?

У такому разі, які б пропозиції щодо удосконалення виборчої системи не висувалися, — пуття від них буде небагато. Будь-які, навіть найкращі, правила не діють, коли гравці не згодні за ними грати. А просто експериментувати над виборцями — взагалі небезпечно. Аби не вийшло, як у відомому анекдоті: а що, кури здохли? Здохли! Шкода, а в мене ще стільки цікавих ідей!