Новий завкраїною

Є такі країни, де відставка прем’єра означає відставку прем’єра. Там у неї є видимі причини: поразка правлячої парламентської коаліції, провал курсу, ну, буває, якийсь гучний скандал. У Росії відставка прем’єра означає все що завгодно, тільки не відставку прем’єра. Уряд давно вже не місце для прийняття рішень, голова його не більше, ніж людина, яка сидить у торці столу. І суспільство, треба визнати, аж ніяк не тривожила думка: прийде такий-то — задушать податками, а такий-то — вкладе всі сили й кошти в будівництво доріг. Ні. Всі думки навколо того, що значить заміна Фрадкова в перспективі президентських виборів і чи не почується якийсь здавлений крик через щільно зачинені двері путінської вітальні. Іванов? Тоді він наступник! Медведєв? Тоді наступник однаково Іванов. А раптом Наришкін або Сабянін? А який, коли прем’єр не наступник, вигляд матиме наступник віце-прем’єр? Путін одним словом усі ці тумани здув. І слово це «Зубков». Суперінтендант фінансів, путінець, навіть не першого, а нульового призову. Все-таки голова виконкому відомої місцевості з відомими садовими ділянками. Це прийом за назвою «надійність і тиша». Випробуваний на міністрі оборони Сердюкову, прийом цей видається дуже правильним. Свій друзяка, непомітний і неюний, бачить усі гаманці наскрізь, Зубков відстежить будь-яку спробу несанкціонованого відколупування шматків від пирога Корпорації «Путін», хоч би яку посаду обіймав носій аналогічного прізвища. Тоді проблема наступника може втратити частину своєї важливості. Оскільки, якщо додати слова Рижкова не до прем’єрської, а до президентської посади, її здатен посісти, «хоч Че Гевара, хоч Філіпп Кіркоров».

Ну от, минула доба, а з нею — перший подив, і Зубков не виключає, що може бути висунутий у президенти. А чом би й ні? Буде завкраїною. Не гірше й не краще всіх «баронів, герцогів і графів» нинішньої нафтогазової командної вертикалі. «Фронду принців» стримає. Схоже, здатен. Путінські інтереси не зачепить. Схоже, не стане. Тепер, якщо Зубкова призначать президентом, то чи надовго? Треба буде — ненадовго; не треба — на цілий термін. Усе залежить від того, наскільки це буде турбувати Володимира Володимировича. Багато хто каже про те, що Путін не хоче бути кремлівським самітником, він не хоче, швидше за все, бути Сталіним, а хоче бути Шредером. Не Берлусконі, Шредером. За другом Сільвіо тягнеться якийсь неприємний судовий хвіст, і треба йому постійно вертітися в політиці, щоб мати змогу постійно обрубувати цю штуку, що знову виростає. А Шредер... Щасливий хлопець, бадьорий, веселий, засмаглий. У бродячому цирку відставних політиків, де Тетчер, Валенса, Горбачов і Блер читають лекції, регулюють Сомалі та Близькі Сходи, Шредер потрапив не під купол і не на арену, а прямо в касу. Тепер він може зицголовувати над північноєвропейською трубою, без небезпеки сидіти за всіх. Він може написати у своїй книжці розділ про Росію, таку, що Суркова завидки беруть. От вона, мрія. Кататися на лижах серед близьких, а ліпше далеких, щоб ніяких Куршевельських загинів, показуватися й, набувши серйозного вигляду, давати поради співгромадянам і колишнім підданим. Для забезпечення такого життя Зубков цілком підхожий менеджер країни. А нудно стане, а треба буде дорозрулити якусь ситуацію, можна й повернутися на готове. А поки що позавчора ще мало кому відомий Зубков повинен у рамках дозволеного набирати очки, й не так, як Фрадков — спробний, невдалий зразок біомеханічного прем’єра, а точно відповідно до інструкції. А що ж люд російський у всьому цьому? А ніщо. Глядачі.