НОВІ ОБРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ БАГАТОПАРТІЙНОСТІ

У країнах розвинених демократій політичні партії є основою політичної системи. Саме через них соціальні групи реалізують свої політичні інтереси. Інша річ Україна, де партій понад сотня — спробуй зроби правильний вибір. Причому активність свою вони виявляють саме перед виборами, сподіваючись отримати свій шматок парламентського пирога.

З іншого боку, нічого кращого для політики (утім, як і для суспільства), аніж партії, у світі не придумано. Тому скептикам відповімо — сьогодні українські партії мають реальні шанси стати дієвим інститутом політичного життя, завоювати довіру громадян.

Зазначимо лише ключові моменти. Проведення політичної реформи припускає, що парламентська коаліція (чи партія, що набрала більшість голосів на виборах) отримає право на формування уряду, за формулою «управляй — і відповідай». Тривалі баталії навколо пропорційної системи виборів у Верховну Раду залишають надію на реалізацію цього проекту, що, поза сумнівом, стимулюватиме діяльність партійних структур. І нарешті, у парламенті утворилася група партій-старожилів, які вже неодноразово опинялися на парламентському олімпі. Показовий і факт дискусії (поки лише серед політичної еліти) про можливе бюджетне фінансування найвпливовіших партій.

Втім, більшість партій нині занепокоєні проблемою виживання. Вони вимушені доводити Міністерству юстиції, що існують не лише на папері. Тож партійне життя вирує. І багато в чому зараз визначаються нові обрії української багатопартійності. Майбутнє партій залежить від їхнього вибору, зробленого сьогодні.

Партійне життя чи ліквідація «за законом»

От ми і дочекалися перших суттєвих результатів чинності Закону «Про політичні партії». Процес, як то кажуть, «пішов» 19 травня, коли Верховний суд України задовольнив перше подання Міністерства юстиції України про анулювання реєстраційних свідоцтв двох партій із «екзотичними» назвами — Партії Свідомості третього тисячоліття і Прогресивно-автомобільної партії України, що фактично означає їхню ліквідацію (на сьогодні ліквідовані вже 13 партій). Ці партії не змогли у відведений законом про партії термін — протягом року після парламентських виборів — створити і зареєструвати свої обласні, міські, районні організації в більшості областей України, Криму, Києві та Севастополі. Якщо Міністерство юстиції разом із Верховним судом не збавлятиме темпу, то під кінець року партій у нас буде приблизно вдвічі менше, аніж на початку (а тоді їх було 123).

До речі, саме наявність сили-силенної «диванних партій», які налічують у своїх лавах до сотні членів, було головним приводом для критики української багатопартійності. Тільки ледачий політолог чи журналіст не підраховував, іронізуючи, кількість комуністичних, соціал-демократичних, християнських чи «зелених» партій на душу населення.

Президент України неодноразово використовував таку ситуацію як привід для заяв про слабкість українських партій, мотивуючи цим своє неприйняття закону про вибори за партійними списками. Л.Кучма також наполягав на внесенні в Закон «Про політичні партії в Україні» жорсткіших умов реєстрації нових партій, а також на перереєстрації на цих умовах раніше зареєстрованих партійних структур.

Результатом зіткнення жорсткої позиції Президента і більш ліберальної — представників парламенту (у тому числі й нинішнього міністра юстиції В.Лавриновича) став нині чинний Закон про партії. До речі, його ухвалення було однією з вимог до України при вступі в Раду Європи 1995 р., і на виконання цієї вимоги пішло шість років…

Можна сперечатися про те, чи сприяв закон про партії становленню в Україні дійсно впливових і потужних політичних партій, але одне можна сказати точно: Закон поставив заслін на шляху розвитку «дрібнопартійності», дозволив очиститися від фіктивних партій, стимулював об’єднання близьких за духом дрібних партій у більші.

Так, із моменту набуття чинності Закону про політичні партії (квітень 2001 р.) в Україні було створено усього 7 нових політичних партій, тоді як із 1997-го по 2000 р. їхня кількість майже подвоїлася — із 54 до 107. Крім того, із квітня 2001 р. ми були свідками декількох реальних об’єднавчих процесів, на відміну від існуючої раніше практики, коли замість двох партій, що об’єднувалися, отримували не одну, а три. Так, УКРП приєдналася до «Батьківщини», МБР — до НДП, злилися УРП і УНП «Собор». Хоча були й безуспішні спроби (притча во язицех — досі триваючий процес об’єднання «гілок» раніше єдиного Народного руху України).

У наших умовах усі ці наслідки чинності закону можна оцінювати позитивно. Принаймні, можна з упевненістю говорити про те, що вони відповідають настроям громадян. Про це свідчать дані соціологічних досліджень, проведених Центром Разумкова. Так, із 46,6% громадян, які визнають необхідність багатопартійності в Україні, понад половина (54,9%) вважають, що в країні має бути до 5 партій, практично кожен четвертий (24,9%) — що партій має бути від 5 до 10, кожен десятий (9,3%) — від 10 до 20, 2,6% — від 20 до 100. І тільки 1,8% прибічників багатопартійності вважають нормальним, коли в країні понад сто партій. Тобто стільки, скільки їх існує в Україні, починаючи з 2000 р.

Партійний портрет на тлі суспільства

За даними соціологів Центру Разумкова, лише кожен двадцятий виборець вважає, що партії служать його інтересам. Понад половина (55,7%) відводять партіям роль виразників інтересів фінансових і бізнесових-структур, 45,6% вважають, що партії «працюють» на партійних лідерів. Майже третина опитаних (31,5%) дотримується думки, що партії служать інтересам державного апарата (сума відповідей перевищує 100%, оскільки респондентам пропонувалося дати всі можливі варіанти відповіді).

Таким чином, більшість виборців розглядає політичні партії як структури, створені для реалізації приватних або корпоративних інтересів. Причому слід зазначити, що після парламентських виборів 2002 р. ця «більшість» помітно зросла. Лише деякі громадяни (5%) бачать у партіях виразників їхніх власних інтересів.

За таких відповідей не слід дивуватися, що 38,9% громадян не вважають багатопартійність в Україні необхідною, тоді як 1994 р. ця цифра була на чверть меншою. Виходить, менш ніж за десять років 10% дорослих громадян розчарувалися в багатопартійній системі. Здавалося б, не так і багато. Хоча з іншого боку — це більш як 3,7 мільйона наших співвітчизників, для яких партії перестали становити якийсь інтерес. Також не дивно, що партії мають найнижчу довіру громадян, порівняно з іншими суспільними та політичними інституціями, — церквою, громадськими організаціями, профспілками, вітчизняними і зарубіжними ЗМІ. Так, у квітні 2003 р. політичним партіям повністю або частково довіряли усього 14,5% громадян, тоді як не довіряли — 73,1%.

Значною мірою партії самі «заслужили» таке ставлення громадян. Перше і головне — це проблема невиконання передвиборних обіцянок. Ніякої відповідальності перед виборцями за свої обіцянки, окрім моральної, партії не несуть, а сумлінням обтяжений не кожен.

От і виходить: один відомий виборчий блок обіцяв підвищити рівень реальних доходів населення в півтора разу і створити півтора мільйона робочих місць, а тепер у парламенті неможливо знайти навіть його назву. Партії, що входили в цей блок, начебто до його обіцянок уже стосунку не мають. Принаймні, після розпаду фракції «Єдина Україна» жодна з партій — членів блоку не взяла на себе публічну відповідальність за виконання його передвиборної програми.

Опозиційні партії в цьому сенсі більш «совісні». Принаймні, їхні фракції в парламенті поки існують (хоча часто це і не від них залежить) і від своїх передвиборних обіцянок вони не відхрещуються.

Хоча, говорячи цинічно, це і зрозуміло. Опозиції доводиться звертатися до своїх виборців по підтримку, закликати до участі в мітингах, демонстраціях тощо. А «партіям влади» народ, за великим рахунком, ні до чого — влада і так самодостатня (принаймні, до наступних виборів чи чергового «всенародного обговорення» чогось надважливого).

Відсутність належної інформації про діяльність партій у парламенті (а саме ця діяльність є для них основною) посилює і без того негативне ставлення до них. У результаті — діяльністю фракцій парламентської більшості не задоволені 65% громадян, опозиції — 55,1%.

Ці цифри наведені не тільки й не стільки для того, щоб кинути камінь у «партійний город». По-перше, низький рівень довіри до партій значною мірою обумовлюється ставленням громадян до влади, політики й до всього, що з нею пов’язано. Інакше й не може бути в державі, де дії центральних владних інститутів — Президента, парламенту та уряду — повністю підтримують 6—8% громадян. По-друге, від того, що партії не користуються довірою більшості громадян, вони не перестають бути важливим політичним інститутом, без якого демократія функціонувати не може. І їм не можна відмовити в тому, для чого вони створені. Тому стверджувати, що партіям не можна довіряти ті чи інші функції (приміром, формувати парламент на виборах за партійними списками, парламентську більшість і уряд) через низьку довіру до них — це приблизно те саме, що відмовляти Президенту чи Верховній Раді в праві виконувати свої функції через аналогічні причини.

Крім того, близько 13 років формального існування багатопартійності в Україні (від моменту реєстрації 1990 року першої «некомуністичної» партії — УРП) не минули даремно. Так, в українському парламенті вже сформувалося досить стійке «ядро» політичних партій, представлених там протягом кількох скликань поспіль (насамперед КПУ, СПУ, НРУ, СДПУ(о), НДП).

Три з чотирьох останніх глав уряду під час перебування на цій посаді залишалися лідерами політичних партій (В.Пустовойтенко, А.Кінах, В.Янукович). Лідерами партій є в нас голова Національного банку України, голова адміністрації Президента, керівник Держкомітету по ТБ і РМ. Утім, задля справедливості, зазначимо: жодна з партій так і не понесла реальної політичної відповідальності за діяльність своїх лідерів. Партії немов окремо, а їхні представники при владі — окремо.

У цілому близько двох десятків політичних партій змогли більш-менш укоренитися в суспільстві: одні — у ролі реальних виразників інтересів соціальних груп, інші — як політичні інструменти потужних економічних груп чи регіональних бізнес-еліт. Наявність такого роду партій, звичайно, аж ніяк не наближує нас до Європи. Проте й це явище ми маємо розуміти та приймати, оскільки воно — похідна процесів первісного накопичення капіталів і переділу власності.

І сьогодні, кажучи про те, чи є в Україні партії, готові взяти владу (тобто виграти парламентські вибори та сформувати уряд), можна відповісти по-ленінському: «Є такі партії!» Інша річ, чиї інтереси вони реалізовуватимуть, перебуваючи при владі, але це вже — результат вибору громадян.

Безпартійна влада — влада безвідповідальна?

Чи буде завтрашня партійна влада відрізнятися від сьогоднішньої, безпартійної, у кращий бік? Запитання складне, оскільки, як йшлося, партія від партії різниться. Та одне можна сказати достеменно: гірше, ніж сьогодні, навряд чи буде. Головний позитив партійної влади полягає в тому, що ця влада перестане бути анонімною, знеособленою, а принцип її формування стане прозорим і зрозумілим для суспільства.

Після того, як парламент буде повністю сформований партіями, а парламентська більшість стане формувати Кабінет міністрів, громадянам буде ясно: при владі в нас, приміром, коаліція партій А, B і C. І якщо уряд не виконає передвиборні обіцянки цих партій підвищити зарплату вдвічі, то після таких парламентських виборів новий уряд сформують уже партії X, Y і Z. Тоді не потрібно буде видумувати «український велосипед» для того, щоб провести межу між партіями влади та партіями опозиції.

Усе стане на свої місця: ввійшли в уряд — тоді ви влада, і будьте ласкаві, голосуйте за урядові законопроекти, відповідайте за своїх міністрів. Не ввійшли — ви в опозиції, боріться за те, щоб зайняти місце влади, і вам тільки в страшному сні може приснитися, що ви випадково підтримали програму «чужого» Кабінету міністрів (як це сталося з деякими нашими опозиціонерами).

Ризикнемо припустити, що якщо загальноприйняту в демократичних країнах схему вибудують в Україні, то через кілька парламентських виборів партії вже не сприйматимуться виборцями як щось цілком необов’язкове. А за наявності позитивних результатів діяльності їхніх представників при владі зростатиме і рівень довіри громадян до конкретних партій.

Нині, здається, найліпший момент для того, щоб провести необхідні зміни та дати партіям шанс довести, що вони відповідають своєму призначенню. Президент проголосив політичну реформу, що припускає, за його словами, перехід до моделі парламентсько-президентської республіки. А, перефразуючи слова героя безсмертного фільму Л.Гайдая «Кавказька полонянка», «парламент без партій — усе одно, що шлюбна ніч без нареченої».

Проте виникає запитання: наскільки така політична система потрібна владі? Законопроект про зміни в Конституцію, внесений Президентом у парламент, декларує принцип участі парламентської більшості у формуванні уряду. Хоча детальніше вивчення цього документа свідчить про наявність у ньому багатьох «підводних каменів» і відвертих пасток.

Так, неоднозначним і навряд чи прийнятним із погляду переходу до парламентсько-президентської республіки є пропозиція про поділ міністрів на «чорних» і «білих» (тобто тих, кого призначає парламент, і тих, кого призначає Президент). А продовження пенсійного віку суддів Конституційного та Верховного судів за наших умов може бути розцінено як закамуфльований політичний «хабар».

З президентського законопроекту чомусь зникли норми чинної Конституції про обрання депутатів на основі загального, рівного й прямого виборчого права шляхом таємного голосування, про можливість депутатського запиту безпосередньо Президенту. Втім, так само несподівано виникла норма про те, що глава держави призначає керівників усіх (!) центральних органів виконавчої влади (крім випадків, визначених Конституцією), які не входять до складу Кабінету міністрів. Принаймні може йтися про підпорядкування главі держави голів Антимонопольного комітету, Фонду держмайна, Служби безпеки й, можливо, Державної податкової адміністрації (що, втім, і зробив нещодавно Президент, виключивши із процесу призначення керівника податкової адміністрації прем’єр-міністра).

Особливе здивування викликає наполегливе бажання глави держави провести вибори в усі органи влади та місцевого самоврядування в один рік. Ризикнемо припустити, що таке нововведення може повністю виключити один рік нашого життя із соціально-економічного розвитку країни, оскільки влада вже точно буде займатися виборами, політикою, а зовсім не економікою.

Втім, таке бажання багато хто пояснює політичними інтересами Президента. Очевидно, що у випадку прийняття таких конституційних змін цілком можуть знайтися 226 депутатів, готових визначити термін проведення одночасних виборів звичайним законом (нині терміни виборів визначає Конституція). Навряд чи ці народні обранці скорочуватимуть термін власних повноважень. Тому цілком можливе проведення одночасних виборів і в 2006 р., а можливо й у 2007 р., що спричиняє автоматичне продовження повноважень чинного глави держави.

Оцінити реальні наміри влади щодо політичної реформи можна також виходячи зі ставлення до закону про вибори за партійними списками, оскільки такі вибори за наших умов є реальним механізмом здійснення політичної відповідальності партій.

Як відомо, Президент категорично не сприймає ідею переходу до виборів усього складу парламенту за партійними списками. Для обгрунтування такої позиції останнім часом найчастіше приводиться аргумент про необхідність забезпечення представництва інтересів регіонів. Проте ці інтереси можна забезпечити, прийнявши закон, який передбачає регіональні партійні списки. Як то кажуть, було б бажання.

Насправді вибори в одномандатних округах вигідніші для влади тим, що є набагато більше способів впливу на їхні результати, ніж при голосуванні за партійними списками. Останній приклад — результати парламентських виборів 2002 р. За партійними списками опозиція набрала понад 57% голосів, тоді як провладні партії та блоки — втричі менше. Зате на виборах «мажоритарників» у лідери вийшов блок «За Єдину Україну!» За свідченнями деяких кандидатів, в одномандатних округах існувала конкуренція за право бути підтриманим місцевою адміністрацією.

Таким чином, виступаючи проти закону про вибори за партійними списками, глава держави тим самим висловлює невпевненість у спроможностях партій, які представляють владу, на рівних конкурувати з опозицією.

Представники пропрезидентських партій (зокрема, СДПУ(о), НДП, АПУ) неодноразово заявляли про необхідність переходу до виборів усього парламенту за партійними списками. І деякі з них (фракція АПУ і частина НДП) навіть пішли проти волі Президента, проголосувавши за відповідний законопроект 17 квітня. Не вистачило для його прийняття голосів фракції СДПУ(о), на сьогодні найбільш масової, структурованої й організованої партії серед пропрезидентських сил. А шкода. Якби рішучість об’єднаних соціал-демократів тоді перемогла, то сьогодні всім партіям можна було б спокійно чекати парламентських виборів 2006 р., готувати своїх кандидатів у прем’єри і міністри.

Коли вже навіть партійна складова влади не готова докласти достатньо зусиль для свого ж блага, то що говорити про безпартійну частину цієї влади? Остання згадує про партії лише перед виборами. Що говорити, коли формально існуюча дотепер Всеукраїнська політична консультативна рада при Президенті, до якої входили лідери основних партій, не збиралася вже понад три роки...

Втім, іноді влада наражається на інтенсивну інфекцію «партизації». Пов’язано це зазвичай із перебуванням того або іншого партійного лідера на владному олімпу. Тоді ми бачимо масовий прихід чиновників у партію, як це було з НДП або Партією регіонів. Процес цей нестабільний і найчастіше має «реверс» — через якийсь час безпартійна влада починає бити по своїх партійних колегах.

Хвилі «департизації» насувають на центральні або місцеві органи виконавчої влади здебільшого тоді, коли той або інший партійний лідер випадає з владної обойми. Відставка В.Шевчука, який представляв в нинішньому Кабінеті міністрів Народно-демократичну партію, — наочний і сумний приклад ставлення глави держави до нібито коаліційного уряду і пропрезидентських парламентських партій, що його начебто сформували. Що ж тоді говорити про опозицію?

Необізнані з усіма цими деталями громадяни мають свою думку щодо того, як керівництво країни впливає на розвиток багатопартійної системи в Україні. Найбільша частина респондентів (42%) вибрала відповідь «ніяк не впливає». Кожен п’ятий (21,4%) вважає, що цей вплив негативний, 13,3% — що він, навпаки, позитивний. І майже кожен четвертий із громадян (23,3%) не зміг відповісти на це питання. Зрозуміло, що в цих відповідях — і невеликий інтерес населення до партійних проблем, і, як уже казали, здебільшого негативне ставлення до влади, проте очевидно одне: особливих зусиль влади в сприянні розвитку багатопартійності громадяни не помічають.

У такій ситуації зазвичай кажуть, що порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих. Тобто, якщо влада не зацікавлена в тому, щоб стати партійною, то партії мають бути зацікавлені в тому, щоб зробити її такою.

Для цього потрібно, як ішлося, змінити систему організації цієї влади. Нині в парламенті партійні фракції (незалежно від того, пропрезидентські чи опозиційні) становлять конституційну більшість. Отже, для них не проблема — внести до Конституції такі зміни, що зроблять партії реальними суб’єктами політики і влади.

Ось тут і може виявитися, які з партій справді є такими й упевнені у своєму майбутньому, а які шукають «підпірки» у вигляді доброзичливого ставлення до себе з боку чинного Президента, мають намір і далі жити за рахунок його «доброї волі». Таке от своєрідне «політичне паразитування».

Ключі від квартири, де гроші лежать

Питання про фінансування політичних партій завжди було досить гострим. На зорі партійної історії було відпрацьовано кілька методів поповнення партійної каси. Одні зробили ставку на масовість і партійні внески, інші активно залучали спонсорів (пригадаймо хоча б Саву Морозова) або створювали комерційні структури, якими керували особливо довірені члени партії, треті анітрохи не вагаючись експропріювали, а простіше кажучи, грабували — банки і довірливих громадян. Інші намагалися сполучати всі ці способи.

Звісно, сьогодні експропріацією партії не займаються. Але у напівзлиденній країні внесків на діяльність партійних структур катастрофічно не вистачає, а фінансування лише за рахунок спонсорів перетворює партії на їхні слухняні інструменти, про що йшлося вище.

Тому мова про одну проблему — бюджетне фінансування діяльності політичних партій. За логікою, якщо партія виконує важливі для життєдіяльності держави функції (а функції партій, закріплені в статті 36 Конституції, не можна не назвати важливими), то держава повинна створювати партіям умови для їхнього виконання, у тому числі і фінансові. Тому практика бюджетного фінансування партій є узвичаєною в провідних європейських країнах. З іншого боку, в умовах, коли рівень середньої заробітної плати в країні не перевищує прожиткового мінімуму, говорити про бюджетне фінансування партій якось незручно.

Проте справа виглядає так лише в тому разі, коли дивитися на партії як на механізм одержання депутатських мандатів їхніми лідерами. Якщо ж вбачати в партіях елементи політичної системи, рівноцінні парламенту й уряду, то і питання про бюджетне фінансування партій виглядатиме по-іншому.

Приміром, у законопроекті народного депутата І.Гриніва пропонується виділяти на фінансування партій із бюджету суму, що дорівнює одній сотій процента від мінімальної заробітної плати, помноженій на кількість виборців. Щоб одержати право на державне фінансування, партія має набрати на парламентських виборах щонайменше 3% голосів, а блок — щонайменше 4%. На думку автора законопроекту, це дасть змогу, з одного боку, фінансувати лише конкурентоспроможні партії, з іншого — створити для них конкурентне середовище.

Існує й інший метод. Деякі депутати пропонують, щоб не держава збирала і розподіляла кошти на фінансування партій, а громадяни спрямовували їх адресно, на власний розсуд (тобто щоб громадянин міг направити певну частку податків, які він сплачує державі, на фінансування тієї або іншої партії).

Конкретний законопроект, що передбачає такий підхід, поки до парламенту не поданий, тому вибір у законодавців обмежений. Проте головне — приймається ідея бюджетного фінансування партій у принципі чи ні.

Тут представникам партій доведеться не лише йти проти волі Президента, а й робити непопулярний хід в очах виборців. За даними соціологічних досліджень, більшість громадян (60,7%) вважає, що держава не повинна підтримувати політичні партії. І це цілком зрозуміло за нинішнього ставлення громадян до партій.

Такий хід, з огляду на ідеологічні особливості, найважче буде зробити КПУ і СПУ. Проте в цьому разі на вимушені жертви варто піти. Адже від браку коштів страждають передусім саме опозиційні партії. Переважна більшість їхніх членів — люди малозабезпечені, а «спонсори» перебувають під невсипущим контролем податкових та інших контролюючих структур.

Вважається, що не зайвими будуть бюджетні гроші і для партій, які підтримують чинну владу. Тим більше що жодна з них не застрахована від того, щоб в один чудовий момент стати на місце опозиції.

Примітно, що чимало експертів визнають доцільність бюджетного фінансування партій. Так, за даними опитування, проведеного Центром Разумкова, 35,3% експертів виступили за державну підтримку партій, що набрали на виборах певний відсоток голосів, і ще 18,6% погодилися з цим на перспективу, за умови істотного поліпшення соціально-економічної ситуації. Категорично не сприйняли цю ідею 37,3% експертів. Тобто вирішення цього питання вже назріло. А якщо залишити все як нині, то нам доведеться ще довго ремствувати з приводу «олігархічних», «корпоративних» та інших «неправильних» партій.

Підбиваючи підсумки, можна виділити три основні моменти. Перший. Закон про політичні партії почав приносити перші плоди. Поки ці плоди виражаються в насильницькому «відсіканні» від древа української багатопартійності «всохлих гілок» — партій, що існують лише формально і не відповідають критерію «загальнонаціональних». Другий. Політичні партії мають нині унікальний шанс значно підвищити свій статус у політичній системі країни і стати повноцінними суб’єктами формування влади. Мова йде насамперед про прийняття нового закону про вибори, що передбачає вибори за партійними списками, і про внесення до Конституції змін, які закріплюють право парламентської більшості (коаліцій) формувати склад уряду. Третій. Бюджетне фінансування дасть змогу зробити діяльність політичних партій прозорішою, створить нормальні умови для роботи конкурентоспроможних політичних сил, зменшить їхню залежність від спонсорів і, навпаки, зробить їх більш залежними від громадян.

Чи використають наші політичні партії шанс змінити «правила гри» на свою користь — залежатиме від того, наскільки вони готові поступитися своїми тактичними інтересами заради довгострокової перспективи. Це стосується й опозиційних, і пропрезидентських партій. Якщо ж і в цьому разі страх відповідальності або втрати одномоментної вигоди візьме гору, то партіям доведеться ще 10—15 років чекати слушного моменту.

Для історії термін не надто і довгий. А для нас із вами?

У статті використані дані соціологічних опитувань, проведених Центром Разумкова в 2002—2003 рр. Під час кожного дослідження опитували понад 2000 респондентів старше 18 років у всіх регіонах України. Помилка вибірки становила 2,3%.

Експертне опитування проведене з 3 по 18 червня 2002 р. Опитано 105 експертів (працівників адміністрації Президента України, секретаріату Кабінету міністрів України, апарату Верховної Ради України, державних наукових установ, неурядових організацій, провідних політичних журналістів).

Так, із моменту набуття чинності Закону про політичні партії (квітень 2001 р.) в Україні було створено усього 7 нових політичних партій, тоді як із 1997-го по 2000 р. їхня кількість майже подвоїлася — із 54 до 107. Крім того, із квітня 2001 р. ми були свідками декількох реальних об’єднавчих процесів, на відміну від існуючої раніше практики, коли замість двох партій, що об’єднувалися, отримували не одну, а три. Так, УКРП приєдналася до «Батьківщини», МБР — до НДП, злилися УРП і УНП «Собор». Хоча були й безуспішні спроби (притча во язицех — досі триваючий процес об’єднання «гілок» раніше єдиного Народного руху України).

У наших умовах усі ці наслідки чинності закону можна оцінювати позитивно. Принаймні можна з упевненістю говорити про те, що вони відповідають настроям громадян. Про це свідчать дані соціологічних досліджень, проведених Центром Разумкова. Так, із 46,6% громадян, які визнають необхідність багатопартійності в Україні, понад половина (54,9%) вважають, що в країні має бути до 5 партій, практично кожен четвертий (24,9%) — що партій має бути від 5 до 10, кожен десятий (9,3%) — від 10 до 20, 2,6% — від 20 до 100. І тільки 1,8% прибічників багатопартійності вважають нормальним, коли в країні понад сто партій. Тобто стільки, скільки їх існує в Україні, починаючи з 2000 р.

Партійний портрет на тлі суспільства

За даними соціологів Центру Разумкова, лише кожен двадцятий виборець вважає, що партії служать його інтересам. Понад половина (55,7%) відводять партіям роль виразників інтересів фінансових і бізнесових структур, 45,6% вважають, що партії «працюють» на партійних лідерів. Майже третина опитаних (31,5%) дотримується думки, що партії служать інтересам державного апарата (сума відповідей перевищує 100%, оскільки респондентам пропонувалося дати всі можливі варіанти відповіді).

Таким чином, більшість виборців розглядає політичні партії як структури, створені для реалізації приватних або корпоративних інтересів. Причому слід зазначити, що після парламентських виборів 2002 р. ця «більшість» помітно зросла. Лише деякі громадяни (5%) бачать у партіях виразників їхніх власних інтересів.

За таких відповідей не слід дивуватися, що 38,9% громадян не вважають багатопартійність в Україні необхідною, тоді як 1994 р. ця цифра була на чверть меншою. Виходить, менш ніж за десять років 10% дорослих громадян розчарувалися в багатопартійній системі. Здавалося б, не так і багато. Хоча з іншого боку — це більш як 3,7 мільйона наших співвітчизників, для яких партії перестали становити якийсь інтерес. Також не дивно, що партії мають найнижчу довіру громадян, порівняно з іншими суспільними та політичними інституціями, — церквою, громадськими організаціями, профспілками, вітчизняними і зарубіжними ЗМІ. Так, у квітні 2003 р. політичним партіям повністю або частково довіряли усього 14,5% громадян, тоді як не довіряли — 73,1%.

Значною мірою партії самі «заслужили» таке ставлення громадян. Перше і головне — це проблема невиконання передвиборних обіцянок. Ніякої відповідальності перед виборцями за свої обіцянки, окрім моральної, партії не несуть, а сумлінням обтяжений не кожен.

От і виходить: один відомий виборчий блок обіцяв підвищити рівень реальних доходів населення в півтора разу і створити півтора мільйона робочих місць, а тепер у парламенті неможливо знайти навіть його назву. Партії, що входили в цей блок, начебто до його обіцянок уже стосунку не мають. Принаймні після розпаду фракції «Єдина Україна» жодна з партій — членів блоку не взяла на себе публічну відповідальність за виконання його передвиборної програми.

Опозиційні партії в цьому сенсі більш «совісні». Принаймні їхні фракції в парламенті поки існують (хоча часто це і не від них залежить) і від своїх передвиборних обіцянок вони не відхрещуються.

Хоча, говорячи цинічно, це і зрозуміло. Опозиції доводиться звертатися до своїх виборців по підтримку, закликати до участі в мітингах, демонстраціях тощо. А «партіям влади» народ, за великим рахунком, ні до чого — влада і так самодостатня (принаймні до наступних виборів чи чергового «всенародного обговорення» чогось надважливого).

Відсутність належної інформації про діяльність партій у парламенті (а саме ця діяльність є для них основною) посилює і без того негативне ставлення до них. У результаті — діяльністю фракцій парламентської більшості не задоволені 65% громадян, опозиції — 55,1%.

Ці цифри наведені не тільки й не стільки для того, щоб кинути камінь у «партійний город». По-перше, низький рівень довіри до партій значною мірою обумовлюється ставленням громадян до влади, політики й до всього, що з нею пов’язано. Інакше й не може бути в державі, де дії центральних владних інститутів — Президента, парламенту та уряду — повністю підтримують 6—8% громадян.

По-друге, від того, що партії не користуються довірою більшості громадян, вони не перестають бути важливим політичним інститутом, без якого демократія функціонувати не може. І їм не можна відмовити в тому, для чого вони створені. Тому стверджувати, що партіям не можна довіряти ті чи інші функції (приміром, формувати парламент на виборах за партійними списками, парламентську більшість і уряд) через низьку довіру до них — це приблизно те саме, що відмовляти Президенту чи Верховній Раді в праві виконувати свої функції через аналогічні причини.

Крім того, близько 13 років формального існування багатопартійності в Україні (від моменту реєстрації 1990 року першої «некомуністичної» партії — УРП) не минули даремно. Так, в українському парламенті вже сформувалося досить стійке «ядро» політичних партій, представлених там протягом кількох скликань поспіль (насамперед КПУ, СПУ, НРУ, СДПУ(о), НДП).

Три з чотирьох останніх глав уряду під час перебування на цій посаді залишалися лідерами політичних партій (В.Пустовойтенко, А.Кінах, В.Янукович). Лідерами партій є в нас голова Національного банку України, голова адміністрації Президента, керівник Держкомітету по ТБ і РМ. Утім, задля справедливості, зазначимо: жодна з партій так і не понесла реальної політичної відповідальності за діяльність своїх лідерів. Партії немов окремо, а їхні представники при владі — окремо.

У цілому близько двох десятків політичних партій змогли більш-менш укоренитися в суспільстві: одні — у ролі реальних виразників інтересів соціальних груп, інші — як політичні інструменти потужних економічних груп чи регіональних бізнес-еліт. Наявність такого роду партій, звичайно, аж ніяк не наближує нас до Європи. Проте й це явище ми маємо розуміти та приймати, оскільки воно — похідна процесів первісного накопичення капіталів і переділу власності.

І сьогодні, кажучи про те, чи є в Україні партії, готові взяти владу (тобто виграти парламентські вибори та сформувати уряд), можна відповісти по-ленінському: «Є такі партії!» Інша річ, чиї інтереси вони реалізовуватимуть, перебуваючи при владі, але це вже — результат вибору громадян.

Безпартійна влада — влада безвідповідальна?

Чи буде завтрашня партійна влада відрізнятися від сьогоднішньої, безпартійної, у кращий бік? Запитання складне, оскільки, як йшлося, партія від партії різниться. Та одне можна сказати достеменно: гірше, ніж сьогодні, навряд чи буде. Головний позитив партійної влади полягає в тому, що ця влада перестане бути анонімною, знеособленою, а принцип її формування стане прозорим і зрозумілим для суспільства.

Після того, як парламент буде повністю сформований партіями, а парламентська більшість стане формувати Кабінет міністрів, громадянам буде ясно: при владі в нас, приміром, коаліція партій А, B і C. І якщо уряд не виконає передвиборні обіцянки цих партій підвищити зарплату вдвічі, то після таких парламентських виборів новий уряд сформують уже партії X, Y і Z. Тоді не потрібно буде видумувати «український велосипед» для того, щоб провести межу між партіями влади та партіями опозиції.

Усе стане на свої місця: ввійшли в уряд — тоді ви влада, і будьте ласкаві, голосуйте за урядові законопроекти, відповідайте за своїх міністрів. Не ввійшли — ви в опозиції, боріться за те, щоб зайняти місце влади, і вам тільки в страшному сні може приснитися, що ви випадково підтримали програму «чужого» Кабінету міністрів (як це сталося з деякими нашими опозиціонерами).

Ризикнемо припустити, що якщо загальноприйняту в демократичних країнах схему вибудують в Україні, то через кілька парламентських виборів партії вже не сприйматимуться виборцями як щось цілком необов’язкове. А за наявності позитивних результатів діяльності їхніх представників при владі зростатиме і рівень довіри громадян до конкретних партій.

Нині, здається, найліпший момент для того, щоб провести необхідні зміни та дати партіям шанс довести, що вони відповідають своєму призначенню. Президент проголосив політичну реформу, що припускає, за його словами, перехід до моделі парламентсько-президентської республіки. А, перефразовуючи слова героя безсмертного фільму Л.Гайдая «Кавказька полонянка», «парламент без партій — усе одно, що шлюбна ніч без нареченої».

Проте виникає запитання: наскільки така політична система потрібна владі? Законопроект про зміни в Конституцію, внесений Президентом у парламент, декларує принцип участі парламентської більшості у формуванні уряду. Хоча детальніше вивчення цього документа свідчить про наявність у ньому багатьох «підводних каменів» і відвертих пасток.

Так, неоднозначним і навряд чи прийнятним із погляду переходу до парламентсько-президентської республіки є пропозиція про поділ міністрів на «чорних» і «білих» (тобто тих, кого призначає парламент, і тих, кого призначає Президент). А продовження пенсійного віку суддів Конституційного та Верховного судів за наших умов може бути розцінено як закамуфльований політичний «хабар».

З президентського законопроекту чомусь зникли норми чинної Конституції про обрання депутатів на основі загального, рівного й прямого виборчого права шляхом таємного голосування, про можливість депутатського запиту безпосередньо Президенту. Втім, так само несподівано виникла норма про те, що глава держави призначає керівників усіх (!) центральних органів виконавчої влади (крім випадків, визначених Конституцією), які не входять до складу Кабінету міністрів. Принаймні може йтися про підпорядкування главі держави голів Антимонопольного комітету, Фонду держмайна, Служби безпеки й, можливо, Державної податкової адміністрації (що, втім, і зробив нещодавно Президент, виключивши із процесу призначення керівника податкової адміністрації прем’єр-міністра).

Особливе здивування викликає наполегливе бажання глави держави провести вибори в усі органи влади та місцевого самоврядування в один рік. Ризикнемо припустити, що таке нововведення може повністю виключити один рік нашого життя із соціально-економічного розвитку країни, оскільки влада вже точно буде займатися виборами, політикою, а зовсім не економікою.

Втім, таке бажання багато хто пояснює політичними інтересами Президента. Очевидно, що у випадку прийняття таких конституційних змін цілком можуть знайтися 226 депутатів, готових визначити термін проведення одночасних виборів звичайним законом (нині терміни виборів визначає Конституція). Навряд чи ці народні обранці скорочуватимуть термін власних повноважень. Тому цілком можливе проведення одночасних виборів і в 2006 р., а можливо й у 2007 р., що спричиняє автоматичне продовження повноважень чинного глави держави.

Оцінити реальні наміри влади щодо політичної реформи можна також виходячи зі ставлення до закону про вибори за партійними списками, оскільки такі вибори за наших умов є реальним механізмом здійснення політичної відповідальності партій.

Як відомо, Президент категорично не сприймає ідею переходу до виборів усього складу парламенту за партійними списками. Для обгрунтування такої позиції останнім часом найчастіше приводиться аргумент про необхідність забезпечення представництва інтересів регіонів. Проте ці інтереси можна забезпечити, прийнявши закон, який передбачає регіональні партійні списки. Як то кажуть, було б бажання.

Насправді вибори в одномандатних округах вигідніші для влади тим, що є набагато більше способів впливу на їхні результати, ніж при голосуванні за партійними списками. Останній приклад — результати парламентських виборів 2002 р. За партійними списками опозиція набрала понад 57% голосів, тоді як провладні партії та блоки — втричі менше. Зате на виборах «мажоритарників» у лідери вийшов блок «За Єдину Україну!» За свідченнями деяких кандидатів, в одномандатних округах існувала конкуренція за право бути підтриманим місцевою адміністрацією.

Таким чином, виступаючи проти закону про вибори за партійними списками, глава держави тим самим висловлює невпевненість у спроможностях партій, які представляють владу, на рівних конкурувати з опозицією.

Представники пропрезидентських партій (зокрема, СДПУ(о), НДП, АПУ) неодноразово заявляли про необхідність переходу до виборів усього парламенту за партійними списками. І деякі з них (фракція АПУ і частина НДП) навіть пішли проти волі Президента, проголосувавши за відповідний законопроект 17 квітня. Не вистачило для його прийняття голосів фракції СДПУ(о), на сьогодні найбільш масової, структурованої й організованої партії серед пропрезидентських сил. А шкода. Якби рішучість об’єднаних соціал-демократів тоді перемогла, то сьогодні всім партіям можна було б спокійно чекати парламентських виборів 2006 р., готувати своїх кандидатів у прем’єри і міністри.

Коли вже навіть партійна складова влади не готова докласти достатньо зусиль для свого ж блага, то що говорити про безпартійну частину цієї влади? Остання згадує про партії лише перед виборами. Що говорити, коли формально існуюча дотепер Всеукраїнська політична консультативна рада при Президенті, до якої входили лідери основних партій, не збиралася вже понад три роки...

Втім, іноді влада наражається на інтенсивну інфекцію «партизації». Пов’язано це зазвичай із перебуванням того або іншого партійного лідера на владному олімпі. Тоді ми бачимо масовий прихід чиновників у партію, як це було з НДП або Партією регіонів. Процес цей нестабільний і найчастіше має «реверс» — через якийсь час безпартійна влада починає бити по своїх партійних колегах.

Хвилі «департизації» насувають на центральні або місцеві органи виконавчої влади здебільшого тоді, коли той або інший партійний лідер випадає з владної обойми. Відставка В.Шевчука, який представляв в нинішньому Кабінеті міністрів Народно-демократичну партію, — наочний і сумний приклад ставлення глави держави до нібито коаліційного уряду і пропрезидентських парламентських партій, що його начебто сформували. Що ж тоді говорити про опозицію?

Необізнані з усіма цими деталями громадяни мають свою думку щодо того, як керівництво країни впливає на розвиток багатопартійної системи в Україні. Найбільша частина респондентів (42%) вибрала відповідь «ніяк не впливає». Кожен п’ятий (21,4%) вважає, що цей вплив негативний, 13,3% — що він, навпаки, позитивний. І майже кожен четвертий із громадян (23,3%) не зміг відповісти на це питання. Зрозуміло, що в цих відповідях — і невеликий інтерес населення до партійних проблем, і, як уже казали, здебільшого негативне ставлення до влади, проте очевидно одне: особливих зусиль влади в сприянні розвитку багатопартійності громадяни не помічають.

У такій ситуації зазвичай кажуть, що порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих. Тобто, якщо влада не зацікавлена в тому, щоб стати партійною, то партії мають бути зацікавлені в тому, щоб зробити її такою.

Для цього потрібно, як ішлося, змінити систему організації цієї влади. Нині в парламенті партійні фракції (незалежно від того, пропрезидентські чи опозиційні) становлять конституційну більшість. Отже, для них не проблема — внести до Конституції такі зміни, що зроблять партії реальними суб’єктами політики і влади.

Ось тут і може виявитися, які з партій справді є такими й упевнені у своєму майбутньому, а які шукають «підпірки» у вигляді доброзичливого ставлення до себе з боку чинного Президента, мають намір і далі жити за рахунок його «доброї волі». Таке от своєрідне «політичне паразитування».

Ключі від квартири, де гроші лежать

Питання про фінансування політичних партій завжди було досить гострим. На зорі партійної історії було відпрацьовано кілька методів поповнення партійної каси. Одні зробили ставку на масовість і партійні внески, інші активно залучали спонсорів (пригадаймо хоча б Саву Морозова) або створювали комерційні структури, якими керували особливо довірені члени партії, треті анітрохи не вагаючись експропріювали, а простіше кажучи, грабували — банки і довірливих громадян. Інші намагалися сполучати всі ці способи.

Звісно, сьогодні експропріацією партії не займаються. Але у напівзлиденній країні внесків на діяльність партійних структур катастрофічно не вистачає, а фінансування лише за рахунок спонсорів перетворює партії на їхні слухняні інструменти, про що йшлося вище.

Тому мова про одну проблему — бюджетне фінансування діяльності політичних партій. За логікою, якщо партія виконує важливі для життєдіяльності держави функції (а функції партій, закріплені в статті 36 Конституції, не можна не назвати важливими), то держава повинна створювати партіям умови для їхнього виконання, у тому числі і фінансові. Тому практика бюджетного фінансування партій є узвичаєною в провідних європейських країнах. З іншого боку, в умовах, коли рівень середньої заробітної плати в країні не перевищує прожиткового мінімуму, говорити про бюджетне фінансування партій якось незручно.

Проте справа виглядає так лише в тому разі, коли дивитися на партії як на механізм одержання депутатських мандатів їхніми лідерами. Якщо ж вбачати в партіях елементи політичної системи, рівноцінні парламенту й уряду, то і питання про бюджетне фінансування партій виглядатиме по-іншому.

Приміром, у законопроекті народного депутата І.Гриніва пропонується виділяти на фінансування партій із бюджету суму, що дорівнює одній сотій процента від мінімальної заробітної плати, помноженій на кількість виборців. Щоб одержати право на державне фінансування, партія має набрати на парламентських виборах щонайменше 3% голосів, а блок — щонайменше 4%. На думку автора законопроекту, це дасть змогу, з одного боку, фінансувати лише конкурентоспроможні партії, з іншого — створити для них конкурентне середовище.

Існує й інший метод. Деякі депутати пропонують, щоб не держава збирала і розподіляла кошти на фінансування партій, а громадяни спрямовували їх адресно, на власний розсуд (тобто щоб громадянин міг направити певну частку податків, які він сплачує державі, на фінансування тієї або іншої партії).

Конкретний законопроект, що передбачає такий підхід, поки до парламенту не поданий, тому вибір у законодавців обмежений. Проте головне — приймається ідея бюджетного фінансування партій у принципі чи ні.

Тут представникам партій доведеться не лише йти проти волі Президента, а й робити непопулярний хід в очах виборців. За даними соціологічних досліджень, більшість громадян (60,7%) вважає, що держава не повинна підтримувати політичні партії. І це цілком зрозуміло за нинішнього ставлення громадян до партій.

Такий хід, з огляду на ідеологічні особливості, найважче буде зробити КПУ і СПУ. Проте в цьому разі на вимушені жертви варто піти. Адже від браку коштів страждають передусім саме опозиційні партії. Переважна більшість їхніх членів — люди малозабезпечені, а «спонсори» перебувають під невсипущим контролем податкових та інших контролюючих структур.

Вважається, що не зайвими будуть бюджетні гроші і для партій, які підтримують чинну владу. Тим більше що жодна з них не застрахована від того, щоб в один чудовий момент стати на місце опозиції.

Примітно, що чимало експертів визнають доцільність бюджетного фінансування партій. Так, за даними опитування, проведеного Центром Разумкова, 35,3% експертів виступили за державну підтримку партій, що набрали на виборах певний відсоток голосів, і ще 18,6% погодилися з цим на перспективу, за умови істотного поліпшення соціально-економічної ситуації. Категорично не сприйняли цю ідею 37,3% експертів. Тобто вирішення цього питання вже назріло. А якщо залишити все як нині, то нам доведеться ще довго ремствувати з приводу «олігархічних», «корпоративних» та інших «неправильних» партій.

Підбиваючи підсумки, можна виділити три основні моменти.

Перший. Закон про політичні партії почав приносити перші плоди. Поки ці плоди виражаються в насильницькому «відсіканні» від древа української багатопартійності «всохлих гілок» — партій, що існують лише формально і не відповідають критерію «загальнонаціональних».

Другий. Політичні партії мають нині унікальний шанс значно підвищити свій статус у політичній системі країни і стати повноцінними суб’єктами формування влади. Мова йде насамперед про прийняття нового закону про вибори, що передбачає вибори за партійними списками, і про внесення до Конституції змін, які закріплюють право парламентської більшості (коаліцій) формувати склад уряду.

Третій. Бюджетне фінансування дасть змогу зробити діяльність політичних партій прозорішою, створить нормальні умови для роботи конкурентоспроможних політичних сил, зменшить їхню залежність від спонсорів і, навпаки, зробить їх більш залежними від громадян.

Чи використають наші політичні партії шанс змінити «правила гри» на свою користь — залежатиме від того, наскільки вони готові поступитися своїми тактичними інтересами заради довгострокової перспективи. Це стосується й опозиційних, і пропрезидентських партій. Якщо ж і в цьому разі страх відповідальності або втрати одномоментної вигоди візьме гору, то партіям доведеться ще 10—15 років чекати слушного моменту.

Для історії термін не надто і довгий. А для нас із вами?

У статті використані дані соціологічних опитувань, проведених Центром Разумкова в 2002—2003 рр. Під час кожного дослідження опитували понад 2000 респондентів старше 18 років у всіх регіонах України. Помилка вибірки становила 2,3%.

Експертне опитування проведене з 3 по 18 червня 2002 р. Опитано 105 експертів (працівників адміністрації Президента України, секретаріату Кабінету міністрів України, апарату Верховної Ради України, державних наукових установ, неурядових організацій, провідних політичних журналістів).