Нове вторгнення в Україну: все залежить не тільки від Росії та Заходу

Загроза війни, що виникла у зв’язку з ультиматумом Росії США й НАТО про якісь «гарантії безпеки» і небувалим скупченням військ на наших кордонах, поки що нікуди не поділася. Дипломатичні зусилля тривають, як і навчання російських військ у найрізноманітніших місцях і конфігураціях. США і НАТО надали Росії свої відповіді на її вочевидь нездійсненні вимоги повернути світ у 1997 рік, про своє бачення проблеми заявили окремі країни — члени Північноатлантичного альянсу. Новини, які циркулюють із цього приводу в ЗМІ, дозволяють зробити висновок, що Росії не лише вдалося втягнути США та НАТО в беззмістовні за своєю суттю переговори, але й внести розкол у єдину позицію країн — членів Альянсу з приводу спільної політики безпеки. Кілька держав вирішили надати Україні військову допомогу, частина — відмовилися. Болгарія, якщо вірити ЗМІ, заявила, що не хотіла б бачити на своїй території війська США, а сусідня з нею Румунія, навпаки, готова прийняти їх з радістю. Деякі держави піддалися паніці та оголосили про нехай і часткову, та все ж таки евакуацію своїх громадян з України, при тому, що більшість дипломатичних представництв зберегла спокій.

Якщо озирнутися назад, на останні два місяці, протягом яких відбувалися гострі дискусії навколо вимог Москви, можна із жалем констатувати, що від самого початку не було принципової оцінки самої їхньої суті, — про яку, власне кажучи, європейську (не)безпеку йдеться? У зв’язку з чим і коли виникло це питання? Хто в Європі почувається в небезпеці? Відповідь очевидна: це Росія, єдина й неповторна, яка є джерелом загрози своїм сусідам і окупувала території одразу трьох країн, за дивним збігом — учасниць Східного партнерства. Друга у світі за сукупним потенціалом (за даними авторитетних міжнародних видань) армія, яка має у своєму розпорядженні понад 6 300 ядерних боєголовок, володіє неосяжною територією й ресурсами та стверджує, що відчуває якусь загрозу від України (22-га армія у світі, за сукупною оцінкою), яка стала першою у світі державою, що відмовилася 1994 року від ядерного потенціалу. Москві було б боятися своїх сусідів в Азії, але ті ультиматумів не сприймають.

Питання війни мають безліч аспектів — політичних, технічних і військових. І якщо запитальні позиції Путіна в протистоянні із Заходом (США і НАТО) більш-менш зрозумілі, то азійський аспект цієї проблеми набагато менш очевидний. На перший погляд, загроза поновлення бойових дій на території України — проблема локальна, і, на жаль, саме з такого погляду її бачить значна кількість західних аналітиків і журналістів. Однак дедалі частіше звучить й інша точка зору, — з вуст і держсекретаря США, і експертів міжнародних фінансових структур. От нещодавно аналітики JP Morgan оцінили втрати темпів зростання світового ВВП у разі вторгнення Росії в Україну майже в 1% (що багато), зростання цін на енергоресурси й рівня інфляції мало не вдвічі (що дуже багато). А Ентоні Блінкен висловився ще жорсткіше: «Це більше, ніж конфлікт між двома країнами, це більше, ніж конфлікт між РФ і НАТО. Це криза з глобальними наслідками. І вона потребує глобальної уваги й дій».

Тому 21 січня президент США Джо Байден обговорював можливість відновлення російської агресії проти України із прем’єр-міністром Японії Фуміо Кішідою, а китайська Global Times регулярно висвітлює стадії розвитку конфлікту, звинувачуючи в усьому американців і зауважуючи розкол Європи. При цьому протягом одного місяця Північна Корея зробила шість запусків невстановлених об’єктів у бік Японського моря, а кораблі ВМС Китаю й Росії провели цілу серію навчань, іноді за участі Ірану. З одного боку, військові повинні проводити навчання, це їхня робота, з іншого — географія навчань і стрільб, склад учасників і суть відпрацьованих маневрів говорять багато про що. Чого б це раптом російському флоту влаштовувати стрільби біля берегів Ірландії, посилати туди судно «Янтарь», що шпигує за підводними кабелями зв’язку, а кораблям Балтійського флоту провокувати шведів біля острова Готланд? Які операції кораблі Росії й КНР зібралися проводити в Аравійському морі?

Для глибокої оцінки ситуації, яка склалася у зв’язку з можливістю відновлення російської агресії, важливо розуміти, як сприймають розвиток подій навколо України на іншому кінці Євразії — у її південно-східній частині. У розв’язанні «європейської кризи безпеки» беруть участь глобальні гравці, насамперед США і Велика Британія, які мають дуже серйозні інтереси в Індо-Тихоокеанському регіоні. Тут розташовані Китай, Японія й Південна Корея, що відіграють важливу роль у питанні безпеки регіону, де зосереджений промисловий потенціал планети. Тут досі ще не вирішено питання війни й миру родом із минулого століття, втіленням яких є і розділена Корея, і Північні Території, і прикордонний конфлікт між Індією й Китаєм, що спалахує час від часу. США, Японія, Індія й Австралія об’єднали свої зусилля в рамках формату Quad, метою якого є питання безпеки. США, Велика Британія й Австралія реалізовують проєкт AUKUS, у рамках якого Австралія одержить сучасні атомні підводні човни для патрулювання водних просторів Тихого й Індійського океанів з прицілом на Південно-Китайське море. Звісно, обидва ці проєкти було вкрай жорстко розкритиковано Китаєм і Росією.

Немає жодних сумнівів, що в Південно-Східній Азії дуже уважно спостерігають за тим, хто і до яких дій вдається, щоб усунути напруженість навколо України. Особливу увагу приділяють діям дипломатії США, рішучості Великої Британії, нерішучості Німеччини, особливій позиції Франції, відповідальній поведінці Польщі, Чехії та країн Балтії, наполегливості України.

Саме зараз, без перебільшення, вирішується доля майбутнього світового порядку. По-перше, слід розуміти, ґрунтуватиметься він на силі чи на правилах і праві, і, по-друге, хто напише ці правила — колективний Захід чи Китай із Росією. Паралелі між проблемою Тайваню, островів Донгша в Тайванській протоці й Кримом було проведено місцевими аналітиками ще 2014 року. Уже тоді була зазначена неспроможність Заходу вже вдруге (вперше — 2008 року під час російсько-грузинської війни) виступити єдиним фронтом і реалізувати заходи, які зупинили б агресора. Сьогодні, після виходу США з Афганістану, ситуація навколо України цілком може стати остаточним підтвердженням, що нові правила міжнародного життя буде написано китайськими ієрогліфами із вкрапленнями букв російського алфавіту.

Минулого тижня відбулася довгоочікувана телефонна розмова міністра закордонних справ КНР Ван І з Ентоні Блінкеном, під час якої сторони обговорили низку питань, зокрема й «проблему України». Якщо вірити коментарям видання Global Times, очільник китайської дипломатії: 1) закликав США не втручатися в проведення Олімпіади; 2) припинити грати з вогнем у питанні Тайваню і 3) закликав «усі сторони, залучені в проблему України», зберігати спокій і не створювати напруги. Він наголосив, що «тиск тільки гуртує китайський народ, конфронтація не зупинить зміцнення Китаю» і що Росія «має законні побоювання» через Україну, які слід враховувати і сприймати серйозно. На це Ентоні Блінкен підтвердив офіційну позицію США щодо питання Тайваню, проінформував Ван І про позиції США у питанні України. У свою чергу, Ван І заявив, що для вирішення проблеми України сторони мають повернутися до «мінських угод». На його думку, проблеми безпеки однієї країни не мають вирішуватися за рахунок інших країн, а регіональна безпека не досягається за рахунок зміцнення й розширення військових блоків. Треба відійти від ментальності холодної війни та вирішувати питання за столом перемовин.

Очевидною є кореляція між термінологією, яку журналісти Global Times використовували для опису позицій Китаю і Росії. Минулого четверга Сєргєй Лавров, здавалося б, уже вичерпав усе захоплення, описуючи рівень відносин із КНР на виступі в нелегітимній Державній думі. Найголовніше — Росія і Китай єдині й неподільні, їхні відносини «міцніші, ніж військово-політичний союз».

Що стосується позиції Японії, то навіть традиційно стриманий коментар прем’єр-міністра Японії Фуміо Кішіди, що в Токіо уважно спостерігають за подіями навколо України й розглядають можливість реагування на ймовірну ескалацію російської агресії разом із країнами G-7, викликав украй різку реакцію Москви. Пряма мова: «З подивом ознайомилися з повідомленнями про те, що на вчорашньому саміті Японія—США японська сторона в українському контексті намагалася погрожувати Росії якимись «сильними діями», та ще й «скоординованими зі Сполученими Штатами та іншими союзниками і партнерами». Очевидними є неприйнятність і безглуздість таких сентенцій, так само як і їх контрпродуктивність для атмосфери російсько-японських відносин і діалогу. Щиро радили б японським колегам глибше вчитатися в суть російських ініціатив щодо взаємних гарантій безпеки з США й НАТО, а також неупереджено оцінити агресивну діяльність Північноатлантичного альянсу щодо його розширення на схід упритул до кордонів Росії та військового освоєння території сусідньої з нами України». Отак.

Дуже серйозний вплив на розуміння ситуації чинять провідні регіональні ЗМІ, і це не випадково. Нинішній етап війни багато в чому є війною слів, позицій, заяв, що мають метою схилити громадську думку на свій бік. Адже якщо ескалація воєнних дій відбудеться, її треба якось виправдовувати й агресорові, і тим, хто з розумінням ставиться до його дій. Решті треба пояснити, чому уряд тієї чи іншої країни обрав певну позицію. У Японії ЗМІ надзвичайно впливові, і тому їхня думка важлива. Здебільшого в опублікованих численних коментарях події навколо України однозначно узгоджуються з проблемою Тайваню, значна увага приділяється позиції США та їхніх союзників із загальною симпатією у бік України. Це не означає, що проросійське лобі в Токіо не діє, однак надзвичайно важливі для Японії принципи неможливості зміни кордонів силою й свободи мореплавання відстоює саме Україна.

На Сході, як правило, необхідно з особливою ретельністю підходити до інтерпретації тих чи інших позицій і заяв. Тут інакше бачать те, що відбувається в нашій частині світу, і часто, говорячи про НАТО або загрозу війни, мають на увазі своє занепокоєння тим, що відбувається поруч, і зовсім з іншого приводу. Приміром, цілком можна припустити, що, говорячи про НАТО, представники КНР мають на увазі Quad; обвинувачуючи країни Заходу в нагнітанні обстановки, мають на увазі не Україну, а Тайвань; а підкреслюючи необхідність переговорів, дивуються, чому США ведуть переговори щодо стратегічних питань безпеки з Росією, а не з КНР. І це застарілі образи, які дісталися в спадок Байдену ще від Трампа.

У свою чергу, Японія стурбована насамперед досить напруженою ситуацією в регіоні, — і це, окрім Тайваню, ще й острови Сенкаку, а також Північна Корея, що раптом почала масові випробування різноманітних ракет. Уряд Японії уперше за вісім років вирішив переглянути Стратегію національної безпеки, прийняту ще 2013 року, і вивчити питання про можливу зміну правового статусу Сил самооборони, надавши їм можливість атакувати потенційного агресора. Навіть сам факт такого обговорення викликав жорстку критику КНР. У цьому вся Південно-Східна Азія, де сучасна політика досі ще несе відбиток і Другої світової війни, і навіть подій, що передували їй на сторіччя. Одна сварка між Японією й Південною Кореєю чого варта.

Для решти країн регіону питання виживання стоять виключно в економічній площині, — два роки ковіду завдали більшості держав дуже серйозних збитків. Минулого вівторка видання Nikkei Asia повідомило про падіння індексів практично всіх регіональних бірж — і в Токіо, і в Гонконгу, і в Сінгапурі, і в Шанхаї слідом за зниженням індексу Доу-Джонса. І все це одразу після повідомлень, що США мають намір відправити (але ще не відправили) у Східну Європу 8500 солдатів. Зате зросли ціни на енергоресурси й золото: що робити, інвестори — народ полохливий. Не додають настрою і повідомлення про підготовку в США «правила експорту» (The Foreign Direct Product Rule), яке покликане обмежити (якщо не взагалі зупинити) поставки в Росію електронної продукції, зокрема виробництва Huawei, якщо нове вторгнення в Україну стане реальністю. Обмеження торкнуться продукції для систем штучного інтелекту, морської навігації, оборони й цивільної авіації та навіть звичайних смартфонів. Подібні обмеження уже сьогодні діють щодо поставок чутливих компонентів для Huawei, тепер може бути зроблений наступний крок. Для Південно-Східної Азії, де вся така продукція якраз і виробляється, подібні обмеження можуть стати руйнівними.

Більше статей Сергія Корсунського читайте за посиланням.